Кіт Вижниці цього року.  Перше у світі фото кота може і не зробив Гаррі Пойнтер, але так пишуть в інтернеті. На початку 1870-х років британський фотограф-портретист Гаррі Пойнтер створив серію фотознімків котів під назвою “Коти Брайтона”.

Вшанування пам’яті Сергія Параджанова, 100 років із дня народження та 60 років від дня створення фільму «Тіні забутих предків».

Зйомки Бліц-конкурсу (фото, відео).

• Перегляд конкурсних фільмів
• Творчі зустрічі
• Майстер-класи
• Робота творчих студій

12.10.2024.  Результати “бліц”. Фотографія. Підведення підсумків і нагородження переможців!

12.10.2024.  Результати “бліц”.  Кіно.  Підведення підсумків і нагородження переможців!

Спасибі всім учасникам, всім талановитим вихованцям і їх керівникам! Щира вдячність членам журі за суддівство і проведення майстер-класів! Щира вдячність ЗСУ! Організатори Фестивалю запросили всіх до співпраці і в організації проведення “Осінні барви Буковини 2025”

І спільні фото на пам’ять…

Вітаємо учасників і переможців! Дякуємо всім за співпрацю!

Далі буде…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Дякуємо, Барви – 2024… До зустрічі, «Осінні барви Буковини» – 2025! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

27 вересня 2024-го марафон «Кроки незламних» прибув у Чернівці.

За 10 днів  планують зібрати 500 тисяч гривень на автівку, прилад нічного бачення та ФПВ-дрони для наших захисників.

Збір на авто, прилад нічного бачення та дрони FPV для ЗСУ:

Посилання на банку:
https://send.monobank.ua/jar/UKZaf85KX

Номер картки банки:
5375 4112 1311 8248

Велике прохання до всіх, робити свої вклади у цей марафон «Кроки незламних», адже це теж наближує перемогу над ворогом. Тому, якби не було важко, ми всі маємо гуртуватися і не забувати, що ми тил і ми підтримка наших військових.

Слава ЗСУ! Слава Україні! Героям слава!

Більше фото за посиланням  – Благодійний марафон «Кроки незламних»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Благодійний марафон «Кроки незламних» від ветеранів війни Івана Торака і Валерія Монарха прибув у Чернівці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме вісім років тому парох парафії о. Василь Стефанко почав облаштовувати при церкві соціальну кухню і годувати потребуючих. Священник сам завзятий кулінар, тож його ароматний і розсипчастий плов не лише став улюбленим смаколиком немічних і голодних, але й процес його приготування у великому казані на церковному подвір’ї уже не раз об’єднав парафіян і їхніх дітей.

Отже, отець Василь годував самотніх, маломобільних, стареньких. Згодом, коли Буковина потерпала від руйнівної повені, а людей, худобу, будівлі цілодобово рятували працівники з надзвичайних служб, отець з активними парафіянами забезпечував гарячі обіди для них – бо боротьба зі стихією не передбачала еменесникам часу на відлучення додому, і добра їжа підтримувала їхню боєздатність.

А коли росія підступно розпочала повномасштабне вторгнення і Вижниця наповнилася людьми, які тікали зі Сходу, Півночі і Півдня від обстрілів і бомбардувань, саме тут, у храмі Свв. Апп. Петра і Павла з перших днів війни. А точніше з 27.02.2022 р. переселенці знаходили і їжу, і дах над головою.

Вночі кидали матраци на підлогу і мали змогу поспати в теплі, а вдень намагалися дати раду і собі, і ближньому. Разом готували, разом заспокоювали дітей, разом шукали житло на довший період, якщо вирішили зупинитися тут, або способи їхати далі.

Щодня вимушені переселенці отримували тут гарячі обіди.  Спочатку приходило 20-25 осіб, потім 80, був період, коли готували на 150 переселенців повноцінний обід: перше, друге, салат, випічка, компот.

