Більше про перший день фестивалю за посиланням – ХІІ МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ MERIDIAN CZERNOWITZ CТАРТУВАВ У ЧЕРНІВЦЯХ… 

Пауль Целан, поети, поезія вже удванадцяте у Чернівцях об’єднали, зблизили, згуртували, зібрали українських та закордонних поетів, письменників, журналістів та митців, тих, хто закоханий у поезію, поетів і поеток.

5 ВЕРЕСНЯ 2021

Поетичні читання: Ізраїль. Учасники: Ноам Партом, Томер Дотан-Дрейфус; модерація та переклад – Андрій Любка; вітальне слово – Наталія Федущак, директорка з комунікацій організації «Українсько-єврейська зустріч»; перекладачі: Петро Рихло, Марк Бєлорусець; локація – Головна синагога Буковини ім. Ісраеля та Зельди Майберг.

Публічна дискусія «Україна очима світу крізь призму культурного менеджменту». Учасники: Крістіан Дімер (Керівник проєкту «Дім Європи»), Володимир Шейко (Перший генеральний директор Українського інституту); модерація – Євгенія Лопата; переклад – Юрій Сильвестров; локація: Центральний палац культури /колишній Єврейський дім/

Подія: Презентація антології «Пауль Целан 100»
Учасники: Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Катерина Калитко, Андрій Любка; модерація – Євгенія Лопата.
Локація: Центральний палац культури / колишній Єврейський дім/.

Антологія «Пауль Целан 100» приурочена до сторіччя поета та міститиме 14 есе. Есе для антології були написані в рамках проєкту «Літературні дні Пауля Целана 2020» такими авторами: Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Катерина Калитко, Андрій Любка, Таня Малярчук, Ігор Померанцев, Нора Боссонг, Александру Булуц, Рон Вінклер, Даніела Данц, Клаус Райхерт, Йоко Тавада, Макс Чоллек. Упорядниця антології – Євгенія Лопата.

З Відня він утікає в Париж. Парадоксально: Целан утікає від німецької мови, але саме її – як багаж – бере з собою. Німецька мова є його валізою, спадком і статком. Та водночас кожен поет – особливо добрий поет – таки є біженцем із рідної мови. Бо пишучи, він мимоволі покидає її традиційні кордони й синтаксичні пункти пропуску, продирається крізь колючий дріт синонімічних рядів, щоб вийти в нейтральну зону метафори. Поет покидає рідну мову, щоб створити власну.

Целан намагається збудувати новий дім у Парижі – із сім’єю, дітьми, знайомими, роботою, але втеча в Париж – попри позірний успіх – також стала поразкою.

Востаннє Пауль Целан стає біженцем – із життя. Спосіб його втечі символічний: поет стрибає в річку. А що таке річка? Плин, рух, течія. Втеча – від слова втікати, текти.

Тому нині, коли я бачу біженців на вулицях європейських міст, мені важко не приміряти на них долю Целана. Скільки з них і якою ціною досягне визнання? Хто напише геніальні вірші, а хто, так і не знайшовши для себе дому, втече із життя?

Андрій Любка

Целан – біженець, який утікав від себе

“Нічия троянда” – четверта книга Целана – з цього погляду є особливо прикметною. З одного боку, це об’єктивно чи не найсильніша книга поета (попри всю умовність подібного визначення стосовно книг Целана, що вибудовуються у хронологічно щільний та логічно узгоджений наратив, із якого насправді складно вилучити ті чи інші текстові фрагменти), з іншого – суто формально вона може слугувати взірцем гармонійного поєднання всіх складників у поетичну цілість. “Нічия троянда” – самодостатній закритий простір, структура, що поєднує в собі безкінечну кількість елементів і витворює універсальний поетичний світ...

Сергій Жадан: Троянди мають шанс

(про “Нічию троянду” Пауля Целана)

Целан – поет, який навчив мене чесно чути, пропускати крізь себе і проживати біль. Біль як міцелій, який невидимо пронизує європейську культуру, спалахуючи на нервових закінченнях часом у дуже віддалених точках, але щоразу знайомим відлунням. Він змушує смикнутися і торкнутися або власної живої рани, або давнього рубця. І шукати перекладу. Присмеркова поетика, збите дихання, живий біль Целанових текстів – те, що йому часом закидає читацтво з не надто тонко відкаліброваним інструментарієм, радше звикле до бравурності, – зробило його винятково важливим у моєму особистому пантеоні, аж настільки, що не всі трепетні внутрішні іскри хочеться показувати назовні.

Катерина Калитко
Розколупування рани

Целан від цього вибору втікав як міг: Бухарест, Відень, Париж. Але його Михайлівка йшла за ним. Целана від неї лікували, рятували, витягували з неї щосили, з ним зав’язували й розривали стосунки, його зраджували й покидали, а відтак знову знаходили. Йому йшов 50-й рік, коли “фрайтод” остаточно схилив його на свій бік, де вже чекали батьки, Зельма, Зельмині батьки, і покликав з моста Мірабо у Сену, яка, цілком можливо, тої миті назвалась йому Летою.

Юрій Андрухович
Садгора-Михайлівка. Фуга смерті

Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz засновано у 2010 році з метою повернення Чернівців на культурну мапу Європи та розвиток і сприяння діалогу між українськими письменниками, перекладачами, культурними менеджерами й журналістами та їхніми закордонними колегами.

Після презентації  «Пауль Целан 100»  пригадували вірші поетів, читали на пам’ять і вже почали чекати ХІІІ Meridian Czernowitz… Дякуємо організаторам, учасникам Meridian Czernowitz за позитив зустрічей цих трьох днів фестивалю, натхнення, творчість… Друзям дякую за чудові миттєвості спілкування.

Більше фото третього дня фестивалю за посиланням – ХІІ МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ MERIDIAN CZERNOWITZ. 3-5.09.2021…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис У Чернівцях завершився ХІІ міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Росла вона у доволі заможній родині – батько мав посаду на місцевому заводі. Але, як і більшість народжених після великої війни, буковинських дітей, Марію та її на рік молодшого брата Івана змалку привчали до праці. Дівчинку, звісно, вчили рукоділля. Геть невеличкою ще, у 12 років, вишила свою першу сорочку. Просту, червоно-чорну, зі скромними візерунками – дитина ж бо вишивала. Навчилася переважно від бабусі, але і дідусь умів тієї премудрості. І хоч на початках дуже переживала, коли щось не виходило, а бувало, й ховала зіпсовані полотна від своєї мами – справа пішла… Тепер у окремій кімнаті бабусиної хати в Берегометі зберігається понад два десятки вишитих сорочок – по кілька для кожного члена родини. А ще ж рушники та інші гаптовані візерунками вироби… Пишаюся тепер згадкою, що частина того творилася на моїх очах – я малою бачила, як бабуся Марія сиділа за столом і тримала в руках довгі та білосніжні полотна , які потім перетворювалися в неймовірні вишиванки. На жаль, у кімнаті з вишиванками буває все менше відвідувачів. Усе тому, що вже 20 років моя бабуся живе за кордоном. І щодня, спілкуючись з рідними сучасними засобами зв’язку, запитує: «А як там мої вишиванки?»

