Заповіти чи застереження від Назарія Яремчука та Михайла Івасюка

Залишені великими українцями своїм нащадкам 27 років тому.

 

«І я спитав: «Чому це, Тату, У гойне Великоднє свято Пан отець править службу Божу,  А я збагнути слів не можу? Чи сила Господа звеліла, Щоб наша мова заніміла У нашім прадідівськім храмі, Що вже віки стоїть між нами?!»

Два великих українці, два великих буковинці, обидва смертельно хворі, прикуті до ліжка, у рідних Чернівцях, 1995 року залишають для нас заповіти-застереження. Батько Володі Івасюка — письменник Михайло Івасюк на початку лютого за кілька днів до смерті народжує геніальну «Оду українській мові», яку вперше зачитав в церкві біля труни священик. Коли слухаєш вірш, на душі стає щемко. І так має бути у кожного свідомого українця! А як може бути інакше, якщо звучить як постріл у скроню: «Бо в кожнім чужинецькім слові є вирок українській мові!»

А Назарій Яремчук у червні, за кілька днів до свого відходу у Вічність, визнає те, від чого тоді мурашки бігали по тілу, від того, що не побоявся сказати відверту правду про те, що всі знали, але мовчали — «Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана москва!» А, нині, через 27 років кожен наголос, кожна буква звучить пророче, вбивчо і правдиво. Треба ж було дочекатися найстрашнішого — російської загарбницької війни, щоби слова набули життєствердних значень. Навіть заголовок написав Назарій до своїх зболених висновків — «Доки?!»

 

 «Ода українській мові» Михайла Івасюка

І

Повів мене до церкви Тато

У світле Великоднє свято

Він нахиливсь мені до вуха

Й сказав: «Ти добре слухай,

Щоб слово Боже в твоїм серці

Цвіло, як квітка на стебельці.

Ти ж народивсь у вірі давній,

Хрестився в церкві православній»

ІІ

І я стояв, і пильно слухав,

Щоб благодать Святого Духа,

Засіяна у рідне слово,

Сіяла в думах барвінково.

Аби в роки важкі, похмурі,

Коли я буду у зажурі,

Душа не лізла ув окови

Чужих богів, чужої мови.

ІІІ

Та із високого амвона

Не падали слова, як грона, —

Не линула, немов обнова,

Священна українська мова,

Така, як Матір Божа в храмі,

Всевладна пані над серцями,

І мудрості широке море —

Бурхливе, ніжне, неозоре.

ІV

Там замість золотого слова

У груди сипалась полова

Чужих словес незрозумілих

І від пихи аж потемнілих.

Вони, нещирі і холодні,

Немов пливли із преісподні.

З очей ікон святих одразу

Скотилася сльоза образи.

V

І я спитав: «Чому це, Тату,

У гойне Великоднє свято

Пан отець править службу Божу,

А я збагнути слів не можу?

Чи сила Господа звеліла,

Щоб наша мова заніміла

У нашім прадідівськім храмі,

Що вже віки стоїть між нами?!»

VI

Мій Тато більше не молився.

Він спалахнув і розгнівився,

Й серед людей словами сіяв:

«Цей піп не наш, його привіяв

Ворожий вітер, аби пилом

Туманних слів, як дим кадила,

Зміцнити рабськії вериги

І в пеклі мовної хурдиги.

VII

Він знає добре по-вкраїнськи,

Та мовить тільки по-чужинськи,

Бо в кожнім чужинецькім слові

Є вирок українській мові.

Якщо її у нас не буде,

То нас історія забуде,

Прийшлюк назавжди стане паном

Над нашим лісом, нашим ланом.

VIII

Гей, люди, чом це наша мова,

Така шляхетна й гонорова,

Тремтіти має, наче сарна,

Як мчить за нею ціла псарня

Хортів? Чом неукам-забродам

Й копилюкам свого ж народу

Дозволено чинить розправу —

Душити мову величаву?!

ІХ

Таж українська дивомова —

Похідний марш і колискова,

І жайвір під травневим сонцем,

Щедрівка в Батька під віконцем,

Гірських потоків дзюркотання,

І соловейкове лещання,

І шелест жита і пшениці,

В ній ритм дощу і громовиці.

Х

У нашій українській мові

Живе освідчення в любові

І люта ненависть до ката,

Погорда й гнів до ренегата,

Поезія степів і моря,

Жага незвіданих просторів,

Державний гімн і і спів молитви,

І гук війни, і скрегіт битви.

ХІ

В ній — доля наша, в зло закута,

І клич Дніпрового могуття,

І духу нашого твердиня,

Краси скарбниця і святиня,

Що працю осяває і дозвілля,

У свята наші і весілля,

Сторожева несхитна вежа,

І єдність нашого безмежжя.