Поступово люди оговтувалися, ситуація ставала зрозумілішою, життя впорядкувалося. А парафія УГКЦ у Вижниці залишилася осередком помочі потребуючим і взаємодопомоги. І парафіяни, і новоприбулі долучалися до приготування їжі, до випікання хліба, а згодом, окрім забезпечення фізичного насичення, тут почали реалізовуватися і інші потреби людей: у спілкуванні, у заняттях для дітей, у духовній підтримці…Цоколь храму став місцем зустрічей – вірян, які після Служби Божої обговорюють свої плани соціального служіння; дошкільнят, яких приводять сюди в укриття на час повітряних тривог (найближчий дитсадок власного укриття не має), школярів, яким кортить погратися в настільний футбол та аерохокей; переселенців, яким також є що обговорити…

А віднедавна тут запрацював Центр психологічної і гуманітарної підтримки ВПО. Благодійний фонд, який створений у 2001 році при парафії виграв грант від американського фонду «РАЗОМ». За грантові кошти зробили в цоколі капітальний ремонт: сучасну стелю, кольорові стіни, двері.

За потреби тут влаштовують кінозал, дивляться і християнські кінострічки, і про рідні Карпати (от нещодавно дивилися «Довбуша»), навіть попкорн для охочих готують кожного разу.

Для старших осіб (від 50+), які бажають опанувати сучасні технології, запровадили курси комп’ютерної грамотності, закуплені планшети. Ті, хто потребує підтримки фізичних здібностей організму, тричі на тиждень збираються на фітнес.

Діє кулінарний гурток української кухні для дітей, гурток образотворчого мистецтва – закуплені вже мольберти, фарби, пензлики, і є художниця, яка малює навіть на камені… Також безкоштовні послуги надають психолог і юрист, а під час консультації можна і чаю чи кави попити.

І поки в цоколі події змінюють одна одну, або тривають одночасно – храм також не порожній. Хтось відчуває потребу помолитися в тиші, комусь потрібна порада духівника, щодня відправляється Служба Божа за українських воїнів…

«Не боюся ні працювати, ні своє віддати, якщо треба. Не боюся конкуренції – це приклад для інших, що таке може бути на кожній парафії», – каже отець Василь Стефанко. І справді – не боїться. Бо спочатку не було ні допомоги, ні проєктів – просто брався і робив. Ішов до дітей в місцевий інтернат. Влаштовував невимушене спілкування за готуванням нехитрих страв –  так би мовити, поєднував духовне з раціональним. Згодом домовлявся з місцевими піцеріями і ресторанами, водив цих дітей на кулінарні майстер-класи, де їх навчали і готувати, і сервірувати столи,  – тож діти могли приміряти на себе і роль кухарів, офіціантів, і так само – клієнтів вишуканого закладу. Хтозна, коли їм ще випаде нагода побувати на гастроподіях…

Наразі ж планує з парафіянами та іншими небайдужими, які долучаються до соціального служіння на парафії, влаштувати духовно-гастрономічне дійство на подвір’ї храму: зварити плов у великому казані, разом куштувати його, а далі – спакувати в харчові контейнери і рознести потребуючим. І йти не лише з їжею, а і з душевною розмовою і духовною  підтримкою.

Адже це і є християнство – служити ближньому. Служити з любов’ю. Не боятися ні конкуренції, ні праці. Не боятися віддавати своє, якщо треба.

Маріанна Антонюк,

фото з фейсбук-сторінок “Карітасу Чернівецької Єпархії” та отця Василя Стефанка, а також з його особистого архіву

Запис «Не боюся ні конкуренції, ні праці, ні віддати своє – якщо треба», – священник із Вижниці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А від 12.10 до 14.10.2023 Фестиваль проходив у Вижниці.  Це майстер-класи, брифінги, обговорення конкурсних робіт членами журі і учасниками. Робота у творчих студіях і творчих майстерня, перегляди фільмів. Нагородження призерів І етапу Фестивалю.

А вже 14 жовтня завершилися «Осінні барви Буковини»…Ранок 14 жовтня був теплим та сонячним. У цей день було і кільцеподібне сонячне затемнення 134 сароса, максимальну фазу якого можна було спостерігати на території США, Центральної Америки, Колумбії та Бразилії. У Вижниці ми просто спостерігали сонячний день з великими тінями…

Підведення підсумків і нагородження «бліц» конкурсів.

Результати «бліц». Кіно. Cлово членам журі.

