Формат події — вільний діалог, без наперед заданих меж. Тарас Полатайко не читав лекцію — він імпровізував, розповідав, ставив запитання. У залі панувала камерність, а в темряві народжувалися асоціації, дискусії, невидимі нитки, що з’єднували глядача з історією мистецтва та з самим собою.

Йшлося не лише про витоки перформансу від Алфреда Жаррі й Хуго Балля  до Марселя Дюшана, Йоко Оно, Аллана Капрова чи Джорджа Мачунаса…, а й про його найрадикальніші прояви.

Особливе місце у розмові зайняла робота іспанського художника Сантьяго Сьєрра «Veterans in a Corner» — ветеран війни, що стоїть обличчям до стіни, спиною до глядача, в кутку галереї. Усе — мовчки. Усе — на межі. Цей проєкт був показаний ще до початку повномасштабної війни, але тепер сприймається зовсім інакше.

Воїн, що стоїть спиною до глядача, лицем до стіни, впродовж годин. Мовчки. У кутку. Між двома площинами. Це не образ жертви і не пафосного героя. Це, як на мене, перформативна присутність травми, тіла, витісненого досвіду. Візуальний, глибоко етичний шок. Чи справді це мистецтво? Чи допустимо «використовувати» ветерана? А може — це радше можливість сказати про те, чого не скаже текст чи фото? Саме такі питання ставилися на зустрічі. І саме в таких моментах відкривалася жива природа перформансу — не як відповіді, а як питання, яке не дає спокою.

Поруч обговорювався й інший приклад — простий рядок:
«Понеділок. Вівторок. Середа. Четвер. П’ятниця. Субота. Неділя.» Приклад, що спровокував дискусію від пані Світлани Вардеванян.
Це поезія? Текст? Перформанс? А може — ритм буденності, що вимагає паузи, уваги, осмислення?

На завершення — ще один, вже несценарний перформанс. На стіні BUNKER’а повільно рухався павук, і його присутність у напівтемряві несподівано стала жестом простору, що приймає, відкриває, діє. Відео цього «учасника» зустрічі збереглося — і це також перформанс, лише без імені автора.

Павук — мов жива скульптура, що прийшла нагадати: перформанс живе не лише у концепціях і галереях, а в кожному несподіваному жесті, в кожному дотику до простору, в акті входу, присутності, свідчення. Я навіть зафільмувала того павука і зрозуміла: я увійшла у простір BUNKER, у якому вже жили свої мешканці. Я стала гостею. І хоча мене запросив Тарас Полатайко, павук запросив ще раз. Це теж був перформанс.

Слухаючи Тараса Полатайка у просторі BUNKER, відчула, як з часом змінюється сприйняття: сьогодні більше схильна бачити в перформансі не відповідь, а запитання, не демонстрацію, а свідому присутність, яка лишає слід у свідомості — іноді тихий, як рух павука на стіні, іноді гучний, як погляд військового, ветерана, зачиненого у кутку.

Присутність стала ключовим словом. Перформанс — це не лише дія митця, а й стан глядача, який дозволяє події відбутися. Це мистецтво тиші, неспокою, виклику. Це пауза в рутині — така, як павук на стіні чи військовий у кутку. Ненав’язлива, але така, що лишає післясмак.

Освітній цикл «Мистецькі практики» лише розпочався. Попереду, напевно, розмови про інші форми сучасного мистецтва. Але вже зараз очевидно, що це буде не навчання в академічному сенсі, а занурення — у живу, дискусійну, часто провокативну атмосферу мистецького сьогодення.

Дякую художнику і чудовому, як на мене, лектору Тарасу Полатайку!

Більше фото з події за покликанням – Присутність як мистецтво. Перформанс у просторі BUNKER

ОГОЛОШЕННЯ

Мистецькі практики
Освітній цикл
Тараса Полатайка
Зустріч ІІ: Перформанс
Українські проєкти
Зустріч відбудеться 25 липня, 18:00 у BUNKER

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перформанс як мистецтво виклику і присутності: перша зустріч з Тарасом Полатайком у циклі «Мистецькі практики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецького художника зі світовим ім’ям Тараса ПОЛАТАЙКА, українська голова якого мислить уже в світовому контексті,  духовні пошуки з буддистської Індії привели в строкатоконфесійне і різномовне рідне місто – у, на наш погляд, провінцію, а на його переконання – провінцію милу і чудову, «провінцію-шарм». Про всеохопні космополітичні і разом з тим національно вкорінені проекти, інсталяції і перформенси художника розмовляємо з ним у затишній альтанці в центрі міста.

