Всеукраїнський конкурс учнівських малюнків та творів “Герої у моїй родині” зініційований ВО “Свобода” до Дня героїв України (24 травня).
Головна мета конкурсу – популяризація героїчних сторінок історії України, збереження пам’яті свого роду, підтримка культурного розвитку молоді та патріотичне виховання.

У поданих роботах, згідно умов конкурсу,  мали бути історії людей (як із далекого минулого, так і з сьогодення), які жили й працювали на благо Української держави.

Кожний учасник конкурсу,  це 29 школяра,  були нагороджені подяками та книгами, яку вибрали самі.

Переможницею конкурсу стала Оксана Філіпчук, учениця 8 класу Грушовецької школи Кельменецького району. Оксана розповіла про свого батька, героя, бійця 80-ої аеромобільної бригади Ігоря Філіпчука, який загинув під Щастям, Луганської области.

… Пригадую, як ранньої минулорічної весни ми з татом білили маленькі деревця, а вже через місяць він залишив рідну домівку, міцно обійняв маму, мене і братика і пішов добровольцем на Схід боронити рідну землю від ворожої навали. Спочатку були військові навчання: «Згадую армійську службу, відпрацьовую набуті навички, знайшов нових друзів», – ділився тато з нами у телефонних розмовах. А потім травневого ранку він повідомив, що їхню 80-ту аеромобільну бригаду направили в місто Щастя Луганської області. «Ми віримо, що ви обов’язково повернете щастя, мир та спокій цьому містові», – щиро бажала наша сім’я татові та його побратимам. Телефонні дзвінки тепер ставали все рідшими, а хвилювання все більше наростало. Щоранку ми прокидалися і ввечері лягали спати з молитвою до Бога, щоб Він вберіг батькове життя. Кожен день ми з мамою пильно слідкували за телевізійними новинами, як проходить антитерористична операція, і кожен день було неспокійно на серці, бо крім смертельної небезпеки втомлювали бійців і погодні умови: на зміну пекучому степовому сонцю приходили часті дощові зливи. Нелегкі солдатські будні доводилося проживати татові. Я гордилася, що мій батько – захисник України, бо він один із перших разом з чотирма односельцями пішов обороняти нашу землю від російських окупантів…

“Скільки разів моя родина уявляла ту мить, коли Україна здобуде перемогу у несправедливо нав’язаній їй війні, і ми будемо зустрічати тата з квітами і музикою як справжнього героя-переможця!
На Буковині спекотне липневе сонце висушило останні краплі ранкової роси, а на Сході лили сильні проливні дощі. «…А у нас ллє як із відра, здалися б мені чоботи…», – це були останні татові слова. По обіді нам повідомили, що ворожий снаряд влучив у бойову машину сержанта Філіпчука Ігоря Венедиктовича…
… Буяє цвітом і живе татів сад. Людське життя… Я хочу зрозуміти його, знати його ціну. Чому так миттєво увірвалася смерть з чиєїсь злої руки в мою родину і забрала життя мого татка? Але він живе і буде жити, бо живу я і мій маленький братик. Я знаю і вірю: герої не вмирають, а мій тато – Герой!”
Оксана Філіпчук

Моральна підтримка солдат – не менш важлива сьогодні, ніж будь-яка інша. Солдати завжди чекають і листи від рідних, незнайомих людей, дитячі листи. А ці роботи школярів будуть видані у збірці і їх передадуть на схід. Солдатам потрібна велика підтримка тилу. На цій війні ми всі маємо об’єднуватися і підтримувати одне одного.
А діти, учасники конкурсу – неймовірно щирі, з безмежним теплом, милосердністю.
На завершення всі побажали один одному миру. Скоріше б закінчилася війна!..
І бережи Боже наших воїнів!

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Герої у моїй родині… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівчанин у третьому поколінні, доктор хімічних наук, професор Олег Ельпідефорович Панчук ріс дуже дисциплінованим хлопцем. З дитинства він знав: не все, про що говориться вдома, можна озвучувати на вулиці. Радянський прес висів над начебто благонадійною родиною постійно. Попри міфічне вітальне сприйняття нової влади Ольгою Кобилянською – двоюрідною бабусею пана Олега, владці добре пам’ятали, що батько хлопця служив у петлюрівській армії, таємно читали листування його синів – молодих науковців, і самі писали хвалебні статті видатної письменниці про владу. Знаючи, що вона, дуже немолода й важко хвора, не сприймаючи дійсність достеменно, у розмові з одним із журналістів  сказала: «Вже є як є, лиш би більшовики не прийшли». У радянських Чернівцях усі були «на гачку». Але Панчуки-Кобилянські дозволяли собі більше, ніж інші. Можливо, тому, що хотіли України більше, ніж інші. І якщо інші здавалися й вибудовували собі Україну деінде, то ці чекали її тут. Олег Ельпідефорович – дочекався.

«Ночували у кімнаті музею, а вранці, коли він відкривався, нас там уже не було»

«Я народився і перші 12 років жив у тому будинку, де зараз музей Ольги Кобилянської, – починає розповідь Олег Ельпідефорович. – Це був будинок Ольги Юліанівни, яка померла 1942-го, і його успадкувала моя мама. 27 листопада 1944-го тут відкрили Літературний музей ім. Ольги Кобилянської, батьки стали його науковими співробітниками і ми залишилися жити у двох кімнатах.  Там і зараз розташування кімнат таке, як тоді. Маленька кімната, далі спальня моїх батьків. Направо – “велика кімната» чи, можна сказати, гостьова, далі спальня Кобилянської, і ще направо – житлова кімната з величезним, два на два метри, столом. І спальня Кобилянської, і інші три кімнати були відкриті для відвідувачів. Але ми не містилися всі в одній кімнаті. То ночували ми з братом у спальні Кобилянської, але о 9 ранку, коли відкривався музей, нас там уже не було.