Для неї це спогади, частина її життя, її святиня та обереги, які вона передала дітям і онукам. І це навіть те, що допомогло їй адаптуватися в новому для себе світі – в далекому Ізраїлі, де вона мешкає вже 20 років.

Спочатку вона сумувала за Батьківщиною. Але її так тепло прийняли в чужій країні, що навіть коли бабусі було вже геть важко впоратися зі спогадами, нові єврейські друзі просто приходили до неї і просили навчити вишивати. Ну або принаймні показати хоч декілька найпростіших візерунків! А за вишиванням плинули й задушевні розмови, і зароджувалася щира дружба. Відтоді там так полюбили і бабусю, і її мистецтво, що деякі бабусині друзі спеціально придбали вишиванки і вдягають їх практично на кожне свято.

Вишивальниця Марія Мачужак з чоловіком, який у гуцульському капелюхові і з топірцем

А особливо тішить Марію з Берегомета те, що вишиванку вдягає її ізраїльський чоловік Шельтьєро, з яким вони побралися 19 років тому.  Навіть дві – обидві вишила йому Марія з Берегомету уже за роки шлюбу. І тепер майже щодня бабуся вишукує в інтернеті нові орнаменти, візерунки, поєднує, вигадує своє. Найбільше їй подобаються яскраві кольори : червоні, оранжеві, рожеві, жовті. І моя вишита бабусею сукня (на першому фото) – така яскрава, як бабуся любить!

Марія БОДНАРАШЕК, «Версії»

Запис Марія з Берегомета, яка вдягнула у вишиванки ізраїльтянина спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Авторський вечір композиторки з Ізраїлю Діни Сморгонської в рамках «Буковинського листопаду-2018» вразив слухачів музикою єдиного авторства та різних стильових напрямів: від бароко до сучасності через романтизм та імпресіонізм. Діні Сморгонській підвладні й різні масштаби виконавського складу. Та можемо одразу порадіти, що усі виконавці цього вечора– академічний хор «Чернівці» (художній керівник Н. Селезньова), академічний камерний оркестр «Capriccio» (художній керівник і диригент П. Чеботов), солісти О. Урсуляк (сопрано), Р. Рамазанов (фортепіано), Л. Холоменюк (клавесин), Н. Головін (віолончель), А. Чуріков (флейта) – цілком відповідали потужності композиторського таланту нашої гості.

А як вагомо поезія чернівецької поетеси Тамари Севернюк, раніше співана в романсах і піснях, прозвучала у виконанні камерного хору «Чернівці». Композиторка щедро поділилася музичними «Враженнями від картин Клода Моне» для фортепіано, занурила слухачіву поезію А. Крепсі, Т. Маті, Ф.-Г. Лорки, М. Цвєтаєвої, Д. Самойлова…

Може,найбільш сентиментальне враження – завдяки зануренню у старовинну музику – справила «Сюїта в стилі бароко для флейти, віолончелі та клавесина».

Музичні номери концерту перемежалися цікавими розповідями Діни Сморгонської про її життя і творчість, що створило надзвичайно позитивну і доброзичливу атмосферу в залі.

З власних розповідей гості ми дізналися, що, крім композиторської творчості, Діна Сморгонська працює як педагог і активний лектор-музикознавець. В її творчій біографії участь у міжнародних фестивалях у Санкт-Петербурзі, Празі, Вашингтоні. Вона – лауреат премії за хори на вірші Ф. Г. Лорки в Америці (2001), нагороджена премією глави уряду Ізраїлю (2005), переможець конкурсу композиторів, що пишуть для клавесина, – «Aliénor» – у Північній Америці за цикл «Три танці для клавесина» (2015).

Особливе місце в концерті – і досі цікаве й актуальне для Чернівців – зайняла єврейська тематика: «Вітражі Шагала» для скрипки і камерного оркестру, сюїта «Іспанські мережива» для камерного оркестру, основана на музиці субетнічної групи євреїв – сефардів.

Своїми враженнями від концерту поділилися й виконавці.

Олена Урсуляк:– Романс «Март-апрель» на сл. Д. Самойлова я включила у свій сольний концерт ще рік тому:підкорила чистота музики, тонке відчуття природи і душевних станів. Вибрати з багатьох романсів кілька для концерту було нелегко: усі різні, усі дуже красиві, в кожному –щось своє… І сама Діна виявилася такою, як її музика – щирою, ніжною і сильною…

ЛіліяХоломенюк:– Робота над творами Діни Сморгонської – кохання  з першого звуку! Надзвичайно талановита музика, чуттєва і тендітна. За всієї, на перший погляд, легкості ця музика вимагає від виконавця неабиякої майстерності, швидкості мислення, а також вміння насолоджуватися кожним звуком…

Руслан Рамазанов: – На репетиціях «Вражень від картин Клода Моне» я відзначив для себе два дуже важливі моменти: по-перше, високий професійний рівень композиторського мислення Сморгонської, базованого на досконалому знанні інструмента. Вона не обмежувала мене у виконанні, а, навпаки, зазначила: «Грайте, як відчуваєте».

Музика Д. Сморгонської є зрозумілою й доступною навіть для непідготовленої публіки.

Надія Селезньова:– Із музикою Діни Сморгонської мене познайомила викладач коледжу мистецтв І. Д. Медриш, яка запропонувала прослухати диск із записами камерно-інструментальних, хорових та вокальних творів композиторки. Мені відразу припала до душі тонка вишуканість та проникливість її музики. Ми здійснили прем’єру двох хорових творів, написаних спеціально до цього концерту на поезіюТамари Севернюк. Цей проект поєднав близьких по духу людей і проклав чудовий місток між культурами двох країн.

Павло Чеботов: Я був дуже радий, що я і мій оркестр познайомилися з музикою Сморгонської та надали таку можливість чернівецькій публіці. Музика цікава, свіжа, самобутня і професійна. Взагалі, я ентузіаст усього нового. І цей сезон для нас багатий на музичні відкриття. Тепер до цього «букета» із задоволенням додали музику Діни Сморгонської.

