Нагадаємо читачам, що ця майже півторарічна історія розвалу приміщення «Української книги», яка є частиною Художнього музею, себто колишньої Ощадниці, завершилася тим, що більшість із членів створеної для розгляду цього резонансного питання комісії із депутатів проголосували за те, щоби надати дозвіл орендареві продовжувати роботи в приміщенні та обладнати там бар! Начебто з присутністю книг. Але ж увесь неповторний інтер’єр приміщення уже знищений! Далі ця унікальна жінка, яка по намистинці збирала перли чернівецького Художнього музею, досліджувала й відновлювала імена художників і архітекторів Буковини , а також тих, хто доклався до творення Чернівців, пише: «З приводу цієї ганебної події мені спала на думку історія, прочитана колись у чернівецькій газеті 1901 року. У ній йшлося про те, як вчинила місцева влада із самовільною ініціативою не когось, а самого Губерта Гесснера, віденського ар хіт е ктора , а втора про є кт у Дир е кції ощадних кас у Чернівцях (1900). Унікальна ошатна споруда – єдина такого кшталту в Україні – стала яскравим втіленням ідей віденської сецесії та принесла Гесснеру справжнє визнання у професійних колах. Дбаючи ж про вигляд власної Ощадниці, він обклав кольоровими кахлями фасадну стіну й сусіднього Румунського дому. І знаєте, як вчинила мерія? Вона рішуче наказала цей декор зняти, й притому негайно. В результаті фасаду будинку повернули його попередній вигляд!!! А сьогодні кричи-не кричи – влада глуха і співає своєї …».

Запис Дії мерії за Австрії та за незалежної України спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Карл Леммермайєр (1817-1865). Портрет Франца Йосифа І в молодому віці. 1851-1853 роки. Полотно, олія. Чернівецький художній музей

Портрет Франца Йосифа І роботи Карла Леммермайєра в експозиції Чернівецького художнього музею

 Одним з експонатів Чернівецького художнього музею, який має  урочистий репрезентативний вигляд, є прижиттєвий парадний портрет імператора Франца Йосифа І.

Виконав його австрійський художник Карл Леммермайєр – Carl J. Lemmermayer (1817-1865). Про нього відомо, що він був визнаним  портретистом і жанровим художником. Митець рано помер, і його дружина, яка була піаністкою, самотужки виховувала чотирьох дітей. Один із синів на ім’я Фріц (Fritz Lemmermayer) став відомим австрійським письменником і журналістом.

Портрет монарха в молодому віці написаний в ошатній і звучній біло-червоній гамі у гармонійному поєднанні з жовтими та зеленими кольорами. Приваблюють в ньому як урочистий лад і академічна ретельність передачі портретних рис, так і точність малюнка. Звертають на себе увагу прописаність і майстерне відтворення матеріальності деталей і їхньої фактури (шовку, оксамиту, металу, пір’я тощо).

Важливо зауважити, що цей твір має певні особливості, оскільки зображує монаршу особу. Відомо, що парадні портретні зображення імператора широко побутували в різних установах і громадських місцях у найвіддаленіших куточках Австро-Угорщини. Зазвичай їх виконували не лише придворні художники, а й інші відомі митці. Прикметно, що  існувало непорушне правило виконання таких зображень: автори численних портретів мали дотримуватися встановленого зразка. Ці твори були репліками (варіантами) таких офіційно затверджених зображень імператора. Зазвичай то були портрети монарха у військовій формі, імператорських шатах або у мисливському вбранні.

Зазначимо, що численні майже ідентичні версії портретів Франца Йосифа у молодому віці існують у різних художників і мають авторські підписи. Прикметно, що ці портретні твори подекуди дуже близькі між собою. Легко прослідковується подібність в портретних зображеннях Карла Леммермайєра і в роботах, наприклад, Едуарда Клібера (Eduard Klieber), Антона Ейнсле (Anton Einsle), Йогана Ранці (Johann Ranzi),  та інших.

