Почну з двох речей, які можуть розчарувати певну кількість читачів-початківців: Ні, вас не навчатимуть правильно й зі смаком вибирати собі одяг і створювати ансамблі-луки. Ні, це не легеньке, так зване «дамське чтиво». Насправді текст нового роману Оксани Драчковської дуже суворий, жорсткий, часом навіть жорстокий. Авторка не шкодує свого читача – але й себе так само. Та в усьому цьому простежується беззаперечність: усе тут правда.

Не автобіографія, але переплавлений в літературний текст власний досвід. Читач може просто сприймати твір як літературу, а може шукати у ньому, як у квесті, відповіді на власні запитання чи відгомін власному досвіду й власним враженням. І радіти цим знахідкам або сумувати з приводу таких збігів. Але ці зауваження для тих, мабуть, хто уперше зустрічається з твором переможниці Коронації слова, адже давнім читачам Оксани такі застереження не потрібні.

Не переказуватиму зміст, адже а) читачам не буде цікаво читати самим і б) я можу переказувати лише власне враження від змісту твору, тобто власне його тлумачення.

Книга Оксани Драчковської номінується як роман в оповіданнях. Кожне таке оповідання – а їх одинадцять – має назву певного предмету гардеробу – і оголошена вдяганка подається як певна предметна домінанта цього оповідання. Вона може бути поштовхом для подій, може бути забутою на певний проміжок часу – а в одному з оповідань головною «героїнею» узагалі стає щойно куплена новорічна ялинка – і знову випірнути в потоці оповіді. і, як це буває в музичних композиціях, завершити композицію оповідання. Недаремно ж предмети одягу на обкладинці зібрані у формі тієї ялинки…

І з персонажами оповідань відбуваються так само дивні речі. По-перше, це доволі пересічні особи, без особливих успіхів чи особливих провалів, такі зустрічаються нам мало не щодня, може, за винятком одного видатного спортсмена і одного мільярдера. Герої та героїні можуть фігурувати в певному оповіданні, так би мовити, до кінця, а можуть кудись зникнути, не довівши до пуття власну сюжетну лінію – щоби за деякий час знову ж таки випірнути в іншому сюжеті. Адже так буває, що ми втрачаємо зв’язок із дорогими нам людьми, ми можемо далі нічого про них не знати – але ж, поки живі, вони десь існують, живуть якесь своє життя… Не поспішайте прочитати цю книгу. Розтягуйте задоволення, робіть паузи хоча б між окремими оповіданнями. Недаремно ж у книгу вклеєно стрічечку-закладку: вона прямим текстом каже нам: не поспішайте.

Довго думала, з чим я можу порівняти композицію цієї книги. Мабуть, доречніше згадати макраме – сплетіння мотузок і вузликів, але це макраме без геометричної основи, без орнаментальної обов’язковості розташування елементів. Власне, це і є справжнє життя: у кожного воно має власний взір. І дай Боже кожному брати участь у його створенні.

Я навіть не впевнена, що Оксанина книга навчає мене Основам гардеробу чи показує, що є його основами для самої Оксани. Але одна фраза таки «бабахнула» мені як не по голові, то по серцю, Ось вона: «У злих випирають з очей сірі сутінки». Мало того, що це правда. Треба таке спостерігати часто, щоби помітити й сформулювати.

І, коли дозволите, замість коди – власний висновок. У кошику моєї пам’яті дуже багато «гардеробних історій». І прочитавши Основи гардеробу до кінця, я не боятимусь, що мене хтось звинуватить у мавпуванні, якщо я їх занотую: це ж мої власні історії.

Лариса Хомич, «Версії», усі фото – з фейсбук-сторінки письменниці Оксани Драчковської

Запис Як осягати «Основи гардеробу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Щиро кажучи, я ніколи не ставилася до творчості, як до роботи. Але і не як до розваги, звісно, – написала Оксана на своїй сторінці у фейсбук. – Для мене це щось на кшталт духовної практики, котра мусить приносити радість і задоволення. Бо якщо не приносить – то просто не пиши. Ніхто ж не змушує. Ну, мене точно ніхто

Однак все це – гарна теорія. На практиці все складніше. І, так, часом буває важко. І вислів “творча криза” – такий заяложений, тисячі разів висміяний (зокрема і мною ) – таки грунтується на реальності.

Я почала писати “Основи гардеробу” одразу ж після того, як вийшов мій перший роман “Зілля”. Почала, написала перші три чи чотири розділи – і все. Робота застопорилася. Я звично сідала ночами за комп’ютер, але не могла витиснути з себе жодного речення. Такого в мене ще ніколи не було. Звичайно, можна було просто покинути – до кращих часів або назавжди. Але не хотілося. Це було вже після перемоги в “Коронації”, я повірила в себе як у письменницю. Та і вроджена затятість не дозволяла здатися.

Саме тоді надибала десь в інтернеті оголошення про письменницьку резиденцію в Карпатах. Мені здалося, що це знак і шанс. Подала заявку. Щоправда, не згадувала там про роман, бо організатори пропонували тільки малі форми, які можна було б повністю написати за час резиденції. Ну нехай – думала я. Ідей маю багато, а що вже я там писатиму – справа моя. Отож, запропонувала дві ідеї малих форм: казку про зайчика на візку і сатиричну п’єсу про труп потерпілого. Ні те, ні друге не зацікавило журі. Мене не взяли. Марина Горбатюк , зараз пишу спеціально для тебе. Обидва ці твори я таки написала згодом без жодних резиденцій. І обидва здобули успіх.

А тоді, в 2017му, я все ще мучилася зі своєю кризою. Здавалося, що виїзд кудись – суто для писання в самотності та спокої, – це справді вихід. І тоді я вирішила сама влаштувати собі карпатську резиденцію. Знайшла не дуже дорогий, але гарний готель. Бракувало тільки грошей на нього. Фінансова ситуація в нашій родині була вкрай печальна. І знаєте що я вигадала? Вирішила розпродати частину свого гардеробу. Так. Я люблю всілякі іронії й каламбури, тому заповзялася продати одяг, щоб писати про одяг))

Мені було ніяково оголошувати таке публічно, і я надіслала пропозицію в приват своїм подругам, приятелькам і знайомим. Надія Селезньова , я не забула, що саме ти підтримала мене тоді найбільше. Дякую, дорога!

А потім сталося те, про що розповідають в ютубі всілякі там коучі зі здійснення бажань) Одна з моїх приятельок просто дала мені гроші на готель. Олена Танасійчук , тобі завдячую тим, що все ж написала цей роман. Там, в абсолютній тиші (то був травень, низький сезон у Карпатах), я за чотири дні наклепала стільки ж сторінок тексту, скільки за попередніх два роки. Дякую тобі всім серцем. Сподіваюся, хтось і для тебе став таким чарівником, як ти тоді для мене. Усім нам потрібні чарівники».

Нову книгу Оксани Драчковської можна придбати на сайті видавництва або в чернівецькій книгарні «Букініст» (вул. Головна, 31).

Фото і мем – з фейсбук-сторінки Оксани Драчковської

Запис «Усім нам потрібні чарівники», – Оксана Драчковська про свій новий роман спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вперше в Україні (а може, й не тільки), – зазначає авторка, – ми говоримо про стандарти доступного середовища абсолютно простою, зрозумілою навіть дітям мовою. Тепер ні в кого не виникатиме питання: а яким має бути правильний пандус?

У новій книжці Оксани Драчковської йдеться про те, як Зайчик-нестрибайчик уперше вирушає у справжню далеку подорож. Чи зможе він потрапити до звичайного потяга, подолати перехід через вулицю великого міста та сісти до автобуса чи трамвая? Завдяки ілюстраціям художниці, фіналістки Болонської виставки дитячих ілюстрацій Оксани Драчковської-молодшої читачі яскраво переживуть разом із Зайчиком усі його пригоди.

Зайчик-нестрибайчик подорожує» – це дещо інша за жанром книжка, – говорить письменниця. – Вона наполовину нон-фікшн (пізнавальна, просвітницька). На тлі захопливої історії про подорож героя та його рідних до великого міста розповідається про основи архітектурної та інфраструктурної доступності. І вони, як виявляється, надзвичайно прості.