В ті голодні повоєнні роки не раз лягали голодні спати: не мали хліба. Видавали тоді півбуханки на людину, буханка вартувала 3 рублі (до реформи 47-го року), а на чорному ринку – 100 рублів. Хто мав доступ до хліба – наживалися. Так народжувався радянський криміналітет.

А раніше, у свої 6-7 років я не міг оцінити, що наша бабуся – це не просто старенька жінка, а визначне суспільне явище. Тому дитячі спогади з часів, коли тут ще була Румунія, пов’язані зовсім з іншими речами. Десь раз на півроку нам приходив переказ – 10 американських долярів. Так зорганізовувалися канадські і американські українці, які й самі не розкошували, але підтримували видатну письменницю. Батьки міняли доляри на румунські леї, а потім нас, малих, посилали купити саме тих цукерок і печива, які любить бабуся. Найкращі і найсолодші були бішкопти – таке печиво у вигляді палички з розширеними кінцями. Воно просто тануло в роті! Але ми не сміли його їсти. Тільки увечері приходили до бабусі і вона давала нам з братом по одному печиву чи цукерці. Окрім цього і ласощів власного приготування, солодощів удома не було. Навіть хліб ми не купували, пекли самі, на купований бракувало грошей. Мама підраховувала витрати щодня, все планувалося: сплата податків, необхідні покупки. А ми, діти, мріяли про той куплений хліб!

У 40-му, коли мені було 8 років, Ольга Кобилянська вже була дуже хвора. Вона ще впізнавала людей, або вони нагадували їй, хто вони є. Вона пережила три інсульти – 1905, 1910 і 1937-го. Не могла вже вставати, ступити навіть крок. Уранці моя мама і служниця, яка була в нас до війни, вдягали її, допомагали пройти 5-6 кроків до м’якого крісла-фотелю, де вона сиділа до обіду. Обідала, потім вели її відпочивати на 2-3 години. О 9 вечора вже лягала спати».

«Ми розуміли страшну безвихідь…»

«У 40-му з Чернівців виїхала більшість німців, австрійців. У кінці війни вже всі, хто побачив «принади сталінського раю», покидали місто, – продовжує пан професор. –  Війна розкидала спільноту по світу. У березні 44-го місто було наполовину порожнє. Ми, хлопці, тинялися по ньому, на вул. Боярка, де були вілли, усі хати були відкриті. Заможні господарі вивезли речі, меблі, але дрібнички полишалися.

Ми теж дуже боялися радянської влади, але не поїхали. Певний час були під своєрідною «парасолькою»: була видимість, що Кобилянська вітає визволителів. Це була фікція, і влада прекрасно орієнтувалася, що ми насправді думаємо. Наш тато воював у петлюрівській армії і, незважаючи на «парасольку», не раз його викликали в НКВД і мама не знала, чи повернеться з допитів.

Тато був мобілізований у 42-му до румунської армії, але не на фронт: у 41-му його навіть не мобілізували, бо вважали, після короткої радянської окупації, що всі українці тут – комуністи. Батько був інтендантом полка, займався постачанням м’яса (свиней, корів, іншої худоби) на кухню полка. Ми були повністю відірвані від нього. Приїхав у відпустку на Різдво 43-го року, у вересні 44 повернувся зовсім. Висіла загроза комуністичної навали, грошей не було, жили на татову зарплату, раніше його викинули з університетської бібліотеки: українців не приймали на роботу. Люди втікали з міста, квитків на потяги не було, люди влізали в них з клунками через вікна… Тато повернувся з Румунії вже цивільним восени 1944 року, і ми стали знову жити «під совітами».  У травні 44-го взяли на фронт і брата, повернувся він 45-го, поранений.

Жили з  Кобилянською. Гонорарів тут вона практично не мала, бо більше була відома в Європі, адже підняла тему особистості жінки, емансипації. Такі твори до першої світової війни знаходили попит у Європі, там була її велика аудиторія. Тут публікувалася хіба що в «Буковині» Федьковича, і ще у львівських видавництвах. Але щоб розуміти,  про що вона пише – треба ж мати освіту відповідну А народ був ще й збідований, копійку збирали, щоби купити їсти, а придбати газету – треба мати за що…

Уже за радянських часів – 40-41рр. – батьки розуміли, наскільки небезпечно говорити при дітях якісь речі. Я лише потім дізнався, як «писалася» вітальна публіцистика Кобилянської, і як довго батько цьому опирався.

Ми розуміли страшну безвихідь українців, нашої родини. Ми знали, що маємо коло однодумців. До нас приходили євреї (і тоді, і ще до війни), одна полька, одна стара німкеня, яка хотіла вмерти в Чернівцях, тому нікуди не виїхала звідси… Розмовляли українською, бо таке було правило: в чию хату заходиш – тією мовою й розмовляєш. До речі, ми практично не ходили до румунів, бо мама не знала румунської. Разом слухали радіо і думали, що розірветься цей Союз між Америкою і Західним світом, що світ не дасть нас окупувати, чекали – бійці УПА ще скільки років по війні опиралися, бо цього чекали – але так не сталося. Йшли роки, десятиліття, ми стали дорослими. Врізалася в пам’ять розмова з братом, коли ми, ще молоді, якось підбили підсумок і зрозуміли, що, мабуть, не доживемо до того часу, коли Союз розпадеться. А що має розпастися – не було сумнівів. Брат помер 1971-го, я дожив. Велике щастя, що той монстр, який у радянські часи погрожував усій планеті, розпався практично безкровно за кілька днів. Це благодать Божа. Може, за нами слідкують з Небес…».

