Зараз вона ще й авторка кількох книг – як дитячих, так і для дорослої аудиторії, відома художниця, що працює в різних техніках з різними матеріалами, авторка і виконавиця дещо забутого зараз жанру співаної поезії, доброчинниця, яка постійно переказує кошти і на армію, і на підтримку чернівецького «Міста Добра», де мешкають і знаходять підтримку, поки «стануть на ноги» родини у скруті…

Попри територіальну віддаленість від своєї Батьківщини, Юля завжди залишалася з Україною і Чернівцями не просто «в контексті» подій, а й їх вирі, в епіцентрі і як одна з рушійних сил.

Хоча вона вже багато років живе у США. Це, звісно, не можна порівнювати з типовими ситуаціями наших заробітчан, та все ж – це розлука з батьківщиною, з рідними… Як дається цій (справді надзвичайній!) жінці життя на дві країни, звідки береться в неї на все час і натхнення і чому любов – це найголовніше, – розповіла Юля «Версіям».

– Дякую за ураган, – жартує Юля. – Сподіваюся, що він не на робить збитків рідному місту. Спочатку було важко. Америка, звісно, мене вразила, але туга за батьківщиною була величезна. Я вже 17 років живу в Америці, але досі мої тамтешні друзі дивуються, бо я щораз кажу, що їду влітку Додому.

Завдяки інтернету ми всі маємо можливість спілкуватися з тими, хто далеко. Проте, це не те саме, що бачитись наживо. Ходити босою рідним подвір’ям, ганяти на велику рідними вуличками. Це все дуже важливо для мене.

Коли я приїхала в Америку, мені було 24 роки. Я вийшла заміж за найкращого у світі чоловіка, тому довелося покинути Україну, бо мій коханий вже давно мешкав за океаном. Правда, я погодилася не одразу, Ростик півтора року писав мені листи і вмовляв наважитися на переїзд, я відтягувала скільки могла оте непросте рішення. Перші кілька років були для мене складними, бо я перфекціоністка і маю правило: або робити щось добре, або не робити взагалі. Передусім це стосувалося мови, я боялася помилятися, тому довго мовчала. На батьківщині ж я працювала журналісткою, мова – то було моє знаряддя праці, а там я почувалася рибою.

Але мій чоловік в усьому мені допомагав. Перше літо в Штатах я часто закривалася у ванній кімнаті і просто слухала українську музику. Уявляла як там усі мої рідні і друзі вдома. Інколи на вулиці мені вважалися знайомі обличчя. Хотілося бігти до до тих людей і обіймати. Але то були не мої друзі, просто перехожі.

Що було найважливішим для успішного обживання вашої родини в новій країні? Хто яку роль у цьому грав?

Найважливіше — це завжди любов. Якщо траплялися труднощі, то ми з Ростиком долали їх разом. А так значно простіше. 16 років ми винаймали квартиру. Лише недавно у нас з’явилося власне житло. Але і в невеличкій квартирці у нас завжди збиралися друзі, яких у нас тепер, дякувати Богу, багацько. Ми часто влаштовуємо вечори з гітарою. І я, і Ростик любимо готувати, тому наші американські друзі знають що таке борщ і вареники.

Мій чоловік — це моя половинка. Мій найкращий друг. З ним цікаво і затишно. Я обговорю з ним всі свої проекти і радо вислуховую його поради.

Я кайфувала, коли малювала ілюстрації до його книжки. Ми обговорювали деталі. Він радиться зі мною, а я з ним.

Любов у такому віці — це передусім затишок. Це коли добре, що ця людина поряд. А ще — коли вам цікаво разом.

За фахом я філолог. Український! Це геть не популярна спеціальність там. Але я вже багато років треную дітей карате і Джиу-джитсу. Мені це подобається. Мій клуб не має стін, бо треную я діток у парку. Каліфорнійська погода дозволяє мені це робити майже цілий рік, за винятком сезону дощів зимою. Якщо ти не захищений стінами, твій мозок працює інакше і тобі потрібно діяти швидко. Саме тому я обрала тренування у парку. Багато наших друзів і знайомих працюють у силіконовій долині. Є багато сімей, де чоловік працює на котрусь із великих фірм, а дружина виховує дітей. Але є і чимало сімей, де працює жінка. У Каліфорнії життя дороге, тому у більшості випадків працювати доводиться обом, щоб мати змогу утримувати сім’ю.

«Мабуть, людині комфортно, коли не треба вдавати когось іншого»

На запитання, чи важко відповідати очікуванням інших – бути феєрверком емоцій, радості, «тримати марку», Юля навіть дещо дивується:

– Правду кажучи, мені важко зрозуміти це і не зовсім ясно, що значить бути інакшою. Я просто є собою. Мабуть, людині комфортно, коли не треба вдавати когось іншого. Я не намагаюся тримати якусь марку. Просто роблю те, чого не можу не робити. Мені фізично погано, якщо я комусь щось обіцяю, і не вдається це зробити. Таке буває вкрай рідко. Я намагаюся завжди дотримувати слова. Мені простіше не повечеряти і не поспати, але виконати обіцянку, аніж переживати, що щось не зроблено.

Ніколи себе ні з ким не порівнювала. Я вважаю, що кожна людина у цьому світі особлива. Бути схожою на когось іншого — навіщо? Бог так чудесно створює кожного з нас без шаблонів і трафаретів саме для того, щоби всі були неповторні. А цікаво мені з тими людьми, хто мислить без кордонів і не зашорено. Якщо в людині є внутрішня свобода і немає зверхності — це моя людина. Мені затишно з такими.

Так, я сильна. Це мій вибір. Риса мого характеру і майже три десятиліття тренувань східними єдиноборствами.

Так само і правда те, що у соцмережах я переважно показую людям кольорову картинку, бої мої внутрішні демони нікому не цікаві. У кожного купа своїх. Навіщо я буду завантажувати людей власними проблемами. Навпаки, мені хочеться відволікти їх від буденності і переключити на якусь іншу хвилю, хвилю добра і позитиву.

Міркуючи про те, чи «сила» в спорті – це більше про фізичний прояв чи про дух, пригадує, чи доводилося демонструвати свої бійцівські вміння і покласти на лопатки когось із так званої «сильної статі»:

– Застосовувати карате… Бувало і таке. Раз чи два. Але це ну зовсім не основне. Треба намагатися поводитися так, щоб ні в кого не виникало бажання тебе зачепити. Не поводитися як жертва. Ті, хто шукає проблем, як правило, обирають слабших, якщо вони відчувають, що ти можеш дати відсіч, бодай криком чи намаганням вирватись. Якщо ти випромінюєш впевненість, то є шанс, що тебе обминуть і шукатимуть легші мішені.

«Я зовсім не вважаю себе особливою»

Фонтани творчих ідей Юлії Косівчук нескінченним потоком линуть з фб-стрічки, а під час щорічних візитів з США в Чернівці за місяць вдома вона встигає стільки, скільки інші – за роки: і книжки видавати, і презентації влаштовувати, і кліпи записувати, і концерти організовувати, і мурали малювати… І це точно не тому, що у США вона цілий рік відпочиває і готується до місяця вдома – там вона також у постійному русі.

– Творчість мені потрібна, як повітря! Якщо минув день, а я нічого не створила — місця собі не знаходжу. Я помітила, що воно йде хвилями: інколи я тривалий час малюю, а потім настає хвиля музики і я пишу пісні, далі може йти період писання текстів — прози чи віршів. Я ніколи не можу передбачити яка хвиля бути наступною.

Темп, в якому я перебуваю, коли приїжджаю в Україну — справді нереальний. Бо відпустка коротка, хочеться багато встигнути. Інколи повертаюся додому пізно і відчуваю, що зовсім немає сил. Але вранці прокидаюся і знову біжу щось робити, бо знову пре.

Дуже люблю читати. Зараз багато хорошої української літератури, але і англійською читаю легко і із задоволенням.

Я зовсім не вважаю себе особливою і обирати друзів під якусь вигадану лінійку – це точно не моє. Друзів у мене справді багато, це благословення, але всі вони різні і не всі з них є творчими людьми. Мені цікава кожна людина, бо кожна людина це планета, кожна має свою історію.

Я не розглядаю творчість як заробіток. Якщо трапляються гонорари, це добре. Але я із задоволенням дарую свої картини і віддаю на благочинність, бо творити — це щастя!

Мені важко мислити стереотипами. Не знаю чи жінка має чи мусить щось робити. Серед моїх життєвих принципів і цінностей — слово ‚мусить‘ є одним із ключових. Я мама і дружина, я повинна дбати про добробут своєї сім’ї. Якщо виникне потреба працювати на двох роботах — я це робитиму. Але поки в мене є можливість створювати мистецтво — я малюватиму, писатиму і співатиму.

Зізнається, що різниця між українськими і американськими жінками є:

– Так. Американка знає, що має рівні права із чоловіком. Мені подобається бачити на дитячих майданчиках у суботу зранку татусів з малюками, бо мамі треба дати час відпочити. Це нормально. Ніде не написано, що жінка мусить робити те і се. У здоровій сім’ї обоє батьків поважають і підтримують одне одного без отих «ти ж мать, значить повинна».

Материнство — це щастя! Це найкраще, що може статися із жінкою!

Коли я чую від мамів, що в них ні на що немає часу, то не дуже їм вірю. Кажуть, що немає часу займатися собою, ходити у спортзал. Та і не треба у спортзал. Коли я на дитячому майданчику, то завжди качаю прес, або присідаю. Намагаюся доцільно використовувати час. Здається, усе те лише відмазки. Хто захоче — зможе.

І на творчість час можна знайти. Наприклад, коли ти малюєш — даєш дитині аркуш паперу і олівці і вона малює поряд.

Ти любиш творити Образи не лише на папері – а і з себе, комбінуючи одежинки. Де вдягаєшся, які кольори/бренди/поєднання найбільше любиш?

Коли я створю якийсь образ, то це вже не я, а персонаж. Мій улюблений бренд — секонд-хенд. Доступний і завжди є можливість креативити

Люблю капелюшки. Робити і носити. І байдуже, що серед натовпу я одна у капелюшку. Зробила їх кілька десятків. Багато роздарувала.

У мене і справді багато речей, бо щось я купую, щось мені дарують. Але і я ті класні речі віддаю далі, щоб хтось іще міг порадіти обновці. Тому у мене затримується лише ті вбрання, які викликають в мене якусь позитивну емоцію.

Я щаслива. Щаслива, що вмію легко відпустити образу. Щаслива, що маю можливість робити те, чого не можу не робити — творити. І найбільше — що маю сім’ю!

