Коли закінчиться війна, я частіше приїжджатиму в своє рідне село. Щоб вдихати запахи свіжого сіна у стодолі, бігати босоніж по вкритій ранковою росою вічнозеленій траві у садку позаду хати. Щоб вибігати на стару дамбу і довго та уважно спостерігати з неї за хвилями бурхливого Черемоша. Так, наче з гір мають приплисти дараби з гуцулами, як це було тут років 50 тому.
Бродити густо пророслим лугом у пошуках рясних ожин; випасати худобу з братом, який після вчорашньої забави приліг відпочити просто на траву під кущем шипшини десь посеред зарінку; підглядати в гральні карти з еротичними фото, якими відбивається сусід Роман у протистоянні з моїм двоюрідним братом Тімохою; потайки залізти між деревами на краю городів і з другом Місьом вчитися курити “Дойну” з ментолом, яку він витягнув з кишені свого діда; закашлятись від тютюнового диму і викинути недопалок десь під снопом кукурудзи; з тим же Місьом заради розваги спалити сусідську копицю сіна і, злякавшись суспільного осуду, втекти додому; з’їжджаючи велосипедом з крутого горба, за яким видніється село Видинів, наїхати на величезний камінь, злетіти з ровера й побити до крові лікті, голову та коліна; поїхати з татом на мотоблоці до старого сільського млину і насолоджуватись запахом свіжого пшеничного борошна; дочекатись маминої пізньої вечері і вкластися спати; ліниво прокинутись у неділю вдосвіта від маминого: “Треба йти до церкви”; відповісти їй: “Ну мааа…” – і знову заснути; наїстися гарячого хліба з печі із свіжим травневим медом з дідової пасіки; потрапити під агресивний рій бджіл на подвір’ї рідного дому; обливати бджіл водою за допомогою помпи, аби вгамувати їх, поки вони нарешті не всядуться на гілляку старої грушки; прибігти до церкви й посеред літургії покликати діда, щоб діставав бджолиний рій з дерева…
Сьогодні 49-й день осені, і я зараз теж у селі. Але зовсім не в тому, де пройшло моє дитинство. Тут замість “Слава Йсу” кажуть “Драстє”; а замість “Дойни” з ментолом курять запаси “ЛНРівського” “NZ”. До церкви тут не ходять – її просто немає. Замість бджіл тут кружляють оси, а за горбом, з якого так само легко гепнутись, їдучи велосипедом, видніється російська митниця. Замість звуків хвиль річки тут чутно вильоти й прильоти мінометів, а замість аромату свіжого борошна в повітрі відчувається запах пороху.
Мені сьогодні 34. І я, як і тисячі моїх побратимів, зараз страшенно сумую за дружиною, дітьми, родичами й друзями. Як і мільйони українців, я вірю в нашу перемогу. Як і мільярди жителів планети Земля, мрію про смерть бункерного карлика. Але я щиро впевнений, що наші мрії здійсняться, і, можливо, навіть раніше, ніж ми того очікуємо.
Дякую кожному і кожній за привітання, які сьогодні лунають на мою адресу від самого початку доби. Зворушений вашими побажаннями!
А якщо бажаєте монетизувати свої вітання – можете донейтити на потреби мого взводу. Номер картки ПриватБанку – в першому коментарі.
P.S.: Номер картки ПриватБанку 4731 2196 1612 7167
Від «Версій»:
Найщиріші вітання, Миколо!
Яких усе ж таки неймовірних хлопців має Україна! За таких захисників її не можливо поставити на коліна.
…А Микола ще й журналіст від Бога. Починав свою кар’єру будучи студентом кафедри журналістики ЧНУ в газеті «Перекур», яка виходила при редакції газети «Версії» і робилася виключно студентами. Відтак писав до газети «Версії», спробував себе у Києві і нарешті знайшов себе у газеті «Молодий буковинець», ставши її провідним журналістом.
На фронт пішов добровольцем.
Многая літа, тобі, Миколо!!! Такі як ти – це гордість нашої держави та її опора.