Петро Плешко, директор Чернівецького ОЦНТТУМ від імені організаторів подякував всім учасникам, всім талановитим вихованцям і їх керівникам! Щира вдячність членам журі за суддівство і проведення майстер-класів! Щира вдячність ЗСУ! Запрошуємо всіх до співпраці і в організації проведення «Осінні барви Буковини 2024».

Вітаємо учасників і переможців! Дякуємо всім за співпрацю!

Більше фото із закриття Фестивалю за посиланням – ДЯКУЄМО, БАРВИ!.. ФЕСТИВАЛЬ «ОСІННІ БАРВИ БУКОВИНИ» ЗАВЕРШИВСЯ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис XX фестиваль «Осінні барви Буковини 2023» звершився. Дякуємо, Барви! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Осередок надійної допомоги  створили у гірському містечку на Буковині для вимушених переселенців. 

У Вижниці в церкві Святих апостолів Петра і Павла УГКЦ щодня годують гарячими обідами 60-70 вимушених переселенців. У цокольному приміщенні храму облаштували кухню, оснащену сучасним обладнанням. Обладнання ще раніше отримували за грантовими заявками для підтримки малозабезпечених, самотніх, маломобільних мешканців міста, а також для створення молодіжного простору.

Парох Василь Стефанко розповідає, як Бог так усе спрямував, що з початком широкомасштабного вторгнення парафія виявилася підготовленою до прийому втікачів від війни: тут є чудово обладнана кухня, яка до того годувала незаможних місцевих жителів, а тепер радо стала у пригоді переселенцям.

«Два роки тому Львівська освітня фундація через «Карітас» підтримала нашу заявку і ми виграли грант щодо годування незаможних тут у Вижниці, отримали професійну плиту, – розповідає отець Василь Стефанко. – Ціле літо ми годували потребуючих: хтось приходив сюди, а комусь наші волонтери розвозили готову їжу по місту: лежачим, маломобільним, хворим. З цього починали. Під час повені годували наших МНС-ників, які  рятували мешканців від стихії. Згодом Бог так це все помножив, що пізніше я написав наступний проєкт, і французька благодійна католицька організація «Діло Сходу» виділила нам кошти на пекарню. Минулого року Владика нам її вже освятив. Пізніше від Української соціальної академії ми ще мали проєкт, у межах якого докупили обладнання для піцерії – це було облаштування простору для молоді, перед тим закупили меблі – столи, крісла. Почали розширюватися. Це все було до війни. Тож  фактично до війни ми виявилися готовими».

27 лютого на парафії вже готували обіди для потребуючих. Першого березня вперше переселенці залишилися ночувати у цокольному приміщенні церкви, де й розташована кухня і молодіжний простір, який тепер став їдальнею.

«У нас залишилися ночувати два десятки переселенців із Харкова, – продовжує отець Василь. – Чотири дні вони їхали в легкових машинах сюди – тому були щасливі, що можуть лягти і вирівняти ноги… Ми тут нагодували їх борщем – то вони казали, що такого смачного борщу ще в житті не їли. Поступово збільшувалася кількість тих, хто приходили на обід. Бувало і більше 80 людей, і їх спочатку забезпечували сніданком, обідом і вечерею. Зараз їх уже трохи менше, більшість якось облаштувалися, і в нас обідають лише  60-70 осіб щодня».

Уже після початку масштабних бойових дій отець Василь Стефанко подав заявку на наступний грант.

«Написали проект, аби докупити обладнання на кухню – щоб покращити умови праці – так, щоби за менших зусиль вдавалося готувати для більшої кількості потребуючих – адже готують тут волонтери, у вільний від основної роботи час, без вихідних».

Парафіяльна кухня очікує промислової посудомийної машини, конвекційної печі, професійних жарочних поверхонь, посуду.

Зараз кухня перелаштувалася на забезпечення харчування ВПО. Обіди тут готують волонтерки – як місцеві (які поза цим служінням працюють – хто психологом, а хто викладачкою англійської мови), так і з числа переселенок.