Маріанна Антонюк,

усі фото з Facebook-сторінки Юлії Косівчук

Запис Юлія Косівчук: ЯКЩО ТИ НЕ ЗАХИЩЕНИЙ СТІНАМИ, ТВІЙ МОЗОК ПРАЦЮЄ ІНАКШЕ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мені подобаються жінки. Мені подобаються жінки, які виходять з кола «три К» та змінюють суспільство. Продовжую знайомити вас з жінками які підкорили моє серце і стали моїми героїнями. Одразу попереджаю: мої героїні – наркозалежні
Наталія Карагашова

Тим, хто вважає, що тема наркозалежності їх не стосується, буде просто цікаво прочитати добре написаний текст. А ще позбавитися чергової «сліпої плями» в усвідомленні реальності. В житті є так, як написала Наталя. Саме тому я наводжу написане без купюр, правки та скорочень.
Знайомтесь, Наталя Карагашова, параюристка та координаторка параюристок Всеукраїнської організації жінок, які живуть з наркозалежністю «ВОНА»:
Коли я почала змінювати життя на краще? Я навіть не знаю, чи почала…

Я пам’ятаю момент, коли я усвідомила, що я «раба лампи»… Це був ранок. Моя дитина прокинулась радісною та щасливою, почала гратися та веселитись, а я в цей час тремтіла холодним та липким тремтінням хворої людини. Я відчувала, як болить кожна кістка з мого скелету, мене нудило та сльози текли з очей… Я ледве підвелася з ліжка, щоб нагодувати доньку. Далі я робила тільки те, що б дозволило мені почати відчувати себе здоровою та повною сил – шукала ліки…

Це тривало багато років. Іноді, коли вдавалось налагодити поставки маку, мені знов починало здаватись, що я можу контролювати процес. Але обов’язково траплялось так, що я розуміла: в мене є хазяїн, волю якого я виконую кожного дня, заради того, щоб просто відчувати себе живою… Чи майже живою… Довгі роки бігу по колу: знайти гроші > знайти ліки (саме так в нашому колі називали екстракт опію, який надавав змогу тілу та розуму декілька годин прожити без болю) > знайти вену або спосіб доставити ліки до організму без втрат > прожити декілька годин без болю > та знов спочатку. Ви правильно розумієте – їжа зовсім не входила в обов’язковий до виконання список…

Я дуже хотіла бути вільною. Дуже хотіла прокидатися не від болю, нудоти та ознобу. Я дуже хотіла витрачати гроші на себе та на свою дитину. Я дуже хотіла знов бачити в дзеркалі красиву жінку, якою була до… Я дуже хотіла мріяти та радіти життю. Тому я час  від часу приходила до батьків та казала: «Допоможіть мені… Я згодна на все, аби позбутися цього тягаря». Батьки підключали усі можливості задля того, щоб вилікувати мене. Які тільки процедури мені не робили… Але лікарі лікували тільки тіло, позбавляючи мене фізичної залежності. Психічна ж залишалася. І щоразу, не розуміючи як, моє відновлене тіло приводило мене туди, де я могла отримати «еліксир щастя». Щастя на дози… І кожного разу я розуміла, що  «лампа» нікуди не поділася. Що її хтось потирає задля виклику безвольної мене.

Ми з батьками зверталися в різні клініки. Нічого не давало результату. Моя воля була поневолена. І зрештою мене посадили у в’язницю за зберігання наркотиків. Я отримала три роки загального режиму. Декілька місяців я сприймала строк як пригоду. Та навіть не сумнівалася, що, як тільки отримаю свободу, одразу піду до друзів-торчків. Я так і казала: «Я кололась, колюсь та колотись буду». Пройшло трохи часу. Мене перевели до зони. Це дуже дивно, але саме в зоні я вперше була повністю щасливою. Чому саме? Як це можливо? Дуже просто. В зоні працюють цілком зрозумілі правила. Головне їх вивчити, а далі вибір за тобою, як жити. Ти чітко визнаєш зв’язок між діями та наслідками. І ти раптом розумієш, що можеш бути хазяйкою свого життя. Так минуло декілька місяців та наблизилось довгострокове побачення з рідними. Я знала, що прийде мама та приведе мою доньку.

Описати щастя від обіймів з донькою важко, але це було саме щастя. Перший день побачення ми раділи. Другий день був наповнений тривожного очікування кінця побачення. Третій день це були безперервні ридання… Мені навіть зараз важко згадувати свій стан, коли мене вели назад до загону. Саме тоді я зрозуміла, що у в’язницю більше ніколи не сяду. Гадаю, що саме в цей час щось змінилось в моєму мозку. Я не скажу, що я зреклася вживання, ні. Але щось змінилося. Пам’ятаю день, коли була комісія з УДО. І суддя казала: «Ти зараз повернешся до того ж самого середовища, де кожний другий з твоїх друзів вживає. Ти дуже швидко опинишся в нас знов. Тобі не можна на УДО…»

Мені дозволили УДО з умовою двох років нагляду. Дома мене чекала донька. Життя змінилося. Я влаштувалась на роботу та почала навчатись жити, як звичайна людина. Єдине, чим я й досі відрізнялась, це тим, що не мала змоги відмовитись від наркотиків. Хоча я вже не шукала їх, вони знаходили мене доволі часто. Саме в ці часи з екранів усіх телевізорів почали розповідати про СНІД – «чуму XX сторіччя». Я слухала, лякалась. Але це було якось далеко. В телевізорі… Та й я ж вживала набагато рідше, ніж раніше. Класичне заперечення та торг.

Пройшов рік. Я продовжувала бути красивою жінкою, матір’ю. Та інколи я не втримувалась та приймала запрошення від деяких друзів «увірватись в ураган»… Це було доволі зрідка, але було. З собою я домовилась, що не витрачаю на наркотики грошей і це було дуже вагомим аргументом на мою користь. Одного дня я повернулася додому та застала матір в сльозах. Вона повідомила мені, що батька забрала швидка з різким болем у голові. Наступного дня, коли я побачила батька в лікарні, я одразу все зрозуміла. І саме це стало для мене тригером. Одразу з лікарні я поїхала до бариги. Я пам’ятаю цей укол, нібито це було вчора:

– В тебе є одноразовий шприц?

– Ні, є тільки мій. Можна збігати в аптеку…

– Давай твій…

Через півроку я потрапила до лікарні з сепсисом і в мене діагностували ВІЛ. Я вважаю, що мені дуже пощастило з лікарем. Він витяг мене з того світу. Буквально. Це був Лікар з великої літери. Йому не важливо було те, що я активна споживачка ін’єкційних наркотиків. Йому було важливо мене вилікувати. Він робив для цього усе можливе. До речі, мені було так погано тоді, що я самостійно відмовилась від вживання.

Але траплялися й дива в лікарні. Наприклад, медсестра в космічному екіпіруванні, щоб не заразитись від мене, раптом віддала моїй дитині систему для крапельниці, яку за хвилину зняла з мене… Може вона не знала шляхів передачі? Хтозна?

Одного разу я помітила, що мої друзі перестали до мене приходити. Я питала в мами. Вона нічого не знала. Мені було цікаво та я додзвонилась до одного з друзів. І він сказав мені, що коли вони виходили від мене, до них підійшла лікарка з того ж відділення, де я лікувалась, і сказала, що я наркоманка і в мене ВІЛ. Так я вперше зіткнулася з розголошенням статусу. Не знаю, чи то параюристка прокинулась в мені, але я тоді пішла до завідувача відділенням та поскаржилась на дії лікарки. Після термінової планерки увесь медперсонал нібито надягнув «покерфейс». Кажу ж, пощастило мені з лікарем! Не тільки талановитий лікар, а ще й небайдужа людина!

Але після встановленого діагнозу мені потрібно було перевестись до відділення токсикології крові. Тоді саме це відділення займалось лікуванням людей з ВІЛ. Ми з мамою поїхали розмовляти з завідувачкою цього відділення. Я пам’ятаю чи не кожне слово, що говорила тоді завідувачка відділенням, першим питанням якої було, чи є гроші в сім’ї. Грошей особливо не було. А враховуючи місяць лікування дорогезними ліками, все було ще менш схоже на наявність коштів. І тоді пролунало питання: «Розкажи мені, з якого дива я повинна займатись лікуванням «отброса общества» та ще й безкоштовно?» Мама плакала, а мені було настільки зле, що було пофіг, як мене називають. Слова просто викарбовувались в пам’яті.

Дивно, але ВІЛ став для мене чимось типу копняка. Коли я вижила, тобто мене навіть виписали з лікарні через два с половиною місяці безперервного перебування на крапельницях та пункціях, мені так хотілося жити, що я робила для себе неймовірні речі. Як я вже казала, ще в лікарні я кинула вживати. Палити я кинула ще раніш. Я зайнялась оздоровленням себе. А через декілька років в Україні з’явилось «Зниження шкоди». Час та обставини створили професію саме для мене – соціальна працівниця, консультантка рівна – рівній. Чесно кажучи, саме на цій роботі я почувалася потрібною, знаючою професіоналкою, чиї знання та досвід важливі для інших людей та допомагають їм проживати схожі з моїми життєві ситуації.

Я вважаю, що саме ця робота допомогла мені остаточно закріпитися в тверезості. Було багато чого, робота з психотерапевтами, групи самодопомоги та навіть 28 днів у реабілітаційному центрі «12 кроків», де я чесно працювала нарівні з іншими, хоча приїхала я туди, вже перебуваючи в ремісії. Я так хотіла позбутися рабства, що дзвонила в усі дзвони. І щось таки спрацювало. Я твереза вже більше 13 років. Але я не обманююсь. Я знаю, хто я, та особливості, з якими я живу. Я працюю на благо спільноти жінок, які живуть з наркозалежністю, щоб вони могли почуватися безпечно в суспільстві, жити без проявів стигми та дискримінації, з якими наразі вони стикаються кожен день.
Висновки без ілюзій

Робота над цим матеріалом тривала від 21 липня – Дня пам’яті людей, загиблих від наркорепресій. У цей день світова спільнота згадує померлих, змінює долі живих та закликає до більш гуманної наркополитики. Кожні 54 секунди в світі помирає 1 наркозалежна людина. За рік – 585000 людей. При гуманній нарколітиці цьому можно було б запобігти.
За даними https://www.worldometers.info/uk/ , всесвітні витрати на нелегальні наркотичні засоби в цьому році на сьогодні складають $360 млрд і число змінюється з космічною швидкістю. Чи потрібно казати, що ці кошти не принесуть добра жодній людині в світі? Знову процитую Наталю: «Боротися з наркотиками – це приблизно, як боротися з буревієм чи зливою. Треба прийняти, що вони існують та вчитись жити з ними, впроваджуючи нові механізми підтримки та зменшення шкоди. Що більш захищеними будуть почуватися наркозалежні загалом і наркозалежні жінки зокрема, то більше шансів, що вони стануть дбати про своє здоров’я, будуть менш уразливими до ВІЛ та гепатитів. Тим більше людей ми повернемо життя у суспільстві.
Матеріал оприлюднено до Дня солідарності з людьми, які живуть з ВІЛ. У цей день світова спільнота вчергове голосно закликає до підтримки людей, які живуть з ВІЛ. За даними https://www.worldometers.info/uk/ у цьому році стало на 43 200 861 ВІЛ-інфікованих більше. Це число на день написання статті. Я закликаю вас перейти за посиланням і побачити актуальну кількість. А ще перевірити власний ВІЛ-статус і подумати про те, що кожна людина, незалежно від статусу та залежності, потребує поваги та підтримки. Бережіть себе і шануйтеся!

Ірина Гамбарян

Фото Ірини Гамбарян та з особистого архіву Наталії Карагашової

Запис Мої (наркозалежні) героїні. Харків’янка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З нею я познайомилася на ІІІ Національному форумі жінок, які живуть з наркозалежністю, де вона звітувала як регіональна представниця ВОНЖ «ВОНА» в Чернівецькій області До ладу ми там і не поспілкувалися. Встигли тільки домовитися щодо інтерв’ю. До речі, її звіт представив мені найбільш оптимістичний погляд на становище наркополітики в нашому регіоні.

Розкажи трошки про себе.

В.М.: Зараз я регіональна представниця Всеукраїнського об’єднання жінок, які живуть з наркозалежністю «ВОНА». Я працюю і сплачую податки, маю прекрасну сім’ю, яка мене підтримує, і я щаслива.

Та в моєму житті був ще й інший період. Зазвичай люди про таке мовчать… Була парією, «недостойною жінкою», гнаною та засуджуваною. Тому, що я вживала наркотики і була жінкою. І таким є життя тисяч жінок.

Чому вирішила займатися громадською діяльністю? Як це відбувалося?

В.М.: До того, як в нашій країні зявилася замісна підтримуюча терапія (ЗПТ), я перебувала в постійному стані страху стигми та репресій. Приєднавшись до програми, я дізналася, як можна жити по-іншому, доєдналася до спільноти однодумиць і однодумців. І, головне, зрозуміла природу своєї залежності, що допомогло мені подолати власну стигму.

Які, на твою думку, найбільші проблеми/бар’єри/перешкоди? Які ти бачиш можливі шляхи вирішення/подолання?
В.М.: Знаючи зсередини, з чим стикаються наркозалежні жінки, які асоціюються в суспільстві з абсолютним злом, я зрозуміла, що замовчування проблеми і небажання суспільства зрозуміти, що таке залежність, буде загострювати проблему вживання наркотичних речовин ще більше.