Авторка зізнається, що не планувала писати продовження історії про  «Зайчика-нестрибайчика», але цю ідею їй повсякчас «підкидали» читачі та журналісти. «Я деякий час відкидала цю думку, вважаючи систему сиквелів трохи штучною, – додає Оксана Драчковська. – Але потім, спостерігаючи, як росте і розвивається мій син, збагнула, що і читачі першого «Зайчика» подорослішали й готові сприймати складнішу інформацію».

Книжка побачила світ у рамках обласної програми підтримки книговидання Чернівецької обласної державної адміністрації та завдяки «народному гранту» – 100 доброчинних внесків благодійників.

До 30 листопада на сайті триває передпродаж видання: https://bit.ly/3pY45Zf

Нагадаємо, що перша частина «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама» викликала неабиякий інтерес в авдиторії. Казка отримала спецвідзнаку «Коронації слова», потрапила до списків двох найпрестижніших книжкових рейтингів «Книга року ВВС» і «Барабука», а також стала переможцем у номінації «Література для дітей від 6 до 8 років» BookForum Best Book Award-2020.

Комунікаційна менеджерка видавництва “Чорні вівці” Лілія Шутяк

Читайте також: Смілива мама в казці і в житті

Запис В Україні вийде перша дитяча книжка про стандарти безбар’єрного середовища спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото shpalta.media

Після перемоги п’єси Оксани Драчковської «Різдво» в «Коронації слова-2016», авторка зізналася в інтерв’ю інтернет-виданню «Дивись.info»: «В приватній бесіді мені сказали, що «Різдво» має чималі шанси потрапити на професійну сцену. Чекатиму». Упродовж чотирьох наступних років Оксані стало відомо, що академічні театри вважають її «короновану» п’єсу «занадто авангардною», а експериментальні – «занадто традиційною». Як на мене, то режисери просто бояться «не потягнути» цей ніби простий і нехитрий, а насправді дуже глибокий і насичений алюзіями твір. Ну бо тут справді треба ставити і грати геніально, щоб акторською чи режисерською незграбністю не зіпсувати тонкого серпанку емоцій, які огортають від кожної репліки героїв.
Отже, «Різдво». Сюжет п’єси нагадує біблійну історію про народження Ісуса у гнаних людьми батьків, цілком земних Марії і Йосипа. Але це не оповідь про майбутнього мученика (бо мучеником малюк з п’єси уже народився), а розкриття у стислих, я б навіть сказала скупих фразах, доль кількох дійових осіб: батьків малюка, старших людей, які приймають подорожніх у свою домівку в різдвяний вечір, а також тих, хто залишається «за кадром», але з розмов ніби присутній на сцені.

Попри гучні заголовки в місцевих ЗМІ про «перше читання п’єси Оксани Драчковської», насправді у ці святкові вихідні, коли Чернівці відзначали День міста, «Різдво» вголос читали вже вдруге. «Першу читку» 2017-го організували вимушені переселенці Карен та Ірина Гамбаряни – за тиждень до Великодня.  Карен – професійний актор і режисер, учасник АТО, Ірина – журналістка, у Чернівцях організували творчий клуб «Зеленка». До «першої читки» в Будинку естетики та дозвілля (в народі – «Шепетівку») запросили і переселенців, і всіх охочих, ролі розподіляли експромтом. А ефект читання був справді терапевтичним: читці і глядачі переживали катарсис зі справжніми сльозами і духовним оновленням.

Суботні читання-2020 у дворику Палацу школярів уже були не такими камерними і не такими аматорськими. По-перше, ролі читали (хоч ще і не грали, та все ж) справжні актори: Олег Колянківський – актор, заступник директора Чернівецького обласного музею народної архітектури і побуту; Ігор Дем’янюк – художній керівник «Театру на Перехресті» КБУ Будинку культури «Роша»; Тетяна Маслюк – актриса народного театру «Темп»; Софія Досяківська – актриса, учениця школи сценічного мистецтва «Great Stage»; авторські ремарки читала Любов Добровольська.  Одну з жіночих ролей (у якій, вочевидь, багато взято від авторки) читала й сама Оксана Драчковська, а епізодичну роль хлопчика читав її молодший син Назарчик, «Зайка на візку» – відомий у місті юний активіст із захисту прав маломобільних людей. Режисеркою дійства була Марта  Шумілова-Лисякова. По-друге, у цій читці був живий і найпрофесійніший музичний супровід: наживо співали (і також грали ролі колядників) Надія Селезньова – художня керівниця та головна деригентка академічного камерного хору «Чернівці» та соліст, артист  цього ж хору Андрій Монін. По-третє, було багато глядачів, і серед них – багато не випадкових, а справжніх поціновувачів театру. Адже у цій чудовій локації упродовж двох днів тривав театральний марафон «Театр з присмаком кави», де відбувалися перегляди аматорських вистав, дискусії, майстер-класи. Звісно, за кавою.

Читання «Різдва» і на цей раз – уже на відкритому просторі, чималій сцені і для численних глядачів – вийшли дуже затишними і теплими. Тож якщо ця п’єса так пасувала у Чернівцях і до Великодня, і до Дня міста – то мабуть, пасуватиме цілорічно і до репертуару якогось із театрів? Агов, митці! Які там ваші творчі плани? :)

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис У Чернівцях «Різдво» – завжди вчасно спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Оксано, твоє відвойовування простору для громади міста відоме вже не тільки в Чернівцях: журналісти, що приїздять сюди в престури, потім пишуть у своїх містах статті про твої успіхи… Наскільки більше можна впливати на процеси в ролі політичної діячки?

Я розчарувалася в громадській діяльності. Тому що, на жаль, вона у нас не працює. В ідеалі як: є влада і є громадський сектор. Другий контролює першу, наглядає за нею, штрикає, штуркає, підштовхує, щоб вона виконувала належно свої обов’язки. І на перших парламентських виборах після Революції Гідності – коли громадський сектор весь розбігся по партіях і пішов у Верховну раду – я була обурена, вважала це неправильним, критикувала їх… Але минуло кілька років, і я сама зрозуміла: вони вже тоді бачили, що це не працює. Нас не слухають, не зважають. Спочатку реагували – суто через страх. Боялися чиновники, що до них прийдуть хлопці в камуфляжі, будуть катати у сміттєвих баках… Але чим далі від тих подій – тим менше страху. А інших емоцій український чиновник, вочевидь, не знає. Совість, чи навіть просто належне виконання посадових обов’язків – то формальність.

Звісно, йдеться не тільки про чиновників. Маю досвід виступів на сесії міськради, намагань достукатися до умів і сердець наших депутатів. Для такої людини, як я, це навіть не когнітивний дисонанс, а щось набагато гірше. Ти вступаєш з людьми в зоровий контакт, бачиш, що вони відгукуються, погоджуються з тобою. Ти бачиш підтримку! А потім ця ж людина бере і голосує проти того, що ти щойно просила зробити. Але це для них нормальний стиль. Пам’ятаю першу петицію, яку писала про доступність транспорту: «не продовжувати угоди з перевізниками, які не забезпечують перевезення людей з інвалідністю». Пам’ятаю, як спілкувалася з перевізниками, які вони були люб’язні, били себе в груди, і чиновники так само. Але потім ти виходиш за поріг і бачиш, що нічого не змінюється – ні сьогодні, ні завтра, ніколи. І вони не виконують жодних зобов’язань, які на себе брали.

А петиції, до речі, вже не мають жодного ефекту, на них абсолютно ніхто не зважає. Як, наприклад, на мою петицію про «Українську книгу», яка стосується збереження профілю книгарні у комунальному приміщенні. В усьому так. Я працюю в міському та обласному комітетах доступності. Скільки разів було, що приходить чиновник і просто бреше в очі. Наприклад, посадовець від освіти перелічує, які школи забезпечені доступністю. А ти знаєш, що там навіть пандуса немає!

