11 квітня  о 17:00 у Центральному палаці культури (Театральна площа, 5, великий зал) відбудеться прем’єра вистави за цим твором Народного драматичного театру ім. Григорія Агєєва та дитячої театральної студії «Бу-Бу-Бу». Вхід вільний. 

Книжка була створена в рамках українсько-німецького проєкту «Вчимося пам’ятати». Її автори: Анна Ямчук, Микола Кушнір, Наталя Герасим, Анна Тарновецька. У цьому виданні на основі спогадів очевидців, архівних матеріалів та фотографій відтворено історію Голокосту в Чернівцях. Ідея створення книжки у вигляді графічного роману виникла саме через пошук нових способів роботи зі школярами в музейному середовищі. «Піжмурки зі смертю» – це водночас художнє видання і підручник, тому може використовуватися як для самостійного читання, так і для практичної роботи під час уроків. 

Підготовка вистави за мотивами книги – це вже наступний крок у рамках нового проєкту «Стежками пам’яті». «Для нас ця вистава, – говорить його координаторка, керівниця освітніх програм Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини Анна Ямчук, – неймовірно важлива не лише тому, що «оживлює» книгу, а є ще одним дієвим способом роботи зі школярами. Ми ставили собі за мету провести повноцінний освітній захід. Для цього розробили додатковий сайт https://www.pizhmurky.com/ та готуємо міні-виставку». 

Після завершення заходу організатори також запрошують всіх охочих долучитися до обговорення. 

«Таку форму роботи активно використовують за кордоном, – додає Анна Ямчук, – зокрема, в Дюссельдорфі, де 6 квітня також відбудеться прем’єра вистави за цією книжкою».

За словами режисера-постановника Івана Даніліна, «Піжмурки зі смертю» – це розповідь про чотирьох чернівецьких дітей, які пережили Голокост, історія про втрачене дитинство. 

«Коли дорослі «граються» в свої жорстокі ігри, – додає Іван Данілін, – найбільше страждають найнезахищеніші. Ми присвячуємо цю виставу всім маленьким, наївним,  безневинним, радісним та щирим, які загубили свої іграшки, втратили мрії та віру й вимушені виживати у жорстоких реаліях війни. І, що важливо для кожної дитини, – після болючих втрат, жорстокості та поневірянь знайти в собі той промінчик віри, щоби вирости справжньою Людиною».

Проєкт «Tracks of Memory» фінансується коштом Федерального міністерства закордонних справ Німеччини в рамках програми «Розбудова співпраці з громадянським суспільством країн Східного Партнерства» 2024 р. 

Запис Вчимося пам’ятати: у Чернівцях презентують виставу за книжкою про Голокост спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Головною подією цього масштабного заходу стало проведення Пам’ятної міжнародної конференції з мови та культури їдиш, на яку до Чернівців приїхали науковці з 12 країн світу.

За словами голови Асоціації єврейських організацій та громад України Йосифа Зісельса, конференція є науковою й головним чином стосується тих, хто володіє мовою їдиш. Захід відбувався у Мармуровій залі ЧНУ і транслювався на YouTube каналі – українською та англійською мовами.

Різні грані єврейської культури демонструють тижнем єврейського кіно, виставкою старих видань мовою їдиш, вечором єврейської поезії, виставкою творів єврейських художників Буковини тощо.

На думку Йосифа Зісельса, для єврейського світу проведення такого міжнародного форуму – подія знакова, вона відбувається у пам’ять конференції, яка відбулася ще в далекому 1908 році. Пан Йосив нагадав, що десять років тому подібна конференція теж проходила в Чернівцях і вирізнялася своєю аполітичністю та суто науковим характером.

Організатори конференції –  Єврейський університет в Єрусалимі, Міжнародний центр мови та культури ідиш при Світовому єврейському конгресі (Вільнюс, Литва), Центр досліджень історії та культури Східноєвропейського єврейства Національного університету «Києво-Могилянська академія», Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівецький музей історії та культури євреїв Буковини, за підтримки  Чернівецької ОДА та Чернівецької міської ради. Серед спонсорів та співорганізаторів – Всесвітній єврейський конгрес, Організація «Українсько-єврейська зустріч» (Канада), Асоціація єврейських організацій та громад (Ваад України), Київська філія Євроазіатського єврейського конгресу.

Запис Дні єврейської культури на Буковині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього року дні Хануки припали на період з 12 по 20 грудня.

Свято починається щороку 25-го числа єврейського місяця кислева і триває вісім днів. Цього разу ці дні припадають на період з вечора 12 грудня по 20 грудня 2017 р. Відзначимо, в єврейському календарі новий день починається із заходом сонця, а не опівночі.