«Те духовне, що мало зі мною бути в Індії, відбувається зараз у Чернівцях»

Я вже давно так надовго не приїжджав додому. На цей раз потрапив у Чернівці після Львова, Києва і… Делі.  Спочатку поїхав я в Індію… По-серйозному, в монастир – йога, буддизм, просвітлення… Витримав рівно 27 годин. Там було +46, треба було пити «лоріам» (це така штука від малярії, при якій ще й алкоголю не можна вживати). Потім з’ясувалося, що окрім малярійних комарів прилітають інші, які заражають лихоманкою денге, проти котрої лоріам безсилий… І в цьому всьому вареві мільйон циган, і всі від тебе щось хочуть. Бо ти серед них – інший, відрізняєшся. Я сахнувся від цього, по вулиці страшно ходити… Повернувся в готель, а там кондиціонери, і це вже було добре. Електрика то є, то не є… Тож поки вона була і діяв  вай-фай, я швидко ознайомився з графіком казахстанських авіаліній, знайшов рейс «Делі – Київ», по дорозі побував в місті Астани, де кацапи і казахи вже сприймалися як наші (сміється – авт.)

Коли після цього зняв квартиру в Києві і випив (бо вже відпала потреба пити лоріам), то так було добре, що я хотів падати на коліна і цілувати цю землю – не брешу! І це не якийсь патріотизм, це просто усвідомлення, що нема тих комарів, і вітер є, і листя на деревах. Потім ще упродовж кількох тижнів було приємно, що на деревах є зелене листя, і тротуари також є, і що їзда хоч і не така, як в Німеччині, але все рівно хоча б за правилами! А потім я поїхав до Львова на джаз-фест, а коли повернувся – вже мені не так добре в Києві було, отоді я плюнув на Київ і поїхав до батьків у Чернівці! Це, власне, вперше я так надовго зараз «завис» в Чернівцях, я ж виїхав у Москву вчитися в 16 рочків. Зазвичай приїжджаю на 3 дні, спілкуюся з батьками, нікуди не виходжу, не висовуюсь, бо вже давно тут нікого не знаю, на жаль. А зараз приїхав до цієї ось провінції – і мені тут дуже добре стало. Те духовне, що мало відбутися в Індії, відбувається в мене тут. Давно мав бажання сісти на цей дизель «Бухарест-Сіная» – пам’ятаєте, як у фільмі «Безіменна зірка»? Той, що слідує по першій колії без зупинки, але в один чудовий день зупиняється, з нього виходить трошки п’яна  дама з гарними парфумами, у неї зав’язується роман з місцевим астрономом… І відбувається історія. Отакі для мене Чернівці, Буковина. Дизель везе старими ще австрійськими рейками – і мені добре. Зупиняється мало не в кожному селі, і там уже навіть терміналом можна скористатися. Саме таку Буковину показую своїм гостям. Це Європа. Тут є свій шарм. Я його ловлю, і мені добре.

«Рідна земля почала дарувати ідеї»

Рідна земля почала дарувати ідеї, це правда. До цього десь близько року нічого в голову не приходило, а зараз з’являється ідея за ідеєю… Мрію зробити виставку, де були б не тільки арт-об’єкти, навіть, не просто картини чи об’єкти сучасні, авангардні чи навіть перформенси. Хотілось би розглянути мистецтво як містику людської потреби творити. При цьому, не обмежуватися професійними художниками. Поїздити по музеях, в тому числі і по краєзнавчих, по психіатричних лікарнях, по інтернатах, по тюрмах – тобто тими закладами, які я для себе називаю «закритими суспільствами». Зібрати об’єкти, делікатно їх сплести, щоб їх розташування не пов’язувалося з хронологією, щоб не було явного зв’язку, але щоб цей зв’язок був для мене очевидним, і щоб це не потребувало зайвих пояснень, було зрозуміло на рівні почуття.

От, наприклад, нещодавно в Чернівцях французи демонстрували документальний фільм про остарбайтерів у Ратуші. Там йшлося про те, як німці забрали остарбайтерів – точно так само, як совєти забирали їх на ГУЛАГ, везли в тваринних вагонах. Багато хто помер по дорозі, а ті, що вижили, були дуже знесилені, в лахмітті. Але не в інтересах німців було їх заморити голодом – їм була потрібна робоча сила, та ще й практично безкоштовна. Тож вони виділили приїжджим якусь територію, обгородили її колючим дротом, дозволили місцевим селянам допомагати цим нещасним не померти з голоду. А ці, отримуючи допомогу, намагалися за неї віддячити. Робили якісь подаруночки з гільз, різного підручного матеріалу. І ці об’єкти є. Тепер ці речі вже стали сімейними реліквіями. Ось така потреба творити, непрофесійно, але від душі. Отаке я хочу знайти і зробити.