Звичайно, немає ніяких гарантій, що «Єдина альтернатива» прийде і порядок наведе». Особливо в чиновницькому секторі, тому що знайти людину на посаду – це також непросто. Я не є геть наївною в цьому сенсі, але не можу не спробувати. Бо постійно лиш критикувати інших – які від цього будуть зміни? Просто сваритися і обурюватися – це тупик. Бо ті механізми, які є в громадській діяльності,  я всі випробувала, і вони не працюють. Значить, треба робити щось інакше.

Пригадуєш, у першій верховній раді незалежної України було багато людей творчих, депутатів-письменників? Ніхто тоді не був «готовим законотворцем», новообрані депутати не вміли і не знали, як це – писати закони, займатися політикою. Ти – письменниця. І ти також втрапила в політику – в цю, як сказала наша землячка, письменниця Марія Матіос, «курварію»… Як плануєш справлятися з новою для тебе задачею?

В той час у політику приходило багато людей не номенклатурних, не «державних», не тих, які мають уявлення про господарку… Це були або люди трохи «піднесених сфер» – як-от чех Гавел чи наш Чорновіл, або зовсім прості люди – як поляк Валєнса, який був звичайним електриком… Річ же не в тому, хто ця персона, а – які вона сповідує ідеї і який у неї вектор в голові. Ми ж не раз уявляли собі, що би було, якби свого часу обрали президентом Чорновола. Може, були б уже в НАТО і в ЄС.

Що ж стосується мене… Марія Василівна Матіос, яку ти згадала, і публічно, і особисто мені сказала, що підтримує мій «похід в політику». Її аргумент: можна бути скільки завгодно в партії – це не означає, що ти там мусиш забруднитися. Можна бути в політиці і вийти звідти чистим. У нас в Україні чомусь існує презумпція провини в політиці: якщо ти там – ти вже винен. Але це неправильно і несправедливо. Тому що коли людина має внутрішній моральний стержень – вона не піде на угоди із совістю.

З сином Назарчиком під час вручення народної відзнаки від чернівчан

А щодо навичок, яких у мене немає – звичайно, я над цим не раз замислювалася. Якби я була в міській раді (хоча, думаю, до цього не дійде) і довелося б читати «проєкти рішень» – то мені здається, я від цього вмерла б. Тому що я в принципі ніякі «проєкти рішень» читати не можу і не могла ніколи. Але, як кажуть, не святі горшки ліплять, і можна в принципі в будь-що втягнутися. Не думаю, що я гірша (за інтелектуальними здібностями) за будь-кого з депутатів, котрі зараз там є. І якщо вони змогли – то і я зможу :)

А може, дехто з них просто і не читає ті проєкти?

Не виключаю. Може й не дехто, а багато хто приходить перед сесією до голови фракції і просто питає: за що там ми сьогодні яку кнопку натискаємо?

Чи від участі в політиці не втрачатиме твоя творчість?

Та вона вже втрачає. Зараз не маю часу навіть вичитати дописаний уже роман.

Про що роман?

Краще розповім докладніше тоді, коли з’ясується його подальша доля (загадково усміхається – авт.).

А ти готова до того, що твоя позиція комусь вартуватиме роботи, посади, з кимсь доведеться серйозно посваритися?

Готова, бо певною мірою через це пройшла. Пам’ятаю, як через серце пропускала події Революції Гідності і зі скількома людьми вступала в конфлікти.

А ще свого часу відмовилася від премії Кохановського і через це фактично посварилася з деякими людьми, у багатьох викликала нерозуміння і осуд. Не всі ж схвалили такий мій крок, комусь це здалося класичним самопіаром. Насправді премія важлива і значима, але для мене було принципово отримати її з рук людини, яка була обрана на законних виборах і, відповідно, репрезентує чернівчан. А міського голову на той час усунули.

Що означають твої слова про депутатство: «думаю, до цього не дійде»? Ти ж відома в місті персона!

Та насправді пройти праймеріз (а саме так в «Єдиній Альтернативі» визначатимуться з тим, кому йти в депутати) доволі складно. Ну і не знаю, чи я відома насправді. Іноді здається, що так, а іноді – що тільки в певних колах. Кого у нас знають з письменників, окрім, хіба що, Андруховича? Хто там знає тих письменників, художників, співаків, акторів, особливо на місцевому рівні… Зараз не так, як раніше, вже не диктує моду один телеканал, люди отримують інформацію з різних джерел, і вона дуже сегментована. Тож питання відомості доволі сумнівне. Упевнена, що в Чернівцях будь-який одіозний депутат міськради відоміший за будь-якого письменника.

Що не влаштовує тебе в чернівецькій культурі?

Я вважаю, що керувати культурою, не дай Боже, не треба. Вона сама прекрасно розвивається. Люди мистецтва самі знають і скажуть, що їм потрібно, а ідей у них достатньо. Культурі ж треба лише не заважати і допомагати матеріально. З першим нехай би справлялися чиновники – хоча би не заважали, а з другим – меценати і, не без того, держава. Бо культура, особливо в більш високих проявах, не виживає сама, вона всюди дотаційна, некомерційна.

Чого бракує нашій культурі? Наприклад, великого концертного залу – як Літній театр, але не літнього. Маємо завелике навантаження на сцену нашого театру ім. Кобилянської – його треба поберегти, бо це ж пам’ятка. І загалом пам’ятки берегти. Бо збереження нашої архітектурної спадщини – це аж ніяк не збереження, це просто жах і катастрофа! Ще рік-два – і взагалі нічого не залишиться.

Мало в нас системної інформаційної підтримки культури. Для цього потрібен міський портал про культуру, де була б якісна, постійно оновлювана афіша подій. Усіх! Здається, що це дуже просто – насправді ні, бо з цим треба постійно працювати. Системно. Можна одну подію розкрутити, і всі про неї дізнаються, а тим часом пройде ще 10, не менш якісних, але про них ніхто не дізнається. Не організатори мають просувати себе – не всі знають і вміють це робити. Треба організувати професійний супровід культурних подій.

У нас непогані справи з культурою, у нас є талановиті люди і професіонали в мистецтві. У нас тільки любительських театрів близько 2 десятків у Чернівцях! Звісно, можна казати, що це «для своїх», що «на ці вистави ходять тільки родичі артистів»… А насправді нерідко саме в любительських театрах виявляється рівень, щонайменше не нижчий за академічний! Бо мистецтво – це сфера, де мало просто набути якихось професійних навичок. Головне в мистецтві – душа.

Чи буде Назарчик ходити з тобою на якісь збори, чи (як до цього дійде) сесії? Чи не остерігаєшся, що тобі дорікатимуть, ніби ти його якось використовуєш для просування своїх ідей?

Не остерігаюся J, бо мені до цього байдуже. Назарчик і так зі мною часто – з об’єктивних причин: просто не маю з ким його залишати. А бувають заходи для нього цікаві – тоді тим паче він зі мною. Він дуже загартований у цьому плані: де тільки не був, що тільки не чув і кого тільки не бачив. У питаннях доступності орієнтується краще, ніж, мабуть, 80% дорослого населення України. Бачить проблеми, звертає мою увагу, якщо я чогось не помічаю, показує, підказує, навіть ідеї має.

Такі публічні зауваги вже були. Якось одна лікарка буквально звинувачувала мене, що я, мовляв, знущаюся з дитини і позбавляю його дитинства тим, що «тягаю його з собою» і «експерименти» ставлю над ним. Це коли ми з ним інспектували доступність транспорту. Та якщо я не можу зі своєю дитиною зайти, куди він хоче – як мені зробити його життя повноцінним і щасливим? Тож якраз хочу йому дати щасливе дитинство! Бо воно – це насамперед свобода. Свобода пересування, можливість бути там, де хочеш.