Ірина ДУДИРЄВА, викладач Чернівецького коледжу мистецтв ім. С. Воробкевича

Запис Діна Сморгонська і чернівецька публіка – любов з першого звука спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відпочинок 5 днів у Буковелі для однієї людини у новорічні свята коштує 4-5 тис. грн. У ціну не входить харчування.

Новий рік в Ужгороді з купанням в термальних джерелах можна замовити за 2,4 тис. грн. Триденну подорож по Закарпаттю – 3,1 тис. грн, пише Сегодня.

Знижки при ранньому бронюванні діють за кордоном. Тижневий відпочинок на гірськолижному курорті Банско в Болгарії коштує 11,2 тис. грн ($400) для однієї людини. До тарифу входять сніданки, дорога на автобусі туди-назад і проживання в 4-зірковому готелі.

Різдво в польському Закопане обійдеться 7,7 тис. грн ($275).

Бронюють тури у Фінляндію, щоб відвідати резиденцію Діда Мороза. Тиждень відпочинку з перельотом, проживанням та сніданками коштує 20,2 тис. грн ($718).

“Зараз чудовий час купувати квитки на авіа. Хоча акційні пропозиції на різдвяні та новорічні дати бувають рідко, зараз ще є з чого вибрати по датах і часу вильоту”, – каже менеджер столичного туроператора Владислав Кіфарук.

Узимку традиційно подешевшає відпочинок у теплих країнах. Тиждень у Єгипті по системі “все включено” на новорічні свята коштуватиме 12,6 тис. грн ($ 450). За тиждень на Шрі-Ланці доведеться викласти 19,6-22,4 тис. грн ($700-800) у скромному готелі зі сніданками. За 10-12 ночей в Таїланді потрібно віддати щонайменше 22,4 тис. грн ($800), у В’єтнамі – 16,8 тис. грн ($600).

Є варіант поїхати в Ізраїль на Різдвяну літургію у Віфлеємі за 12,8 тис. грн (400 євро) без перельоту.

В Україні Міністерство економічного розвитку та торгівлі планово перевірятиме туристичний бізнес. 19 вересня уряд ввів чіткі критерії оцінювання ступеня ризиків від туроператорської діяльності, що підлягає ліцензуванню. Періодичність перевірок туроператорів залежить від виду туроператорської діяльності. Йдеться про виїзний, в’їзний і внутрішній туризм. Найвищий ступінь ризику має виїзний туризм.

Запис Скільки коштуватиме Новий рік-2019 на курортах спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всесвітньовідомий ізраїльський музикант чернівецького походження – про колишнє й сучасне, про світ широкий і світ музики – і себе в них

Чарівна паличка для маленького Маріка

«Дитинство в Чернівцях пам’ятаю дуже добре – як світлий та яскравий початок мого життя. Тут починалося все, що склалося в мені як музиканті й особистості. Мого батька й досі пам’ятають люди, причетні до музики. Мама була відомим лікарем-урологом. Дитинство я провів практично у дідуся з бабусею, бо батьки весь час були зайняті: працювали на двох, інколи й трьох роботах.

Музикою я почав займатися у 5 років – по класу фортепіано. На заняття мене водив дідусь. І ота дорога від будинку, де жили дідусь і бабуся на вулиці Б.Хмельницького, і до музичної школи №1 у кінці вулиці Кобилянської займала в нас годину: дідусь розповідав мені про всі споруди, які траплялися дорогою, про старі Чернівці, про видатних людей, які тут жили, – і просто про друзів…

Дуже рано виникло бажання стати диригентом. У першій музичній школі був хор хлопчиків, яким керував видатний педагог і диригент Іван Любинецький, дуже харизматична особистість. Він був талановитим педагогом, енергійно й вправно керував великим хлопчачим колективом – і мені це подобалося. Ще й досі пам’ятаю виступи на великих концертах у Будинку офіцерів. На одному з них я побачив у залі діда й посміхнувся йому. Любинецький це помітив і без жодного жесту, одним нахилом голови зробив мені зауваження – я на все життя запам’ятав це. Тож диригент, зокрема хоровий диригент – для мене не вибір, це моє життя, з любов’ю до музики й до мови в музиці…

Але сформувалося усе трохи пізніше, у 7 років, коли на виставі «Земля» я побачив диригента в оркестровій ямі… Після вистави я зажадав, аби дід купив мені диригентську паличку. І коли отримав її, практично не випускав з рук, постійно щось наспівував, диригуючи сам собі. Так диригентська паличка стала частиною мого тіла.

Я був звичайним чернівецьким хлопчиком того часу – і піонером був, і жовтенятком… Згадується, як 9-річним я прочитав у чернівецькій газеті вірш місцевої поетеси (імені не пам’ятаю, це була дуже проста жінка, яка жила десь на околиці міста). Вірш був українською мовою й прославляв партію, як сонце. Я написав до цього тексту музику й заспівав у школі. І вчителі вирішили, що ми маємо поїхати до поетесі цілим класом і заспівати їй цю пісню…»

Нова країна, нові друзі, нові захоплення

«Коли в мої 12 років ми переїхали до Ізраїлю, можна сказати, нам пощастило: вже за два місяці батько працював за спеціальністю. Мамі, щоправда, довелося піти на курси: в Ізраїлі не прийнято, аби жінка була урологом, тож мама змушена була перекваліфікуватися.

Нові умови життя, нова школа, вивчення івриту на деякий час відсунули музику на другий план. Але через рік батько почав займатися зі мною грою на фортепіано вдома. Чесно кажучи, з батьком займатися було важко: він педагог вимогливий, а я, мушу зізнатися, був досить лінивим: любив музику, але прагнув, аби все виходило одразу й без особливої праці. Та й не грати ж я збирався, а диригувати… Любив грати на слух, а батько вимагав вивчати ноти, тексти музичних творів – без чого не відбувається класичний музикант. З татком займатися важко…

Коло друзів на новому місці сформувалося доволі швидко, я легко адаптувався до нового життя.

Музична гімназія, де я мав навчатися від 8 до 12-го класу, в Ізраїлі єдина і не в Тель-Авіві, довелося на заняття їздити. Хоча, звісно, в Ізраїлі все близько… Заняття музикою стали серйознішими, я потрапив до іншої вчительки і вже не міг сперечатися, як з батьком. Але разом із друзями ми захопилися тодішньою естрадою, навіть створили музичну групу. Тодішні мої партнери практично склали ядро сучасної естради в Ізраїлі».