Один брат і один друг

«Найбільшими друзями ми були з братом, – зізнається пан Олег. – На літні місяці, коли закінчувалася школа, нас відправляли в с. Димку, де був, так би мовити, родовий маєток Ольги Кобилянської. Це було 10 га землі, яку обробляв орендар, а нам за це давав борошна на хліб.

Ми ходили з сільськими дітьми – сином нашого орендаря Аурелом, сином священика Стасюка та іншими хлопцями – пасти худобу, в ліс, ночували в гарну погоду на вулиці – зі стодоли знімалася висока брама, спиралася похило на подвір’ї на штахетник, стелилося сіно, і майже все подвір’я було нашим «ліжком». Із сільськими хлопцями я вперше і востаннє в своєму житті курив (якщо то можна так назвати). Мені було років 6, їм десь по 12, а брата мого десь не було, бо він би мене точно утримав від такого. Тож Аурел  із високоповажним виглядом сягнув у кишеню, витяг газету, відірвав шматочок, щоб скрутити цигарку. Я очікував, що з іншої кишені він дістане тютюн – але це для хлопчаків було дуже дорого! Тож вони взяли сушені «вуса» від кукурудзи, скрутили і підпалили, вдаючи дорослих.  Поглядали на мене, пропонували приєднатися. Я не дуже приставав на цю ідею, але вони переконали: «Ну спробуй, не сподобається – не будеш». Погодився. Але їм було шкода дати цілу «цигарку», дали вже лиш докурити в кінці. Навчили, що багато повітря треба втягнути через той окурок. Я дуже старався. І папір з кукурудзяними «вусами» спалахнув так, що обпік мені губи, аж виразка зробилася… Тож цей «подвиг» я і вдома не міг приховати: слід на губах був дуже помітний. І хоча мене ніколи не били, та насварили за це серйозно. Більше я не курив…

Я не ділився з приятелями на вулиці тим, що чув вдома.

У мене фактично був лише один друг – Роман Моргарт, він мешкав на вулиці Руданського, а батько його працював на м’ясокомбінаті. Його дід був англійцем, який у Канаді одружився з буковинкою, що з родичами була там на заробітках, а коли народився батько мого друга, вони повернулися на рідну землю, до Чернівців. Ми з Романом разом вчилися у  в 23-й школі, яка ще була восьмирічкою, а на 9 і 10 клас я перейшов у тодішню 9-ту школу. Потім разом вступили на хімфак, згодом – в аспірантуру. Я залишився в Чернівцях, а він перебрався до Івано-Франківська, де саме формували на базі педінституту університет. Довго тривала наша дружба. Ми довіряли одне одному, і хоч мало говорили про політику, мало що розуміли, та точно знали, що ця система – наш воріг».

«Пішов на хімфак, бо батьки хотіли виховати фахівця на той час, коли прийде інша влада»

«У радянській школі 44 року я вчився погано. – сміється Олег Ельпідефорович. – Не знав не тільки російської мови, але й української. Звісно, розмовної української, чи скоріше – буковинської – мене навчили, казки читали, але літературної мови не знав. У перший рік у радянській школі з української мав «трійки», зрідка – «четвірки», підсумково – «три», з російської – «двійки»-«трійки» через раз.  Наступного року – з української – 4, з російської – 3. Коли закінчував десятирічку, то з усіх предметів мав 5, а з цих мов – 4. Тому й не дістав срібну медаль, бо для медалі з рідної мови треба було мати 5.

У родині, звісно, виникали розмови, яку кар’єру обрати для дітей. Спочатку це стосувалося брата. Тато порадив хімфак. Мав на це мотивацію: батько не раз пробував займатися своєю справою. Колись відкривав на вул. Кобилянської магазинчик, законтрактував селян, які приносили сметану, масло… Але прогорів. 38-го року йому порадили взяти десь на Жучці поле в оренду і посіяти цукровий буряк, бо була потреба в цукрі, а ціни на нього росли. Він це зробив, а урожай був уже 39 року. Розпочалася війна, через Чернівці йшли колони втікачів з Галичини… Люди були позбавлені всього, спродувалися за безцінь. Дуже дешево можна було купити машину – за теперішніми цінами за якихось 5 тис. грн. Гроші, які батько отримав з продажу цукрового буряка, він з колегою вирішив вкласти у «хімічний бізнес»: мав торгувати фарбами, іншою хімією. Тож надумав підготувати фахову основу для сина. Щоби той міг продовжити цю справу, коли Буковину звільнять. Я часто бував у брата-студента на кафедрі, він захопив мене різними хімічними дослідами, і я також вступив на хімфак. Жодного разу про це не пошкодував. Саме тут ми заробили собі на перші комп’ютери, саме звідси здійснили свої перші закордонні поїздки».

«Треба визнати: радянська влада подбала про наукові кадри в цій місцині»

«Справді, на Буковину були відправлені потужні науковці, завдяки їм маємо добру славу Чернівецького університету. – не заперечує професор Панчук. – Інша справа, що вони потрапляли сюди швидше в заслання, аніж для підняття наукової бази цих територій.