Але я розумію, чому деяких людей шокує чи принаймні дивує присутність Назарчика у публічному просторі. Як у нас здебільшого живуть сім’ї, які виховують дітей з інвалідністю? Закрито, тихо, скромно. І соціуму здається, що це і є норма. Коли починаєш багато презентувати таку дитину, виникають нехороші підозри: «навіщо? Може, мама цим чогось хоче для себе досягти?» Ясно, що я керуюся не тими мотивами. І мені дивно, чому інші батьки дітей на візках цим не займаються. Не бачу присутності таких батьків в активізмі стосовно доступності, хоча якраз це було б логічно. Частіше долучаються батьки дітей з іншими нозологіями – наприклад, з аутизмом, синдромом Дауна, або активні матері, які просто мають малих дітей у візочках. І я – разом з ними – роблю це не тільки для себе і не тільки для Назарчика. Кожен пандус, кожне пониження тротуару, кожен елемент доступності, який пробили ми – він же буде працювати і для інших!

Комусь виглядає дивним, що ти не вписуєшся в стереотипну схему – «жінка має глядіти дитину, а на мітинги ходити – чоловік».

Це класичний гендерний стереотип. Не має значення, якої ти статі – має значення, який твій характер. Мій чоловік не любить надмірної публічності, мітингування, йому не подобається вступати у відкриті конфлікти. А у моїй діяльності це якраз часто, і я нормально переношу конфронтації J

До речі, у твоїй казці «Про Зайчика-Нестрибайчика…» дуже цікавий фінал. Смілива Мама стала… головою лісової управи! Може, це пророча казка?

Це була творча спонтанність. Мабуть, є письменники, які пишуть за планом – як-от Макс Кідрук, але я – за спонтанність. Як і чудова наша письменниця Маріанна Гончарова, яка підтримує мене в цьому.

Коли казка завершилася ось так – я сама була здивована. За 5 хвилин до того, як написала останню фразу – саме ще не знала, що таке напишу. Але чого я таки навчилася за свої роки – це того, що не може бути нічого такого, чого «не може бути». Що завгодно може трапитися в житті твоєму і твоїх близьких. Життя таке ж непередбачуване, як казка.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис «У житті не може бути нічого такого, чого «не може бути», – Оксана Драчковська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 До Днів Міста в Літературному целанівському центрі (вул. О. Кобилянської, 51) 5 жовтня о 17:30 відбудеться презентація нової книжки чернівецької письменниці та журналістки Оксани Драчковської «Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама», що побачила світ у дитячому арт-видавництві «Чорні вівці».

«Вихід цієї книжки вважаю головною подією свого професійного життя, – говорить Оксана Драчковська. – Бо «Зайчик-нестрибайчик» – більше ніж казка. Це насамперед соціальний проект, своєрідна просвітницька місія. Маю надію, що ті, хто познайомляться в дитинстві із Зайчиком, запам’ятають його і вже без остраху та здивування сприйматимуть людей на інвалідних візках. Крім того, книжка вийшла просто дуже гарною завдяки таланту художниці, моєї небоги і повної тезки Оксани Драчковської, та професійній роботі видавництва».

«Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама» – це автобіографічна історія-казка для діток про героїню та її синочка Назарка, який, на жаль, від народження є дитиною з інвалідністю і не може ходити. Мама Оксана без перебільшення щодня бореться за краще майбутнє для всіх особливих людей, для Назарка. Казка розповідає діткам, що не всі люди однакові, як не варто здаватися, коли важко, як триматися, коли сил не залишається, і як жити в цьому світі, який здебільшого пристосований для звичайних людей. Казка дуже легка, цікава та кольорова і дарує усмішку та надію.

Модеруватиме зустріч Христя Венгринюк. Вхід вільний.

Запис У Чернівцях презентують інклюзивну казку Оксани Драчковської спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Призерка на сцені конкурсу

Попри численні зміни цінностей у суспільній свідомості, поет на пострадянському просторі залишається «більше, ніж поетом», а література – більше, ніж «друкованим вираженням культурних уявлень». Бо почасти усі інші інструменти боротьби, крім творчості, перестають бути дієвими.

Саме так здобута буковинкою Оксаною Драчковською відзнака на літературному конкурсі «Молода КороНація-2018» за казку «Зайчик-Нестрибайчик і його смілива мама» стала не тільки творчим визнанням, а й громадянською перемогою. Перемогою у боротьбі за доступність середовища. На цьому наголошує й сама авторка, яка люб’язно поспілкувалася з «Версіями».

Оксана Драчковська в ефірі місцевого телеканалу

• Це не стільки текст, скільки соціальний проект, – каже Оксана Драчковська. – Ідея написати твір про дітей з інвалідністю виникла, коли ми пішли записувати у школу мого молодшого сина – особливу дитину, яка пересувається на візку. Але тоді, після численних запитань дітей, які нас оточили на перерві, про стан Назарчика, я спершу збиралася писати якийсь посібник про те, що бувають діти з інвалідністю і як з ними поводитися. Адже побачила, що здорові діти цілком відгороджені від такої інформації… Та згодом зрозуміла, що я не методист, не педагог, аби фахово написати посібник. Натомість я письменниця, і можу просто і доступно подати матеріал в іншій формі. Так і зробила.
• Ти сподівалася на перемогу?
• Не просто сподівалася – вона мені дуже була потрібна. Не власне нагорода, а щоб вийшла книжка. Тому що таким чином я привертаю увагу до проблеми недоступності навколишнього середовища для людей з інвалідністю. Хоч моя казка і отримала спецвізнаку «Найкраще інклюзивне оповідання для дітей», насправді в ній йдеться не стільки про інклюзію, скільки про безбар’єрність. Ну і, якщо конкретизувати, про маму-активістку, яка допомогла своїй дитині, а потім і іншим. Розголос – те, що зрушує проблему безбар’єрності з мертвої точки.

З сином Назарчиком – прототипом Зайчика-Нестрибайчика

• Коли казку можна буде прочитати всім?
• Коли вийде книжка – і це також моя мета. Насправді, навіть єдина мета, з якою я подавала цей текст на «Коронацію». Це гарний спосіб уже маленьких дітей знайомити з тим, що поруч з ними є інші, які від них відрізняються. Ми працюємо над створенням книжки з відомою вже в Україні ілюстраторкою, яка співпрацює з великими видавництвами – моєю небогою Оксаною Драчковською. Вона розповідала, як стала свідком потужної сенсації, коли відвідувала одну велику міжнародну книжкову виставку, де великий розголос отримала книжка автора з Мексики, який  написав про свого сина з інвалідністю. Думаю, що в нас це також може бути проривом, бо проблема дуже на часі. І попри те, що зробити гарну книгу – це лише пів справи, бо складніше завдання – її просувати, я сподіваюся, що книжка таки буде, і її буде видно. Це важливо не для мене як для автора, а це важливо для справи.
• Які перспективи, що книжка побачить світ?
• З попереднього досвіду «Коронацій» знаю, що насправді саме твори, які отримали спецвідзнаки, видаються частіше. Цьогоріч з близько 700 творів, поданих на «Молоду КороНацію», відзначили 30. Моя казка отримала спецвідзнаку від Видавничого центру «12» – це ще один аргумент, твором зацікавилося саме видавництво. Тож сподіваюся.

Диплом і кубок “Молодої КороНації-2018”

• Оксано, хто мав щастя не стикатися з проблемою недоступності – може не до кінця її розуміти і визнавати. Ти ж зі сцени «Молодої КороНації» під час нагородження сказала, що через недоступність не змогла взяти з собою до столиці сина Назарчика, який, власне, і є прототипом Зайчика-Нестрибайчика.

Під час вручення нагороди на “Молодій КороНації-2018”

• Те, що я казала на сцені – це щира правда. Звичайно, моя дитина почула, що я їду до Києва, і він також хотів зі мною їхати. Але як, куди їхати нашим транспортом з дитиною на візку?! Для поїздки людини на візку взагалі-то теоретично замовляється спецвагон, це робиться завчасно. А якщо їхати треба післязавтра? Який спецвагон… Зазвичай ми подорожуємо так: одне бере дитину на руки, друге складає візок, і так заходимо в потяг. Але самій це зробити нереально. Та що там подорожі по Україні – тут навіть для подорожі по місту потрібно добре підготуватися і задіяти як мінімум двох дорослих…
• Але щось змінити вдається?
• Так, постійна, безперервна, наполеглива робота Комітету забезпечення доступності для людей з інвалідністю, який діє при міськраді і в якому я працюю, повільно, але невпинно змінює Чернівці, вони стають доступнішими. Сподіваюся, що книжка змінить і ставлення людей до цього.