В Америці не сподобалося

«У 18 років мене призвали до війська. Щоправда, узяли піаністом у армійський хор. Це був цікавий час: Ізраїль маленька країна, а відомі композитори писали твори для військового ансамблю як резервісти. Виникли нові знайомства у музичному світі Ізраїлю. Але гарна хвиля змінилася звичайною рутиною: після армії потрапив до драматичного театру, крім того, працював в естрадному колективі. Я закинув класику й займався лише цим. Виникло нове захоплення – джаз. І випало турне до Америки. Я вирішив добре там роздивитися й знайти можливість вступити на джаз-факультет.

Але американське життя, американська ментальність мені не сподобалися: був упевнений, що це не для мене. Повернувся, робота тривала».

«Скрипаль на даху» й фортепіано як камінь спотикання на шляху до диригування

«Одного чудового дня мене запросили асистентом диригента до трупи, яка ставила відомий мюзикл «Скрипаль на даху». Оркестр був невеличкий, приблизно такий як у драмтеатрі в Чернівцях. І раптом перед прем’єрою поїхав диригент, який готував постановку – і на його місце запрошують відомого диригента. Я… обурився: «Чому не я? Я ж знаю всю постановку й весь музичний текст! Диригувати повинен я!». Пішов до директора, і той на пробу дав мені диригувати частину репетиції. І в мене вийшло. Я взяв трохи швидший темп  і оркестранти дуже прихильно відгукнулися на це. Мені віддали частину вистав. Мюзикл користувався успіхом і ставився 70 разів. Я диригував 12-15 з них.

Разом із цим повернулася моя давня мрія – бути диригентом. В Ізраїлі диригентів готують у музичних академіях у Тель-Авіві та Єрусалимі. Професор, у якого брав приватні уроки музики, порадив їхати до Берліна чи Відня. Не наважувався їхати далеко, бо саме тоді мамі поставили невтішний діагноз. Зовні вона виглядала ще майже здоровою, але я не хотів залишати її. Та мама наполягла, аби я їхав. Дізналися, що найближчий за часом набір до музичної академії – не в Берліні, чи Відні, а у Франкфурті-на-Майні. Восени я поїхав. Після іспитів мене взяли, з умовою, що я покращу гру на фортепіано. А без цього мені «світив» тільки відділ хорового диригування. Я зважив свої можливості й вирішив, що хорошим піаністом я все одно не стану, а витрачати щонайменше 2 години на день на фортепіано здавалося недоцільним…Телефоном сказав батькам, що хочу повертатися, вони порадили залишитися. Моя наречена приїхала до мене і…  за два місяці померла мама. Я часто думаю, що вона не хотіла, аби я бачив її в останні дні, знесилену хворобою».

Гершвін під егідою студентського комітету і позичені на «Радіо Франкфурт» ноти

«Коли у черговий раз мене покарали за «не покращену» гру на фортепіано і залишили на хоровому диригуванні, позбавивши оркестрового, я вирішив влаштувати концерт зі збірним оркестром.

Треба було вибрати щось новаторське, що привабило б студентів на добровільних засадах. І знайшов: концерт з творів Гершвіна. Був впевнений, що на Гершвіна публіка піде. Аби не ходити просто «людиною з вулиці», я звернувся до Студентського комітету – це така громадська організація студентів – із проханням знайти зал: місце для репетицій і концерту. Залишалося «не багато»: зібрати оркестр і знайти ноти. Просто так їх не отримаєш: існують авторські права.

Повісили оголошення про набір музикантів для студентського проекту. Відгукнулося 160 музикантів, «відсіяти» треба було приблизно половину. Із натхненням я пішов до «Радіо-Франкфурт». Від дверей оголосив, що грошей на оренду нот немає, попросив позичити ноти. І уявіть собі, хоча й виглядав божевільним, але знайшов прихильника ідеї: не тільки надали ноти, а й пообіцяли, якщо все вийде гарно, записати концерт для радіо!  За усієї своєї рішучості, я навіть здивувався: німці ж звикли все робити за правилами. Репетиції почали негайно.

Не боюся похвалитися: концерт був успішним. Всі викладачі музичної академії прийшли, навіть педагоги з вокалу. І на радіо нас записали. Але переведення на хоровий відділ уникнути не вдалося. Нехай буде хоровий!..»

Колишніх чернівчан не буває

Багато було роботи, оркестрів, нових творів, поїздок. Здебільшого, майже постійно – Німеччина. Свій час і зусилля практично навпіл ділю між диригуванням і викладанням у музичній школі. Якби був лише диригентом, змушений був би (для виживання) приймати практично усі пропозиції.

Але спогади про Чернівці завжди були для мене особливим сентиментом. Завжди цікавився усім, де тільки згадувалося про Чернівці. От у пам’ять мами на запрошення єврейського культурного центру Новосибірська, звідки мама родом, 2012-го провів там кілька заходів. Це були концерти, лекції, зустрічі зі студентами та школярами. І уявіть собі, директор симфонічного оркестру там – Лев Крокушанський з Чернівців! (Саме це знала давно, бо 7 років вчилася з майбутнім директором оркестру в одному класі – авт.)

2015-го мене уперше запросили на фестиваль класичної музики «Буковинський листопад». У Чернівцях маю тепер надійних партнерів і друзів: Надію Селезньову, керівника камерного хору «Чернівці», та Йосипа Созанського, керівника та диригента симфонічного оркестру. І Надія, й Йосип – чудові музиканти, проникають у музику душею. І це особливим чином впливає і на хор, і на оркестр. Чернівецькі музиканти взагалі відкриті для музики. Зауважу навіть: тут особлива аура. Якщо порівнювати з іншим музичним середовищем, Чернівці ближче швидше до Ізраїля чи Америки, ніж до Відня. У Відні блискуча школа, але вони, як би висловитися точніше, грають ноти, а не дух твору.

І ще одна маленька відмінність: у Чернівцях я прошу оркестрантів нагадувати мені за кілька хвилин до перерви, бо захоплююся роботою і втрачаю відлік часу. За кордоном у зазначений час музиканти просто встануть і вийдуть на перерву. Чернівецькі, не зважаючи на те, що змушені працювати у кількох місцях, будуть репетирувати, скільки треба.

Пазли збіглися у Чернівцях

Нинішній концерт задумали ще рік тому. Але сталося так, що 21 квітня довелося диригувати у Чернівцях, так би мовити. «позапланово». І мені приємно, що коли Йосип травмувався, він запросив замінити його саме мене.