Загалом, євреї відзначають Хануку з II століття до н. е. Згідно з єврейською традицією, після опоганювання грецькими язичниками Єрусалимського храму спалахнуло повстання, яке завершилося перемогою юдейських військ.

Після вигнання грецьких загарбників з Ізраїлю і взяття Єрусалиму військами Юди Гасмонея на прізвисько Макабі (Молот) євреї відновили опоганений і частково зруйнований храм міста. У день його освячення слід було запалити головний храмовий світильник – менору, вогонь якого треба підтримувати постійно. Але неопоганеної олії для світильника виявилося замало. На виготовлення та освячення нової потрібно було вісім днів.

Однак на диво вогонь у золотий менорі горів вісім днів, протягом яких і приготували нові запаси олії. У пам’ять про цю подію в свято щовечора запалюють свічки: одну – в перший день свята, дві – у другий, три – в третій і так до восьми, використовуючи для цього, як правило, спеціальний свічник – ханукію. При цьому заведено встановлювати ханукію на вулиці біля входу до будинку або на підвіконні, щоб її світло було видно всім.

Запис Юдеї почали святкувати Хануку спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Стрижнем сучасного імперського міфу є культ Перемоги. Про неї  новітні імперці говорять із використанням релігійної фразеології на зразок «священна війна», «свята ненависть». А об’єктивних дослідників вони звинувачують у «кощунстві». Якщо колись перемогу над гітлерівською Німеччиною приписували «генію товариша Сталіна» і «мудрому керівництву КПРС», то нині творцем перемоги оголошується російській народ. Ніби в Червоній армії воювали лише етнічні росіяни, а роль союзників СРСР у розгромі нацизму була мізерною. Гіпертрофована гординя є ґрунтом для небезпечного марення про «вищість» російської нації над усіма іншими.

На цей міф працюють численні російські серіали про війну, що заполонили екрани телевізорів. Їхні автори героїзують війну, романтизують її. Натомість більшість народів, які пережили жахи Другої світової, із сумом згадують загиблих і розмірковують над тим, як не допустити нових кривавих воєн. Не навоювалися лише ті, хто невдоволений своїм нинішнім становищем і хоче взяти реванш за минулі поразки. З одного боку – це духовні нащадки Гітлера, з іншого – неосталіністи, які мріють про необмежену владу у відновленій імперії. Обидві крайнощі потрібні одна одній, щоби лякати суспільство своїми противниками, а себе пропонувати на роль рятівника. Їхня словесна перепалка нагадує перестрілку на фронті.

Але переважна більшість людей не хоче брати участь у цьому протистоянні: вже виросли покоління, для яких та війна є далекою історією. Вони мають право жити власним життям, а не існувати в ілюзорному світі, нав’язаному пропагандистами. Адже політизація історія завдає непоправної шкоди сучасним поколінням. То у Польщі в черговий раз піднімають питання про оголошення злочинними тих українських організацій, на які покладають провину за «волинську різанину» 1943 року. То в Ізраїлі  вимагають у поляків 65 мільярдів доларів компенсації за єврейську власність, яка залишилася після Голокосту та знищення польських євреїв гітлерівцями. То в Німеччині стверджують, що євреїв убивали не стільки німецькі нацисти, скільки поляки й українці.

Постійне роз’ятрення старих ран лише шкодить сучасникам. Пам’ятати війну треба, але весь час жити минулим неможливо. Виклики нинішньої епохи вимагають сучасних відповідей, а відшукати їх в історії неможливо: епоха змінилася кардинально.

Ігор БУРКУТ

Запис ЩЕ НЕ НАВОЮВАЛИСЯ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Який же узагальнений ідеал кандидата існує в суспільній свідомості? Відповісти на це запитання непросто, адже виборці самі є дуже різними, а їхні вимоги до кандидатів так само різняться принципово. Втім, є кілька побажань до майбутніх обранців, які можуть бути спільними для різних категорій виборців.

Люди в більшості своїй не хочуть голосувати за дуже старих або дуже молодих кандидатів, їх найбільше влаштовують претенденти на депутатську посаду у віці 30-45 років. Якраз цей вік вважається найбільш плідним. Найчастіше перевагу віддають чоловікам, причому сімейним, які мають дітей. Цінують виборці й вищу освіту, проте особливої уваги не звертають на наявність вчених ступенів і звань. Такі титули швидше сприймаються не як перевага, а як недолік. Те ж відноситься і до державних нагород.