Це пояснюється тим, що митці повинні були, створюючи власні варіанти портретів Франца Йосифа, дотримуватися обов’язкових деталей композиції (представницький вигляд монарха, його вбрання й атрибути). Більш вільно автори обирали такий важливий елемент іконографії імператора Франца Йосифа, яким було навколишнє середовище у вигляді ландшафтних краєвидів, а також архітектурних деталей (колон, ваз) або пишних драперій в інтер’єрі тощо.

Серед авторів  можна назвати відомих майстрів придворних портретів, а саме: Франца Ксавера Вінтергальтера (F. K. Winterhalter), Г. фон Анжелі (H. von Angeli), а також Франца Русса (Franz Russ), Франца Шротберга (Franz Schrothberg) та інших.

До такого виду портретів належить і твір Чернівецького художнього музею з авторським підписом. Він є власною малярською реплікою Карла Леммермайєра і створений відповідно до встановленого зразка близько 170 років тому.

На цьому крупноформатному поколінному портреті Франц Йосиф зображений біля колони на тлі краєвиду. Він стоїть, спираючись лівою рукою на ефес шаблі, а в правій руці тримає головний убір з пишним плюмажем з кольорового пір’я. Як і належить, монарх представлений у військовій формі фельдмаршала з хрестом «За воєнні заслуги» і численними орденами (Золотого Руна, Залізної корони, військовий орден Марії Терезії, королівський угорський орден Святого Стефана, австрійський орден Леопольда).

Художник Карл Леммермайєр неодноразово звертався до роботи над парадними портретами Франца Йосифа. Приміром, 1856-го року він зобразив молодого імператора  вже з легко позначеними бородою і вусами. 2016 року цей твір  з’явився на аукціоні Dototheum.

А на сайті архіву віденського університету  можна побачити ще один твір Карла Леммермайєра. Прикметно, що це  зображення імператора 1853 року практично повторює портрет Чернівецького художнього музею. Надзвичайно близький до нього і портрет 1851 року, який зберігається в Моравській галереї (м.Брно).

Наведені твори К. Леммермайєра дають можливість визначити час створення музейного парадного портрета. Вочевидь, його можемо датувати цим періодом, а саме 1851-1853 роками.

Це урочисто-представницьке зображення постаті імператора Франца Йосифа І знайомить нас з особливостями парадних портретів першої половини 19 століття, які були представлені в офіційних державних установах Буковини і Чернівців зокрема.

Тетяна Дугаєва, мистецтвознавиця, членкиня Національної Спілки художників України.

Запис Музейне відлуння минулих часів: Про парадний портрет Франца Йосифа, який зберігається в Чернівецькому художньому музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нині ми впевнено можемо говорити про це: Микола Івасюк створив алегоричну композицію для плафону в інтер’єрі колишньої ощадної каси в Чернівцях 115 років тому. Саме тоді – 27 лютого 1904 року чернівецька газета «Czernowitzer Tagblatt» повідомляла, що Микола Івасюк «з радістю виконує твір для декоративного оздоблення сходів місцевої Ощадної каси». Автор матеріалу, який відвідав майстерню митця, пише: «Стельове малювання вже виконано художником, крім кількох змін, які він… уже окреслив». Ця важлива інформація дає підстави стверджувати, що алегорична композиція написана 1904 року.

Досі була відома інша дата створення плафону, яку повідомляла професор Українського поліграфічного інституту ім. І.Федорова Христина Саноцька (1931–1999) у статті, опублікованій у Чернівцях 1990 року: «М. Івасюк — автор декоративно-монументального живопису на алегорично-міфологічну тематику розписав плафон ощадної каси в Чернівцях, 1907–08 р.р.».  Про це, зокрема, писала газета «Версії» 2014 року у 19-му числі (Т. Дугаєва «Микола Івасюк — автор плафона в інтер’єрі Художнього музею в Чернівцях»). Нам не відомо, якими міркуваннями керувалася дослідниця, наводячи це датування.