«Мистецтвом може бути будь-що. Все є матеріалом для художника»

Будь-що може бути мистецтвом, матеріалом для художника, в тому числі й політика. Художники оперують хто чим – хтось фарбами на полотні, а хтось спільним ментальним простором, яким є політика. Я українською політикою цікавлюся, читаю постійно, переживаю. Щоранку переглядаю українські новини. Тож мій минулорічний проект «Спляча красуня»*, хоч і не був «в лоб» політичним проектом, та зачіпав політику. І це розгледіли.

«Спляча красуня» задумувалася в контексті більшої виставки, яка мала називатися «Терпіння». До речі, подібну ідею мала й відцензурована цього року картина Кузнєцова «Коліївщина: Страшний суд» в Арсеналі**. Народ терпить, терпить, терпить. Питання: коли вже почнеться нарешті? Коли урветься терпець? Так от в мене минулого літа мала бути тема терпіння і багато різних об’єктів, пов’язаних з феноменом терпіння – навіть не суто українським, а терпінням як таким. Там навіть мав висіти заряджений автомат на стіні. А потім виявилося, що в нас музей бідний, що мені все це самому доведеться робити… А «Спляча красуня» мала бути центральним об’єктом. Адже вона також терпить, вона в очікуванні цього принца, а це вже близько до терпіння.  Ну, принаймні за казкою Шарля Перро. Ця робота була магічна, казкова, і вона якимось дивним чином показувала приховані сторони цього суспільства. Чудові, дивні сторони української душі – і її зворотний, гидкий бік. Це була добра казка. Що в ній було чудового? Що до неї потягнулися чарівні люди, романтичні дівчата… Адже для учасниць це також було непросто  – в нашому патріархальному суспільстві піти на такий крок! Про них могли казати: а, що вона не може собі в звичний спосіб знайти нареченого? Тож або курва, або ще щось… Але це були відважні чарівні дівчата, і не тільки дівчата такими були. Почали дзвонити якісь люди, пропонувати послуги. Наприклад, один дорогий київський адвокат, який займається європейським напрямком, запропонував юридичний супровід проекту – абсолютно безкоштовно. Коли я спитав про його особисту зацікавленість у цій роботі – він відповів: моя робота дуже нудна, і це  єдина в житті нагода побути «адвокатом казки». А сам я жив у казці три місяці. Якщо відсторонитися від політики і зосередитися на тому, що мені найбільше сподобалося як художникові – це перетворити буденну реальність на казку, і це вийшло. І всі поводилися як в житті, а життя водночас було казкою. І оця грань між реальністю, буденністю і казковістю була абсолютно розмита. Тому всім було так добре, і почали з’являтися якісь паралелі. Була паралель з Панночкою Гоголя. Я при Cплячій красуні постійно стояв: по-перше, щоб якесь мурло неадекватне туди не зайшло, а по-друге, я це все документував. І до мене дійшло, що я як той Хома стою при цій Панночці, в якомусь чарівному колі, в яке намагаються влізти всілякі потвори. Ось тут – про потворність і корупційність української душі. Адже буквально за один десь до відкриття Мінкульт намагався заборонити цей проект. Все готово, плаття пошиті і привезені, ліжко встановлене, красуні вибрані, столи, можна сказати, накриті. І навколо цього ходить якийсь представник Мінкульту, з тих ще совкових типажів, які носять гребінець в кишені і причісуються по кутках. Просить мене на хвилину поговорити в кабінет, я відмовляюся, бо не маю часу, пропоную поговорити прямо тут і зараз – якщо це справді так важливо і коротко. Він відмовляється, врешті вмовляє мене зайти в кабінет і починає з усіх можливих бюрократичних штампів «на дуже превеликий жаль дуже мені шкода повідомляти погану новину, що, як це не прикро, Мінкульт не надає дозволу» – а в мене призначене інтерв’ю з Reuters, це все вже крутиться по BBC, по інтернету, тільки Мінкульт цього не знає.