Довідка «Версій». Літературний конкурс «Коронація слова» існує вже 18 років. Цьогоріч уперше дитячу літературу виділили в окремий конкурс і назвали його «Молода КороНація» У її межах також є два розділи: «діти для дітей» і «дорослі для дітей». Жанри, як і в «дорослій» «Коронації», різні – від поезії до дитячого роману.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Смілива мама в казці і в житті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як змінилося її життя, чим живе сьогодні та які плани будує на майбутнє – про це розмова із мамою особливої дитини.

 «Єдине, про що я справді дбаю, – щоби діти почувалися щасливими якомога частіше й довше. Бажано – завжди».

– Як змінилося твоє життя після народження Назарчика?

– Змінилося цілком, абсолютно. По-перше, сам спосіб життя. Як я люблю жартувати, – пішла в декрет і не повернулася. Адже я працювала від 17 років, одразу після школи влаштувалася до районної газети, причому одразу кореспондентом. Потім була перерва на стаціонарне навчання, а далі знову – робота, кар’єра. Не можна сказати, що родина була другорядною в моїй системі цінностей, але суто ментально. На практиці ж я приділяла роботі значно більше часу. Звичним було забрати старшого сина із садочка чи школи в редакцію і «мучити» його там до пізнього вечора. А коли народився мій особливий син, то, хоча й вимушено, я перейшла на геть інші повсякденні рейки. Найголовніші ж зміни відбулися у мене в голові, в серці. Тепер я в рази чутливіша до чужих проблем, страждань, болю. Тепер я не можу просто пробігти повз якусь несправедливість, як робила це колись, бо ж «нема часу». На найважливіші речі у мене час тепер знаходиться.

– Ти успішний журналіст. Чи складно було відмовитися від роботи, ставши практично домогосподаркою?

– Ні, зовсім не складно. До речі, мої подруги знають, що я давно мріяла стати домогосподаркою. Це трохи жарт, але не зовсім. Справді, у мене життя так склалося, що доля повсякчас підштовхувала до кар’єри. Я трохи втомилася від цього, і доля зробила різкий розворот на 180 градусів. Напевно, так було треба. Зокрема, й мені. Крім того, робити те, що мені вдається, мабуть, найкраще, – писати – можна і вдома, без нових записів у трудовій книжці.

– Виховувати особливу дитину і піклуватися про неї в рази складніше. Ти просто бездоганна мама. Оксано, як ти цього навчилася і де черпаєш сили?

– Я бездоганна мама?! Це, мабуть, жарт. Та я ж кричу на дітей! Навіть на малого, особливого. Часто поводжуся непедагогічно, даю волю емоціям, вживаю при дітях погані слова, розпатякую про те, чого їм не варто було б чути. Потураю дитячим слабкостям і забаганкам, практично ні в чому не можу їм відмовити, і вони «сідають на голову». Та я жахлива мама! Коли бачу, як інші займаються розвитком дітей, бігаючи цілими днями між гуртками і секціями, мене мучить сумління. Бо мої діти, як мені здається, ростуть, як трава, – самі по собі. Єдине, про що я справді дбаю, – щоби вони почувалися щасливими якомога частіше й довше. Бажано – завжди.

Але, повірте, таке прагнення часто суперечить вимогам правильного виховання.

Єдине, в чому я проявила себе бездоганною матусею, – це п’ять років грудного вигодовування. Причому з усіма можливими труднощами – від зціджування на початку, доки новонароджений син лежав у реанімації, до молочної гарячки з температурою сорок, тріщинами, болями. Все це я подолала заради здоров’я дитини. Для нього грудне молоко було дуже важливим…

Звісно, ніхто й ніколи не вчив мене, як бути мамою. Просто в мене є своя мама. І часом мені здається, що я просто її молодша копія. Не скажу, що усвідомлення цього факту приносить мені велику радість. Я не проти б удосконалити і оригінал, і копію…

– Чи бувають моменти, коли опускаються руки і не знаєш, що далі робити?

– Такі моменти бувають щодня. Досить просто вийти на вулицю і вкотре побачити автомобіль, припаркований на пішохідному переході, якийсь новий магазин, що відкрився без пандуса, як і 99 відсотків інших, або підійти до автобуса, до якого неможливо завезти візок, бо він зупинився за метр від тротуару… У мого сина такий діагноз, що він не має шансів стати на ноги (хіба би трапився якийсь неймовірний прорив у медицині). Тож я впадаю у відчай, усвідомлюючи, в якому середовищі колись залишу його. Україна – це країна не просто не дружня, а ворожа до людей з інвалідністю. Зрушення є в цьому сенсі, та вони настільки мізерні, що часом видаються двома кроками назад після одного вперед.

Україна – це країна не просто не дружня, а ворожа до людей з інвалідністю.

– Часто ми вчимося у своїх дітей багатьом речам. Чого ти навчилася в Назарчика?

– Користуватися картами Google! (Сміється). Насправді він у мене маленький комп’ютерний геній, і постійно відкриває мені якісь нові сервіси, яких я раніше не використовувала. Та найголовніше – це твердість характеру і переконань. Мені начебто і раніше таких рис не бракувало, але то лиш так здавалося. Назарчик – абсолютно незламна й непохитна особистість. Незважаючи на слабке й покручене тіло.

Я називаю його дитина-календар і наш GPS, бо він може сказати на рік наперед, який день тижня буде такого-то числа, і вказати правильний шлях куди завгодно.

Утім, найголовніше, що я отримую від нього, – це просте материнське щастя. Уявляю, які круглі очі зроблять багато людей, читаючи це. Материнське щастя? З дитиною-інвалідом?!. Нещодавно одна приятелька сказала, що не уявляє, як і хто може мені позаздрити. Мовляв, моя життєва ситуція така трагічна, що гірше просто бути не може. Насправді все зовсім не так. Моя дитина тішить мене своїми успіхами. Він закінчує перший клас, чудово читає й рахує, добре запам’ятовує англійські слова, географію знає на рівні, мабуть, класу п’ятого, бо це його захоплення, має надзвичайні непояснювані здібності. Я називаю його дитина-календар і наш GPS, бо він може сказати на рік наперед, який день тижня буде такого-то числа, і вказати правильний шлях куди завгодно. Та найголовніше – він усім серцем мене любить. І я щасливіша за багатьох матерів хоча б уже тому, що проводжу зі своєю дитиною значно більше часу.

Звісно, іноді це втомлює (дев’ятий рік вагітності – кажу жартома), але я маю з чим порівняти і тепер розумію, як багато унікальних моментів втратила зі старшим сином.

– Яке досягнення у своєму житті вважаєш найбільшим і найважливішим?

– Щиро сподіваюся, що воно ще попереду. Звичайно, у мене є певні підстави пишатися творчими успіхами. Все ж таки перемога в «Коронації слова» – не дурничка і не дрібничка. І п’єса, за яку мені присудили ту перемогу, – справді гідна. Я пишаюся нею. Хотілося б написати ще не одну річ такого ж рівня. Дуже хочеться побачити сценічне втілення п’єси, бо це таки твір для театру, а не для друку.

Утім, зараз я таки більше захоплена і занепокоєна громадською діяльністю. Навіть залишки своїх журналістських навичок поставила на службу цій сфері: почала публікувати у «Дзеркалі тижня» матеріали винятково на теми доступності середовища для людей на візках. Мене включили до складу комітету з питань доступності при Чернівецькій міській раді. Гадаю, це вже невеличке досягнення. Однак дуже хочеться побачити бодай один відчутний результат. Наприклад, ліфт у тій же міськраді.

– Якби могла щось у житті змінити, що б це було?