У 50-му, коли я був ще першокурсником, сюди приїхав із Горького професор Аркадій Володимирович Памфілов, став завідувачем кафедри. Науковець ще царського гарту, він не лаяв більшовиків, лиш крехтів, коли про них йшлося. А потім з’ясувалася його історія.  На попередньому місці роботи йому доручили розробити чорну фарбу для автівок, яка не вигорала б. Бо досі в Союзі фарба була неналежної якості.  Він виконав замовлення, йому за це на якійсь конференції премію вручали. Хвалили дуже. А він скромно зауважив: «Да я ничего особенного не сделал. Просто взял, что уже сделали американцы». За це й потрапив у Чернівці…

Він був керівником моєї кандидатської дисертації. Мав гарну зарплатню і часто допомагав студентам у придбанні необхідних хімпрепаратів і апаратів для дослідів. Потім його  перевели на кафедру фізичної хімії, і я пішов з ним. Він мені був як другий батько. А на кафедрі органічної хімії з’явився молодий кандидат наук Білоцький, інвалід війни. Вся його родина померла з голоду, коли він був ще 6-річним хлопчиком. Тож його забрав до себе дядько з Сибіру, там хлопець і закінчив університет. Але не забув, що він українець. Тоді університет був двомовним. Хто хотів пристосуватися – переходив на російську. Ми з братом – ні. І цей Білоцький також перейшов на українську мову викладання. Тоді виросло ціле покоління студентів, які на нашій кафедрі навчилися української мови…».

Невдале братове депутатство

«Ми з братом ніколи не були комсомольцями. Справжньої причини, чому відмовляємося, звісно, не називали, казали, що «не доросли, бо виросли в буржуазній Румунії», – розповідає Олег Ельпідефорович. – Нам удавалося якийсь час уникати проблем з владою завдяки «парасольці» Ольги Кобилянської. Та потім і ми з братом втрапили у конфлікт з владою. Брат закінчив аспірантуру 56-го, а вже десь 57-58-го у совітів виниклаідея: треба залучити родину Кобилянської до будівництва комунізму. Вирішили, що братові треба стати депутатом міської ради. Зрештою, він і погодився: адже поміркував, що так у нього з’являться можливості допомагати людям. Комусь дах перекрити, комусь скло у вікні замінити… Хочу наголосити на одній дрібниці, щоб ви зрозуміли, який був «рівень» тих, хто це організовував. Були скликані збори виборців, які мали висунути його кандидатуру в депутати. Зрозуміло, що всі рішення були заготовлені й записані заздалегідь, а збори були лише формальністю. Так от, рішенням цих зборів було прийнято звернення до ректора університету про дачу згоди на висунення кандидатури мого брата. І там у зверненні було чорним по білому написано: «Лектору Чернівецького державного університету…» Ці люди навіть слова «ректор» і «лектор» не розрізняли…

Але ставши депутатом, брат зрозумів, що жодних проблем людей він вирішити не може. Прийом громадян проводився періодично, писалися звернення до ЖЕКів про виділення матеріалів для планових чи позапланових ремонтів, а у відповідь надходили відписки: «Нічого немає». Тоді брат заявив, що оскільки він нічого не може вирішити, а його використовують лише для того, аби він слухняно голосував за все, що готує влада, на нечастих сесіях без жодних обговорень, то він не буде ходити на сесії. І не ходив!

Отримував запрошення, потім попередження, потім якось його позбавили того депутатства. Натомість почали запрошувати «на розмову» до першого секретаря міськкому партії. Питання ставили в лоб: а як ви ставитеся до радянської влади? А ми ж то пам’ятаємо, що ваш батько воював у петлюрівській армії. А брат ваш написав у листі закордонному приятелю, що у нас в країні масло лиш раз на місяць можна купити, та й то в черзі настоятися…» Довго брат не зізнавався про ці розмови…

А мій лист «про масло» справді існував. З 50-го року ми з братом збирали поштові марки, були філателістами, дуже серйозно цим захопилися. Листувалися з колекціонерами з усього світу, які під впливом інтересу до СРСР на хвилі перемоги у війні хотіли мати радянські марки. Сталін дозволив пересилати марки через кордон у поштових конвертах: розумів, що кожна наша марка  за кордоном – то пропаганда Радянського Союзу.

Оскільки ми з братом знали мови: українську, російську, а ще німецьку, англійську, французьку,  румунську, польську, то могли вільно спілкуватися з усім світом. Мали кореспондентів у 25 країнах, з деякими навіть здружилися в листуванні. Замовляли марки в них, вони – у нас. Вказували каталоги країн, номери цікавих нам екземплярів. І перші наші листи дуже довго йшли – по два місяці. Потім з’ясувалося, що це спецслужби, читаючи наші листи, думали, що цифри в них (номери марок) – це якісь шифри, і намагалися розшифрувати. Їм це не вдавалося. Аж згодом їм хтось підказав, що жодних шифрів там нема…

Одному голландцеві я на його розповіді про його країну відписав щось на кшталт: «Це у вас там все є, а у нас масло раз на місяць, і то чергу треба відстояти». Це було прочитано службами, і це вони потім закидали в «бесідах» моєму братові.

А коли прийшов до влади Хрущов, він заборонив переправляти марки за кордон в листах. І наша колекція зупинилася в розвитку. Шкода було, але подальшого сенсу просто її тримати, без обміну, поповнення, не було. І ми з братом її продали, а на гроші з неї купили автомобіль «Волгу». Та й то нам було дозволено це зробити без черги (а в ній ми були 1350-ми в Чернівцях) з нагоди чергового ювілею Ольги Кобилянської 1963 року…».