Ну і тут, як Геббельс казав – «при слові «культура» рука тягнеться до пістолета». Тільки в мене не до пістолета, а до телефона. Я сказав, що в мене за півгодини інтерв’ю з Reuters, тож я повідомлю британському агентству про цензуру в Україні. Він злякався, особливо слова  «цензура». А я побачив усю болотність, потворність, корумпованість чиновництва. До цього часу не знаю, чому і чого вони хотіли. Варіантів багато, можна гадати. Найпримітивніше – може, хотіли, аби художник їм заплатив. А чи просто їм було страшно, що «якесь воно не таке, як завжди», не картина на стіні? З одного боку, сучасне мистецтво вже модне, і на нього ходять олігархи, і привозити якісь такі цікаві контраверсійні мистецькі твори вже нормально. Але з іншого боку – коли таке народжується тут, це викликає в чиновників якийсь дискомфорт. Я йому дав півгодини на вирішення питань. І виставка відкрилася (сміється – авт.)

«У місті багато грубості й жлобізму»

Можливо, я занадто суб’єктивно і неправильноо інтерпретую події. Але мені здається, що колись у Чернівцях було добре, цивілізовано, як у Граці чи Відні. Потім все змінилося, всі нормальні цінності поруйнувалися, люди одні повиїжджали, нові приїхали, культурні шари змінили одне одного, причому дуже різко. Сталася пертурбація, з’явився совковий оцей жлобізм… А в селі цього не було. Село як було 1700 якомусь році, як почало там ставати добре, так і залишилося. Залишилися делікатні стосунки між людьми. І от я сідаю в дизель, який мене везе ще по старій австрійській колії. І настає повна благодать – на відміну від міста, де багато грубості, якогось жлобізму,

Якось ми з куратором київського музею Оксаною… їздили по селах – тим же дизелем до Вадул-Сірету, далі в автостопом добралися до Порубного, а там пішки пішли через кордон до Румунії… На нас дивилися як на схиблених, бо зазвичай за кордон їдуть якимсь транспортом, а тут – якісь двоє пішки, один з канаддським паспортом, друга з шенгенською візою… А коли ми поверталися, нам місцеві порадили ловити авто в Порубному «на кольці». І от стоїмо ми «на кольці». Бачимо: виходить якась кругленька жіночка, з пляшкою від «Жигулівського». І на паркан цією пляшкою починає прибивати якийсь плакат. Придивляємося – написано «Ольга Кобилянська. Земля». І якийсь поцеватий дізайнік там, мало не колючий дріт. Питаємо: «Це до вас з міста театр приїжджає?» – «Та ні,  ви що, – каже, – у нас свій театр є! Аматорський колектив». Я спитав, чи можна приїхати на виставу, вона сказала, що звісно можна. Спитала, хто я – кажу, художник з Чернівців. Коли я приїхав, після вистави колектив запросив мене за стіл. Там такі довгі-довгі столи, довгі лавки стоять, і чомусь жінки розсаджуються з одного боку, а жінки з іншого. Мені там одна акторка сподобалася, яка відьму грала – хотілося біля неї сісти, та не вдалося біля відьми. Дуже душевно в селі, і дуже делікатні, толерантні стосунки. До мене дійшло, що Європа в селі лишилася. Там нічого по-крупному не мінялося.

«Наступний проект буде про оргазм і історію»

Не розкажу деталей (сміється – авт.), але підтверджую: так, це буде про оргазм – і про історію певною мірою, і це буде проект для рідного міста. Це буде пов’язано з Вільгельмом Райхом, «лівою рукою Фройда» (зважаючи, що Юнга називають «правою рукою Фройда»), який тут жив понад 10 років, але про нього мало хто знає. У його біографії «чернівецькому періоду» Райха присвячено два абзаци, тому що цей період вважається неважливим. А він саме тут вчився в гімназії, а вже потім переїхав до Відня, пізніше – до Нью-Йорка, і без Чернівців його життя точно склалося  б зовсім інакше.

Я уявляю, що створю об’єкт – пам’ятник Райхові, цій відомій і важливій для психоаналізу людині. Цей пам’ятник буде не звичайний, а функціональний, тобто він буде щось робити, пов’язане з цим словом «оргазм», і такі ж пам’ятники одночасно відкриються у Відні, оскільки саме там народилися всі його ідеї, і в Нью-Йорку, оскільки там він працював і помер. Ну і тим часом відбуватиметься спілкування людей, які вивчають і досліджують Райха.

«Чому б мені не поставити пам’ятник самому собі?»