У концерті ж 9 листопада, ніби ненавмисне, збіглося багато різних обставин. Адже Чернівці – місто особливе. Перш за все – дата концерту. Це дата «Кришталевої ночі» 1939 року, коли на усій території Третього рейху і окупованих на той час територіях відбулися водночас єврейські погроми – початок фізичного винищення євреїв. Як слушно зауважив на прес-конференції Йосип Созанський, не треба думати, що це стосується лише євреїв. Ми ж бачимо, як інші людожери керують нині винищенням українців.

Ще один збіг: ізраїльська композиторка Анна Сегал написала музику на «Фугу смерті» Пауля Целана, присвячену саме подіям «Кришталевої ночі». А я давно знав творчість Пауля Целана і мріяв колись виконати щось на його твори. «Фуга смерті» виконуватиметься українською у перекладі чернівецького професора філології Петра Рихла. І таке не може бути випадковістю.

І ще одна світова прем’єра: уперше в світі (не враховуючи провальної першої постановки 1812 року)  виконується ранній твір на біблійний сюжет ще одного композитора, який зажив широкої відомості більш пізніми творами, вже у Франції: Майербера вважають батьком «великої французької опери». «Клятва Ієвфая» називається інколи «Клятвою Євстаха», бо саме ім’я «Євстах» (знайоме нам як Остафій і навіть Остап) означає «клятва Богові». Воєначальник Ієфай під час важкої битви поклявся: якщо залишиться живим,  принесе у жертву Богові першу людину, яку зустріне. Так вийшло, що першою він зустрів власну доньку. Ієфай не порушив клятви й велів принести дівчину у жертву. Та Господь зупинив жертвоприношення. Фінальний хор з опери Майєрбера саме й славить милість господню.

Складна програма, повна внутрішніх зв’язків між загальнолюдським і особистим. Я приїхав заздалегідь, аби мати час на репетиції, на порозуміння з оркестром. Музиканти мають… дозріти. Чесно кажучи, до Чернівців їду більше для внутрішнього задоволення – і отримую це. Тутешні музиканти щиро відгукуються на музику, на мої пояснення й вимоги. Вибрані для нинішнього концерту твори неможливо виконати на самих стандартах.  Дуже важливо, аби музиканти осягнули душу виконуваної музики, проникли в її образи. Чернівецькі оркестранти – саме такі.

А для мене як музиканта важливо на теренах музики створювати контакти між людьми…»

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис ЧЕРНІВЦІ МАРКА ВОЛЛОХА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Незвичайний позов про розірвання шлюбу подано в рабинський суд міста Хайфи (Ізраїль). У наш вік цифрових технологій розлучення часто трапляються через віртуальне спілкування у соцмережах, знайомства в інтернеті і тому подібне. Даний позов теж пов’язаний з комп’ютерними технологіями, але він настільки нестандартний, що привернув увагу журналістів.

Чоловік, який захотів розлучитися, стверджує, що дружина кинула його заради … комп’ютерних ігор. «Всі спроби позивача поговорити з відповідачкою, долучити її до його життя і до життя його дітей закінчувалися нічим. Відповідачка прикута до комп’ютерного екрану, її апатія, повна відсутність участі в сімейному житті завдають шкоди і дітям, які жадають материнської уваги, але отримують лише байдужість і відторгнення, яке не раз доводило їх до сліз», – йдеться в позові.

За твердженням адвоката Гая Офіра, що представляє позивача, дружина вже протягом п’яти років не мала з чоловіком шлюбних стосунків, там самим завдаючи йому «фізичні та емоційні страждання».

У світлі даних обставин позивач просить рабинський суд примусити дружину згоди на розлучення і звільнити його від зобов’язань по ктубі.

Запис В Ізраїлі чоловік подав на розлучення через комп’ютерну залежність дружини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мой товарищ, в смертельной агонии
Не зови понапрасну друзей.
Дай-ка лучше согрею ладони я
Над дымящейся кровью твоей.
Ты не плачь, не стони, ты не маленький,
Ты не ранен, ты просто убит.
Дай на память сниму с тебя валенки.
Нам ещё наступать предстоит.

«Поруч гинули мої однокласники, сімнадцятирічні юнаки. Для мене це було великим потрясінням. Я заледве стримував сльози, коли ми ховали вбитих товаришів», – згадував Іон Деген.
До вашої уваги – уривки з інтерв’ю Іона Дегена. Про війну, про яку не пишуть: на якій плачуть чоловіки, про повальне дезертирство, кров та відчай. Таку далеку і таку подібну на ту, що нині переживає Україна. Подаємо мовою оригіналу.

«Шли непрерывные бои, командиры разбежались…»