– Нічого б не міняла. І не тому, що вважаю, ніби в мене все ідеально й досконало. Просто життя навчило, що ми здебільшого помиляємося в оцінці своїх потреб. І з мріями постійно помиляємося. Доля – така іронічна пані, що полюбляє садовити нас у калюжу з нашими несамовитими прагненнями. І ось уже те, що мало би принести радість і задоволення, обертається на розчарування і смуток. Людина не знає, що їй насправді потрібне. І тим паче, не знає, що буде для неї щастям, а що – навпаки.  Мій девіз тепер «Роби, що мусиш, і будь, що буде».

Оксана ДУДАР, журналістка газети «Версії» 2004-2005 р.р.

Фото Лівія ЧЕРКЕЗА

Запис Мама, що виховує особливу дитину: «Я щасливіша за багатьох матерів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото UA:Перший

 «Література і письменництво помітно переходять в жіночі руки»

• Оксано, пам’ятаєш свою обмовку «Всі чекають переможниці головної номінації» під час церемонії вручення нагород на «Коронації»? Ти відчувала, що переможе жінка, чи просто вже стало очевидно, що жінки пишуть більше?
• Якщо судити з щорічних підсумків «Коронації» – так, більше пишуть жінки. Або, може, вони краще пишуть. Цього року було три найвищі нагороди за перші премії, і всі три були в жіночих руках. У найголовнішій номінації – «романи» – перемогла авторка з Львівської області Тетяна Пахомова, у «Пісенній ліриці» – киянка Оксана Самара. Я говорю зараз тільки про «дорослі» номінації, бо були ще «дитячі», то інше питання. Не надто орієнтуюся в поетичному жанрі, відстежую переважно романи, і там жінки перемагають з року в рік.

І це не лише тенденція в літературі. Коли я вступала на факультет журналістики, то на наших перших курсах хлопців було приблизно удвічі більше, ніж дівчат. Тобто журналістика була здебільшого чоловічою професією. Коли вже закінчувала університет, серед абітурієнтів і першокурсників чи не вдвічі переважали дівчата. Може, чоловіки перемістилися в іншу сферу, почали займатися бізнесом – що не було доступно в радянські часи? Можливо. Але явно журналістика і письменство помітно переходять в жіночі руки.

Хоча, я не думаю, що журналістика і література стають «жіночими» – думаю, вони зараз якраз більш багатостилеві, багатожанрові. Коли сучасна, новітня українська література тільки зароджувалася, всі шукали епатажних текстів – де є чорнуха, нецензурна лексика. Здавалося, що це такий «ковток свободи», хотілося саме такого. Зараз же з’явилася література для різного читача і споживача.

Зрозуміло, що і мій роман «Зілля», і «Няньку-Неньку» читатимуть насамперед жінки. Немає літератури, яка подобається всім. Має бути різне. Інтелектуальне – і легке, жорстке – і м’якше… Але ж жінки пишуть не тільки ніжно і м’яко. Це не залежить від статі. Є письменник, якому пишеться так, а є – інак. Він і не думає, мабуть, що пише «для аудиторії».

• Тобто письменництво – це більше натхнення? Чи більше праця?
• Якщо чесно, я не вірю в «замовну» літературу. Може, вона й має право на існування – тим більше, що світ (замислилася – авт.) комерціалізується… Від слова «ринок» хотіла утворити дієслово, та не вдалося (сміється – авт.) Наприклад, відомий письменник Андрій Кокотюха вважає інакше. Перед цьогорічною церемонією давали прес-конференцію люди, дотичні до «Коронації»: і самі засновники конкурсу Юрій і Тетяна Логуші, і письменники Ірен Роздобудько, Андрій Кокотюха. Не пам’ятаю, чи Кокотюха перемагав у «Коронації», але дуже часто отримував другі-треті премії, його друкують, він кілька років уже й сам вручає премію «Золотий пістоль» за найкращі гостросюжетні романи. Так ось, він дуже негативно відгукувався про цьогорічний конкурс – мовляв, там майже не було що читати. Одразу виправдаюся: він тільки романи читав, а п’єси – ні (сміється – авт.) І він наголошував, що «треба думати і про читача». І казав, що коли видавець, який знає попит, йому скаже переписати твір – він готовий все переписати. Його позиція має право на існування, але я в це не вірю. Бо я ж також читаю. І бачу, що люди, які намагаються продукувати «в рік по роману», або «скільки скаже видавець» – вони починають «видавлювати» з себе тексти, і нічого в них не виходить.
• Ну, кажуть, що, наприклад, Достоєвський писав на замовлення…
• І Достоєвський, і Жюль Верн – я не заперечую. Є справді геніальні люди. Водночас я не кажу, що література є «осяянням» раз на сто років. Ти мусиш регулярно працювати. Навіть якщо нема ідей – треба сідати і писати-писати-писати. Тобто є якась золота середина між тим, щоб регулярно писати тексти – і не гвалтувати свою душу тим, чого в тебе всередині немає.
• Що пишеш, коли «нема ідей»? Пости в фейсбуці?
• Ну хоча би й пости в фейсбуці (сміється – авт.). Насправді в мене давно вже не було такого, щоб я не мала що писати. Є багато незакінчених ідей, проектів. Є проблема змусити себе писати, або просто зайнята чимось іншим. Зараз, наприклад, зайнята перекладом з російської роману «Аргідава» чудової сучасної письменниці Маріанни Гончарової, також буковинки. Вона пише російською, але її книги мають вийти в одному з провідних видавництв країни українською мовою. Перекладаю, тому відклала свій власний роман.

Фото Олександра Заклецького

«Дедлайнові підпорядковується життя»

• Можливо, це така журналістська звичка, що без дедлайна не можеш себе нічого примусити зробити. Але в мене це постійно. «Зілля» також свого часу відправляла на «Коронацію», і якби не вона – також би не знаю коли його дописала… Дедлайн дисциплінує. Може, в тих, хто займається винятково літературною творчістю, інакше, але в мене журналістське минуле. Мені часом сняться жахи, що я ще працюю в газеті, що я редактор, і в мене порожня газета, а вже середа вечір (Журналісти буковинських тижневиків знають, що середа вечір – час, коли закінчують верстати газету і відправляють у друкарню – авт.). І я забула – роздати якісь завдання, щось дописати…. Або що в мене екзамен з математики, а рівень знань такий, як оце залишився зараз… Дедлайнові підпорядковується життя.
• За журналістикою не сумуєш?
• О ні! От тільки мій невгамовний характер постійно виштовхує мене в ту галузь – я маю на увазі те, що пов’язане з громадською діяльністю. Коли дізнаюся якісь факти, в мені прокидається журналіст. Наприклад, сьогодні. Сиджу, як на голках, через одну ситуацію. Я дізналася, що у нас формується ресурс, на якому розмістять певну інформацію – зокрема, транспортні карти про автобуси, пристосовані для людей з інвалідністю. Люди, які це роблять, звернулися до чернівецької влади. І отримали відповідь, що ця інформація належить тільки одній приватній фірмі, і коли до цієї фірми звернулися – та захотіла за інформацію 600 доларів! Це просто шок, небачений цинізм! Інформацією про ГРОМАДСЬКИЙ транспорт володіє ПРИВАТНА фірма і вимагає грошей за те, що надасть цю інформацію для загального блага (не для чиїхось прибутків!) Я мушу це перевірити, і якщо все підтвердиться – обіцяю скандал.
• Багато хто дивується: ти гарна, розумна, успішна жінка, в тебе є родина, діти, тобі є чим зайнятися… Чого тобі не сидиться?
• Не знаю. Такий характер. Я вдалася в маму. В ті часи, коли були черги, вона була «грозою черг». От, наприклад, черга за сметаною. Там уже всі – як одна родина, усі між собою знайомі, а потім з’являються ще якісь, які намагаються пролізти без черги… І коли приходила мама – всі знали, що треба тихо стояти в черзі. Бо якщо спробуєш обійти – тобі капєц! (сміється – авт.) Мама ніколи не змовчить, не стерпить несправедливості. Гени, що тут зробиш…
• А що в тебе від тата?
• Очі, колір волосся, прізвище, по батькові… (сміється – авт.) Характер в нього також вибуховий, але в громадських місцях він стриманий. Я – в маму. Я і раніше була схильна до небайдужості. А після Революції Гідності думаю: люди віддали життя, а я не віддам своїх кілька хвилин, аби відстояти справедливість? Ми ж хочемо європейської держави. Всі ніби цього хочуть. Але думають, що хтось має це зробити.