Що допомагає в роботі та просто по життю?

В.М.: Активізм та спільнота надали мені можливість вчитися, працювати та самореалізовуватись. Все це визначило мій шлях у захисті прав жінок, які живуть з наркозалежністю – навчити інших жити повним життям без постійного страху, напрацювати впевненість у власних силах та повірити, що зміни можливі.

Ми не пропагуємо наркотики. Та вони були у всі часи, є зараз і будуть в майбутньому.

Ми мінімізуємо шкоду, яку вони приносять людям. Від нас залежить це майбутнє. Воно залежить від того, який шлях вибере суспільство: репресивний, де доведено, що його ефективність дорівнює нулю та він вигідний для збагачення можновладців. Чи шлях прогресивних країн – з гуманною гнучкою наркополітикою, з доведеною ефективністю і, головне, економічно-вигідною, заснованою на дотриманні прав людини.

Наостанок прошу тебе сформулювати якесь послання, заклик до суспільства – щось таке, що обов’язково має прозвучати, те, що важливо донести до читачів та читачок.
В.М.: Зупиніть переслідування та репресії. Спробуйте зрозуміти нас, не засуджуючи. Дослухайтеся до наших аргументів та підходу прогресивних країн. Рішення лежить на поверхні. Ось тільки прогресивна наркополітика позбавить прибутку людей при владі. Та я впевнена, що наша спільнота, однодумці та однодумиці здатні змінити ситуацію. Для цього ми розвиваємося і вчимося, адвокатуємо зміни в законодавстві та в суспільній думці. Ми люди, такі ж різні, як і всі, ми не гірші за інших, просто зі своїми особливостями. І ми хочемо жити в світі, вільному від дискримінації.

Питання ставила Ірина Гамбарян
Фото: Ірина Гамбарян

Запис Мої (наркозалежні) героїні. Чернівчанка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З нею я познайомилася на ІІІ Національному форумі жінок, які живуть з наркозалежністю. Спокійна і виважена, задавала такий же тон спілкуванню, не зважаючи на моє майже щеняче захоплення. Воно виникло, коли моя тезка озвучила свій «стаж» життя з наркозалежністю. А при більш тісному спілкуванні щеняче захоплення переросло в глибоку повагу. З відповідей Ірини ви, як і я, отримаєте своєрідний лікнеп з питань становища жінок, які живуть з наркозалежністю, в Україні.
Розкажи трошки про себе

І.Є.: Мені 62 роки, з міста Луцьк. Працюю регіональною представницею  Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА»,  параюристка організації, соціальна працівниця в Рівненському БФ «Наше Майбутнє», громадська радниця в Асоціації громадських радників України (АГРУ). Заміжня, мати двох дітей – синові 38 років і доньці 22. Маю вищу освіту. 43 роки живу з наркозалежністю – 30 років вживала вуличні наркотики і 13 років є пацієнткою програми замісної підтримувальної терапії (ЗПТ).

Чому вирішила займатися громадською діяльністю? Як це відбувалося?

І.Є.: Все життя дуже гостро і болісно сприймала несправедливість як до себе, так і до навколишніх. Приймаючи вуличні наркотики, ти є порушником Кримінального Кодексу. Тебе не сприймають як людину, твої права постійно порушують. Але відстоювати і боротися за свої права наркозалежним людям – марна справа. Вже коли я стала пацієнткою програми ЗПТ, зрозуміла, що маю права і можу їх відстоювати. Мене запросили працювати в БФ «Шанс». Почала навчатися і  проходити тренінги для лідерів спільноти від МБФ «Альянс громадського здоров’я». В 2018 році наркозалежні жінки об’єдналися у Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА». Наша ціль – захист і відстоювання своїх прав і свобод заради гідного життя в суспільстві з гуманною наркополітикою. Пройшла навчання з базових прав людини, навчилася надавати первинну юридичну допомогу, стала працювати параюристкою. З цього року працюю регіональною представницею «ВОНА» у Волинській області. Як громадська радниця в АГРУ,  займаюсь проблемою гендерно-зумовленого насильства.

Які, на твою думку, найбільші проблеми/бар’єри/перешкоди? Які ти бачиш можливі шляхи вирішення/подолання?
І.Є.: Тема наркозалежності в Україні – не дуже зручна для обговорення. Вона порушується на вузько-спеціалізованих площадках. Нас ніби не існує, і проблем наших ніби нема. Ми невидимі. Але майже 75% наркозалежних жінок стикалися зі стигмою, дискримінацією та порушенням прав. З проблемами спільноти як параюристка  та регіональна представниця ВОНЖ «ВОНА» стикаюся постійно.

Звичним явищем є ненадання медичної допомоги наркозалежним жінкам. Замість виконання своїх професійних обов’язків, медперсонал починає ображати та стигматизувати жінок. В результаті чи жінка йде з лікарні, не отримуючи допомоги, чи їй відмовляють у медпослугах. Деякі випадки закінчилися трагічно. У випадках гендерно-зумовленного насильства наркозалежна жінка не отримує належної допомоги. Поліцейські, коли приїздять до неї на виклик, часто пропонують «розбиратися зі своїми наркотичними ділами самим», або навіть звинувачують саму жінку в провокуванні дій чоловіка. Ще один головний біль для спільноти – це стаття 164 Сімейного кодексу, де зазначається, що батьки, які мають алкогольну чи наркотичну залежність, можуть бути позбавлені батьківських прав. Це стримує жінок ставати пацієнтками програми ЗПТ. Між отримуванням лікування і дітьми вони вибирають дітей. Наркозалежним жінкам складніше отримати роботу, вони менш фінансово забезпечені. Наша організація має мережу параюристок, які надають допомогу та консультації наркозалежним жінкам, навчають, як відстоювати свої права, допомагають писати скарги, заяви, запити. Мені здається, що вирішення цих проблем, з однієї сторони, залежатиме від того, наскільки кожна з нас зможе мобілізувати спільноту наркозалежних жінок у себе в регіоні, наскільки активними вони будуть в боротьбі за свої права.

З іншого боку – наскільки буде вдалою робота регіональних представниць як представниць спільноти в адвокатуванні її інтересів у дорадчих органах, у зустрічах з представниками ЗМІ, в об’єднанні з жіночими та пацієнтськими організаціями регіону. Мета нашої роботи в організації – щоб наш голос був почутий, щоб були почуті наші проблеми.
Що допомагає в роботі та просто по життю?

І.Є.: Оптимізм і віра в те, що вода камінь точить, і наших силах змінити наркополітику України на більш гуманну, досягти рівних прав для кожної людини, незалежно від соціального статусу, статі та діагнозу. Ми вже пройшли довгий шлях і досягли того, про що не могли навіть мріяти десять років тому. Усвідомлюєш це на щорічних Форумах, коли підбиваються підсумки.

Звичайно багато значить підтримка сім’ї та дітей. Діти – це наша втіха. Їх досягнення – гордість. Син займається власною справою. Донька закінчує магістратуру, займається греблею на каное. Вона 5-кратна срібна призерка чемпіонату світу і 3-кратна чемпіонка Європи з веслування на човнах «драконах».

Люблю читати. Читаю від першої до останньої сторінки. Не знаю, для чого мені ці знання потрібні, але обов’язково прочитаю тираж, формат, розмір друку, адресу видавництва. Люблю природу, квіти, свою сіамську кішку.

Наостанок прошу тебе сформулювати якесь послання, заклик до суспільства – щось таке, що обов’язково має прозвучати, те, що важливо донести до читачів та читачок.

І.Є: Хочу щоб наше суспільство стало більш толерантним. Мені здається, що нам усім бракує доброти і небайдужісті одне до одного. Хочу, щоб кожна людина в країні почувалася захищеною, щоб життя, права і свободи кожної людини  становили найвищу соціальну цінність держави.

Визнання прав і свобод людини означає право кожного заявити: я маю права, що б ви там не думали і не говорили. І ми, наркозалежні жінки, є і хочемо, щоб наш голос був почутий.
Питання ставила Ірина Гамбарян
Фото: Ірина Гамбарян, Анастасія Ємельянова

Запис Мої (наркозалежні) героїні. Лучанка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мені подобаються жінки. Мені подобаються жінки, які виходять з кола «три К» та змінюють суспільство. Хочу познайомити вас з жінками які підкорили моє серце і стали моїми героїнями. Одразу попереджаю: мої героїні – наркозалежні.
Юлія Коган
Цю серйозну, впевнену у собі білявку я побачила минулого жовтня в Одесі. Вона була місцевої модераторкою прес-візиту, який організував МБФ “Альянс громадського здоров’я”.

Наступна зустріч відбулася місяць тому на ІІІ Національному форумі жінок, які живуть з наркозалежністю – і почали ми з обіймів. Там же домовились про коротке інтерв’ю. Тож знайомтеся: Юлія Коган, директорка ресурсного центру для людей з наркозалежністю БО «ВОЛНА-Південь», членкиня комітету регіонального розвитку при Національній раді від ВО “ВОНА”, лідерка спільноти наркозалежних людей у місті Одеса. Варто додати, що Юля стала першою в Україні наркозалежною жінкою, яка увійшла до складу комітету регіонального розвитку.

Чому вирішила займатися громадською діяльністю? Як це відбувалося?

Ю.К.: В свій час я сама пройшла всі кола пекла та відчула на собі всю стигму з боку суспільства, пережила жахи переслідування міліцією, незаконні затримання, порушення моїх прав за всіма статтями. Та й життя з залежністю – це не життя, а існування. Існування без поваги до себе ж, без сенсів та мрій. В голові одна думка і одна ціль – знайти наркотик. І все ж таки я щаслива людина – в мене є сім’я, яка мене ніколи не залишала і не відмовлялася від мене. Це моя підтримка та опора.
Коли я отримала відмінний атестат про середню освіту і поступила до ОДУ, думала, що всі дороги відкриті. Та ні – на третьому курсі трапилися наркотики, які й перекреслили моє майбутнє. Далі було пекло – довгі роки жаху та залежності.

Зазнавши все, що може бути поганого в існуванні з залежністю і вийшовши вчергове на свободу, я не давала собі гучних обіцянок. Та життя дало мені шанс. Під час одного з відвідин пункту обміну шприців (ПОШ) благодійного фонду «Дорога к дому» я зустріла знайому, яка запропонувала попрацювати у них. І мені сподобалось! Сподобалося бути потрібною!!!
Це щастя, коли робота приносить радість. Так і сталося зі мною. Виявилося, що я справжній трудоголік. На роботі я вчилась та розвивалась – база для цього була (відмінниця, університет). Вже через кілька років з простої соціальної працівниці я стала лідеркою спільноти людей, які живуть з наркозалежністю (ЛЖН). Я брала участь у великій кількості тренінгів та семінарів, конференцій та воркшопів. І вже в 2017 році ми, наркозалежні люди України, створили свою організацію «ВОЛНА», де я стала регіональною представницею від Одеси. Зростала як спеціалістка я, зростала і моя ВОЛНА. В серпні 2021 року ми створили 3 ресурсних центри для ЛЖН в Україні, і я стала директоркою одного з них – БО «ВОЛНА-Південь». Думаю, в мене не було іншого шляху в житті, і я, рано чи пізно, повинна була до цього прийти. Хто, як не я, знає, що потрібно людині, яка живе з наркозалежністю? Хто, як не я, знає всі проблеми та біль, з якими стикаються люди в залежності? І хто, як не я, здатен їм допомогти?

Які, на твою думку, найбільші проблеми/бар’єри/перешкоди? Які ти бачиш можливі шляхи вирішення/подолання?