Нині рік створення роботи уславленого українського живописця Миколи Івасюка отримав документальне підтвердження. А його нащадкам залишається тільки впоратися із проблемою реставрації та порятунку цінного твору, пошкодженого від намокання ще 27 липня 2017 року під час зливи. Адже творів цього видатного художника в Україні буквально лічені одиниці. Та Чернівці і далі живуть із цим  – немовби нічого не сталося. На жаль. А байдужість – це параліч душі…

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис Плафон в інтер’єрі Художнього музею Микола Івасюк створив 1904 року спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькому Художньому музеї презентований каталог живопису й графіки до 30-річчя Чернівецького обласного відділення Українського фонду культури. Видання здійснене завдяки міській програмі підтримки книговидання ім. бургомістра Антона Кохановського.

 За 30 років існування Чернівецького відділення чернівчани, які кохаються в мистецтві, встигли неодноразово відзначити невтому діяльність керівниці відділення Валентини Діаковської, яка практично на порожньому місті напрацювала сталі зв’язки чернівецьких майстрів культури, поширивши їх не лише на Україну, а далеко за її межі, завдяки чому стали можливими й виставки європейських митців у Чернівцях, і міжнародні пленери, і плекання творчої юні у програмі «Нові імена». Чернівцям пощастило, що свого часу керівницею чернівецького відділення Українського фонду культури стала не байдужа чиновниця, а палка ентузіастка мистецтва, яка не жаліє на це ані свого часу, ані своєї енергії.

Запис 30 років чернівецького малярства – у єдиному каталозі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

до Чернівецького міського голови

Шановний Олексію Павловичу!

Якщо Ви дасте вказівку 4-5-ти будівельникам, які за 2-3 години знімуть полотно всесвітньо знаного буковинського художника Івасюка  «Ощадність» (1908 р.) зі стелі Художнього музею, то цим не тільки врятуєте одне із двох полотен Івасюка , якими володіють буковинці, а й увійдете в історію.

За словами мистецтвознавця, члена Спілки художників України Тетяни Дугаєвої,  свого часу найкраща дослідниця  України Христина Саноцька встановила приналежність цього твору, закріпленого на плафоні приміщення нинішнього Художнього музею, а колись Ощадних кас, пензлю Миколи Івасюка. До слова, в Україні твори нашого земляка можна порахувати на пальцях однієї руки. Тому цінність цієї його роботи важко переоцінити.

…27 липня полотно Івасюка замокло. Ще один дощ – і йому кінець! Як відомо, приміщення Художнього музею належить міськраді, тож музейники сплять спокійно, бо вони за нього, тобто ні за приміщення, ні за полотно, не несуть відповідальності.

Але ця ситуація не дає спокійно жити усім прихильникам живопису і, зокрема, колишньому директору Художнього музею Тетяні Дугаєвій, яка закидає редакцію «Версій» листами-SOS і просить втрутитися та порятувати те, що, втративши, ми вже ніколи не матимемо – ні ми, ні наші нащадки.

А потрібна всього-на-всього Ваша вказівка відповідному керівнику, який організує 4-5 будівельників з риштуваннями, що і знімуть полотно зі стелі.

З повагою і сподіваннями, головний редактор газети «Версії» Людмила Чередарик

Запис Олексію Павловичу, станьте рятівником раритету спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фотовиставка, яку відкрили бійці разом з «Волонтерами за Батьківщину» в Чернівецькому Художньому музеї, зараз перемістилася в Будинок офіцерів. На світлинах, зроблених на передовій на звичайні телефони і планшети бійців – воєнні будні.

Як кажуть організатори, виставка покликана інформувати суспільство про реальні події, які відбуваються на сході країни, та про участь у них саме добровольчих формувань – «з перших вуст», адже на офіційному рівні про них не говорять.

Виставка мандрує Україною, вже побувала у Рівному, Києві, Чернігові, Запоріжжі, Одесі і планується, що вона побуває у всіх обласних центрах та інших великих містах.

Серед її експонатів– не лише світлини бійців, а й пробита кулями каска, уламки снарядів, прапори з надписами-побажаннями, винесені відчайдухами таблички з назвами міст з окупованих територій. Окремий стенд присвячений загиблим бійцям батальйону ОУН – їх уже восьмеро, і останній – донеччанин Андрій Сірченко з псевдо «Примус», загинув кілька днів тому.