Я тоді в Канаді був лиш другий рік, і якраз встановили такий поганенький пам’ятник генерал-губернатору Канади Рамону Гнатишину – частково за гроші діаспори, частково за кошти канадського уряду. Це було в час, коли на пострадянський територіях пам’ятники якраз валили, міняли тоталітарних правителів, а там – пам’ятник політикові, та ще й при житт! На Заході це дико. І я подумав – чому б мені не поставити пам’ятник самому собі? Я виступив дуже буквально: пофарбував себе бронзовою фарбою, купив у секонд-хенді якийсь піджачок такий, щоб був схожий на його – а в нього він і так вийшов поганенький, тож ми були подібні. Все золоте-бронзове, піджачок-туфлі, в нього постамент – і в мене постамент, і ми стояли одне навпроти одного. Як художнику, мені цікаво було, що буде, якщо, безвідносно до того, кому чи чому цей пам’ятник, зробити йому дзеркальне відображення.  Адже кожний пам’ятник – це концентрація якихось сантиментів людей, які його ставлять. Як воно – створити «дзеркальне відображення концентрації якихось сантиментів»? У цьому випадку це були сантименти діаспори – гордість, що така велика фігура -нашого походження. І мені здалося, що через цю гордість вилізли якісь комплекси. Ну, наприклад, англосаксони ж не ставлять пам’ятники кожному «своєму» – у них, зрештою, своїх багато. От я цей комплекс і вирішив пропрацювати. Ну і стояв. А там у нього була табличка «Присвячується 100-літтю еміграції до Канади…» ну і ще щось там. В мене теж була табличка з подібним написом, але в кінці – «тим українцям, які НЕ стали генерал-губернатором». І тут почався кіпіш, були дзвінки в поліцію незадоволених діаспорян, листи в газети – мовляв, «хто він такий взагалі і що собі дозволяє». А я попередньо продумав свої дії з юридичної точки зору – я жодних законів не порушував, вандалізмом не займався – я ж нічого не чіпав, зрештою, я був просто людиною, яка стоїть в парку! Але вже покійний тепер Моріс Чернецький, дуже впливова в тому регіоні фігура на виборній посаді, політик, написав дуже довгу статтю в газету, де було сказано – не прямо про депотрацію, а просто у вигляді запитання на кшталт «а чи заслуговую я взагалі перебування в цій країні і користування її благами, якщо насміхаюся над її цінностями?»  І тут до дискусії долучилися ліберали і інтелектуали – там люди звикли боротися за свої права, бо розуміють – «сьогодні ти, а завтра я». Не так, як зараз у нас в Арсеналі – замалювали і заборонили, всі тихенько постояли і все затихло. А далі зі мною вже пішло-поїхало: федеральні новини, Сі-Бі-Сі, і вже йшлося не лише про непросту самоідентичність, а про свободу слова і т.д. Це вистрілило «в десятку», зачепило за живе, це було справді актуальне мистецтво. В результаті близько місяця про це постійно писали в пресі. Я вранці вставав, ішов в магазин, купував газету і дивився: депортують мене чи ні. Не депортували!

«Чернівці – швидше не колиска, а таємничі підземні ходи»

У канадській галереї «Мендел» я показав інсталяцію «Колиска». Була ідея поїхати у Чорнобиль, пожити там місяць, подихати повітрям, але не для того, щоб померти, а отримати дозу шкідливих елементів. Потім у Канаді повністю зробити рециркуляцію крові. Кров здавав упродовж року, заповнив нею ванну, зверху заварив сталевим щитом. Посередині була дірочка, яку можна пальцем відкрити і подивитися. Поверхня блищить — виглядає, ніби наповнена ванна, у яку можна лягти. Ванна була підвішена до стелі на якірних ланцюгах і нагадувала колиску.

А Чернівці в мене асоціюються не з колискою. Швидше з таємницими підземними ходами. Недавно я спілкувався з охоронцем Резиденції, паном Степаном. Це дуже приємний чоловік, який стоїть біля входу в університет. То він розповідав, що міфічні підземні ходи під університетом таки існують. Один з них веде до залізничного вокзалу, інший – до району Роші, решта три – не знаю, куди. Вони зараз начебто закриті на реконструкцію, але вони існують. Уявляєте?

«Я молився біля Стіни плачу і написав записку до Бога українською мовою»