ХІІ

У світі ми окрадені та бідні,

А в церкві ранять нашу гідність

І оскверняють нашу душу,

Я нині всім сказати мушу,

Що нам не честь і нам незмога

Молитись до такого «бога»,

Який не знає і не хоче знати,

Що славна українська мова —

Це наша люба рідна Мати.

 

(Михайло Івасюк, початок лютого 1995 року).

 

«Доки?!» Назарія Яремчука

 

Україну наповнила дешевизна, примітив у гарних обгортках. Ми гордились раніше, що ми найбільш читаючий народ і дуже розумний.

На жаль, це не так.

Як кролик перед удавом, наш народ перед урядом з півночі; народ також не робить висновків. Ще ніколи з півночі нам не приходило добро. Треба змінитись. Трохи порозумнішати. Всі наші експерти вказують, що шоколадні цукерки в нас кращі, але вони гірші, бо гірша обгортка, ще й дешевші.

Що тут розбиратись, у чому? Скуштуй, та й годі. Купуй вітчизняне. Люди наші будуть мати більшу зайнятість, будуть отримувати зарплату і т.д. Ні! Куплю чуже. Спитайте у французів про найкращих співаків, акторів, письменників, малярів, вони скажуть, — це французи, а потім відзначають інших. Спитайте про це у американців, італійців, — та ж відповідь.

Розгадка надзвичайно проста. Ні, це не зарозумілість. Своя сорочка ближче до тіла, а простіше — відвертий шовінізм. І скрізь він існує. Він існує, як форма самозбереження.

Протилежна картина із Україною благословенною, де кожен день транслюють телебачення ворожої, інакше не назвеш, держави, де всіх нас переконують, що ми ні на що не здатні, що ми хохляндія, шаровари. Та це завдяки нам вони стали московщиною.

А що вже казати про музику.

Навала московського примітиву створила цілковиту пустку в душах молоді, підлітків, тінейджерів.

Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні так звані шлягери із московського шоу-бізнесу. І все це споживає примітивний хохол, як вони кажуть на Україну, „страна непуганых идиотов”. Справді. Правда гірка.

Спитаю, хто з українських артистів виступав з концертами в москві, ленінграді за останні роки чи раніше? Відповіді нема. А хто з москви був в Україні? Відповідь — сотні. І насичують нас. А поруч десятки, сотні співаків, композиторів, фестивалів вищого рівня, ніж у москві, а у пресі — ні слова!.. Образливо.

Лише якесь „явище” з москви ще й родом з України, преса, ТБ, радіо в один голос створюють дармову рекламу для них, а свої? Кращі!!! Замовчуються.

Доки така несправедливість, нелюбов буде у нас в Україні до свого?

Французька співачка з надуманим іміджем, роздутою рекламою з москви і російський співак беруть з України мільйон доларів із Славутича! Неподобство. Візьміть будь-яку країну Європи. Хто гастролює в чужій країні, тобто працює, має платити податок до 30 відсотків. То від таких концертів, від цих гастролерів „зальотних” ми б мали гроші на утримання культури власної.

Коли міністерство культури наведе порядок із заїжджими, коли наведе „музичний порядок” у барах, ресторанах, дискотеках, як це роблять, до прикладу, в Франції?

Де ми живемо? Хто ми?

Де сформована ідеологія нашого суспільства, нашого народу, народу трудівного, талановитого, мудрого і розважливого, але і народу, який звик терпіти наругу, насильство над собою. Що це значить? Ох, гомосовєтікус. Що ти з нами наробила, москва, що ми з собою самі робимо?

На фоні екологічних негараздів наша талановита молодь пішла на вулицю. Вулиця — і стихія, і дім. А вулицею володіє москва, бо там ще гірше і найгірші звички легше засвоюються. В нашу країну запущено сотні тисяч агентів москви для дестабілізації стану в державі, підплачувались виборчі кампанії, і ось результат — парламент не може прийняти елементарних законів життєдіяльності України, наших громадян. І досі плачемось. Обдурюють нас з допомогою москви і нас самих обдурють, що не можемо жити добре, без підказки, без керівної ролі найголоднішого, обдертого москвича, але який має атомну зброю, нафту і газ, ще в недалекому минулому викачували з наших надр ці багатства.

Нас віками обдирали, гнобили, експлуатували, вивизили все — від сала і чорнозему, від трудящих рук до геніального інтелекту.

Тепер ми держава. Не дають будувати. Контррозвідки москви наплодили чи не сотні газет в Україні і скрізь пропаганда проти нашої дорогої і рідної, терплячої і серцю милої Батьківщини України.

Любі українці, народе України — це і українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити.

Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде.

Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана москва!

Невже нас зловіща історія не навчила?

Будьмо уважні.

 

(Назарій Яремчук, 10-15 червня 1995 рік).

Джерело: FS Михайло Маслій

 

Фото Tania Mychajlyshyn- D’Avignon

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.