…Мы жили в Могилеве-Подольском Винницкой области.
15-го июня закончил девятый класс и сразу приступил к работе вожатого в пионерском лагере, который располагался рядом с железнодорожным мостом через Днестр. В ночь на 22 июня я видел, как по мосту в Германию прошёл тяжело гружённый состав. Ранним утром люди стали говорить по секрету: «Началась война!».
Уже днем наш город впервые бомбили. Милиционеры стреляли из наганов по немецким бомбардировщикам. Замечательная картинка… Я прибежал в горком комсомола, оттуда – в военкомат. Я сотрясал воздух возгласами о долге комсомольца, о защите Родины, о героях Гражданской войны. Ответ был коротким: «Детей в армию не призываем!».
Но уже на десятый день войны при горкоме комсомола был организован добровольческий истребительный батальон, состоящий из учеников девятых и десятых классов школ города. Наш взвод состоял из девятиклассников. Тридцать один человек во взводе, из них двадцать семь евреев.
Через два дня нам выдали обычное армейское обмундирование и всех добровольцев-истребителей влили в кадровые стрелковые роты 130-й СД. Присягу мы не принимали. Мы получили карабины, по 100 патронов и по четыре гранаты РГД. Во взводе был пулемет «Максим», который я быстро освоил, и меня назначили первым номером пулеметного расчета.
– Каким Вам запомнилось лето сорок первого года?
– Страшное время. Непрерывные бои. Даже отразив все немецкие атаки, мы почему-то отступали. Стрелковые роты таяли на глазах и не только из-за тяжелых боевых потерь. Началось повальное дезертирство.
Постоянные немецкие бомбежки, небо в те дни оставалось за немцами. Только один раз я стал свидетелем трагического боя наших летчиков. Девять самолетов И-16 были сбиты двумя «мессерами». Уже на второй неделе боев нас перестали снабжать боеприпасами и продовольствием. Кухня со старшиной не появлялись на наших позициях.
Нас скупо пополняли красноармейцами-призывниками и кадровиками из разбитых частей. Комсостав разбежался, я даже не видел ротного командира или политрука. Меня выбрали командиром взвода.
Рядом погибали мои одноклассники, семнадцатилетние юноши. Для меня это было потрясением. Я с трудом сдерживал слезы, когда мы хоронили убитых товарищей. В начале августа наш взвод поджег гранатами и бутылками с КС два немецких танка.
Между Уманью и Христиновкой наша дивизия попала в окружение. Началось самое страшное. Ощущение беспомощности. Солдаты-запасники стали разбредаться по окрестным селам.
Но мы, остатки истребительного батальона, твердо решили прорываться на восток. Тяжелораненых несли с собой. Но вскоре мы, видя состояние двух наших товарищей, вынуждены были оставить их у колхозников, показавшихся нам надежными людьми. После войны я пытался узнать судьбу этих ребят. Но даже следов не нашел.
Мы постоянно нападали на небольшие группы немцев. Несколько раз дело доходило до рукопашной схватки – стенка на стенку. В такой схватке я как-то огрел прикладом по каске немецкого фельдфебеля. Вскоре он очнулся. Здоровенный немец держался высокомерно, чувствовал себя победителем, нагло смотрел на нас, вид у него был такой, словно он нас взял в плен, а не мы его. Начали его допрашивать, но немец молчал. А потом крикнул: «Ферфлюхтен юде!» – я его тут же застрелил. Все равно нам некуда было девать пленного: мы выходили из окружения. Забрал себе «на добрую память» его пистолет «парабелум».
Остатки нашей роты упорно пробивались к своим. Все уже воевали трофейным немецким оружием, но я продолжал тащить пулемет «максим». В один светлый вечер из всего взвода осталось двое: Саша Сойферман и я. Экономно отстреливались от наступающих немцев. Вдруг я почувствовал сильный удар по ноге. Посмотрел и увидел, что течет кровь. Пуля прошла навылет через мягкие ткани бедра. Саша перевязал мне рану. Стрельба раздавалась уже позади нас. Патронов не было. Вокруг нас валялись пустые пулеметные ленты. Утопили затвор пулемета в выгребной яме и поползли на восток. Девятнадцать дней с упорством фанатиков мы выходили вместе с Сашей из окружения. Шли ночами, в села не заходили. Знали, что в плен не сдадимся ни при каких обстоятельствах. Питались зелеными яблоками и зернами пшеницы, что-то брали на заброшенных огородах. На третий день рана стала гноиться. Саша срезал мох, посыпал его пеплом и прикладывал к ране. Только трижды за эти недели мне удалось постирать бинты. Нога распухла и уже не гнулась. Мы начали терять ориентацию во времени. Я сделал себе палку, но основной моей опорой при ходьбе было плечо Саши. Где-то в районе Кременчуга дошли до Днепра. Река в этом месте очень широкая. Спустились по крутому откосу. Моросил мелкий дождь. Вечер. Тишина. Мы бросили в воду оружие и сняли с себя сапоги. Понимали, что с таким грузом нам Днепр не переплыть. Жалко было расставаться с трофейным пистолетом… Левый спасительный берег выглядел черной полоской на фоне быстро темнеющего неба. Мы плыли молча, медленно, в основном на спине, стараясь экономно расходовать силы. В воде утихла боль в раненой ноге. Сильное течение сносило нас. На середине реки судорога стянула мою ногу. Я был готов к этому. К клапану кармана гимнастерки была пристегнута английская булавка. Стал покалывать ногу, и судорога отпустила меня. Оглянулся. Саши рядом не было. Забыв об осторожности, в панике и в отчаянии кричал: “Саша!”. Но над рекой царило молчание… Я понял, что Сойферман утонул. С трудом выбрался на берег и обессиленный растянулся на мокром песке. Я не был в состояния сделать и шагу. Дрожа от холода, решил ждать рассвета. Но вдруг на фоне ночного неба увидел два силуэта с касками на головах и услышал немецкую речь. Я затаился, вдавил себя в песок… Немцы прошли на север, против течения Днепра, в нескольких метрах от меня, не заметив моего присутствия.
И тут я заплакал: ни боль, ни потери, ни страх не были причиной этих слез. Плакал от осознания трагедии отступления, свидетелем и участником которой мне пришлось стать, от страшных мыслей, что все наши жертвы были напрасны… Я плакал оттого, что у меня даже нет гранаты взорвать себя вместе с немцами. Плакал от самой мысли, что немцы уже на левом берегу Днепра.
Как такое могло случиться?! Где фронт? Идет ли еще война? Зачем я существую, если рухнули моя армия и страна? А ведь нам все время внушали, что уже на третий день войны мы ворвемся в Берлин, где нас с цветами встретят плачущие от счастья немецкие пролетарии. Не знаю, как нашел в себе силы поползти по тропинке туда, откуда пришли немцы. Сквозь заросли камыша увидел окраину села. Добрался до ближайшего дома. В этом доме, как выяснилось, жили Федор и Прасковья Григоруки – люди, которым я обязан жизнью. Они раздели меня, промыли мои раны. Поняли, что я еврей. В селе стоял немецкий гарнизон, и всех сельчан уже предупредили, что за укрывательство евреев и коммунистов их ждет расстрел. Григоруки накормили меня мясом с картошкой. Федор отрезал огромную краюху хлеба. В жизни я не ел ничего более вкусного.
Где находится фронт, они не имели ни малейшего представления. По селу шли слухи, что немцы уже давно взяли Полтаву. Никто толком ничего не знал. Сказали, что в село вернулось несколько дезертиров из РККА, утверждавших, что немцы отпустили их из плена. Прасковья испекла в печи большую луковицу, разрезала ее пополам и приложила к ранам, укрепив половинки белой чистой тряпкой. Меня отвели на чердак. Я проспал почти двое суток. А еще через пару дней Григорук переодел меня в гражданскую одежду, посадил на подводу и повез в соседнее село, к родне. Там меня снова спрятали в крестьянском доме, а утром пересадили на другую подводу. Такая «естафета» продолжалась еще четыре раза. Добрые украинские люди спасали меня. Я даже не заметил, как очередной возница перевез меня через линию фронта. Вскоре я оказался в полтавском госпитале. Летом 1949 года поехал в это село поблагодарить Григоруков за свое спасение. Но на месте села были только развалины, заросшие бурьяном…