Ю.К.: Вважаю, що найбільші проблеми – у вразливості людей, які вживають наркотики (ЛВН). Ми безправні, хоча права є, ми не знаємо про них. Наша юридична та правова неграмотність, неосвіченість, суспільне презирство, постійна стигма та приниження – ось маленький перелік того, з чим ми живемо. На нас дивляться, та людей в нас не бачать. Від нас сахаються та зневажають. Та ми ж такі самі ЛЮДИ, як всі, тільки маємо залежність – не більше. І ми всі різні. Не можна стригти всіх під один гребінець! Останній наркозалежний може бути більш порядним, ніж, припустимо, викладач в інституті. Якщо ти ніколи не пробував наркотики, це не робить тебе автоматично гарною людиною, ні! Навіть викладач чи депутат може бути тираном та аб’юзером і далеко не порядною людиною. Наркотики тут ні до чого.

Люди, які живуть з наркозалежністю, потребують допомоги, підтримки та розуміння. Головне, що ми ЛЮДИ, і ми хочемо, щоб наш голос почули. Ми хочемо бути корисними нашому суспільству. Не треба ставити на нас крапку!

Що допомагає в роботі та просто по життю?

Ю.К.: Хто, як не я, допоможе ЛВН? Я хочу стати захисницею та опорою цим людям. Це важка і непроста робота, де легко можна отримати емоційне вигорання, бо я все пропускаю через себе. Щоб добре працювати, мені потрібно вчитися відпочивати. Особисто я знайшла собі віддушину, яка допомагає мені не згоріти. Я роблю цей світ більш прекрасним – я саджаю квіти. Завдяки мені, багато пречудових троянд, гладіолусів, лілей та хризантем зараз квітнуть біля мого дому.

Наостанок прошу тебе сформулювати якесь послання, заклик до суспільства – щось таке, що обов’язково має прозвучати, те, що важливо донести до читачів та читачок

Ю.К.: Підсумовуючи, я наведу відмінний вислів, який точно відображає мої прагнення і дії в підтримці людей, які живуть з наркозалежністю: «Не кожна людина наркозалежна, та кожний наркозалежний – ЛЮДИНА!»
Питання ставила Ірина Гамбарян
Фото: Ірина Гамбарян, Юлія Коган

Читайте також:

Наркозалежність vs наркополітика: проблеми та шляхи їх вирішення в Україні

Наркополітика в Чернівцях: досвід сьогодення 

Запис Мої (наркозалежні) героїні: історія перша. Одеситка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Поштовх!

Кілька вже тижнів тому отримала запит від Наставниці, колеги, і, сподіваюсь, колежанки пані Ярослави Сорокопуд – написати кілька речень на тему: Що хоче жінка виключно для себе в часи конфлікту? Мала думку, що вийде дуже швидко, що маю готову відповідь на це питання… Ох, як же я помилялась!
Першим сплило: «Хочу, щоб мене нарешті залишили у спокої!». І, майже паралельно: «Резать, нє дожидаясь перитонитов!» (цитата мовою оригіналу) –  чеканна фраза лікарки з «Покровських воріт», яку пропоную як метод розв’язання заплутаних ситуацій. Це як крайні точки маятнику, яким зараз мене хитає. Але ж крайнощі миттєві та швидкоплинні… І я взяла час на подумати, на усвідомити і на сформулювати.

Контекст…

Повідомлення прийшло у розпал  тренінг-курсу для тренерів за методикою «рівний – рівному» з роботи з конфліктами проекту «Подолання кризи та розбудова України – Час діяти!», який реалізує Громадська організація «Регіональне об’єднання молоді» (РЕОМ) за фінансової підтримки Institut für Auslandsbeziehungen (Berlin) з використанням ресурсів Міністерства Закордонних Справ Німеччини. В попередньому реченні кожне слово важливе для розуміння ситуації. Це третій рік проекту.
Цитата мовою оригіналу: «За возможность реализации проекта нужно поблагодарить наших доноров и партнёров, которые считают тематику преодоления конфликтов актуальной для украинского общества. Так, Генеральный консул Германии господин Вольфганг Мёссингер был одним из вдохновителей проектной идеи. И вот уже несколько лет проект успешно реализуется. Мы благодарны Генеральному консульству Германии за инициативу, поскольку до этого нам не было известно о том, что существуют такие программы, в рамках которых можно получить финансирование на деятельность по преодолению конфликтов. Все мероприятия, запланированные в рамках проекта, обсуждались с господином Генеральным консулом, он вносил своё видение путей решения конфликта, давал рекомендации. Таким образом, проект стал плодом наших общих усилий.» – Михайло Грішин, Голова громадської організації «РЕОМ»
Я залучена в проекті від самого початку. Перший рік – як пересічна учасниця тренінг-курсу. Було цікаво, корисно, але! Я чітко бачила зони росту, які не використовувалися тренерською командою. Я чітко знала, як можна зробити процеси глибшими, інструменти – різноманітнішими, а результати – довготривалішими. І ще мені не вистачало Принципів «Уповноважувальної освіти»! Тож, почухавши рєпу і дупу, обклавшись матеріалами і довідниками, заручившись підтримкою експертного пулу і родини, я засіла за розробку власного курсу. Коли цілі і задачі були сформульовані, інструменті і вправи підібрані і відкалібровані, я поділилась напрацьованим з Михайлом Грішиним і Наталею Семиволос – менеджеркою проекту. Результат – мене запросили ко-тренеркою на підтримку досвідченій краматорській психологині Віті Ярмак. Я отримала можливість випробувати задумане в реалі. Незабутній досвід, скажу я вам! Це був другий рік проекту.

Шалено раділа, коли дізналася, що проект продовжили. І ще більше втішилася, коли отримала запрошення взяти участь у конкурсі на розробку цьогорічного курсу. Знову ритуальне чухання згори і знизу, знову дні і ночі за штудіюванням теорії, корегуванням вправ, підготовкою формулювань… І за глибоким аналізом та усвідомленням минулорічного досвіду! Результат – мій План тренінгового курсу взято за основу і мене затвердили ведучою тренеркою в тандемі.

Я замахнулася на велике! Головною метою визначила зміну ціннісного сприйняття об’єкту: конфлікт – це ресурс, єдина можливість відкрити зони зростання і отримати якісні зміни. Глибоке занурення в емоційно-подразливі теми, ходіння по лезу з максимальним напруженням власних компетенцій, гнучкість у виборі інструментів у слідуванні за потребами групи… – і тут на тобі в борщ: «Ірина Гамбарян, що ти хочеш, як  жінка, виключно для себе в часи конфлікту?» Є над чим подумати! І, звісно, в контексті конфліктів.

Підсумки?

Я досі не маю однозначної відповіді на це питання.
Я хочу «бусікі» з бірюзи і бурштину (окремо!) – і впливати на прийняття рішень (Нічого для нас без нас!)
Я хочу «окрошкі» (з квасом, а не з мінералкою!) – і Кола однодумиць і однодумців (живіть сто років!)

Я хочу рожеві окуляри (без лапок!) – і бути видимою в мовленні і в суспільстві (фемінітиви ворева і скрізь!)

Я хочу пофарбувати волосся в синє отим способом, що навіть запам’ятати не можу (сивина поки що не окей) – і зникнення комплексу меншовартості (самоповага – наше всьо!)

Я хочу прийняття без засудження мене, як маргіналки (я така!) і сприйняття інакшості суспільством (меншини рулять і процвітають!)

І ще я хочу запросити усвідомлених і відповідальних долучитися до страшної роботи – зміни ставлення до конфліктів під час наступного тренінг-курсу, який буде в кінці липня.

 «Давай бояться вместе!» (цитата мовою оригіналу з мультфільму «Котёнок по имени Гав»)

Подяки

Дякую пані Ярославі Сорокопуд  – за наставництво, підтримку і поштовх.

Дякую пані Олені Сусловій – за «Уповноважувальну освіту», науку та досвід.

Дякую Михайлу Грішину – за довіру і впевненість в моїх силах.

Дякую Наталі Семиволос – за найкращу в світі логістику, відповідальність і розуміння.

Дякую моїй групі-2018 – ви зробили мене сильнішою, гнучкішою, і за кейс  «Кавова калюжа» –  для демонстрації «Тілесного вузла».

Дякую Олені Набоковій – за командну роботу і паверпойнтівські презентації.

Дякую Марині Курапцевій – за всі проектні інтерв’ю.

Дякую групі-2019 – за довіру, спілкування, ресурс, підтримку і «Горішки Птеродактиля»!

Дякую собі – за стислість подяк! І що можу зупинитись дякувати, не впадаючи у внутрішні конфлікти.
Ірина ГАМБАРЯН, блогерка

Фото Карена ГАМБАРЯНА, Марини КУРАПЦЕВОЇ, Тетяни ІВАНОВОЇ

Запис Що хоче жінка виключно для себе в часи конфлікту? Блог Ірини Гамбарян спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Гормони в жінки можуть давати збій через постійні стреси, неякісне харчування, вагітність, менструації тощо. Та деякі смачні напої можуть нормалізувати її гормональний фон.

Чай з листя малини. Одну столову ложку листя малини залити склянкою окропу, настояти як чай. Можна пити і вранці, і ввечері – натщесерце і після їжі. Листя малини покращує роботу репродуктивної системи жінки та впливає на розслаблення матки в період менструального циклу.

Молоко з куркумою допомагає боротися з шкідливими бактеріями та підсилює метаболізм. 200 мл молока доведіть до кипіння й додайте на кінчику чайної ложки трохи меленої куркуми. Рекомендують пити теплим 1 раз на день. Тим, що погано реагують на молоко, можна замінити його половиною склянки теплої кип’яченої води (не гарячої!) з такою ж кількістю куркуми, вранці натщесерце, – рекомендує «Країна Здоров’я».

Запис Смачні напої для жіночих гормонів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Війна – це не жіноча справа, так часто кажуть. «І не чоловіча. І взагалі не людська», – додає одна з героїнь документального фільму «Невидимий батальйон», презентованого в Чернівцях. Загалом цих героїнь шість, усі вони, попри нюанси українського законодавства, воюють чи воювали на Сході України із російськими нападниками. Майже всі – неофіційно. Бо, наприклад, снайперка офіційно значиться швачкою: закон не передбачає, що снайпером може бути жінка. Наш закон узагалі не передбачає, що жінка може бути на війні в інакшій ролі, ніж швачка чи куховарка. Та вони влучно стріляють, штурмують міста, вивозять поранених «дорогою життя», документують цю війну, дивляться в очі смерті – своїй і чужій. І коли повертаються з воєнного пекла, проходять через пекло мирне…

Ідея фільму належить волонтерці Марії Берлінській, яка й сама має досвід аеророзвідки.  Знімали стрічку жінки-режисерки Ірина Цілик, Світлана Ліщинська та Аліна Горлова. Показали війну, якою вона є – без звичного, від радянської героїки, пафосу та героїзму. Війна – брудна й страшна справа. Війна – це місити болото в зливу, бо маєш виконати завдання. Це вночі вибиратися з відносно теплого приміщення до лісу й налаштовувати зброю для стрільби на світанку. Це витягувати поранених з-під обстрілу і везти їх до госпіталю, намагаючись дорогою вколоти необхідні ліки й не дати піти з життя. Або прочитати молитву, коли чиєсь життя закінчується й нічого вже не вдієш. Це дізнаватися, що твій друг не витримав усього і вкоротив собі віку. Це вдень відправляти молодих хлопців у бій, а вночі документувати в рапортах обставини загибелі тих, хто не повернувся. Це не знаходити в мирному житті сенсу й сил для нього. Війна – це жах і руйнація, але хтось же має чинити спротив тим, хто її породжує. І це мають робити ті, хто можуть і вміють. І фаховість не залежить від статі.

Героїні фільму посміюються над тим, ким вони офіційно значаться в армії. А всерйоз говорять про те, що слід уже нарешті урівняти чоловіків і жінок у праві захищати свою Батьківщину зі зброєю в руках. І вони цілком мають рацію, коли стверджують, що навіть за наявності відповідного закону ніколи не стане армія наполовину «жіночою»: воювати підуть дуже небагато жінок. Але саме тим, хто цього хоче, необхідно надати таке право.