Красива струнка жінка з дівчинкою виявилися бабусею й онучкою. Тетяна й 9-річна Марія охоче розповідають про себе. Вони з Києва, приїхали 24 березня – разом з мамою і дідусем Марії. У столиці протрималися місяць після початку обстрілів – сподівалися, що Київ надійно захищений. До Вижниці потрапили випадково – їхали на Закарпаття. Але дорогою натрапили на волонтерів, які порадили це тихе містечко, дали потрібні номери телефонів… Зараз мама дівчинки повернулася до столиці, а бабуся й дідусь залишилися з онучкою. Хоча також уже планують повертатися додому – адже столиця стала безпечнішою, а батьки скучили за дитиною.

Обідають у церковній їдальні. «Спочатку було незручно, – ніяковіє пані Тетяна. – Але потім, коли гроші почали геть закінчуватися, звернулися по допомогу. Тут дуже чисто і дуже смачно готують. Спасибі тим, хто нами опікується».

Дарія допомагає пароху отцю Василю Стефанку – і за кухнею наглядає, і для привезеної допомоги від «Карітас Чернівці» визначає місце в приміщенні… А ця молода жінка – з Харкова. У Вижниці – від 7 березня. Їхала сюди цілеспрямовано – тут уже трохи раніше зупинилися її друзі і забронювали житло. Інші харківські знайомі розповіли, що є церква, де допомагають переселенцям.

Дарія почала тут волонтерити з першого дня: «Побачила, що люди працюють, то чому ж я не можу? Спочатку чистила картоплю. Зараз – готую». У попередньому, мирному житті вона працювала в галузі екології, але цікавилася дієтологією, це було її хобі. Тож тепер вона втілює своє захоплення в життя. Спочатку їй здавалося, що ці зміни дуже тимчасові, але зараз бачить, що війна затягується. Треба якось пристосовуватися і налаштовуватися на довший час.

Оксана з чарівною шестилітньою донечкою Софією-Марією приїхала на початку березня з Миколаєва. Вона журналістка, була власкором одного з центральних телеканалів. Втікала з дитиною від обстрілів практично без нічого – просто рятувала життя своє і доньчине. І тривалий час уже тут, у тихому гірському містечку, вони першими вибігали в укриття, ледь зачувши сигнал повітряної тривоги…

«Дуже важко їхали – у вантажівці, не бачили дороги. Від’їжджали під обстрілами, тож не були впевнені, що зможемо виїхати. Тоді на підступах до Миколаєва вже були загарбники, область частково була окупована. Дуже важко було, – каже Оксана.– Навіть зараз там уже трохи краще. Тож виїхати ми робили кілька спроб, і нарешті це таки вдалося – майже випадково, завдяки волонтерам. Сюди також дісталися випадково – нам було байдуже, куди їхати, головне подалі від війни. Дитина мала величезний стрес. Та дуже вдячні місцевим людям, «Карітасу», отцю Василю за допомогу. У нас узагалі закінчилися гроші, на два місяці взагалі забули, як вони виглядаються, приїхали практично без речей… Усе, що зараз на нас – нам дали тут. Дівчата-волонтерки тут чудові, вони не лише годують, а й розмовляють з нами, допомагають як психологи. Зараз завдяки усім цим людям ми потихеньку отямлюємося».

Маріанна Антонюк

Запис Переселенці у Вижниці: «Завдяки місцевим людям ми потихеньку отямлюємося» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ще 2012-го вижничани та жителі району встановили рекорд у спільному виконанні коляди «Нова радість стала», в якому взяли участь 615 учасників. Цього року свято знову відбулося – традиційно, наступного дня після Різдва, 8 січня. І знову до нього долучилися партійці ВО «Батьківщина», які співають практично у кожному колективі від об’єднаних громад Вижниччини.

Після виступів колективів, коляда «Нова радість стала» залунала у їхньому спільному виконанні.

Пресслужба обласної організації партії ВО «Батьківщина»

Запис На Буковині відбулася “Найбільша коляда в найменшому місті” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Хореограф і танцюрист в Україні –  художник у Португалії: Він жив із палкою вірою в силу мистецтва

27 червня йому виповнилося б 72 роки.

Валерій Васьков був хореографом, танцюристом, художником. В Україні пам’ятають про нього як про багаторічного керівника народного ансамблю танцю «Смеречина», Понад 30 років віддав він знаному в цілому світі коллективу, який ніколи не повертався з конкурсів без найвищих  нагород.