Двомовне місто

«У 67-68 р. у Чернівцях процвітала двомовність, але верх брала вже російська. У мого племінника в 23-й (українській!) школі уроки фізкультури велися російською, – пригадує наш співрозмовник. – Брат ходив до директора і вимагав, аби урок у сина вели українською. Директор розвів руками: такого нам післали. Хто? Міськвно? Пішов туди. Кажуть – нема інших. Це, мовляв, оборонна професія, фізкультура. Але брат наполягав і пригрозив: якщо не знайдуть україномовного вчителя за півроку, то забере сина і возитиме в Мамаївці, де уроки фізкультури будуть проводитися українською! І йому поступилися.

У мене була інша ситуація. Тоді вступити на хімфак прагнули багато абітурієнтів. Після закінчення цього факультету в них був великий вибір, куди піти працювати: Емальпосуд, хімфабрика, цукровий завод – кругом були потрібні інженери-хіміки. Якось захворів, втратив голос викладач з нашої кафедри, доцент Аршанський. На заміну поставили мене, я читав українською. Після другої лекції студенти почали вимагати лекцій російською, казали «Ми нє понімаєм». Я пообіцяв зупинятися і перекладати те, що вони не розумітимуть. Раз чи два зупиняли і перепитували, а далі все пішло без зупинок. Але історія мала продовження, яке згодом, на прощання розповів мені декан, проф. Андрій Домбровський – коли переїжджав до Чернігова. Виявляється, до нього в середині семестру приходив батько одного з моїх студентів, полковник у відставці, вимагав, щоб я читав російською. Домбровський пояснював як міг, розповідав про «родину Кобилянської»… Не скажу точно, але здогадуюся, що той полковник, який кричав «Я за ету зємлю кровь пролівал!», навіть назвав мене буржуазним націоналістом. Але його демарш так нічим і не закінчився.

Я згадую розповідь свого улюбленого шкільного вчителя фізики і математики Миколи Федоровича Абрамовича, якого зустрічав, коли він, уже зовсім старенький, прогулювався вулицею Українською. «Я вже довго не буду, – казав він. – Скажу вам щось зі свого життя. У 30-х роках я був молодим учителем в одній українській київській школі. Почалася хвиля русифікації. Одного разу в гімназії призначили чергові батьківські збори. І на них – усі звернули на це увагу – неподалік від столу президії, за окремим маленьким столиком сидів чоловік у шкіряній тужурці і з величезним маузером. Він ні в що не втручався, але всі розуміли, що це НКВДист. Під кінець зборів було оголошено, що група батьків звернулася до дирекції з проханням перевести школу на російську мову викладання. Поставили на голосування. Спочатку рук було мало. Але чим довше дивилися на людину з маузером – тим більше піднімалося рук. Так це робилося». Отаке розповів учитель, а тепер нам розповідають про росіськомовність Києва, що «так сложилось». Ні, не «сложилось». Так нам склала життя держава, яка не має права на існування».

«Якщо люди не мають державного бачення – я з ними не працюю»

«У часи перебудови було засноване Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, я був у Чернівцях його секретарем. Був членом проводу, заступником Голови проводу Руху, а згодом і головою, до 1994 р., – уточнює Олег Ельпідефорович на наше запитання про кінець 80-х – початок 90-х у Чернівцях. – Якими ми тоді були, по суті, наївними! Але розуміли тоді і тепер: поки Росія, ця орда, в цьому вигляді існує поруч з нами – будемо від них залежати.

Пішов з Руху і з політики через зовсім прозаїчну причину. Були чергові вибори до Верховної ради, і по всіх округах ми виставили своїх кандидатів – мали надію, що вони б перемогли. Для цього недостатньо було лише бути рухівцем, показати людям значок РУХу – і пройти. Потрібна була достойна кандидатура, фахівець. Я це знав, розумів, і люди, яких я пропонував, рекомендував – проходили. Пам’ятаю навіть, коли висувався Тарас Кияк, то через пошту ми поширювали надруковану його біографію, а на звороті було моє звернення до виборців – підтримати цього кандидата. Не кажу, що воно забезпечило йому всі голоси, але певну позитивну роль таки зіграло! Верховна рада отримала національно налаштованого депутата. Такого кандидата я пропонував і на інший округ. Це був нинішній ректор Степан Мельничук, він мав усі шанси перемогти. Але Провід мене не підтримав – і помилився. Інший кандидат від РУХу не пройшов. Я пішов у відставку.  Якщо люди не мають державного бачення – я з ними не співпрацюю.

Зараз державників немало. Перші державники – це ті, хто пішли добровольцями на фронт…».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Олега ПАНЧУКА: дитинство в музеї, життя «під парасолькою», солодкі бішкопти, шкільна «трійка» з української, іноземні радіохвилі і довге очікування звільнення від совітів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як це було на початку ХХ століття, над панорамою історичного дійства на початку нинішнього, ХХІ століття знову здійнялося ввись сокровенне слово — С о б о р н і с т ь.

І знову, як у часи прийняття Акту Злуки УНР і ЗУНР, на єдність України чиниться замах знавіснілими полчищами московської орди. Тоді зграя Муравйова потопила у крові нашу соборність і незалежність, а нині фашистські диверсанти кремлівського фюрера Путіна намагаються роздмухати пожежу сепаратизму на сході України.

Сепаратизм — от пропагандистська нова зброя Москви проти України. Ворожі підривні центри розробляють примітивні операції так званих народних республік і мобілізують під їхні діряві триколірні прапори серійних маньяків-убивць із місцевого та змобілізованого зі всією Росії та засланого на українську землю криміналітету.

І в цю криваву мить нашого національного буття ми, в усіх українських землях від Сяну до Дону, повинні повсюдно засвоїти нашу першу національну заповідь: Україна буде незалежна лише як Україна єдина.