Відкриття виставки було надзвичайно щирим і теплим, бійці і волонтери дякували одне одному і зазначали, що за майже три роки взаємної підтримки здружилися і стали єдиною родиною.

«Допомагаємо цим хлопцям з перших днів війни, – розповіла волонтерка Галина Марчук. – Вони залишили свої сім’ї, малих дітей – щоби захистити нас. Для нас вони вже як рідні, ми з ними на постійному зв’язку. Ми схиляємося перед їхньою мужністю». В організації виставки – допомогли депутати міськради Олександр Пуршага, Юрій Бурега, вперше від мандрів виставки Україною її відвідав високопосадовець найвищого обласного рівня – голова облради Іван Мунтян.

«Низький уклін бійцям добровольчого батальйону ОУН і чернівецьким «Волонтерам за Батьківщину» за те, що організували в Чернівцях фотовиставку «Добровольчий батальйон ОУН. Два роки війни». Це більше, ніж просто мистецька подія. Це те, що пробуджує нашу свідомість, що примушує відійти від буденного сприйняття війни, що робить нас Нацією, – сказав лідер «батьківщинівців області» Іван Мунтян. – Низький уклін рівнянину, добровольцеві Тарасові Козлишину за службу Україні. Низький уклін донеччанину з позивним «Іван Петрович», командирові батальйону ОУН, який мав бути сьогодні на відкритті виставки, але змушений був терміново поїхати – на похорон загиблого побратима. У Чернівцях зараз мешкає його родина – дружина і маленький син Ваня, бо рідна земля окупована Росією. Потиснув ручку цьому маленькому хлопчикові і сказав, що його тато – Герой. Низький уклін волонтерам, які підтримують добровольчі батальйони з першого дня війни – збирають кошти, купують одяг, взуття, спорядження, готують домашні смаколики і везуть на передову. Люди, ви – справжні».

Доброволець Тарас Козлишин: «Війна – це театральне дійство, яке відбувається в тебе на очах і яке не можна переграти»

Тараса Козлишина не мобілізували в АТО. Батька трьох дітей за законом на війну не беруть. І його дружина, сини – 9-ти і 6-ти років, а також трирічна доня чекають свого героя як добровольця. Вперше він пішов на Схід 2015-го, тричі був поранений, в останню ротацію – контужений. Тепер комбат з позивним «Іван Петрович» не дозволяє йому повертатися в бій. Мовляв, за 4 ротації – 4 поранення, тож не треба прагнути повернутися додому в труні. Нині Тарас возить Україною фотовиставку, але звикнути до втрат своїх побратимів не може.

• У нашому батальйоні – 300 осіб, – розповідає Тарас. – Наразі бойовий склад – близько 200, у цей момент на лінії зіткнення – десь півсотні. Решта чекають на ротацію. Загалом війну пройшло вже 600 добровольців. Ротація – 45 днів. Далі перерва, і знову на війну.

Чому саме цей добровольчий батальйон? Тому що цей батальйон зібраний не просто «щоб постріляти», усі його бійці – ідейні націоналісти. Засновником батальйону і головою добровольчого руху Організації українських націоналістів є Микола Коханівський. Ми послідовники ідей українського націоналізму – послідовники Степана Бандери, Євгена Коновальця, Дмитра Донцова, ми за те, щоби в Україні панівною нацією нарешті стали українці. Ми не шовіністи, не антисеміти, на фашисти і не нацисти. Ми нікого не виганяємо з країни, «Україна для українців» – це міф насправді про націоналістів. Це неправда, і ми так не говоримо. Ми запрошуємо до нас в країну представників усіх національностей. У нас лише одна умова: щоби життя цієї країни повинні вирішувати українці. Українці у владі, патріоти, українці, які не розкрадають надра і багатства країни, а примножують.