Вони не «люблять війну». Вони мають цілком мирні професії: дизайнерка, економістка, викладачка соціології… Вони мають родини – чоловіків, дітей, коханих. Вони іноді плачуть. Або стримуються і чекають, коли закінчиться війна, аби нарешті виплакатися. Вони нерідко мріють або повернутися на передову, або просто зникнути, коли не вміють відкласти війну у далекі «шухляди» своєї пам’яті. Просто вони готові і вміють воювати.

Окрім як зафіксувати, задокументувати реальність, авторки стрічки поставили й інші цілі: змінити гендерні стереотипи в суспільстві, щоби полегшити жінкам самореалізацію в силових структурах, а також нагадати світові, що в Україні триває не «громадянська війна», як стверджує російська пропаганда, а війна з російським агресором.

Зважаючи на те, що фільм уже побачили глядачі й далеко за межами України, і навіть у Раді Європи, він свою місію виконує. Тепер слово за законотворцями – щодо жінок-військових. І за світом – щодо агресії Росії.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Довідково. За інформацією Міноборони України, станом на 2017 рік у військових частинах бойового складу проходять службу близько 10 тис. жінок, з них 639 офіцерів. За участь у проведенні АТО станом на кінець травня 2017 року статус учасника бойових дій отримали 5287 жінок. За час проведення АТО нагороджені 1857 жінок, з них державними нагородами України – 84 особи (троє – посмертно); відзнаками Міноборони України – 507 осіб; відзнаками начальника Генштабу, Головнокомандувача Збройних сил України – 1266 осіб.

Запис Документальний фільм про жінок, які захищають Україну від російської агресії, показали в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Більшість українських чоловіків вважають, що жінка має бути поступливою чоловіку, заробляти менше за нього і виконувати більшість хатніх обов’язків. Крім того, на думку 10% опитаних чоловіків, жінка має терпіти насильство для збереження сім’ї. У той час, як 18% респондентів погодилися з тим, що чоловік має право вдарити, або побити дружину, якщо дізнається про її зраду.

За матеріалами 24tv.ua

Запис Українська жінка має догоджати чоловіку та відразу погоджуватися на інтимні стосунки, – соціальне дослідження спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Новий проект від “Успішних чернівчанок” “Жінка. Весна. Чернівці” стартував 1 березня за підтримки Чернівецького міського голови Олексія Каспрука. У його рамках відбудеться низка різноманітних заходів, які об’єднають місто заради жінок.

Сьогодні о 12.00 біля Ратуші, на Театральній площі, вулицях Університетській і Кобилянської відбувся флеш-моб, під час якого кожна жінка отримала квіти від міського голови та інших чоловіків. Увечері цього ж дня на публіку у “Вернісажі на Панській” чекає унікальна фотовиставка старих світлин “Чорно-білі Чернівці” та театралізовані замальовки старих міських історій у виконанні представниць клубу «Успішна чернівчанка». У ці дні відбудуться зустрічі з відомими чернівчанками, Форум жінок, дискусії на соціальні теми, майстер-класи з різних видів мистецтва, день здоров’я для жінок.

Запис Стартував проект “Жінка. Весна. Чернівці” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сексуальна активність людей помітно знизилася в останні десятиріччя. У чому причини і як вирішити цю проблему, досліджував оглядач BBC Future.

Ми живемо в добу найбільшої сексуальної свободи в історії людства. Нові технології, що з’явились в останні 40 років, як-от протизаплідні таблетки або сайти знайомств (Grindr, Tinder), відкрили безліч можливостей.

Сексуальна революція поступово змінила соціальні норми, зробивши суспільство більш толерантним до гомосексуальності, розлучень, дошлюбного сексу і таких форм сексуальних стосунків, як-от поліаморність та свінгерство.

Тим більш парадоксальним виглядає факт, який підтверджують численні дослідження. Сьогодні ми займаємося сексом менше, ніж раніше.

У березні американські дослідники Джин Твендж, Райн Шерман і Брук Веллс опублікували статтю в “Архіві сексуальної поведінки”, в якій зазначили, що американці на початку 2010-их в середньому щороку мали на дев’ять сексуальних контактів менше, ніж наприкінці 1990-х, тобто середня кількість сексу знизилися з 62 разів на рік до 53-х – на 15%.

На початку 2010-тих американці протягом року мали на дев’ять сексуальних контактів менше, ніж наприкінці 1990-х

Зниження сексуальної активності було приблизно однаковим у представників різних статей, рас, національностей, у людей з різною освітою та професійною зайнятістю. Найнижчим цей показник був в одружених пар.

І хоча можна заперечувати, що результати одного дослідження ще нічого не означають, ця тенденція зростає по всьому світу.

У 2013 році Національне дослідження сексуальних стосунків і способу життя (Natsal) показало, що британці віком від 16 до 44 років мали в середньому менше п’яти сексуальних контактів на місяць.

У попередньому опитуванні 2000 року цей показник був 6,2 рази на місяць для чоловіків і 6,3 – для жінок. Ситуація, вочевидь, є найбільш серйозною в Японії, де, як свідчать останні дані, 46% жінок і 25% чоловіків 16-25 років мають “зневажливе” ставлення до сексу взагалі.

Хоча цьому можна знайти багато очевидних пояснень, журналісти BBC Future вирішили дізнатись про глибші причини зниження сексуальної активності людей в усьому світі.

Порно і соцмережі

Перше пояснення, яке лежить на поверхні, – це нові технології, які стають дедалі доступнішими, насамперед, порнографія і соціальні мережі.

Зростання популярності онлайн порнографії дає привід деяким дослідникам вважати “залежність від сексу в інтернеті” психічним розладом. Захоплення порнографією заміняє секс у реальному житті і суттєво знижує сексуальне бажання в спальні.

Порнографію також звинувачують у створенні нереалістичного образу сексу, що призводить до таких психічних розладів, як “сексуальна анорексія” та “сексуальна дисфункція, спровокована порно”.

Дослідження 2011 року виявило, що серед 28 тисяч італійців, які регулярно дивляться порно, багато хто відвідує порносайти майже щодня. Як стверджує один з авторів дослідження Карло Фореста, ці люди звикають до “несамовитих зображень” сексуальних стосунків і в результаті мають проблеми із збудженням в умовах реального життя.

Деякі дослідники навіть стверджують, що перегляд порнографії впливає на шанси знайти постійного партнера. Дослідження, опубліковане 2014 року в Eastern Economic Journal виявило залежність між частотою перегляду порнографії і одруженням. Насамперед ця кореляція була помітна серед чоловіків.

І це стосується не лише порнографії.

Соціальні медіа є другою головною причиною, яка відволікає людей від сексуального життя.

Якщо раніше дослідники доводили, що телевізор в спальні суттєво знижує сексуальну активність, тепер таким чинником стали Facebook, Twitter та Instagram.

Утім, не всі вчені погоджуються з такими висновками. Дослідження 2015 року, в якому взяли участь 280 чоловіків, і результати якого опубліковано в журналі Sexual Medicine, стверджує, що перегляд порно 40 хвилин принаймні два рази на тиждень підвищує бажання займатися сексом.

Те саме можна сказати й про соцмережі. Хоча смартфони й відбирають час у реального життя, сайти знайомств і додатки на кшталт Grindr та Tinder зробили секс більш доступним.

І отже, хоча технології, безперечно, вплинули на наше сексуальне життя, вважати їх єдиною причиною зниження сексуальної активності аж ніяк не можна.

Робота і стрес

Іншим винуватцем часто називають роботу з її стресами, втомою і кількістю часу, який ми проводимо в офісі.

Однак і тут залежність не така очевидна. У 1998 році Джанет Гайд, Джон Деламатер і Еррі Гьюїт опублікували в “Журналі сімейної психології” результати дослідження, які не показали ніякої різниці в сексуальній активності, задоволенні сексом і бажанні в жінок, які працювали повний та неповний день і у домогосподарок.

Навіть навпаки, активне професійне життя, як правило, корелювало й з більшою частотою сексуальних контактів.

Але це не означає, що робота взагалі не впливає на сексуальність. Важливою, проте, виявляється її якість, а не кількість. Робота, яка не приносить задоволення, шкідливіша для психічного здоров’я, ніж навіть безробіття, і це також позначається на сексуальному житті.

Стрес дедалі частіше вважають основною причиною зниження сексуальної активності і задоволення.

Сучасне життя

Серед багатьох інших причин, які погано впливають на сексуальне життя, дослідники називають психічне здоров’я, добробут та відчуття щастя. Останнім часом у західних суспільствах спостерігається справжня епідемія психічних розладів, перше місце з яких посідає депресія і тривожність.

Численні дослідження доводять, що депресія спричинює труднощі в сексуальному житті і знижує статевий потяг. Науковці Твендж, Шерман і Веллс зазначають також, що між зниженням задоволеності життям і зменшенням сексуальної активності є безперечний причинно-наслідковий зв’язок.

Дослідники пояснюють спалах психічних розладів невпевненістю, притаманною сучасному життю, яка насамперед вдаряє по молодому поколінню.

Саме в цього покоління науковці й спостерігають найбільше зниження сексуальної активності. Як підкреслює Джин Твендж, мілленіали займаються сексом менше, ніж покоління X (народжені в 1960-1970 роках) і бебі-бумери (1950-1960 роках) у відповідному віці.

Брак стабільної роботи і житла, страх глобальних катастроф і самотність життя у великих містах погано впливають на психічне здоров’я.

І таким чином, зниження сексуальної активності можна вважати наслідком сучасного життя. Причина не в чомусь одному, а в сукупності багатьох чинників. Це, насамперед, – стрес, напруга на роботі, відсутність стабільності і технології.

Напевно, хтось скаже, що з огляду на надто вільні звичаї в сучасному суспільстві, зниження сексуальної активності – це не так вже й погано. Але секс є важливим. Він робить людину щасливішою і здоровішою, сприяє задоволенню від професійного життя. А головне – багатьом людям секс приносить радість.

Саме тому, по всьому світу активно намагаються вирішити цю проблему. У лютому цього року член муніципальної ради шведського містечка Оверторнеа Пер-Ерік Маскос запропонував ввести для 550 співробітників ради щотижневу оплачувану годину для сексу.

Пан Маскос підкреслив важливість сексу і заявив, що його пропозиція “надасть парам трохи вільного часу лише для себе”.

Японія вже давно намагається впоратися з цією проблемою, насамперед через швидке падіння народжуваності в країні.

За народження дитини японcький уряд виплачує батькам премію, а підприємствам рекомендує давати співробітникам більше вільного часу на продовження роду. Так, одна з найбільших японських корпорацій Keidanren заохочувала надавати співробітникам більше вільного часу, який вони могли би провести зі своїми родинами.

Щоби підвищити народжуваність, місцева влада видає багатодітним сім’ям талони на продукти, а також фінансує сайти знайомств. Уряд Австралії проводить подібні заходи вже багато років.

Проте, всі ці заходи не вирішують глибинних проблем, тому що не впливають на рівень задоволеності життям, що могло би підвищити сексуальну активність людей.

Оскільки ця проблема – дуже складна, її вирішення також має бути багатовимірним. Воно насамперед вимагає покращення психічного здоров’я людей, на яке погано впливають стреси і ненадійність сучасного життя.

Покращення психічного здоров’я націй не тільки позитивно позначиться на їхньому сексуальному житті, але й поліпшить загальне самопочуття та добробут людей.

Запис Чому люди все менше займаються сексом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Справжній світ чоловіків, як і раніше, залишається загадкою для жінок і лише нечисленні “інсайдери” дозволяють судити про те, як насправді живуть звичайні чоловіки.

Почуття гумору впливає на кількість коханок
Дослідники з’ясували, що почуття гумору в житті чоловіка має прямий зв’язок з кількістю його любовних захоплень. Таким чином, власники гострого гумору, в середньому, мають більше партнерів, ніж ті, хто сприймає життя занадто серйозно, інформує eizvestia.com/uk/news-ukr.