Останніми роками ворог намагався розігрувати карту про три сорти українців, про протистояння Заходу і Сходу. І, справедливості ради, треба сказати, що ці маніпуляції із розчленування єдиного тіла Народу активно пропагував не завжди відповідальний політикум.

Так складалося на виборах, що одна частина України мала свого цілковитого фаворита, а інша тим часом голосувала за свого висуванця. На жаль, виборча статистика свідчила хоч і про штучне, але політичне розмежування.

І за усі роки існування Української держави було зрозуміло, що головним для усіх нас, і громадян, і політиків, є осягнення, як ми його називаємо, Універсалу Соборності. Тривалий час Україна була в очікуванні лідера, за якого практично однаково проголосує уся Україна, тобто за лідера, який буде єднати, а не розділяти. Бо тільки у такій поставі консолідуючої політичної особистості полягав порятунок нашої незалежності.

Звичайно, ми, мешканці західних областей України, маємо серед 21 кандидата у Президенти, так би мовити, своїх вихідців, цілком порядних і патріотичних політиків. Але чи здатні вони осягнути авторитет на всій нашій неосяжній землі?

Ми точно знаємо, хто став спадкоємцем Януковича на тому електоральному полі, завдяки якому він взяв владу над Україною. Серед цих спадкоємців — активні «діячі» кримінального режиму – віце-прем’єр-міністр Сергій Тігіпко, міністр економіки уряду Азарова Петро Порошенко, харківський губернатор, «беркутівець» Михайло Добкін. Маючи приналежність до поваленої влади, вони шукатимуть прихильників там, звідки ця влада походила.

Знову — поляризація, розмежування, протистояння? Невже нема лідера, який здатен піднятися на всеукраїнський рівень єдності Нації, що є нині, в умовах війни, в умовах роздмухування сепаратизму, практично вирішальним для національного порятунку?

Давайте зважено подумаємо і згадаємо попередні вибори і спробуємо знайти за виборчою статистикою таку особистість, за якою пішла практично вся Україна.

На парламентських виборах 2007 року орієнтований на західну Україну блок «Наша Україна-Народна Самооборона» Віктора Ющенка і Юрія Луценка здобув перемогу лише в одній із 25  областей. Зорієнтована переважно на східну Україну Партія Регіонів зайняла перше місце лише в 10 областях. А у 16 областях із 25 переміг «Блок Юлії Тимошенко»! Більш, ніж дві третини України!

На президентських виборах Янукович  переміг у 10 областях, а за Тимошенко знову пішла майже уся Україна — вона перемогла у 17 областях!

Отже, ми мусимо визнати,  не в залежності від виборчих уподобань, – є політик, який усі останні роки політичних потрясінь безнастанно працює над єдністю України.

Юлія Тимошенко – єдиний Національний Лідер, за яким упродовж десятиліття йде майже вся Україна і мільйони українців.

Її винятковість не тільки в національних, але й у глобальних масштабах полягає також і в тому, що лихоліття кримінальної окупації вона провела у катівнях режиму міжнародного кримінального злочинця Януковича.

За народовбивство цей сатрап сяде невдовзі на лаву підсудних Міжнародного Кримінального Трибуналу в Гаазі. Але не забуваймо, що першою його жертвою була Юлія Тимошенко. Наш український Нельсон Мандела.

Саме її крицева незламність стала взірцем для усієї Нації, яка підняла Повстання і перемогла у кривавому двобої. Саме ця її незламність лише підтвердила її історичну місію бути Національним Лідером.

Юлія Тимошенко – уродженка Східної України, але для нас, уродженців Західної України, вихованих на героїзмі національно-визвольних змагань, вона завжди була близькою. Духовно та ідейно близькою й рідною.

Саме у тому й полягає вищий сенс прояву Соборності, що ми, уродженці Західної України, сини й дочки могутніх і вічно молодих Карпат, будемо голосувати за дочку могутнього і невичерпного в нашій національній свідомості Дніпра.

Українці із Галичини, Волині, Буковини й Закарпаття — за Наддніпрянку.

В цьому — Універсал Соборності!

В цьому — формула Єдності!

В цьому — ключ до Перемоги!

Голови Народних Комітетів підтримки кандидата у президенти Юлії Тимошенко…

від Буковини – доктор фізико-математичних наук професор Андрій САВИЦЬКИЙ

Запис УНІВЕРСАЛ СОБОРНОСТІ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Їздять Україною особисто і вважають найефективнішою – агітацію «від дверей до дверей», а найпотужнішою зброєю – «мислевіруси». Кількома такими редакція спробує «заразити» й читачів.

*«Ми все живемо ще у пофарбованому в національні кольори радянському «бараку».

*«Я щасливий, що люди – такі зневірені. Вони перестали вірити в казки. Віра у вождів перестала бути рушієм української політики».

*«Українське суспільство мусить вимагати в політиків конкретний план реформ і конкретну команду виконавців».

*«Потрібно спочатку заявити програму «що і як робити», потім – назвати команду. Тоді й відповідь на запитання про єдиного кандидата від опозиції буде легшою».

* «Українці не хочуть ходити на вибори як на війну, вони хочуть ходити туди як на парад перемоги».

*«Тактику Юлії Тимошенко щодо висунення всіх кандидатів у президенти від опозиції вважаємо помилковою. Ми ведемо дискусію з Юлією Володимирівною. Це ознака не війни, а живого організму української опозиції».

*«Є загроза, що Янукович виведе в друге коло Симоненка. А один кандидат від опозиції може виграти в першому турі!».