У Вижницькому районі заснована премія його імені.

2 червня у Вижниці з нагоди Дня міста бронзовий монумент Валерія Васькова (1947-2015) відкрили перед міським Будинком культури, де він працював. Пам’ятник створив народний художник України скульптор Володимир Шолудько.

Вшанування В. Васькова відбулося через 20 років після того, як він виїхав з Вижниці до Португалії, змушений наприкінці скрутних 1990-х приєднатися до четвертої «заробітчанської» хвилі емігрантів з України.

1999-го Валерій Васьков та його родина оселилися в Лісабоні. За короткими рядками біографії стоять нелегкі роки нового життя. Доля відміряла лише 16 років на формування яскравого таланту митця. У еміграції він повернувся до своєї першої освіти – художника. І вже через рік після приїзду до Лісабона, 2000-го, відбулася його перша персональна виставка. А ще через 7 років, 2007-го, Валерій Васьков став членом Національної спілки художників Португалії (Sociedade Nacional de Belas Artes).

Нині в Лісабоні можна побачити твори Васькова в численних галереях, музеях, а також в Українському культурному центрі. Знають його твори і в багатьох інших країнах світу. 

… Пригадую 2006 рік: ми бачилися із Валерієм двічі. Влітку в Лісабоні відбувався «Міський фестиваль-2006». Із якою радістю оглядала афішу: «31 липня відкриття виставки живопису Валерія Васькова «Лісабон і лісабонці», 9.00-20.00, картинна галерея…».

Разом із ним ходили галереєю повз його твори, розмовляли про мистецтво, про життя… Зберігаю низку світлин творів Валерія Васькова з тієї експозиції…

(враження про нашу зустріч – у публікації «Художник з Лісабона – заслужений працівник культури України», газета «Чернівці», 3 листопада 2006, №44). 

Васьков про себе:

«Я народився 1947 року в Україні. Моя пристрасть до мистецтва виникла рано. Подорож розпочалася 1963 року, коли я відвідував коледж прикладних мистецтв у Вижниці, Україна. Ступінь магістра образотворчих мистецтв у галузі живопису отримав у м. Рівне.  1999 року я переїхав до Лісабона, Португалія. Від 2001 року мої картини показані на різних виставках у Португалії та інших країнах – таких, як Бельгія, Іспанія та США. Деякі мої картини придбані приватними колекціонерами та музеями в цілому світі. Багато залежить від того, хто поруч. Дружина все робить для мого становлення як художника, для творчої роботи, для незалежності. Повинен бути сильним інстинкт самозбереження себе і своєї сім’ї. Виставляти собі планку і прагнути цієї висоти».

Маріта Васькова про Валерія Васильовича:

 «Плодотворний художник із міцними професійними навичками, він написав сотні робіт, які тепер належать до багатьох чудових приватних колекцій у Канаді, США, Австралії, Європі та Великій Британії.

Він розпочав наш сімейний бізнес 2000 року як невеличку арт-студію в Лісабоні. Галерея називається «Слон, що біжить» («Running Elephant Gallery»), розташована в центрі Лісабона біля замку Святого Георгія. Тепер така галерея  є також і в Лондоні. Чому «Біг слона»? Ми любимо мудрість і співчуття слонів. Ми – молодий, динамічний колектив, який постійно зростає, але ми ніколи не забуваємо свого коріння.

Валерій своїм прикладом і своєю працею став великим джерелом натхнення для всієї родини. Тепер ми слідуємо його шляхом, з гордістю приносячи свої цінності та принципи в наш бізнес».

Мистецька вдача Валерія Васькова живе у творчості його мистецької родини: дружини-художниці й доньок. Не забувають митця і в Лісабоні. Його твори регулярно з’являються на виставках. Приміром, торік в Vузеї Медейруш і Алмейда (Casa-Museu António Medeiros e Almeida) були представлені кілька портретів роботи В. Васькова та композиція «Маска» (серія «Арлекін»).