Гени і поклик після пережитого в страшну зиму 2013-2014-го. Ми не маємо права просто ходити на роботу, займатися своїми справами. Мені здається, що якби кожен, хто виконує свої буденні зобов’язання – вдома, на роботі – просто робив щось ще, додатково, без грошей – ми би випередили Польщу. Громадянське суспільство – це все. Де воно є – суспільство захищене. Де немає – там біда.

«Трудовий туризм», який випробувала на собі, дуже всім рекомендую»

• Ти часто говориш про Польщу. Любиш цю країну?
• Як не любити Польщу? Люблю! І Іспанію люблю. Якби мене спитали, хто з них ближчий – навіть сказала б, мабуть, що Іспанія. Я ж прожила там деякий час. Це трохи смішно звучить, але дуже добре, виявляється, жити в монархії! Антураж королівської родини – це дуже гарно. Це об’єднує націю. Серйозно. Може, хтось з цього посміється, але ці наші європейські королівські родини – це свого роду зірки. Щось там є від шоу-бізнесу. І вони поводяться гідно. І це дуже гарний приклад для наслідування. Займаються благодійними проектами, суспільною діяльністю. А живуть так, що і близько немає показних розкошів. Дуже шкода, що ми в Іспанії не дочекалася монаршого весілля – вже мали їхати звідти. Якраз були оголошені заручини майбутнього короля – принца Феліпе і його обраниці Летиції. Тоді мені часто крутилися в голові рядки з пісні Вєрки Сердючки: «Даже єслі вам нємного за 30 – єсть надєжда вийті замуж за прінца…». Це був саме той випадок: Летиція, якій було трохи за 30, не королівської крові, до речі – журналістка… Навколо монаршої родини об’єднується нація. За це люблю Іспанію. Та і просто люблю – як можна не любити те, що залишила…

Взагалі такий «трудовий туризм», який випробувала на собі, дуже всім рекомендую. Не в тому плані, звісно, що закликаю до нелегальної трудової міграції. Але поїхати на екскурсію – це одне, а пожити в реальному середовищі – зовсім інше. Тільки так ти пізнаєш країну по-справжньому. Тільки тоді бачиш, яке воно – реальне життя там, можеш порівняти. Там люди набагато приязніші. Може, тому, що життя у них більш благополучне? Неблагополучне життя схиляє до більшої агресії. А можливо – треба себе перелаштовувати на іншу хвилю, і тоді все почне змінюватися. Вічне питання: буття чи свідомість? Можливо, свідомість первинна. Складне питання, я не знаю відповіді. І ми повинні постійно працювати, «пахати» на суспільство, державу (не чиновників, а суспільство). Треба переставати говорити «влада» – це якесь тоталітарне слово. Варто називати це «уряд», «управлінські структури». І бути більш спокійними, сміливими з цими структурами.

• Наскільки схожі, відповідні ти, як автор, і твої тексти?
• Річ у тім, що ми, автори, творчим процесом насправді не керуємо. Немає такого, що ти контролюєш кожну букву, кожне слово. Колись це казав мені Василь Кожелянко, а коли я почала писати сама тексти – зрозуміла, що так і є. Ти народжуєш мікросвіт. Придумуєш героїв, ситуації. Про це йдеться в романі норвезького письменника Юстейна Гордера «Світ Софії». Роман присвячений історії філософії, але в ньому розробляється тема, що літературний герой живе незалежним від автора життям.
• Як на мене, твої твори дуже м’які, ніжні, «серпанкові»…
• Я, мабуть, таки така. Десь в глибині душі – така. Може, це душа. Отака вона в мене. Відкривається в тому, що я пишу. А те все інше – то вже розум, досвід, ментальні речі.
• Але ти ще в юності, задовго до здобутого життєвого досвіду (я пам’ятаю!), була жорсткішою, тобі подобався чорний гумор.
• Десь читала пояснення психологів, що чорний гумор подобається людям, які страждають на страх смерті. І що ми коли висміюємо це все – воно витісняє страх. Якщо посміятися з болю, хвороби, смерті – тобі вже наче й не так страшно. Це пояснення видається мені цілком логічним.

Справді, люди, які читали «Няньку-Неньку», казали мені, що вони навіть не здогадувалися, що в мені є така позитивність, стільки любові, що я так люблю своїх героїв. Та я сама була здивована, якщо чесно (сміється – авт.)

«Біблійні сюжети ми переживаємо щодня, просто цього не зауважуємо»

• Сюжет твоєї п’єси «Різдво», яка перемогла на «Коронації» – з категорії «вічних». Біблійний сюжет: молоді батьки з немовлям потрапляють у ситуацію, коли змушені стукати у різні двері і проситися на ніч… Так виглядає, що такі сюжети досі актуальні? Хтось скаже, що це «казки».
• А в Шекспіра не «казки»? І так само актуальні. А біблійні – ще давніші, міцніші. Це древнє. Навряд чи ще щось можна вигадати. Я би і не подумала про аналогії, якби, коли з’явилася ідея, не наближалося Різдво. Це згадалося, а коли вже сіла писати – вже само покотилося: і персонажі, і паралелі незліченні. Біблійні сюжети ми переживаємо щодня, просто цього не зауважуємо. І шекспірівські, архетипні древні ситуації. «Нема нічого нового, все вже колись було».

До речі, тільки зараз, в ході нашої розмови, я збагнула, що в романі Гончарової, про який я вже розповідала, там же про Каїна й Авеля йдеться!.. Як і в Ольги Кобилянської в її головному романі. Біблійні сюжети всюди. Гріх і спокута, любов і заздрість, зрада і прощення – всім цим пронизана і вся світова література, і наше життя.

Адже чому я тривалий час не наважувалася писати художні твори? Вважала, що приходити в літературу треба з ноу-хау. Якщо не вигадав нічого нового, немає чого сказати – мовчи… Тепер так не вважаю. Василь Кожелянко мене заохочував, був моїм, можна сказати, наставником, тим локомотивом, який привів мене в літературу. Тепер розумію: не важливі ні форма, ні зміст, а лише те, що ти пережив. І якщо можеш передати це і викласти настільки чутливо, наскільки сам пережив – люди це відчують. Можна, звісно, шукати форм – це невичерпна сфера діяльності. Але головне суть. А суть – це почуття.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Переможниця «Коронації слова» Оксана Драчковська: «Шукати форм – це невичерпна сфера діяльності. Але головне суть. А суть – це почуття» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Деякі джерела повідомляють, що 28 грудня відзначається День календаря. Так це чи ні, офіційно чи неформально – але логічно. Бо коли ж, як не наприкінці року відзначати День календаря, купувати календарі на наступний рік і дарувати календарі «під ялинку». Чому б і ні, якщо тепер календарі – це не просто така собі «періодична таблиця» систематизованих у тижні і місяці днів, а цілий витвір мистецтва! Принаймні, художниця з Глибокої Оксана Драчковська створює їх саме такими!

Десять років дівчина навчалася живопису, а знайшла себе – в ілюструванні. Після навчання у Львівській академії мистецтв на монументальному живописі, буковинка Оксана Драчковська стикнулась з тим, що для дівчини це дуже складна робота: займатись живописом дуже затратно, потрібна майстерня , а потім – пошуки можливості реалізації створеного… Це все виглядало для неї тоді  нереально, і розпочалися творчі пошуки. Якийсь час їй подобалося малювати ікони, згодом це перестало цікавити. Думка про ілюстрацію, яка майнула в голові, видалася також нереальною, адже це заняття потребувало спеціальних знань – графічних програм і технік. «Я однозначно хотіла малювати, лише не розуміла, в яке мені русло стрибати», – пригадує Оксана.