Партійна приналежність кандидата для багатьох виборців особливого значення не має, їм більше подобаються безпартійні. Але кандидат повинен мати чіткі відповіді на ключові питання, що хвилюють виборців – тобто якісь політичні погляди у нього все-таки мають бути. Досить прискіпливо ставиться громадськість до минулої діяльності кандидата. Цінуються ті, хто проявив талант у господарській, організаційній або іншій сфері, де можна побачити реальні результати. Хоча словам вірять усе менше, але логічно і складно говорити кандидат все ж повинен. І його зовнішність має викликати довіру.

Такі найбільш загальні вимоги до популярного кандидата. А тепер скористаємося гострим інструментом сатири, щоби уявити собі політикана, який хоче сподобатися всім своїм виборцям, обіцяючи їм діаметрально протилежні речі й особливо не переймаючись тим, як різні обіцянки співвідносяться між собою, бо виконувати їх він не збирається.

Фігура ця має бути одягнена у вишиванку – український патріотизм на Заході і в Центрі країни треба демонструвати. Натоміть на Сході й Півдні слід підкреслювати свою любов до Росії. Тому взутися кандидатові необхідно у традиційні російські личаки (росіяни їх називають «лапті»). Позаяк більшість українців підтримує європейський вибір, то вишиванку та «лапті» має доповнити європейський фрак. Відносини з Америкою більшість українців також псувати не бажає, тому майбутньому нардепу варто натягти американські джинси із зірково-смугастим прапором на задній кишені. Якщо аудиторія налаштована антиамериканськи, можна продемонструвати їй, на якій частині тіла вміщена символіка США. Звичайно, пошиті ті джинси мають бути у Китаї: зближення з цією великою азійською державою прагне відчутна кількість українських виборців. Нарешті, тім’ячко кандидата повинна прикривати «кипа» – традиційна єврейська ярмулка: навіть якщо виборець і не відчуває особливо теплих почуттів до біблейського народу, єврейську мудрість все ж мусить визнавати.

А що говоритиме такий кандидат, значення не має: все одно збреше. З уст подібних діячів люди завжди чують лише те, що хочуть почути. Це і мільйони нових робочих місць, і зарплати в тисячу євро, і дешеве соціальне житло… Отримають те ж, що й завжди. Якщо купуватимуться на слова та зовнішній вигляд «ідеального кандидата».

Ігор БУРКУТ

Запис ПОРТРЕТ ІДЕАЛЬНОГО КАНДИДАТА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка “Дзеркало історії. Спогади про мультинаціональні Чернівці” відбулася у «Галереї Ратуші.» Жителів Чернівців із непересічними долями шукали волонтери з Молдови, Польщі та Німеччини.

«Ми збирали фото та історії різних мешканців Чернівців, щоби показати мультикультурність цього міста, – розповідає координатор проекту Катерина Золотарьова. – Основна тема– це багатонаціональна історія Чернівців. 18 учасників протягом двох тижнів збирали інтерв’ю. Їх співрозмовники – носії різних мов, культур та різних емоцій.»

«Мої предки родом з Буковини, каже польська учасниця проекту. – Каміла Кулішка. – Я пам’ятаю розповіді мого діда, цікаві історії про місцевість, у якій він народився і в якій провів соє дитинство. Його мрія показати мені цю місцевість так і не втілилася у життя. Та завдяки проекту “Дзеркало історії» у мене з’явилася можливість побільше дізнатися про край, який досі був тільки частиною нашої сімейної історії.»

Виставку організовано у партнерстві з Чернівецькою міською радою, Єврейською громадою міста Чернівці, Чернівецьким музеєм історії та культури євреїв Буковини.

Повідомляє прес-служба міської ради

Запис Чернівці мультинаціональні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Австрійський журналіст, письменник та перекладач Мартін Поллак у своїй книзі «Цісар Америки – велика втеча з Галичини» (Martin Pollack. «Cesarz Ameryki – wielka ucieczka z Galicji» описав події тих часів. Книга написана на матеріалах, зібраних з бібліотек та архівів Кракова. Автор послуговувався і чернівецькими виданнями, які зберігаються у Польщі.

…Одного дня Кренчя Салтер, єврейська перекупка, помітила на площі Рудольфа у Чернівцях (нині – площа Філармонії) знайому їй жінку,  і через побачене вирішила   звернутися до цісарсько-королівської поліції при площі Фердинанда (сучасний сквер біля костьолу «Серце Ісуса»).

Кренча розповіла, що донька її сусідів, гарна несмілива дівчина 15 років на ім’я Хана, подружилася  з жінкою на ім’я Анна Страссрберг. Батьки Хани були не проти.