На Фото:

Відкриття пам’ятника Валерію Васькову у Вижниці

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис До 72 роковин від дня народження Валерія Васькова у Вижниці відкрили йому пам’ятник спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сучасне, доступне приміщення та європейський рівень надання послуг у сфері державної реєстрації актів цивільного стану. Відтепер жителі Вижниччини отримуватимуть свідоцтва про народження, шлюб, довідки чи витяги з реєстрів не у звичному відділі ДРАЦС, а у оновленому сервісному центрі – «Ореn Sрасе». Тут все налаштовано для зручності громадян: працівники надаватимуть послуги за принципом єдиного вікна, тут же встановлений платіжний термінал, аби клієнти не витрачали час на похід до банківської установи, а для малечі, яка чекатиме батьків, що оформлюють відповідні документи, організували невеличкий куточок із іграшками та розмальовками. «Дуже приємно, що сучасні центри з надання послуг у сфері державної реєстрації актів цивільного стану ми відкриваємо не лише в обласних центрах, а й у невеликих містах і містечках. Таким чином робимо послуги найбільш зручними та доступними для кожного громадянина, незалежно від того, де він проживає. Це вже 29-й офіс з надання послуг у сфері державної реєстрації актів цивільного стану такого формату в Україні», – зазначає начальник  Управління ДРАЦС Департаменту державної реєстрації та нотаріату Міністерства юстиції Ірина Дубиківська. 
Це вже другий «Ореn Space» у Чернівецькій області. У торішньому жовтні відкрили «Open space» у Сторожинці, нині у Вижниці. В оновленому відділі ДРАЦС у день відкриття святкували ювілейне весілля: вижничани Орися та Василь відзначали 30-річчя подружнього життя.

ГТУ юстиції у Чернівецькій області

Запис У Вижниці відкрили відділ ДРАЦС нового формату спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вижницька і Косівська райради – серед переможців конкурсу ініціатив карпатських громад

Конкурс тривав у чотирьох областях: Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській, на нього подали 107 проектів, повідомляє сайт Вижницької райради. Переможцями стали 32 проекти на загальну суму 9,1 млн грн. Крім того, перемогли ще 4 міжрегіональні проекти, саме серед них проект Косівської та Вижницької райрад із назвою «Налагодження міжрегіонального партнерства з Легіоновським повітом Республіки Польща як можливість популяризації історико-культурної спадщини Гуцульщини за межами етнорегіону».

Йдеться про міжкультурний міжнародний діалог, співпрацю регіонів – 2-х сусідніх в Україні й зарубіжного, Легіоновського повіту Мазовецького воєводства Республіки Польща – у збереженні, розвитку та популяризації автентичної історико-культурної спадщини Гуцульщини за межами етнорегіону.

Проект об’єднав 7 партнерів: окрім органів місцевого самоврядування регіонів, ще й культурно-мистецькі та наукові установи Косівщини й Вижниччини: Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини (філіал Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського), Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв, Вижницький коледж прикладного мистецтва імені В.Шкрібляка.
Офіційним стартом реалізації проекту став візит на Вижниччину делегації Легіоновського повіту на чолі зі старостою повіту Робертом Врубелем та президентом м. Легіонова Романом Смогоржевскі 9-12 липня.
Після офіційних зустрічей із місцевою владою, екскурсії музеєм коледжу ім. В.Ю. Шкрібляка гості побували на перевалі Німчич, відвідали національний природний парк «Вижницький», де оглянули еколого-просвітницький центр із динамічною демонстрацією змін природних комплексів та явищ, пір року, впливу людини на довкілля у кімнаті часу. У селищі Миговому польські партнери ознайомилися із роботою сільради, НВК, Будинком народної творчості і дозвілля, туркомплексом та кінно-спортивним клубом.

На завершення ознайомчого візиту виконавці проекту обговорили головні завдання проекту й склали орієнтовний календар їхнього виконання.

Запис Буковинці та прикарпатці налагоджують міжкультурний діалог з поляками спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це знамените українське місто, як діамант, вмонтоване у буки, ялиці та модрини на схилах Буковинських Карпат, омиваних Черемошем та Виженкою, вперше згадується в літописах 1158 року, за понад 300 років раніше від Чернівців. За всіх чужих князівств та імперій, які прокотилися його землями, як чортополох, воно завжди було важливим торговельним центром і славилося величезними та ярмарками, ремеслами, талантами, самобутньою культурою.