Чоловіки страждають від гендерної несправедливості
Сучасна реклама і масова культура використовує ідеальні образи чоловіків, далеких від реальності, так само, як це роблять з ідеальними моделями-дівчатами. У більшості випадків чоловік в рекламі – це юний м’язистий чоловік, забезпечений. У реальному світі такі принци живуть хіба що в жіночих мріях.

Жінкам краще під начальством чоловіків
У компаніях, де посаду генерального директора займає чоловік, жінки, як правило, заробляють більше, ніж там, де керівник є жінкою. Так само батьки дочок схильні налагоджувати робочі контакти насамперед з жінками.

Чоловіки шукають несхожих на себе дівчат
Дослідники помітили, що невеличкі та худі хлопці хочуть великих і високих дівчат. І навпаки, високим і м’язистим чоловікам більше до душі невисокі і маленьки дівчата. Причини такої суперечливої тяги вчені бачать в еволюційних механізмах. Максимальна різниця на генетичному рівні гарантує сильне і витривале потомство.

Чоловічу увагу легко обдурити
Красива телеведуча випуску новин здатна абсолютно переключити увагу чоловічої половини глядачів на себе, заважаючи розумінню сенсу новин. Приваблива жінка на ділових переговорах здатна докорінно змінити позицію опонента в позитивну сторону.

Батьки часто виховують чужих дітей
Довести чоловікові, що дитина насправді його, може тільки дорогий ДНК-тест. У всіх інших випадках доказ неможливий, тому ситуація з чужою дитиною так часто використовується в літературі, кінематографі та у реальному житті.

Запис Усе, що ви не знали про загадкових чоловіків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Науковi дослiдження доводять: одруженi чоловiки живуть довше, нiж розлученi або самотнi. Вони рiдше скоюють самогубство, частiше ходять до лiкарiв, краще харчуються, менше пиячать. Однак, попри це, чимало чоловiкiв до шлюбу не поспiшають, а деякi хочуть бути холостяками до кiнця життя.

Згiдно з дослiдженнями, у вiковiй групi 25 – 29 рокiв нiколи не були у шлюбi або не перебувають тепер 20% чоловiкiв. Тобто кожен п’ятий чоловiк цього вiку. У 30 – 35 рокiв холостякiв залишається менше – 5%. До речi, 12% пар в Українi живуть у незареєстрованому шлюбi. Як правило, iнiцiаторами такого способу спiвмешкання є саме чоловiки, особливо тi, якi вже мали перший невдалий шлюб.

Багато представникiв сильної статi побоюються шлюбу (пiдсвiдомо чи показово). Адже родина – це вiдповiдальнiсть, а в наш неспокiйний час чоловiк не має гарантiї, що зможе забезпечити сiм’ю.

Як правило, чоловiк психологiчно готовий до шлюбу у вiцi 30 – 40 рокiв. Якщо вiн одружується до 30 рокiв, то велика ймовiрнiсть розлучення, адже людина стикається з економiчними та побутовими проблемами, до яких не готова. А от чоловiки пiсля сорока, якi нiколи не були у шлюбi, вже мають так званий синдром холостяка. Такий чоловiк може бути успiшним у бiзнесi, мати стосунки з жiнками, але психологiчно не здатен жити з кимось. Важливий ще один аспект – кожен чоловiк у своєму життi має пережити такий етап iнiцiацiї, як вiдрив вiд матерi. Тобто повинен стати вiдповiдальним за своє життя. I це не залежить вiд вiку – однi чоловiки роблять це у шiстнадцять, а iншi навiть у сорок так i не стають дорослими. Якщо така емоцiйна пуповина мiж дорослим чоловiком i його мамою не розiрвана, вiн не буде готовим створити свою родину. I найбiльше холостякiв я б зарахувала до категорiї таких, якi перебувають у символiчному шлюбi з мамою.

– Якi ще причини заважають чоловiковi створити сiм’ю? – Другий тип холостякiв – чоловiки, якi не змогли знайти себе, не мають роботи, не мають ресурсiв створити сiм’ю. Загалом, уже до 30 рокiв у чоловiка має закiнчитися так званий перiод безстрашностi та безсмертя. А затятi холостяки часто i в пiзнiшому вiцi не замислюються над тим, що час минає, вважають, що життя довге, а вони ще на нагулялися. Третiй тип холостякiв пiдживлюється соцiальними стереотипами. У суспiльствi досi культивується думка, що чоловiк може провадити вiльний спосiб життя, а жiнка обов’язково має бути замiжньою. Коли жiнка довго не одружується, про неї кажуть “не така”, а якщо чоловiк, то це культ свободи й полiгамiї. Урештi, є чоловiки, якi залишаються холостяками через свої страхи – страх втратити свободу, страх близьких стосункiв, страх вiдповiдальностi. Iнодi такi iнiцiюють вiльнi стосунки, шлюб без печатки в паспортi, щоби зняти з себе вiдповiдальнiсть за взаємини та їхнi наслiдки.

 – То що робити жiнкам – намагатися змусити холостякiв одружитись чи все ж таки втiкати? – Перш нiж одружувати на собi холостяка, добре подумайте – чи потрiбен вам чоловiк-дитина або бабiй. Замiж слiд виходити за того, хто дозрiв до вiдповiдальностi за сiм’ю.

Запис Вічні холостяки чи боягузи: чому сучасні чоловіки не поспішають одружуватися спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Жінка причетна лише до пограбування ломбарду, а от її спільник – і до інших резонансних злочинів –  пограбування обмінного пункту та ощадбанку, – заявив Олександр ДЕМИДОВ, начальник УМВС України у Чернівецькій області під час прес-конференції.

За задумом злочинців, жінка мала проникнути до ломбарду і відчинити своєму спільникові двері. Ломбард розташувався у невеличкому приміщенні під сходовим майданчиком у приміщенні одного з торгових комплексів біля автовокзалу.

Жінка збиралася пролізти до ломбарду через вікно у пластиковому даху, але пластик проломився під її вагою. Відтак працівник ломбарду встиг натиснути «тривожну кнопку». На шум прибіг спільник дівчини, який і вистрілив у працівника. Метушня тривала біля 7 хвилин – аж доки на місце події прибули бійці Державної служби охорони. Чоловікові-нападнику вдалося втекти.

Працівники ломбарду намагалися чинити опір, у результаті чого один із них отримав поранення у поперек. Наразі його життю ніщо не загрожує, він уже вдома.

До злочинів спільники готувалися дуже ретельно, передбачали шляхи відходу з місць пограбування і після кожного свого спалювали одяг, у якому були.

Відомо, що чоловік, причетний до пограбування ломбарду, у 90-ті роки уже сидів за квартирні крадіжки, та ще 15 років відсидів у грецькій тюрмі. На волі чоловік трохи більше року… Затриманим «світить» по 12 років позбавлення волі.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»  

Запис Жінка десантувалася в ломбард спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це справді неймовірно й дивовижно: книга «Етюди про Олену Михайленко, художника, друга, колегу, маму, дружину», яка побачила світ цими днями, – світла, легка з різнобарвними сторінками та метеликами на них… Тримаєш її в руках і – хочеться жити, творити, радіти, літати.

… «Я вдячний Господу за 1 мільярд і 300 мільйонів щасливих секунд, які ми прожили разом, а син – за надзвичайну маму, друга, порадника і захисника», – пише Валерій Михайленко, чоловік Олени Миколаївни, науковець, педагог.

На похороні дружини він зізнався, що ті 5 років, які вони прожили після її операції та ампутації ніг, зовсім не були для нього важким випробуванням. Бо хіба може бути життя з коханою людиною випробуванням? Навпаки, доля подарувала йому ще 5 років з коханою…

Додам лише, що ні чоловік, ні син, ні друзі та учні не вважали художницю інвалідом. Зрештою, вона й далі жила й творила так, нібито нічого не сталося. Духовна міць та внутрішня сила й багатство цієї тендітної жінки вражали всіх, хто спілкувався з нею.  Серед них – і колишня наша журналістка Емма Антонюк, яка підготувала інтерв’ю з  художницею до відкриття її виставки, присвяченої 60-літтю мисткині. Було це у січні 2011 року.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Жінка, що несе у собі… світло!

Олена Михайленко

Ті, хто бачив гобелени Олени Михайленко, знають про існування паралельного світу, сповненого тепла й любові. Світу, який художниця відкриває через власне мистецтво. Якщо ви досі не бачили робіт пані Олени – ви багато втратили, але я спробую познайомити вас із цією художницею – найсвітлішою людиною з усіх, із ким мені доводилося колись спілкуватися.

Є особистості, про які важко писати, – через побоювання неправильно передати їхній унікальний образ. Це особливі люди, які при спілкуванні випромінюють дуже багато позитивної енергії, яку неможливо передати словом. Її можна лише відчути. Саме до таких належить пані Олена…

Тож, яка вона, ця геніальна художниця?

Щира

Олена Михайленко багато посміхається. Це відчувається навіть у телефонних розмовах. Відтак, зустрівшись із художницею, я вже приблизно уявляла, яка вона у спілкуванні. Від перших хвилин діалогу миттєво зникли будь-які бар’єри, дискомфорт, потреба підбирати слова, – що часто трапляється при знайомстві зі старшими, успішними людьми. Ця жінка щиро й невимушено створює навколо себе приємну атмосферу. Певне, тому до неї притягується молодь: пані Олена – керівниця творчої майстерні «Арт-студія», де займаються талановиті юнаки та юначки.

Працелюбна

Спочатку я спробувала уявити ритм життя й будні художниці. Тож перш за все, запитала, як вона їх проводить. Склалося враження, що в житті мисткині не має місця для рутини: суцільні заняття-виставки-навчання:

– Хіба комусь цікаві мої будні? (сміється). Я багато працюю – це моє основне заняття, – зізналася художниця. – Вже третій рік поспіль (і так було аж до смерті – ред.) у Фінансовій академії і в Художньому музеї відбуваються різноманітні виставки студійців, яких я навчаю. Арт-студійці – це талановиті люди різного віку, з якими я проводжу творчу, виховну, пізнавальну роботу… Це важко описати якимсь одним словом. Загалом акцентую увагу на їхньому розвитку і досягненнях у мистецтві. Роботи моїх учнів з успіхом експонувалися в різних країнах світу – Данії, Франції, Румунії, Польщі тощо… Нині заклопотана організацією своєї ювілейної виставки, а це – дуже кропітка і важка робота…

Творча

– Звідки беруться сюжети та ідеї робіт? Я сама по собі ідейна (сміється)… Все в мені, всередині… Моє натхнення – це особливий настрій, якась деталь, яку я відшукую в собі і відтворюю, розвиваю, відкриваю через власні роботи. На моє розуміння мистецтва серйозно вплинули подорожі. Найяскравіші враження залишились після Сходу – Японії, Шрі-Ланки, Індії…

Я займаюся прикладним мистецтвом: спочатку створювала гобелени, а  останніми роками розвиваю авторську техніку.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець,про творчий шлях О.Михайленко

Витяг з етюду «Поруч із нею я почувалася щасливою»:

«Уперше її творчість відкрилася мені під час роботи над каталогом виставки художниці 1990 року. У її творчому доробку вже тоді були цікаві серії гобеленів-картин, які тяжіли до пейзажу, натюрморту та фігуративних зображень.

Подальший творчий поступ вирізняли експресія кольору та різноманітність фактур. Прикметними у персональній виставці 1996 року видавалися оригінальні прийоми стилізації, які знайшли свій яскравий розвиток у творах наступного періоду. Її композиції дедалі відчутніше випромінювали потужну життєву енергію. І це стало найяскравішою ознакою творчості Олени Михайленко.

До персональної виставки 2001 року художниця підготувала серію гобеленів, виконаних у техніці аплікації. Вона майстерно розширила рамки і можливості сучасного гобелена, професійно використовуючи специфіку текстилю як мову творчості. Видається, саме тому вона знайшла цікаве вирішення віддавна улюбленої теми співіснування трьох стихій: Космосу, Землі і Води. Слід зазначити, що нову реальність творила у піднесено-мажорних інтонаціях.