Анна закрутила дівчині голову, обіцяючи хорошу роботу за кордоном в єврейській родині в Константинополі.. Їм нібито була потрібна няня для дітей. Анна пообіцяла батькам Хани, що поїде з дівчиною і буде наглядати як за рідною донькою. Навіть сама виклала немаленьку суму на подорож і купила дівчині сукню. Всі заздрили Хані і тільки плакали, проводжаючи у подорож. За тиждень Хана написала, що в неї все добре, але наступний лист не прийшов. З тих пір про дівчину нічого не відомо. У Борщеві всі зрозуміли, що дівчина в борделі, а Анна Страссберг є звідницею, яка продає єврейських дівчат з Галичини та Буковини до публічних закладів.

Тож, коли Кренчя Салтер побачила Анну Страссберге вдруге на площі, вирішила, що та приїхала в Чернівці по новий «товар». Адже Анна на площі вступала в розмови з молодими дівчатами – служницями, які купували на ринку провізію. А кілька днів тому, – стверджувала К. Салтер, – Анна зникла під руку з новою жертвою на Кароліненгассе (вул. Заньковецької).

Поліціянт Адам Кживановскі заявив, що Анна вже відома поліції Чернівців, оскільки походить звідси, проте вже роки проживає за кордоном – то в Константинополі, то в Індії. Поліція тримає її у полі зору, адже часто бачить її у товаристві двох – трьох молодих дівчат.

Коли Анну Страссберге запросили на допит, вона продемонструвала своє обурення і доводила, що для свого ресторану в Бомбеї шукає офіціанток – молодих працьовитих дівчат, які будуть обслуговувати в її ресторані магараджів, дипломатів, англійських колоніальних урядовців… і вона сама дбає про них, як про своїх дітей.

У поліції вже не раз чули подібні історії, тому арештували Анну С. за торгівлю живим товаром. Крім того, подали запит до Бомбею і дізналися, що Анна всім відома злочинниця, яка привозить до Індії молодих дівчат з Галичини і Буковини для занять проституцією. Після суду Анну засудили до 4 місяців тяжкого ув’язнення з одним днем в тиждень повного посту.

«Картопля» та «печінкова ковбаса»

На жаль, влада зовсім не реагувала на подібну проблему в країні. А злочинці діяли хитро і непомітно. Щоби заплутати слідство і сховати свої злочини, вони користувалися певними кодами в кореспонденції. Наприклад, один польський власник борделю писав до свого колеги в Буенос-Айрес: «Чекаю на дюжину срібних ложок». На мові торговців людьми – це гарні стрункі дівчата. Вживалися й такі: «тюк шовку», «килими зі Смирни». Менш гарних дівчат називали «борошно». В одному вилученому поліцією листі йшлося про «5 бочок борошна». Інші торговці користувалися асоціаціями про місце походження дівчат. Часом писали про «кілька діжок угорського вина», «три мішка картоплі» і «таку ж кількість печінкової ковбаси».  «Картопля» і «печінкова ковбаса» – так зазвичай торгівці називали українок (русинок) і росіянок, «угорське вино» – угорок і хорваток. «Картопля» і «мішки з картоплею» – таким чином називали негарних дівчат з низькою ціною, яких відправляли до дешевих борделів в Єгипет та Індію. За товар «першого сорту» платили торгівцям від 300 до 600 гульденів, а за товар «non plus ultra», «першокласний», «срібні ложки» для найкращих борделів навіть 2000 гульденів.

Женихи шукали «товар»

Молодих неосвічених дівчат було легко намовити на роботу опікункою дітей, офіціанткою, співачкою, танцівницею, прислугою чи касиркою в кав’ярні. Багато з них припускали, чим насправді будуть займатися, тому свідомо йшли на цей крок. Дівчат били, ґвалтували, забирали документи й одяг.

Найчастіше як торгівцями, так і жертвам були євреї. Це сталося у результаті урбанізації і спекуляції, які в другій половині ХІХ століття поширилися в єврейському суспільстві. Єврейські сутенери мали свій метод заохочення дівчат «до роботи». Під виглядом гарних, багатих наречених  вони подорожували селами у пошуках «нареченої». Багатий, елегантно одягнутий з-за кордону молодик у бідному селі справляв велике враження. Незнання і бідність селян сприяли цьому і батьки швидко погоджувалися на шлюб доньок. Влаштовувався так званий «тихий шлюб» – не офіційний, а родинний. Траплялося, що  батьки свідомо віддавали дівчат до рук сутенерів, вважаючи, що життя повії в далекому краї буде кращим за виживання вдома.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століття з Галичини та Буковини тільки до Південної Америки щороку незаконно вивозили понад 10 тисяч дівчат.

З жодної іншої країни Європи не можливо було вивезти жінок так, як це робилося на Галичині та Буковині.

Підготували Любов КАФАНОВА та Анна КІБІЧ, «Версії»

Запис «Делікатне м’ясо» – на продаж спершу з'явиться на Медіа-Версії.