Але Вижниця – ще й прості, звичайні люди, не менш талановиті і не менш патріотичні, які обробляють землю, будують будинки, дають освіту дітям. І Вижниччина – край дуже перспективний та важливий для загального становлення української економіки.

А ще у Вижниці діти, як усюди в Україні, полюбляють кататися на скейтбордах. Але раніше спеціально облаштованого місця в них не було. Нині ж юні вижничани на виділені з держбюджету до ювілею гроші отримали чудовий скейтпарк, обладнаний за сучасними вимогами.

Запис Вижниці 860 років: На День міста найменші вижницькі спортсмени отримали скейтпарк спершу з'явиться на Медіа-Версії.

100 живописних полотен, створених на Міжнародному живописному пленері «Вижниця 2018» від 4 до 10 травня, можна буде побачити до кінця травня у «Галереї на Штейнбарга» та у «Вернісажі на Івана Франка». За тиждень пленеру 25 талановитих митців – молодих, завзятих –  з усієї України (Київ, Львів, Харків, Ужгород, Одеса, Чернівці, Вижниця, Коломия) та Польщі (Краків) написали стільки краєвидів, портретів, натюрмортів – живописних, графічних, декоративних, реалістичних і абстрактних, що експозицію довелося розмістити одразу у двох виставкових приміщеннях. Хоча перевага, звісно, за пейзажем – на те ж воно й пленер.

Партнери проекту: МО «Арт-Модуль», Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка, Вижницька районна державна адміністрація та Районна рада, Виробник художніх матеріалів «Rosa», Галерея на Штейнбарга (Steinbarg gallery), Центр культури «Вернісаж». Захід проводиться за підтримки родини Бурбак.

Роботи пленеру – різного рівня. Одні автори – вже впевнені майстри, інше лише намацують свою дорогу в мистецтві. Головне, що ініціатори заходу – вижничани Іван Білан та Роман Гаврилюк, чернівчани Ігор Хілько та Олексій Бурбак розуміють, відчувають, як важливо проводити такий захід – не лише для молодих авторів, але й для чернівчан. Ми усі знаємо, яка прекрасна Буковина, але чому б не впевнитися у цьому ще 100 разів?

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Вижниця приймала міжнародний пленер спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Насамкінець заколядували «Нова радість стала». Цією колядою 2012-го перший вижницький різдвяний фестиваль «Найбільша коляда у найменшому місті» одразу потрапив до Книги рекордів України із 6-ма сотнями виконавців.

Вл.інф. Фото надане Вижницькою РДА

Запис Вижниця нащедрувала на рекорд спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис “Вперед і вгору” таборували цього року буковинські “пластуни” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– «Гніздо Горлиці» знімається за сценарієм чернівецького автора Василя Мельника. А цей сценарій свого часу отримав перемогу на конкурсі «Коронація слова». Головна героїня – українська заробітчанка, що повертається з Італії додому. Вона вагітна від італійця і стоїть перед важким вибором: зберегти дитину і зруйнувати свою сім’ю в Україні – чи повернутися до родини, заподіявши смерть цій  дитині?

– Чому  для зйомок фільму обрали саме Вижниччину?

– Доля нас сюди привела: це сталося випадково. Втім, у цьому житті нічого не буває випадкового…

За сюжетом, у нас є основний об’єкт, до якого ми прив’язані:  він і називається Гніздом Горлиці. Це має бути така не досить заможна хата, поруч з якою наш головний герой  –  Дмитро – має будувати власний готель. І ми шукали таку місцину. Об’їздили всі Карпати. Так сталося, що коли їхали через Вижницю, практично в перші ж п’ять хвилин побачили наш основний об’єкт. Прийшли, познайомилися з господарем цього об’єкта – і все одразу ж вийшло. Після того ми ще оглянули доволі багато місць: 4-5 днів роз’їжджали горами, шукали щось подібне, так і не знайшли. Тож вирішили знімати тут.

–Коли розпочалися зйомки й скільки вони триватимуть?