Її захоплює не лише царина екзотичних космічних метаморфоз, а й могутня вітальна сила природи Землі. Уособленням земного життя стали зображення дерев у гобеленах «Зима», «Осінь», «Весна», «Літо» (серія «Пори року»). Ці роботи об’єднує виразна декоративність, майстерно акцентована співзвучністю умовної стилізованої форми та алегоричного зображення.

Творчість подальших років позначена відкритістю до нових текстильних ідеяй. Художниця залюбки, дедалі все сміливіше, з блискучою майстерністю створює виразні декоративні композиції, працюючи з різноманітними фактурами та ефектами. 2005 року творчий ресурс Олени Михайленко збагатився новим напрямком – мистецтвом волокна.

2008-ий став для Олени роком драматичних і невимовно страшних життєвих потрясінь. Але її фантастична спрага життя та потужний творчий потенціал перемогли. Всупереч усьому, у мисткині відкрилося нове дихання. Вона працює й майстерно експериментує, увиразнюючи структуру композицій, розробляючи прийоми авторської техніки: використовує фактури найтонших натуральних волокон різного походження, фрагментів тканин, паперу, витинанки тощо. До цього своєрідного декоративного колажу вводить елементи образотворчості, збагачуючи його відчуттям простору і руху. В результаті народжувались такі потужні й вишукані за образною виразністю композиції, як «Ангели Різдва», «Лісовий ангел», «Благодать» або глибоко символічний образ гірської Буковини «Очима ночі. Буковина». Тоді ж з’явилися чарівні композиції серії на тему легендарних міст світу («Венеція», «Барселона» тощо) і, наприклад, такий  чуттєво-емоційний твір як «Народження вітру».

Упевнена в собі

– Чи довго шукала себе та коли зрозуміла, що знайшла? Та я малювала змалку. Про те, що працюватиму в мистецтві, знала завжди. Ніколи не виникало сумнівів стосовно життєвого шляху. І хоча мої батьки – лікарі, вони ніколи не змушували мене продовжувати їхню справу. Тож я вступила до педагогічного інституту, де здобула фах «викладач малюнка й живопису».

Закохана

– Як сім’я ставиться до моєї відданості мистецтву? Ду-у-уже позитивно! Чоловік і син – мої найкращі друзі! Вони завжди мене підтримують, вислуховують, іноді радять… Я дуже люблю свою сім’ю! Нині мій син Максим працює журналістом у Києві. На щастя, він часто приїжджає додому. Максим дуже талановитий і знаний у журналістських і політологічних колах фахівець. Ми ним пишаємося.

Я не виховувала сина ні батогом, ні пряником. І суворою матір’ю назвати мене не можна. Я швидше лояльна. Річ у тім, що в нашій сім’ї завжди панують позитив і взаєморозуміння…

А щодо секрету сімейного щастя, то його немає! Люди повинні просто розуміти одне одного. Все дуже просто і водночас індивідуально…

Щаслива!!!

– О-о-о, так, у мене багато друзів. Тобто є чимало людей, яких я можу назвати справжніми друзями! Вони завжди поряд, я люблю, коли вони приходять у гості або телефонують. Ці люди часто допомагають мені в організації експозицій… Я дуже щаслива людина!!!

P.S. Щаслива, оптимістична, працьовита та успішна Олена Михайленко – яскравий приклад правильного ставлення до життя. Ті, хто досі не знав художницю, навіть і припустити не можуть, що життя її – дуже складне: через хворобу пані Олена 2008-го втратила ноги. І, незважаючи на такий поворот долі, найздоровіші і найуспішніші можуть повчитися в неї життєрадісності та оптимізму!

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Усі твори Олени Михайленко можна буде невдовзі побачити у каталозі її робіт, який готують до друку чоловік та син мисткині.

Запис Есеї про життя і щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Данія – країна дуже скромних і розумних людей, які поважають себе і свою історію. Можливо, саме тому вони її ніколи не перекреслювали і не перекроювали. Традиції для данців – дуже важливі. Прикметно, що вже понад тисячу років, тобто ще з часів вікінгів, цією нацією править один королівський рід – явище в історії унікальне. За всю історію цієї монархії країною правили 50 королів і 2 королеви.

На Великдень данці таким чином прикрашають могили своїх рідних 

Кущі замість огорожі

Невеличка острівна держава із населенням понад 5 мільйонів людей щороку вирощує 25 млн. свиней. Тож може дозволити собі гуляти на Великдень аж 5 днів, починаючи від Чистого четверга. Страсної п’ятниці, коли Христа розіп’яли, в країні скрізь приспускають державні прапори.

До речі, данці не відпрацьовують потім вихідні, як українці. Але використовують їх для пасхальних поїздок за кордон, для роботи у власному садочку чи квітнику. Будиночки у данців, порівняно з українськими, дуже маленькі, але надзвичайно чепурні. Чистота чи не найбільше вражає у цій країні. Хоча ніхто й ніколи тут не оголошує суботників чи, тим паче, місячників прибирання територій. Щотижня всі вікна в усіх будинках миються ззовні, з вулиці. Цю роботу виконує відповідна приватна служба, з якою власники квартир і будинків укладають угоди.
А ще, поруч зі скромністю данців (демонструвати, приміром, своє багатство тут непристойно і невиховано) та їхньою чистотою, вражає потяг до естетизації довкілля. Вони з неймовірною любов’ю та фантазією прикрашають свої подвір’я квітами – на грядках та в горщиках, які стоять у дворах, а також різними фігурками, декоративними кущами й деревами. Скажімо, магнолія та рододендрон – явище тут звичне. Хоча в нас, у країні зі значно кращим кліматом, їх найчастіше можна бачити в ботанічних садах. А за огорожу навколо будинків данців правлять зелені кущі.

На свято ніхто і ніде не працює

…У вихідні країна ніби завмирає. Відпочивають працівники не лише установ і підприємств, а й магазинів, більшості барів, кав’ярень і ресторанів. У суботу окремі магазини відчиняють свої двері лише на півдня.
Великодні писанки в Данії не в моді. І хоча задовго до Великодня в місцевих магазинах з’являються величезні пасхальні шоколадні яйця в золотистих обгортках, на святкові столи викладають… курок. Якщо ж в оселях у данців і є крашанки чи писанки, то тільки з інших країн, як екзотика.

До свята у вітринах виставляють скрізь фігурки півнів і жовтеньких курчат. Прикрасами Великодня є пофарбоване жовте пір’я та жовті квіти. А оселі данці прикрашають гілочками у вазах, на які розвішують різнокольорове пір’ячко або ж писанки та крашанки.
У неділю – день воскресіння Христа – данці йдуть до церкви, де правиться Великодня служба, а потім сідають до сімейного обіду – фрокасту. На столі обов’язково ставиться кілька видів оселедцю та червона риба. Ці продукти, до речі, там більш ніж удвічі дешевші, ніж в Україні. Обов’язковими є зварені вкруту та розрізані навпіл яйця, прикрашені зеленню та кав’яром (ікрою). На гаряче подають «лам» – м’ясо ягняти, запечене в духовці. А запивають усе це шнапсом і пивом.
У столиці Данії, де мешкає п’ята частина населення країни, тобто мільйон копенгагенців, є одна православна церква, збудована з подачі Олександра ІІІ, який одружився з данською принцесою. Їхній син, Микола ІІ, став, як відомо, останнім царем Російської Імперії і був страчений разом із сім’єю. На Великдень у цій православній церкві правлять велику службу.

В Ісуса нема e-mail
Великодня служба в лютеранській церкві відрізняється від православної. Зрозуміло, що вона проходить під орган і спів високого сопрано. З кошиками до церкви не йдуть. Але під час служби прихожан причащають просвітками (тілом Христовим) і вином (кров’ю Ісуса Христа). Прихожани підходять до вівтаря, стають на коліна і пастор кожного пригощає зі своїх рук.
У Гадструпі  мешкає 2 тисячі осіб. Але селом Гад-струп не назвеш, бо таких доріг немає навіть у Києві. Та й умови для проживання у  помешканнях нічим не гірші від умов у квартирах Копенгагена. Зате тут чисте повітря, співають пташки і дуже зелено й тихо.
Провідним пастором у Гадструпській кірсі є Хельга Мюллер (на фото), дуже цікава 62-річна жінка. Їі чоловік – теж пастор, але він уже на пенсії.
Розповідаючи на ранковій службі про життя й діяння Христа, вона зауважила, що в інтернеті нині можна знайти все, але Христос е-мейлу не має, хоча він завжди поруч з людиною…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Данці на Великдень прикрашають помешкання й вітрини жовтенькими курчатами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нова стипендіатка MERIDIAN CZERNOWITZ із США 71-річна Кора Шварц у Чернівцях допише свою епічну книгу, куди увійдуть щоденники Кобилянської, роздуми і спогади людей

За словами Кори, вперше вона приїхала до Чернівців ще 1998 року. Ії перший чоловік був звідсіля родом, тож багато розповідав їй в Америці про пречудове місто свого дитинства та юності.

– Якось падав сильний дощ, тож з дому ми не могли нікуди піти. Дивлячись у вікно, я звернула увагу на невеликий будинок навпроти, куди часто заходили люди. Запитала в господині, що там розташоване. Вона сказала, що музей відомої письменниці. Оскільки я сама пишу книжки, вирішила сходити туди. Про Ольгу Кобилянську до того ніколи не чула. Коли зайшла до музею, одразу ж звернула увагу на портрет жінки в чорному. Мені вона здалася добре знайомою…

Коли Кора Шварц повернулася до Америки, то кілька місяців шукала книжки Кобилянської  в американських бібліотеках. А потім дізналася, що народилася саме того дня, коли не стало буковинської письменниці. «Мабуть, в мене переселилася душа Ольги», – одразу спало на думку американки. Адже окрім літератури, психології, фотожурналістики та квантової фізики, Кора захоплюється ще й теорією реінкарнації.

Зрештою, популяризуючи творчість Ольги Кобилянської, неподалік Нью-Йорка, біля підніжжя гір Кетскілз, які нагадують Карпати, Кора Шварц відкрила літературно-мистецьку резиденцію «Моя оселя» для жінок-письменниць.

– Тут усе просякнуте духом Ольги Кобилянської, – каже Кора. – Її портрети є в кожному дерев’яному будиночку. Кімнати я прикрасила сувенірами, які привезла з Буковини. Меблі – подібні до тих, які побачила в музеї в Чернівцях. Взимку тут можна кататися на ковзанах та лижах, а влітку – на човнах і конях. Гадаю, Ользі Кобилянській мій притулок сподобався б…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Кора ШВАРЦ: «В мене переселилася душа Ольги Кобилянської» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Із появою весняного сонечка варто подбати про очищення шкіри, – розповідає Ніна КОЗАК, косметолог. – До того ж нинішня зима затягнулася і це теж позначилося на стані шкіри.

Із настанням тепла шкіра виділяє більше жиру. Тому час скористатися скрабами. Змертвілі лусочки слід видалити з обличчя, щоби вона могла набратися вологи.

Маски, що наносяться на неочищену шкіру, просто не подіють.

Для очищення можна користуватися вже готовими скрабами або кавовою гущею. Щоправда, помітного результату одразу ви не досягнете, бо цю процедуру слід проводити регулярно. Та через кілька процедур шкіра очиститься, гладкою та ніжною. Скраб слід наносити на обличчя раз на тиждень, якщо дуже жирна шкіра – двічі.

– Дуже хорошим скрабом є сіль зі сметаною, – продовжує пані Козак, – їх слід змішати та нанести на обличчя, втираючи на тих ділянках, де найбільше забруднені пори.

Якщо ж шкіра дуже висихає від скрабів, краще взагалі відмовитися від них, не варто травмувати і без того чутливу шкіру. У цьому випадку достатньо вранці та ввечері протирати обличчя безспиртовим лосьйоном. Він видалить змертвілі клітини та заспокоїть шкіру.