Геніально просте визначення щастя в буддизмі. Ти щасливий тоді, коли тобі вже нічого не хочеться. І це логічно – адже якщо мені хочеться курити, бракує грошей, чи сексу, чи влади – то мені постійно чогось треба, і я недосконалий. Хоча подібні геніальні речі є в кожній релігії. Я не вірю в церкву як в організовану структуру. Але я вірю в Бога. Він один, а в мене своя, персональна дорога до нього. До речі, я молився Богу біля Стіни плачу – знову ж таки, в цьому є «чернівецький слід» (сміється – авт.) Ми зідзвонилися з моїм другом дитинства Сашею Ельманом, чернівцьким євреєм, який виїхав  в Ізраїль. Запросив помолитися біля Стіни плачу. Я перепитав, чи туди всіх пускають – каже, всіх. Йому дружина приготувала «бумажку» з собою, і мені також дала «бумажку», щоб я мав на чому написати своє прохання до Бога. Я спитав, якою мовою – відповіли, що якою хочеш. То я там по-українськи написав і скрутив і запхав у дірочку в стіні. А щастя… Коли вже все «по барабану» – тоді це щастя. Зараз мені далеко не все «по барабану», і першим у цьому списку є моя доня. Їй 21 рік, вона народилася в Канаді, але українською говорить зовсім без акценту. Дуже розумна і я нею пишаюся. Але насправді зараз всього хочеться вже менше, ніж у 18 (сміється – авт.)

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

* Перформанс «Спляча красуня» Тараса Полатайка відбувся в серпні 2012 року в Національному музеї Києва. Ідея проекту полягала в тому, що упродовж кількох днів у музеї «спали» красуні, які начебто очікували свого «принца» і мали прокинутися від поцілунка. Зрештою очі розплющила лише одна  з них – від поцілунку відвідувачки музею-дівчини. Сплячі красуні символізували Україну, яка зрештою має прокинутися від багатовікового сну і терпіння.

** Наприкінці липня в Мистецькому Арсеналі в Києві трапився скандал: куратор виставки “Велике і величне” Наталія Заболотна знищила картину Володимира Кузнєцова “Коліївщина: Страшний суд”, замалювавши ще не завершену роботу чорною фарбою. На картині були зображені «пекельні муки засліплених провладних елементів, п‘яних потвор, ганебних ментів, брехливих суддів».

Запис «Чернівці міфічні» Тараса Полатайка: спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Простір кохання на сцені і в житті має різні траєкторії і тому різні тлумачення…А “життя – це театр”, де не заховаєшся за куліси… Іноді життя – театр абсурду, драма, комедія, водевіль, фарс…І кожний з нас постійно виконує ту чи іншу роль, іноді головну, іноді другого плану, романтичну, формальну, іронічну, змодельовану.
У день прем’єри мала єдине бажання: не дай, Бог, дощу.

Конструкція перформансу побудована на сюжеті трьох новел Артура Шніцлера зі своїм сценічним простором, мелодією, оркестром, диригентом, символікою. Досить промовистою, як на мене. Кохання або імітація кохання, віддзеркалення химерності чи істинності, відчуття нестачі майбутнього… Надії перетворилися на безпритульних ангелів… 

Дощу в той день не було. Був зелений килим амфітеатру, сіро-синє безмежне небо над головою, промені, смуги, спалахи світла ліхтарів і прожекторів. Було життя, яке стосується кожного з нас, яке є в кожному з нас, яке переконливо переповіли нам актори, автор, режисер…Візуалізація життя в просторі і в часі…

– Кінець?
– Ні.
Антракт…

БРАВО! Дякуємо!

Звичайно, як у будь-якого глядача, є бажання поспілкуватися  з тими, хто творив виставу.

З Інною Даніліною ми зустрілися літнім ранком цієї середи, на терасі кав’ярні і план нашої бесіди поринув у репетиції спектаклю, у моделювання різних образів, мізансцен, у  майбутні роботи і ролі.

–  Сценарій «За годину» доволі жорсткий,  загалом багато емоційних перевтілень. Але відчувається, що театр для тебе – насолода і задоволення.

– (Інна Даніліна) Важливо утримувати відчуття невигаданого, символіку тексту і образів,  одночасно і умовності, бути спорідненим з іншими акторами і режисером. Реальний театральний простір досить неоднозначний. Так було завжди. Але у сучасному просторі мені близький Єжи Гротовський і з його «колажем різних видів мистецтва, таких як музика, література, живопис, серед яких людина є лише одним із елементів постановки». Але ж інтегральна цілість зосереджується на акторі. Коли ми працювали над цим спектаклем, Олег Мельничук не спростовував наші міркування, ми всі разом моделювали, замислювалися, вирішували, стверджували і втілювали…

– Прем’єра відбулася. Чи є бажання зіграти цей перформанс знову, для інших глядачів?

– (Інна Даніліна) Звичайно. Вистава ще буде мати і іншого глядача. Пам’ятаю, як після спектаклю «Пісок із урн» у Санкт-Петербурзі Георгій Тараторкін нам сказав: «Ви граєте так, ніби це останній раз. І вже все сказали».  Не все. Але  все має бути дивовижним і несподіваним.