– Сколько человек уцелело из вашего взвода добровольцев-девятиклассников?
– Выжило на войне только четыре человека. Все инвалиды. После войны встретил Якова Ройтберга. Дефект в височной кости после тяжелого ранения. Несросшийся огнестрельный перелом правого плеча. Сейчас Яков – профессор-математик.
Но самая неожиданная встреча произошла в июне 1945 года. На костылях меня выписали из кировского госпиталя домой, дали сопровождающего солдата. Еще до Киева сделали две пересадки. В Киеве до начала посадки в вагон для раненых проводница пропустила меня внутрь. Занял полку для сопровождающего, положив на неё костыли.
Посмотрел в окно и обомлел. На перроне на костылях, без ноги, стоял мой одноклассник Сашка Сойферман, с которым мы вместе выходили из проклятого окружения в сорок первом году. Сойферман все эти годы думал, что я утонул во время нашей переправы через Днепр. Он выбирался к своим в одиночку.
В 1942-м в бою под Сталинградом Саша потерял ногу.
– Что испытывал шестнадцатилетний мальчик Ион Деген, убивая в бою своего первого врага?
– Ликование. Когда увидел, как после моего выстрела упал убитый немец, я был очень рад! Потом мне часто приходилось убивать. Делал я это спокойно, без лишних эмоций и сантиментов. Шла война на уничтожение, и в этой войне не было места сомнениям или жалости перед тем, как нажимался курок.
Но подобное сильное эмоциональное ощущение радости мне довелось испытать ещё только один раз, летом сорок четвертого года. Большая группа немцев толпой убегала от танка по пологому склону холма. Можно было спокойно достать их из танковых пулеметов. Но почему-то скомандовал своему заряжающему поставить шрапнельный снаряд на картечь. Человек тридцать разорвало в клочья. В это мгновение я поймал себя на мысли, что испытываю то самое незабываемое ощущение, которое испытал в начале войны, когда застрелил своего первого немца.

– Сколько времени Вы находились в госпитале?
– Почти пять месяцев. Еще в Полтаве меня осмотрел военврач третьего ранга, грузин, и сразу же заявил: «Ногу надо немедленно ампутировать!». Перспектива в 16 лет остаться безногим инвалидом была для меня неприемлемой. Я опасался, что меня усыпят, сонного приволокут в операционную и отрежут ногу. Но все обошлось. 21 января 1942 года меня выписали из госпиталя.
Сказали: «Жди призыва».
Стояли пятидесятиградусные морозы. Я подался на юг. В Актюбинске меня окликнул Александр Гагуа, служивший до войны в погранотряде в Могилеве-Подольском и хорошо помнивший меня. Услышав мою «одиссею», он, не колеблясь, велел мне ехать в Грузию в его родное село Шрома Махарадзевского района. Там же, на вокзале, он написал письма своему отцу и председателю колхоза.
16 февраля прошел пешком 13 километров от станции Натанеби до Шромы. От меня 76-летний отец Александра Гагуа впервые узнал о сыне, о котором не было сведений с начала войны. Меня очень тепло встретили в селе. В те дни я на всю жизнь влюбился в Грузию и в грузинский народ.
Стал работать трактористом.
15 июня 1942-го, узнав, что на станции стоит бронепоезд, я снова прошёл 13 километров. Грузины подарили мне на память красивый старинный кинжал. Меня взяли в разведку.
– Где были самые тяжелые бои?
– На Кавказе… Мы постепенно откатывались к Чечне. Местное население относилось к нам весьма недружелюбно. Жрать нам было нечего, мы брали провиант у местных, иногда даже угрожая оружием. В Грозном, ещё по пути на фронт, ко мне, сидящему на первой платформе, подошел пожилой чеченец, и сказал: «Солдат, продай автомат! Я тебе семьдесят пять тысяч дам!». Я послал его подальше.
В начале сентября положение стало критическим. Мы прибыли на станцию Докшукино. Немцы обошли станцию. Находясь на перроне, мы попали под огонь своих «катюш». Спасались на полу станционной уборной. Пришлось снять с себя все обмундирование. К своим по Тереку шли в одних трусах, но с оружием. Несколько дней казалось, что не отмоем с себя эту дикую вонь.
В сентябре 1942-го сводный отряд дивизиона бронепоездов был брошен на оборону перевала на высоте 3000 метров над уровнем моря. Кончились продукты. За каких-то три дня я полностью сжевал ремешок танкового шлема.
Против нас стояли немцы из дивизии «Эдельвейс», оказавшиеся в аналогичной ситуации: им тоже нечего было жрать. Немцы к такому не привыкли. На пятый день около роты немцев во главе с капитаном сами пришли сдаваться к нам в плен.

– За бои на перевале Вас как-то отметили?
– Получил медаль «За Отвагу», но покрасоваться с ней на гимнастерке довелось всего два дня.
Хоть я и старался во всем походить на своих старших товарищей-разведчиков, и даже научился пить с ними на равных, но все равно оставался подростком-сластёной. Нас отвели на формирование в Беслан. Рядом с вокзалом был паточный комбинат, и мы решили сходить с ведром за патокой.
Внезапно появился невысокий кавказец в плаще, в полувоенной фуражке и шевровых сапогах. Наглая и самодовольная физиономия: «Спэкулируете?!»
Мне показалось, что эта начальственного вида тыловая крыса намекает на мою национальность. Я психанул и хлестнул его наотмашь по лицу. Он только качнулся в сторону и сразу выхватил из-под плаща пистолет ТТ. Лагутин врезал кавказцу своим огромным кулаком и он неподвижно распластался на тротуаре.
Я подобрал отлетевший в сторону ТТ. Под распахнувшимся плащом мы увидели у кавказца над левым карманом френча орден Ленина и значок депутата Верховного Совета. Мы испуганно посмотрели друг на друга и стали помогать подняться с земли приходящему в себя депутату. Вернули ему пистолет без обоймы.
Депутат сразу вытащил из недр плаща запасную обойму, вогнал ее в пистолет и пронзительно заорал: «Взять их!».
Привезли в селение Брут… Выпотрошили карманы, забрали документы и кисеты с табаком, сняли ремни и сорвали петлицы. Чьи-то ловкие руки сняли медаль с моей гимнастерки. Недалеко от входа сидел солдат и чистил пистолет. Прогремел выстрел. Кто-то сказал: «Ты что, *** твою мать! Куда ты в пол стреляешь, мать твою?! Там же люди!». Служивый ответил: «Будя тебе… Люди… Их все равно всех уже списали…»
Нас впихнули в подвал. Смрад немытых тел и прелых портянок. Голодные, серые, изможденные лица. И здесь нам объяснили, что мы попали в Особый отдел 60-й стрелковой бригады. В подвале 2 десятка человек, приговоренных к смертной казни и ожидавших исполнения приговора. Утром на завтрак дали по крошечному кусочку хлеба и манерке (вид котелка) жидкой бурды на троих. Многие из сидевших в подвале уже потеряли человеческий облик. К бурде мы со Степаном не прикоснулись. А потом стали по одному человеку выдергивать на расстрел.
На следующее утро выводящий распахнул подвальную дверь и выкрикнул: «…на выход!». Так вчера вызывали на расстрел. Мы со Степаном молча кивнули головой остающимся в подвале. Я помню, с каким трудом, с каким неимоверным усилием воли я оторвал ноги от грязной соломы и сделал по ступенькам шесть шагов вверх. Рядом с верзилой-энкаведистом стоял особист из нашего дивизиона. Он незаметно подмигнул нам, и в это мгновение будто многотонные путы мигом свалились с ног. Наш особист пожал руку своему коллеге из 60-й стрелковой и страшным голосом пообещал жестоко наказать нас, мерзавцев. Мы залезли в кузов грузовика, и только когда селение скрылось за поворотом дороги, особист заговорил с нами: «Ну и работенку вы нам задали! До самого командующего пришлось добираться, чтобы выцарапать вас отсюда». Я спросил у него: «А медаль возвратили?»” Особист выругался: «Ну и дурак же ты! Скажи спасибо, что тебя живым возвратили!».
«На глазах рассыпался фронт…»