«Не можна відмовляти в патріотизмі російськомовному населенню України. Для мене найкращі письменники – Прохасько й Андрухович. Для когось іншого – Андрій Курков, який пише російською, але в світі відомий саме як український письменник. Поки не досягнемо спільного між ними – доти перемагатиме Бузина…»

Вл.інф.  

Запис Луценкові «мислевіруси» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Приїхала, придивилася і з`ясувала – жодного секрету немає. Натомість є лише декілька пунктів, що значно різняться від нашого бачення світу.

Ірина Колюда: “Саме в Америці я стала українською патріоткою”

Важко працюють. Середньостатистичні молоді американці працюють завжди на двох роботах, аби забезпечити своє проживання без батьків, навчання, утримання автомобіля. Дехто спочатку заробляє собі на навчання і поступає до коледжу в 30 років. А в нас є «діти», що і в 25 ще ніде не працювали: закінчивши «вишку» і не знайшовши роботу за спеціальністю, сидять вдома на шиї батьків. Бо хочуть роботу тільки за профілем, але ж не всі мають бути «білими комірцями», хтось має бути і «синіми».

Рано йдуть з дому. Американці тому і пестять дітей, що після того, як їм виповниться 18, батьки їх майже не бачать. З 18 років американці живуть окремо від батьків, знімаючи квартиру з друзями чи незнайомими людьми, бо для одного дорого знімати житло, маючи зарплату в середньому 1000 доларів. Світова криза відчувається і там. Щоправда, все підкріплюється їхньою не знеціненою валютою: на 1000 доларів ти можеш і знімати з кимось квартиру, і їсти непогано, і вдягатись та платити за бензин для авта і ще звісно ходити іноді «на гульки».

Не свобода, а бездоганна Система. Більшість американців є законослухняними громадянами, які завжди слухаються своєї Систему – платять страховки і податки, деякі навіть відраховують гроші на доброчинність. США називають країною свободи, і, можливо, так і було у ті далекі часи, коли люди переїжджали на новий материк у пошуках вільного, незалежного, нового життя. Проте зараз свободи не існує. Натомість є бездоганна система контролю «Back ground», через яку апарат управління знає про тебе все – номери кредиток, розмір доходів, і, навіть, з ким ти знімав колись квартиру…

Залежність від Системи. Система змушує людей все життя сплачувати кредити та страховки, адже медицина і навчання – платні. Тож виплачуючи їх, ти стаєш залежним від Системи. І лише на старості років люди можуть дозволити собі подорожувати, що вони успішно і роблять. Бабусі з макіяжем і манікюром водять машини, а не сидять вдома, закутавшись в хусточки, в’яжучи онукам шкарпетки.

Менталітет полягає у легкості. Що мені подобається в їхньому унікальному менталітеті «легкості життя», так це те, що люди не бояться переїжджати з місця на місце, з штату в штат, з квартири на квартиру…Вони просто пакують всі свої пожитки, кладуть чемодани в машину і їдуть країною в пошуках кращого рівня життя, кращої роботи і зарплати і, звісно, розваг і пригод.

В американців не прийнято говорити про гроші і зарплати, тим паче, що правду все-одно тобі ніхто не скаже! Ніхто не ділиться своїми планами і роздумами, тоді, як у нас друзі один перед одним вивертають душу… В американців для цього є психологи за гроші.

До речі, американці – нація лінива. Це спонукає їх до винаходів, які полегшують побут.

Вміють розважатися. Американці вміють відпочивати та розважатись. Вони не соромляться брати участь в конкурсах чи співати караоке. У них взагалі не схвалюється така риса характеру як сором’язливість, вони радше вважають її недоліком. Успіх на боці впевнених у собі.

Сила закону. Вражає велика сила закону, справедливість покарання, велика повага до армії та поліції. Я виглядаю молодшою за свій вік, тож мені не відпускали спиртне, оскільки при собі не було ID (картки ідентифікації особи) і я не могла довести, що мені вже 21. Не проходить там і варіант  «друг купує для друга», бо тебе обов’язково запитають: «А навіщо вам два пива одночасно? Для кого ви купуєте? Можу я побачити ID цієї особи?». Більшість людей не палить, але курці ніде не зможуть купити цигарки поки не досягнцть відповідного віку та не зможуть покурити у місці, що не відведене спеціально для цього.  Після 12 години ночі важкі алкогольні напої в магазинах не продають, а після 2-ої ночі взагалі жоден алкоголь не купиш. Тому саме о 2-ій закриваються всі нічні заклади, тоді як в Україні можна тусуватись як мінімум до 4-ої.

Суворо за уставом. Американці завжди діють суворо за інструкціями й уставами. Більшість з них – дуже чесні. Вони принесуть знайдений гаманець з усією готівкою і кредитками всередині, тоді, як в Україні в тебе вкрадуть гаманець з кишені у маршрутці. Вони викликають сантехніка, коли ми намагаємося полагодити все власними силами. Так само чесно вони «доносять» на співробітників чи навіть незнайомих людей, а в нас така людина вважається «шісткою».

Повага до всіх. Дуже вражає ставлення до інвалідів: для них – усі зручності. Їх навіть називають по-іншому – «людьми з обмеженими можливостями». Та й діти дауни називаються «артистичними». Така ж повага і до афроамериканців, і до дітей, і до всіх професій, і до сексуальних меншин, і, навіть, до домашніх тварин.