– Дякую. Інна, я впевнена,  що антикварні дзеркала і не тільки вони спроектують нам ще багато цікавих  вистав за участю акторів Незалежної театральної лабораторії.

 

Тетяна Спориніна, “Версії”;
фото автора і SergyiS

Запис Маніфест кохання… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Шніцлер (Schnitzier) Артур (15.5. 1862, Відень, — 21.10.1931), австрійський письменник. Народився в забезпеченій єврейській родині. За фахом – лікар. Закінчив медичний факультет Віденського університету (1885).

Почав друкуватися у 1893. У творах кінця 19 – початку 20 століття розвивав традиції критичного реалізму, викриваючи порожнечу і жорстокість «світського життя», захищаючи права дійсного відчуття. Найбільший представник віденського імпресіонізму. У 1930 дочка письменника покінчила з собою, що прискорило його смерть. Навесні 1933 року по всій Німеччині розпочався масове спалення книг. Поряд з німецькими авторами (Томас Манн і Генріх Манн, Арнольд Цвейг і Стефан Цвейг, Еріх Марія Ремарк), в багаття потрапили книги Д. Лондона, А. Шніцлера, З. Фрейда, А. Жида, Е. Золя, М. Пруста. У творах Шніцлера знайшло відображення захоплення різноманітними теоріями, трактуваннями снів, застосування гіпнозу та сугестії у розкритті глибинних шарів психології людини. Художні пошуки письменника перегукуються з психотерапевтичними експериментами З. Фройда. Проза та драматургія Шніцлера придбали широку популярність, були протягом XX століття багаторазово екранізовані і показані на сучасній сцені.
(Фото Артура Шніцлера за посиланням – http://i2.listal.com/image/928908/936full-arthur-schnitzler.jpg)

Фотозвіт про прем’єру – Маніфест кохання…
http://versii.cv.ua/pohlyad/manifest-kohannya/17368.html
Тетяна Стрільчик, “Версії”

Запис Прем’єра від мистецького об’єднання «Незалежна театральна лабораторія» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Студенти презентували  двомовний сценічний колаж «Час серця» за листами Інґеборґ Бахманн та Пауля Целана

 Мій погляд блукає до лона коханої:

наші очі стрічаються,

ми шепочемо темні слова,

ми кохаємось палко, як мак і пам’ять,

ми спимо, наче вина у мушлях,

як море в кривавому місячнім сяйві…

Пауль Целан, 1948.

Їхнє кохання літературознавці називають незвичайним та загадковим. Можливо, через те, що Пауль та  Інґеборґ були знані та відомі німецькомовні поети, до того ж такі різні… Що по черзі крізь довгі роки побачень і розлуки роздмухували свої почуття один до одного, що їхня любов, зрештою, переросла у віддану дружбу… Інґеборґ – родом із австрійської родини, її батько свого часу вступив до лав націонал-соціалістичної фашистської партії. Та 1948 році у Відні вона несподівано знайомиться із Паулем Целаном, чернівчанином, який називав себе «втраченою людиною»…

– Здавалося б, між такими людьми мало виникнути відчуження, проте Інґеборґ стає ініціаторкою близьких стосунків з Паулем, саме вона передусім живить їх, – розповідає директорка музею-синагоги Ґрьобціґа Маріон МЕНДЕС. – Їхні почуття не вичерпувалися лише якоюсь людською приязню. Їх єднала і спільна любов до німецької мови, якою вони творили, і культурна спадщина габсбургської монархії. Пізніше Пауль Целан одружується з француженкою Жізель де Летранж, знатного французького дворянського роду. Та через кілька років він намагається відновити стосунки з Інґеборґ, щоби дати один одному те, що не встигли під час першого знайомства у Відні.

Кілька років тому листування Пауля Целана і Інґеборґ Бахманн з’явилось друком у Німеччині. Тож у пані Маріон Мендез виникла ідея – на основі листування створити виставу  за участю молодих виконавців з Чернівців та землі Саксонія-Ангальт. Зокрема, узяти участь у цьому сценічному колажі запросили студентів ЧНУ (факультету іноземних мов, а також відділення журналістики філфаку). Вони із німецькими однолітками готували його протягом десяти днів у Центрі зустрічей для молоді в Ґрьобціґу, де вже було реалізовано чимало інтернаціональних молодіжних проектів, в тому числі і театральних.

Незабаром український читач також матиме змогу познайомитись із листуванням, над перекладом якого українською мовою працювали літературознавці проф. Петро Рихло (Чернівецький університет) та к.ф.н. Лариса Цибенко (Львівський університет).