Маски від Ніни Козак

Для втомленої після зими шкіри корисними будуть такі маски.

1.  Чайна ложечка курячого жовтка, чайна ложка оливкової олії, кілька крапель лимонного соку, можна додати ще ложечку меду. Все це ретельно перемішати і нанести суміш на обличчя на 20 – 25 хвилин. Змити маску проточною, теплою водою. Потім протріть обличчя тоніком і скористайтеся кремом.

2. Для іншої маски нам знадобиться свіжа петрушка, яку слід розтовкти у ступці, щоби вона пустила сік. Додайте чайну ложку крему для обличчя, декілька крапель вітаміну Е, чайну ложечку жовтка та меду. Розмішайте до утворення однорідної маси. Тоді нанесіть на попередньо очищену шкіру рівним шаром і залиште на 15 – 25 хвилин. Змийте теплою водою.

Важливо: наклавши маску, слід полежати, не рухаючись і не розмовляючи, аби не травмувати висохлою сумішшю шкіру.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Як доглядати шкіру обличчя навесні: поради косметолога спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Клавдіє Юріївно, з якого віку люди усвідомлюють, що стануть фізиками?

– Перші враження про оптику отримала ще років у 5-6 (сміється – авт.) Тато на балконі за допомоги лупи запалив папірець від сонця. Це мене вразило. Далі фізикою захоплювалася і в школі, загальне поняття про неї дали перші вчителі. Але тато, інженер, який завжди схилявся перед високою наукою, заклав найголовніше – розуміння, що фізика – це наука про життя.

– Дивні розваги для дівчинки – досліди з лупами…

– Тато мріяв про хлопчика і вклав у мене все, що знав сам. Навчив грати в шахи, ремонтувати радіоприймачі і праски… Саме тато навчав мене літер, тож я в чотири роки вже вміла читати, а в шість пішла до школи (тоді до школи йшли в сім років). Мама навчала англійської – і це мені також дуже знадобилося в науковій діяльності. Зокрема зараз читаю цикл лекцій англійською мовою для магістрів нашого факультету. Вільно читаю статті закордонних колег, працюю в міжнародних проектах.

– Наука про життя – це фізика? Хіба?

– Звичайно! Життя починається з фізики. Немає життя ні без гравітації, ні без сили тертя, ні без обертання Землі навколо Сонця – це все закони фізики, і це лише перше, що спало на думку. Фізика, як і життя, – це все, що навколо нас: від космічних тіл до елементарних частинок і колайдерів, що їх прискорюють і досліджують.

– Ваша майбутня докторська дисертація матиме практичне застосування?

– Тема докторської, над якою я працюю, – «Про взаємозв’язок поляризаційних властивостей та когерентності оптичних полів». Йдеться про використання властивостей оптичних полів для створення наномашин і наноманіпуляторів – скажімо, нанопінцетів, про запис інформації методом поляризаційної голографії. Завжди теоретично-експериментальне з практикою якось має поєднуватися. Але винахід – це не завжди якийсь конкретний апарат чи пристрій. Винахід – це те, чого люди не знали чи не вміли раніше. Наприклад, цикл моїх робіт з вивчення явища оптичної бістабільності 2004-го року відзначений грамотою Академії наук України. Деякі розрахунки методів оптичної пам’яті стали новими для колег, і ці методи обчислення почали використовувати інші вчені. У будь-якому разі винахід треба патентувати, а це дуже складна бюрократична процедура. На жаль, державного фінансування – ні на винаходи, ні на патентування – немає.

– То як у таких умовах удається виживати українській науці й науковцям?

– Знаєте, якщо держава не дбає про науковців – вони самі мають за себе дбати. Я вважаю, що за жодну справу не можна братися, якщо не маєш від неї задоволення. Неважливо – чи ти вариш борщ, чи досліджуєш оптичні поля – мусить бути задоволення внутрішнього «я». Тому люди, які хочуть займатися наукою, знаходять спосіб це робити. Вчаться, здобувають гранти, їздять світом, переймають досвід, закуповують обладнання, працюють, захищають дисертації. І захист наукової роботи – це не для здобуття чергової посади, а для того, аби чогось досягнути в науці. Наука – така категорія, яка, як і мистецтво, може бути «чистою» – «наука заради науки».

– Описані Вами перспективи й можливості є в Чернівцях?

– Звичайно, і не лише я тому приклад.  Хоча і я також. Маю можливість працювати в міжнародних проектах, буваю на міжнародних конференціях. От наприклад, на конференції в Парижі, поїздку куди мені профінансувала  комісія з оптики ІСО,   зацікавилися моїми дослідженнями явищ оптичної бістабільності. Можлива допомога в фінансуванні подальших досліджень. Ось зовсім свіже – можливість відвідати Італію. В липні там відбудеться конференція на підтримку в науці молодих людей до 45 років.

Студенти й аспіранти теж знають про потужність факультету. Тут сильна наукова база, завдяки зусиллям декана, професора Ангельського О. В., є гарна підтримка молодих науковців, можливості закінчення освіти за кордоном. Двоє наших студентів зараз  закінчують освіту в Чехії, один – у Німеччині.

– Помітно, що Ви захоплені своїм факультетом…

– Цей факультет мене виростив. У 16 років я вступила сюди  і відтоді 24 роки з ним пов’язана. Захоплена своїми викладачами: відданістю науці професора  Ангельського О. В., Ушенка О.Г., доцентів Підкаменя Л.Й, Гумінецького С.В., Коазкова О.М., наукового керівника моєї кандидатської дисертації – вже покійного професора Ніцовича Б.М…

– Вас називають Софією Ковалевською в сучасній науці, а на одній з наукових конференцій в Санкт-Петербурзі зауважили «унікальне поєднання розуму і краси».

– Та кажуть (ніяковіє – авт.) За рік-два напишу докторську, тоді можна буде говорити про досягнення…

– А не нудно молодій жінці на наукових конференціях? Там же переважно старші люди збираються

– Це стереотип. Як учасник, можу переконливо заявити: сучасна наука омолоджується. До того ж, від молодих «заряджаєшся» завзяттям, а від старших – мудрістю. Цим і приваблює мене робота в університеті, де спілкуюся і з студентами-аспірантами, і з професорами. До речі, ось реальне підтвердження моїх слів про омолодження науки: уже у вересні цього року в Чернівцях відбудеться конференція «Кореляційна оптика-2013», яку організовує наш декан. Там планується окрема секція для аспірантів і студентів, де читатимуть лекції відомі професори з Заходу.

– А чим цікавиться науковець окрім науки? Ви любите читати?

– Звичайно! Свого часу перечитала всю класику, як вітчизняну – так і зарубіжну. «Овода» Войнич читала в оригіналі (ось воно, закладене мамою знання англійської!) Зараз часу на читання небагато, тому перевагу віддаю легкій літературі. А ще дуже люблю танцювати!

– Танцювати? А хіба на наукових конференціях влаштовують танці? З ким танцюєте?

– На жаль, на конференціях такого нема. Це не шоу, там мало уваги приділяють такому шуму і гамору, там створюють умови для спілкування і обміну думками. Тому танцюю зі своїм чоловіком.

– А де ви з ним познайомилися? Адже не секрет, що чим вищий інтелект жінки, тим важче їй знайти гідну пару.

– Не повірите, я з ним познайомилася на дискотеці. Їздила на відпочинок до Моршина, там і зустріла свою долю. Кажуть, що протилежності притягуються – то це про нас. Мій чоловік за характером зовсім не схожий на мене. Я спокійна і переважно мовчазна, а чоловік – балакучий жартун. За першою освітою він викладач музики, а за другою – інженер-енергетик. Тож нас поєднали танці, але й поза ними нам є про що поговорити (усміхається – авт.)

– Ви виглядаєте дуже стрункою і підтягнутою. Це лише результат танців, чи займаєтеся спортом?

– На жаль, зараз бракує часу на спорт, але колись займалася аеробікою і навіть калланетиксом. Це такий напівсиловий вид спорту, гирьки піднімала. Теж не надто традиційно для слабкої статі (сміється – авт.)

– Ви казали про необхідність робити все з задоволенням, згадували про борщ. А як щодо цього у вас?

– Поєдную на кухні фізику з життям (сміється – авт.) Купила мультиварку і з задоволенням готую, коли є час.

– Взагалі ви задоволені різноманітною сучасною технікою, гаджетами? Не маєте бажання, як фізик, їх вдосконалювати?

– Та для мене гаджети – це не розкіш, а засіб досягнення мети, для якої вони призначені. Якщо це телефон – він має дзвонити. Зручно, коли з телефона маєш можливість заходити в інтернет – особливо це за кордоном виручає. Ось і все, що потрібно, і воно вже є. А різноманітні розваги мені не потрібні, тож і вдосконалювати нема потреби.

– Так виглядає, що бути науковцем в Україні непросто. Не було бажання виїхати і полегшити собі шлях в науці?

– Ніколи. Я патріот України, Чернівців і нашого університету. Хіба на тиждень відпочити кудись можна поїхати.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чи важко бути новою Софією Ковалевською в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як зауважує п.Галина, бухгалтер – це цифровий король, який любить точність і уважність, а ще – строгий порядок і контроль та постійно відчуває відповідальність за  свою роботу.

Галина ЛЕВЧУК, бухгалтер Мигівського лісництва Берегометського ЛМГ

Як не крути, а правду ніде діти

Бухгалтером стала не одразу, довелось скуштувати хліба обліковця в колишньому лісокомбінаті. Саме там, серед трудівників лісопильного цеху, дізналася як це – виконувати виробниче завдання, не порушуючи дисципліну та дбаючи про якість продукції.                                           

Від 1989-го Галина Левчук працює бухгалтером Мигівського лісництва Берегометського лісомисливського господарства. Чи так вже просто – 23 роки працювати на одному місці, можна судити хоча б з того факту, що лісничий за цей час уже третій.

Найперша вимога бухгалтера – за будь-яких умов усі операції повинні проводитися виключно у правовому полі. На підприємстві давно знають, що коли звітує Галина Левчук, усе буде без проколів, бо її пильне око усе помітить і зафіксує.

За свою роботу, за бухгалтерську звітність – спокійна, а коли хтось намагається щось приписати чи перекрутити, застерігає: перевірка викриє кожний обман.

Усміхнена, бо щаслива

Бог дав Галині чудову сім’ю. Чоловік Володимир – майстер на всі руки. Після розпаду лісокомбінату відкрив удома майстерню, де ремонтує та виготовляє різні деталі, вузли та агрегати. Нині, коли усе так подорожчало, не обходяться без його виробів працівники лісмисливгоспу: часто навідуються, щоби швидко і  якісно щось відремонтувати.

Тай діти радують. Старша, Наталка, успішно закінчила ЧНУ і нині трудиться у Криму, Євген після закінчення хімфаку захистився і невдовзі працюватиме в Німеччині. А найменша, Адріана – дев’ятикласниця, посилено займається англійською. Наразі саме вона – найперша мамина помічниця: разом готують щось смачненьке, а вечорами вишивають бісером улюблену скатертину.

То ж може, Бог нагородив Галину чудовою сім’єю за працю, щирість, привітність і порядність?

Схожа на весну         

Тут би й завершити: ось така вона, наша Галина Левчук, звичайна жінка- трудівниця. Та ні, не звичайна, особливо тепер, напередодні свята. Весна додає Галині ще більшої вроди і чарівності, бо ж і випромінює вона щирість, сонячність і позитив. І вона така – не одна.

У Берегометському лісомисливському господарстві сумлінно трудиться понад 100 жінок.,  Радісне весняне свято – 8 Березня приходить як добра нагода привітати їх із настанням довгоочікуваної весни та подарувати їм перші запашні  квіти. Адже кожна жінка, якщо їй приділити достатньо уваги, цього дня стає схожою на весну.

Ірина Матчишина, Берегометське ЛМГ

Запис Королева цифр любить точність і закон спершу з'явиться на Медіа-Версії.