Гендерна рівність. З жінками, як на мене, вони перегнули палицю і тепер деякі жінки самі не раді, що роками виборювали рівноправ’я. Гендерна рівність зайшла так далеко, що ніхто тобі не допоможе нести важкі валізи, ніхто не відчинить перед тобою двері і не підсуне стільчика, а вагітні жінки працюють до останнього замість того, щоби лягати до лікарні на збереження як наші. У США жінки тому й народжують після 30, що намагаються зробити кар’єру, заробити гроші на утримання дитини, тоді як у нас народжують від 16-ти з надією на власну маму та на Господа Бога.

Неперевершений сервіс. Американці посміхаються фальшивою американською посмішкою на 32 білісіньких зуба і роблять свій сервіс неперевершено найкращим. У них, звісно, клієнт завжди правий, і гарного вам дня, і чим ще ми можемо вам допомогти? Так, посмішка фальшива, але, повірте, просто нереально цілими днями посміхатися натуральною посмішкою. Все ж таки я обрала б фальшиву, ніж коли тобі кидають здачу практично в обличчя з виразом «ти ще тут!?».

Американці – не тупі, а прості. Американці не тупі, як про них любить казати Михайло Задорнов. Вони нація дуже проста. Простота виявляється в діях і навіть у стилі одягу, ніхто не наряджається і не розмальовується без особливого приводу. Не те, що в нас, в Україні, де без високих підборів ти вже людина іншого сорту! В мене на потоці в інституті окремі дівчата на пари приходили більш кричущо вдягнені, ніж у штатах дівчата ходять до нічних клубів!

Патріотичність. Їхня патріотичність вражає. Це світле почуття уряд виховує у громадян з дитинства. Наприклад, кожен день у школі починається з підняття національного прапору! Вони дійсно пишаються тим, що вони є американцями, деякі навіть вважають себе «вищою расою». Та коли діти в школі грають у футбол чи баскетбол, то очки не рахують, оскільки перемогли всі – немає тих, хто програв, усі найкращі! Система навмисне не вчить дітей географії як слід, аби крім США нічого не було, а деякі не знають навіть географії своєї великої країни. Наразі їм нав’язують стереотипи, що американців у світі недолюблюють.

Відсутність національної кухні. Там дійсно багато людей страждають від надлишку ваги через специфіку харчування – жирна та швидка їжа змалку і практично відсутність рідкого. Але чимало з них бігають зранку і змушують себе ходити тричі на тиждень до тренажерного залу, адже це модно і для здоров’я добре.

Масони. Можливо, Америкою таки керують масони? Хто його знає! Принаймні, один з їхніх символів – піраміда з оком на верхівці – добре проглядається на зелених папірцях, що правлять світом. Віднедавна відому зелень доларів розбавили рожевим кольором, але це не змінило того факту, що ти можеш в будь-якій точці планети ними розрахуватися та обміняти їх на місцеву валюту.

Служба у збройних силах – честь. На американське військо витрачається половина грошей на планеті, які взагалі витрачаються на військо! Діти пишуть і відправляють воякам і миротворцям листівки зі словами: «Дякую, що ви воюєте і боретеся за наші життя». Звісно, дуже зручно вести війну з іншою країною на території тієї країни. Хоча солдати все одно гинуть, доки політики грають у свої брудні ігри. Та армія в США не є примусовою. Служити у збройних силах вважається за честь. Крім того – це високооплачувана робота, яка передбачає великі пільги до кінця життя, наприклад, право на безкоштовну освіту або навіть передання цього права своїм дітям. На жаль, багато людей не повернулись додому, бо віддали життя за Систему, яка продовжує розміщувати своїх вояків по всьому світу і насаджувати їм думку, яка велика честь служити ненці-Америці.

Коротка історія

Маючи за спиною 236 років існування і лише одну війну на своїй території, та й ту громадянську, американці дуже пишаються своєю історією. Хоча насправді країна заснована переселенцями з Європи, а своїх корінних жителів індіанців вони запроторили жити в резервації. Американці не мають навіть власної мови, і, насміхаючись з британського акценту, вони забувають, що це саме вони переробили англійську мову на американську і при цьому значно зменшили граматику, скоротили слова до мінімуму, а в деяких словах взагалі змінили правопис.

Холодна війна триває. Прийнято вважати, що гонка озброєнь, що існувала між США та СРСР, давно скінчилась. Але насправді це не так. Холодна війна триває і це чітко видно з того, з якою недовірою та іноді навіть підозрою деякі американці ставляться до вихідців з країн колишнього СРСР.

«Відплив умів». США піднялись не без допомоги наших учених. Відомий термін «відплив умів» означає еміграцію вітчизняних висококваліфікованих фахівців до більш розвинених країн світу, де їм пропонують покращені умови праці та стабільні зарплати. На даний момент це явище становить велику загрозу економічній безпеці України. У цьому я там переконалася  

Висновки: Добре там, де нас нема!

Українцю потрібно поїхати на інший кінець світу, щоби стати патріотом. От і я повернулась на Батьківщину, бо немає кращого в світі почуття, ніж пройтися рідними стежками рідної землі та обійняти маму. І, як бажав мені американський друг: «Привези, будь ласка, з Америки лише хороші спогади та навички, не бери нічого поганого». «Слухаюсь, сер», – відповіла я. І повернулася з переконанням, що нема нічого крутішого за Європу з її історією в тисячі років. А географічно Україна – в Європі, і, до речі, є там найбільшою країною. Тому давайте будемо пишатися тим, що ми – українці, і молитись за Україну та вірити лише в світле її майбутнє.

Ірина КОЛЮДА, спеціально для «Версії»

Запис Американські секрети спершу з'явиться на Медіа-Версії.