– Неужели в те дни не оставалось даже надежды выжить?
– На наших глазах рассыпался фронт. Люди были полностью деморализованы. Мне пришлось увидеть своими глазами, как представитель Ставки лично расстрелял командира стрелковой роты за то, что его рота три дня где-то шлялась и грабила по селам, вместо того чтобы занять рубеж обороны. А многие просто драпали без оглядки.
– Потом вы были ранены…
– Выписали из госпиталя вечером 31 декабря 1942-го. Меня направили в 21-й учебный танковый полк, расположенный в захолустном грузинском городке Шулавери, который на скорую руку «выпекал» танковые экипажи для маршевых рот. Патриотизм и желание побыстрее вступить в бой с врагом стимулировали в этом УТП весьма садистским способом: нас почти не кормили! Давали только какое-то варево из заплесневелой кукурузы. Люди в полку разве что не пухли от голода.
– Когда Вы приняли первый бой в составе танковой бригады?
– В самом начале белорусской наступательной операции.
…Когда бригаде дали приказ повернуть на Вильнюс, жалких остатков снарядов и горючего хватило только на то, чтобы экипировать три танка, один взвод. Этим взводом мне и пришлось командовать, представляя нашу бригаду в июльских боях за Вильнюс.
…Уличные бои – это настоящий кошмар. Это ужас, который человеческий мозг не в силах полностью охватить. Разрушающиеся здания. Трупы на мостовой. Истошные вопли раненых. Обрывки пересыпанной матерщиной солдатской речи. И потери, дикие и жуткие. Только и слышишь вокруг: «Вперед, мать вашу***! Если через двадцать минут не возьмешь мне этот *** дом, застрелю к *** матери!». В батальоне, которому нас придали, уже на второй день никого не осталось. Пригнали в батальон из полковых тылов писарей, поваров, связных, ездовых. Вот эти люди, в конечном итоге, и брали Вильнюс.
– Пили в бригаде много?
– Пили очень сильно, но, как правило, после боя… Поминали погибших товарищей. Снимали алкоголем жуткое душевное напряжение. Психология смертников, что тут поделать… Но иногда пили и перед боем, особенно зимой.
В свою последнюю атаку 21 января 1945-го я шел, крепко выпив. Это случилось на девятые сутки после начала общего наступления. Я не помню, что ел в первые восемь дней беспрерывного наступления в Пруссии в январе 1945-го. Может, съел несколько сухарей за все эти дни. Не помню… Мы были на грани полного физического истощения. Единственное желание – спать. Ночью перед моим последним боем был сильный мороз. Мы околевали от холода. На рассвете меня вызвал комбат Дорош. В тот момент, когда он лично налил мне стакан водки, я сразу понял, что за этим стаканом последует какая-нибудь гадость. Он поставил мне задачу возглавить сводную роту танков, прорваться и перекрыть шоссе Гумбинен-Инстербург, занять оборону и продержаться до подхода наших войск. Я понял, что пью последний раз в своей жизни.
…Пошел к экипажу. Проходил мимо кухни, и тут наш повар предложил мне стакан водки и котлету. Я выпил еще 200 граммов. Два стакана водки согрели меня. Утихла боль в раненой накануне осколком левой руке. Экипаж уже получил завтрак, и лобовой стрелок, расстелив брезент на снарядных ящиках, разложил еду. У нас водка была не только из пайка. Механик разлил всем водку из «трофейного» бачка. И я выпил еще двести граммов. Когда меня ранило в лицо, кровь дико воняла водкой. Я подумал тогда: если выживу, больше никогда не буду пить эту гадость.
– У танкистов в вашей бригаде были какие-то особые ритуалы, суеверия или приметы?
– Было, например, суеверие, что женщина не должна прикасаться к танку. И когда я поймал Макарова в танке с бабой, был уверен, что наша машина стала несчастливой и много мы на ней не провоюем. Нам действительно вскоре «влепили» болванкой по башне и вывели из действия рацию.

– В Бога на фронте верили?
– Перед атакой атеистов нет! Шепотом перед боем молились все. Ведь нет ничего ужаснее, чем ждать на исходной позиции приказа на атаку. Пронзительная, жуткая, сводящая с ума тишина…
– Насколько велики были потери у танковых десантников бригады?
– Это были люди обреченные: только ранение давало им шанс выжить. В моем последнем бою на броню посадили отделение десантников, шесть человек со станковым «максимом», все они погибли. Часто в качестве десанта нам придавали «штрафников».
– Каким было отношение танкистов к теме трофеев?
– В экипажах вообще не думали о серьезных трофеях. Искали только то, что можно было съесть или выпить. Я не помню, чтобы, кроме немецкого оружия, авторучки и гармошки, у меня были какие-то трофеи. В Литве в одной из немецких комендатур мы обнаружили ящик размером 40х40х40 сантиметров, набитый царскими золотыми монетами. Я не взял ни одной. По молодости лет, наверное, не понимал, что такое золотые рубли. Моя лейтенантская зарплата казалась мне богатством. Зачем же мне нужна была какая-то мелочь, пусть и золотая?
– Кого из своих павших боевых товарищей Вы часто вспоминаете?
– Многих вспоминанию… Сколько друзей пришлось на войне потерять. Все мы, выжившие на войне, живем, как в песне: «…за себя и за того парня». Вы даже не можете себе представить, как тяжело было мне вернуться в 1945 году в родной город и осознать, что почти все мои друзья и одноклассники погибли…
Г. КОЙФМАН, интервью и лит. обработка