– І ось через півроку після закінчення академії я поїхала до друзів в Німеччину, – продовжує ілюстраторка. – І власне там побачила, що таке ілюстрація насправді, що це не лише картинки в книжці, а ціла філософія. І, здається, часом глибша, ніж живопис. Бо там потрібна чесність. У подруги, яка там жила і власне займалась ілюстрацією  і графічним дизайном, я пройшла «швидкий курс» з ілюстрації. Я захопилася цим заняттям і усвідомила, що це і є те, чим би хотіла займатися. Тому, повернувшись в Україну, я засіла у квартирі і багато, дуже багато малювала. Адже «навчався в академії» зовсім не означає, що «умієш все». Тому, хоч за моєю спиною були 10 років художньої освіти, я взялась за цю сферу так, ніби була зовсім новачком. Бо там зовсім інші закони, ніж, наприклад, у живописі, на якому я навчалась.  І тому минув рік, перш ніж я здобула певні досягнення у цій сфері. За цей час я ілюструвала український і словацький журнал, брала участь у різних соціальних проектах, також проілюструвала дві обкладинки у видавництві «Букрек» (одна з них – обкладинка до книги родички – Оксани Драчковської «Зілля». Так, на Буковині є дві Оксани Драчковські – одна письменниця, а друга – художниця – авт.). Була учасницею різних виставок з ілюстрації. Можливо це не надто багато, але ще рівно рік тому у мене навіть не було портфоліо  ілюстраторських  робіт.

“Календар-подорож”. Січень, Німеччина

Як виникла ідея ілюструвати календарі? Випадковість чи якийсь навмисний символізм?

Насправді бажання таке виникло ще минулого року – коли тільки взялась за ілюстрацію. Але тоді я ще не мала достатньо досвіду, щоб його зробити. Чесно, навіть не вміла добре працювати у фотошопі, щоб його докупи скласти! А цього року все почало втілюватися. Спочатку мені замовив створити календар словацький журнал Egreš Magazín, який пише про людей, мистецтво, природу. Це такий «економ-варіант»: одна ілюстрація на два місяці. Тобто календар з шести ілюстрацій. Цей календар вийшов у Словаччині, а його український відповідник я сама надрукувала в Україні. Згодом з’явилася наступна ідея – створити календар-подорож. Кожен місяць – окрема ілюстрація про якусь країну. 12 країн можна «об’їздити» за рік! Кажуть якщо повісити мрію собі на стіну, то вона неодмінно здійсниться. Думаю, якщо в душі хтось прагне подорожей і пригод, то цей календар для нього! Хтозна, може, 2016-й стане для когось теж однією суцільною чудовою подорожжю! З моїм календарем стартуємо у Німеччині, а в грудні зустрічаємося в рідних Карпатах…

“Календар-подорож”. Червень, Італія.

Як воно – ілюструвати календарі? Це відрізняється від ілюстрування, наприклад, книг? Як відбувається цей процес: ти придумуєш «сюжет» на кожний місяць, чи в тебе є готові «сюжети» і ти їх підлаштовуєш під місяці?

Ілюстрування календаря і книг для мене дуже відрізняється. В календарях ти малюєш гарні картинки, а книга – то вже цілий архітектурний об’єкт. Там картинки, особисто для мене, не мають бути просто декором, там все має «грати одну  мелодію», щоб це був цілісний об’єкт, а не набір тексту і картинок.  Ілюстрування календарів значно простіше. Я люблю більше тематичні, де одна тема проходить крізь весь рік. Наприклад, перший календар я робила на тему «Кольори». Мені дали бриф, як то має виглядати текстово, а я вже мала його виконати візуально. Наступний мій календар  – це календар-подорож. Приємно, коли в тебе на стіні міняться щомісяця країна. Так і можна певним чином, умовно, подорожувати. А це ж так чудово! Поки я його малювала, і сама вже дуже «наподорожувалась». Спочатку обрала країни, потім намагалась обрати якийсь один аспект, який би найкраще знаково передав кожну з них. Покладалася на власні асоціації, не робила чітких поділів, що в зимові місяці мають бути «зимові» країни, а влітку – «літні». Обирала різні і цікаві.

“Календар-подорож”. Квітень, Англія.

Що для тебе час, його поділ, періодизація? Це умовність чи в цьому є сенс?

Коли працювала над календарем, зрозуміла, як швидко плине час. Ти ставиш цифри, і це займає кілька секунд… а насправді так швидко і дні йдуть. Тому періодизація, мабуть, дуже потрібна – щоб знайти час зупинитись і подумати. Наприклад, у різні періоди ми живем по- різному, і це збагачує наше життя. Я хоч і люблю літо, та не уявляю, яке б це життя було, якби завжди лише літо й було. А так – і природа змінюється, і люди змінються. Щось в тому є.

“Календар-подорож”. Грудень, Україна

Календарів є багато за типами (єгипетський, юдейський, китайський, японський, індуїстські, календар майя, ісламський календар, давньогрецькі календарі тощо…) Який з них ти хотіла б ілюструвати?

Ніколи про це не думала – ні про всі ці типи, ні про їх ілюстрування. Мабуть, усе залежить від завдання, яке стоїть перед  художником.

Які твори тобі краще вдаються: «стихійні», чи ті, що виконуєш, коли поставлене завдання, або на замовлення?

Навіть не знаю… Коли є поставлене завдання, то завжди легше працювати. Намагаюсь завжди собі ставити його – тоді чітко знаю, що маю робити.  А «стихійні»  роботи – це добре, коли довго працював із замовленнями і хочеш просто для відпочинку так помалювати. Бо це теж  дуже розвиває. Але навіть у таких завданнях потрібна мета.

Календар “Кольори”. Квітень-травень.

Яка твоя найближча мета?

Беру участь в одному соціальному проекті – роблю один місяць для календаря на замовлення дитячого журналу. А ще планую багато малювати  й далі. І дуже хочу зайнятись анімацією.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Календарі авторства Оксани Драчковської можна замовити у художниці через сторінку Oksana Drachkovska illustration у мережі фейсбук та за тел. 093 910 80 39

Запис Буковинка створює календарі. ІЛЮСТРАТОРКА ОКСАНА ДРАЧКОВСЬКА: «Ілюстрація – це ціла філософія» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

• У чернівецьких крамницях продається величезна кількість усіляких оздоб. Я зупинилась на простих дешевих барвниках. Мій перший досвід такого «писанкарства» – обклеїти яйця тонким скотчем перед фарбуванням. Після занурення у зафарбовану воду і подальшого зняття скотчу на виробі отримую смужки, а з дрібно нарізаних шматочків – «горошок».
• Які ще «техніки» ти використовувала?
• Купувала ще барвники з восковими олівцями. Вони дуже подорожчали зараз, але це прекрасний варіант! За один Великдень всі олівці не вималюєш, лишиться і на наступний рік. Але справді можна втілити всю свою фантазію: малюй, що хочеш, олівцями, потім занурюєш в барвник – і отримуєш тло на вибір. Воскові олівці в наборі також різних кольорів, тож не тільки тло обираєш, а й візерунок може бути різнокольоровий. Минулого року я купувала перламутрові барвники. От їх я дуже НЕ рекомендую!!! Вони страшенно агресивні – пофарбували і яйця аж до жовтка, і все в кошику. Липкі, до того ж. Натомість в мене є ідея цього року пофарбувати яйця винятково натуральними барвниками. На Заході це дуже модно, і я знайшла багато англомовних матеріалів. Там море рекомендацій: чай, кава, куркума, каркаде, синя капуста і синя цибуля, шпинат, буряк… Звичайно, з природних барвників не буде такої яскравості! Але в них своя «фішка». Тим більше що штучні, досить сильно яйця зафарбовують – агресивні, як я вже казала.
• А що скажеш тим, хто вважає, що писанка має бути тільки традиційною, бо це оберіг і т.д.?
• Традиційні писанки – це прекрасно, але дуже складно. Принаймні, треба мати на це час. І руку набивати роками, мабуть. Провести рівну лінію через все яйце – це так запросто не зробиш. Мені важливо, щоб просто гарно було. І те, що я сама роблю – теж важливо. Вкладаю душу. Який ще треба оберіг? J

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис У писанці головне – душа автора спершу з'явиться на Медіа-Версії.