За словами пані Маріон, увесь двомовний перформанс, презентований у  студентському клубі «Контакт», будується навколо листів, нашвидкуруч написаних коротких записок.

– Це листування є свідченням дуже інтенсивного і, на жаль, не завжди безболісного довгого діалогу, тривалих стосунків… Ми використали у сценічному колажі оригінальні, живі записи поезій у виконанні авторів – П.Целана та І.Бахманн, фрагменти з промови Пауля Целана з нагоди вручення йому престижної літературної премії у німецькому просторі, – каже Маріон Мендез. – Тут лунає і  клезмеровська музика з Галичини, класичні твори для кларнета Ігоря Стравінського та уривок з різдвяної ораторії Баха і навіть французький шансон.

Центральними темами перформансу є антисемітизм і самотність, які пронизують листи обох митців. Ці нотки притаманні й раннім поезіям Пауля Целана, написаним у його чернівецький період життя й у румунському трудовому таборі.

– Ми їхали до Німеччини і не знали, що на нас там чекатиме, – розповідає Кристина МОКЛЯК, студентка факультету іноземних мов (французька філологія). – На парі зарубіжної літератури викладачка запропонувала нам взяти участь у проекті. Сказала, що знання німецької мови не обов’язкові, бажані лише якісь акторські навички. Я ніколи не була в Німеччині, до того ж уся поїздка оплачувалася організаторами проекту, тому погодилася. Якогось відбору не було, тому що охочих було небагато: хтось не зрозумів, що відбувається, хтось вирішив, що це не для нього…

Чернівецькі студенти 10 днів репетирували в невеличкому селі біля Ґрьобціґу. За словами Кристини, працювали з ранку до вечора, проте така робота для усіх виявилася надзвичайно приємною. Насамперед через керівника проекту, режисера-постановника Маріон Мендес, яка щодня розповідала молоді про життя Пауля Целана, намагалася пояснити усі тонкощі його непростих стосунків з Інґеборґ, з Жізель.

– Маріон написала сценарій до вистави, вона детально пояснювала, що відбувається у кожній сцені і чому – саме так. Під час репетицій ми намагалися якомога вдаліше втілити свої ідеї, спільно змінювали їх. Загалом наш перформенс дуже метафоричний, символічний. Наприклад, він починається зі сцени, коли ми читаємо книжки поета із зав’язаними очима. Тобто, йдеться про те, що люди читали поезії Пауля Целана і не розуміли їх, – каже Кристина. – У Німеччині на прем’єру прийшло дуже багато людей, переважно старшого віку. Довго нам аплодували після вистави, підходили до нас, хто як міг намагалися висловлювали своє захоплення  – німецькою, англійською, російською мовами… Наприклад, до мене підійшла жінка, яка розповіла, що була у Чернівцях, які їй дуже подобаються, вона не очікувала, що наш виступ буде таким емоційним, що аж мурашки бігали по її тілу…

Цікаво, що, на відміну від Німеччини, на чернівецьку презентацію прийшла переважно молодь. Звісно, тут було багато друзів та одногрупників тих чернівецьких студентів, які брали участь у цьому сценічному колажі. Загалом враження від цього цікавого проекту – позитивні. І справа не лише у цікавих сценічних рішеннях і хореографічних знахідках, тобто, власне в естетичному задоволенні. Важко втриматися, щоби гідно не відзначити загалом активну культурно-просвітницьку діяльність Українсько-німецького культурного товариства при центрі Gedankendach, результатом якого став цей спільний проект (з музеєм-синагогою м. Ґрьобціґа (Німеччина) та багато інших. Адже, звісно, у Чернівцях про Пауля Целана останніми роками багато говорять, проте, насправді, чи багато знають про нього звичайні чернівчани?

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

«Знаєш, Інґеборґ, чому я так рідко писав тобі упродовж останнього року? Не тільки тому, що Париж загнав мене у жахливе мовчання, з якого я й досі не виборсався; але й тому, що я не знав, що Ти думаєш про ті короткі тижні у Відні. Який висновок міг я зробити з твоїх перших, хапливо накиданих рядків. Інґеборґ?.. Можливо, я помиляюсь, можливо, все виглядає так, що ми уникаємо одне одного саме там, де воліли б зустрітись, можливо, моє мовчання є промовистішим за твоє, позаяк темрява, яка накладає його на мене, давніша»

(З листа пауля Целана до Інґеборґ Бахманн, париж, 20.8.1949. переклад Петра Рихла)

Запис Що ви знаєте про кохання Пауля Целана? спершу з'явиться на Медіа-Версії.