– Уперше приїхали сюди торік – відбирали натуру. Потім ще раз – будували декорації. До слова, тут доволі багато добудовано нашими руками. А від 13 квітня почали знімати: тобто перший знімальний день у нас був Вербної Неділі. У Великодній вівторок ми завершили зйомки на Вижниччині, відзнявши один блок. Тепер переїжджаємо до Чернівців,  де матимемо 5 знімальних днів. А ближче до осені у нас буде ще один блок, майже такий, як тепер. Наразі все залежить від фінансування. Це вже буде друга частина фільму. Третя зніматиметься, сподіваюся, в Італії – в Генуї. То буде зарубіжно-заробітчанська частина фільму: наша героїня працюватиме в італійській родині.

– Хто знімається у фільмі?

– Рімма Зюбіна, Віталій Лінецький і молоді артисти Олександра Сизоненко, Максим Канюка. Вони ще студенти театрального інституту, але цікаві й обдаровані.

– Коли можна буде побачити фільм у прокаті?

– Завершити зйомки плануємо наприкінці цього року. Якщо все складеться, то «Гніздо Горлиці» зустрінеться з глядачами десь на початку наступного, 2015-го року. Хотілося б показати фільм на Різдвяні свята, десь ближче до Старого Нового року, Маланки. Водохреща.  Стрічка демонструватиметься в кінотеатрах. Сподіваюся, що на згадані свята ми привеземо людям кіно і чекатимемо на них у кінозалах.

– Як у Вас складалися стосунки з місцевим населенням? Як зустріли вашу групу гуцули?  

– Слава Богу, буковинці дуже доброзичливі. Хоча спочатку нас сприйняли насторожено, знаєте, такі собі татари прийшли, рушать тут усе…  Пані Анастасія, матір нашого господаря, спочатку ходила та бурчала. А коли прочитала сценарій, її ставлення до нас кардинально змінилося: сьогодні вона наш головний консультант і вболівальник. Вона добре знає сценарій і переживає за кожну дрібничку. А це надзвичайно приємно, що люди так переживають за фільм! Зрештою, воно й зрозуміло, адже сюжет стрічки – історія сьогочасна, злободенна, яка торкається багатьох людей.

Ми намагаємося робити чесне кіно, нікого не ображаючи. В Італії ми багато спілкувалися із заробітчанами, бачили, як вони там живуть. Не дай Боже їх образити: це величезна відповідальність перед ними. Адже вони жертвують своїм життям, добробутом, сімейним спокоєм, ризикують зруйнувати сім’ї, намагаючись з останніх сил щось заробити, якось вибудувати своє майбутнє. Це історія для людей і про людей – народна, так би мовити. Тому й люди її дуже гарно сприймають. І коли ти розповідаєш – всі дуже тепло відгукуються і допомагають. Навіть Великоднього понеділка, коли ми приїхали до церкви, люди нам відчинили, священик пішов назустріч – дозволив нам знімати біля церкви. І люди, староста, підстароста теж нам допомагали, навіть знялися у фільмі. Знімалися й вижничани, саме на Великодні свята, та попереду ще велика масова сцена. Коли ми приїдемо наступного разу, восени, зніматимемо весілля. Та вже зараз розпитуємо людей, цікавимося тим, які тут традиції весільних гулянь. Ми не хочемо зовсім автентичного весілля, плануємо мікс: трохи етнічного, трохи сучасного, саме так, як люди це роблять. Я думаю, що у нас буде велика масовка, куди ми запрошуватимемо місцеве населення. А потім обов’язково привеземо сюди кіно, бо без цих людей не було б не тільки цього фільму, а взагалі – нічого.

– Ваші враження від Буковини?

– На Буковині я не вперше, бував тут неодноразово. Знімав документальні фільми про видатних ваших земляків – Івасюка, Миколайчука – разом із Василем Ілащуком. Бував і у Вижницькому будинку культури, де свого часу робили сюжет про ВІА «Смерічка». Я добре знаю ці гори та їхніх господарів і почуваюся тут як рідний.

Галина ЄРЕМІЦА, «Версії»

Запис На Буковині знімають фільм «Гніздо Горлиці» – історію української заробітчанки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Вижницька коляда – у книзі рекордів України спершу з'явиться на Медіа-Версії.