• Тобто йдеться саме про політичну націю?
• Так, і я вам більше скажу. У нашому батальйоні служать і росіяни – які саме з Росії приїхали, і білоруси, і хорвати, й інші. І вони здебільшого російськомовні. Ти націоналіст не лише тоді, коли розмовляєш українською! Націоналістами були всі в ОУН-УПА, де 70% керівного складу розмовляли російською! Я веду до того, що треба розділяти міфи, створені радянською владою і російською пропагандою, від реальності. Наш комбат, «Іван Петрович» – родом з Донеччини. Він вивіз свою родину звідти, у Чернівцях його чекає дружина з маленьким сином, а він воює добровольцем… Українці – це не лише україномовні. В нас серед україномовних теж є достатньо гнид – як казав Бандера, «не так страшні ті воші, як їхні гниди»…
• Про війну також зараз твориться багато міфів. Що би Ви сказали про війну для людей, які живуть у відносному мирі.
• Війна – це таке, якщо можна так сказати, театральне дійство, яке відбувається в тебе на очах і яке переграти другий раз не вийде. Людина вийшла, зіграла свою роль – і померла. І як би ти не хотів, аби вона залишилася живою, як би не хотів повернути час назад і переграти все по новому – це неможливо. Це дуже страшно. Люди роками і десятиліттями наживали своє майно, набували статки – і тут прийшла війна, яка нищить це буквально за кілька хвилин, за кілька попадань снарядів. Це поламані долі, життя… Скільки в мене особисто є прикладів того, як молода пара мала одружитися – і хлопець загинув. Це страждання і сльози, це матері без синів, це молоденькі вдови. Покалічені, знедолені хлопці, які віддали своє здоров’я, руки-ноги за свою країну. А зараз, повертаючись інвалідами в мирне життя, чують від суспільства «А ми тебе туди не посилали». Знаю по собі: якби я не їздив з цією фотовиставкою – навіть не знаю, чим би займався в мирному житті зараз.
• Як підтримати тих, хто повернувся з війни?
• Можливо, ви чули про флеш-моб «22 віджимання»? Американці підрахували: у них щодня 22 ветерани бойових дій щодня вчиняють самогубство. Так, це певний спосіб привернути увагу до проблеми. Солдати, віддаючи життя і здоров’я за Батьківщину, відчувають, що вони цій Батьківщині не потрібні. Не дай Боже нам дожити до того, що українці почнуть накладати на себе руки тільки через те, що вони тут, в Україні, нікому не потрібні…

• А чому Ви не знаєте, чим би зараз займалися в мирному житті?
• Ну не те щоби «не знаю». Просто мені довелось би займатися звичайними буденними справами. Ходити на роботу. А що я зміню зараз у державі, якщо просто ходитиму на роботу?
• Які завдання виконуєте на фронті?
• Я розвідник. Інколи організовуємо диверсії.
• Серед експонатів виставки – табличка «Донецьк», знята з в’їзду в це місто. Ваша робота?
• Колективна, звісно, але відкручував особисто я (сміється – авт.) Хлопці тримали «вухо гостро», щоб, якщо мене там почнуть вбивати, могли мене звідти витягти. Але це було серед білого дня, практично перед носом у ворога. Усього нас було 6-ро, «Іван Петрович» особисто мене охороняв.

• Що ще з «відчайдушних витівок» можете розповісти?
• Заходили в Донецьк, нападали на позиції ворога. Серед білого дня. Сепаратисти нас, звісно, не чекали – вони ж стріляють по ночах… А ми прийшли вдень. З «Іваном Петровичем», до речі. Він там друге своє поранення отримав. Як трофей, маю звідти георгіївську стрічку, якою вони шийки автоматів обмотують – залишив собі. На згадку.
• Як ставитеся до позиції, що блокада торгівлі з ОРДЛО грає на руку Кремля?
• Категорично проти такої думки. За такою логікою, все «грає на руку Кремля». Давайте платити пенсіям мешканцям ОРДЛО, платити за них комунальні послуги, бо якщо ми цього не робитимемо – у Кремлі скажуть, що ми дуже погані. Це ж абсурд: ми живемо так, аби Кремль про нас нічого поганого не сказав! То я перепрошую, ми країна чи не країна, народ чи не народ? За аналогією: якщо до вас у квартиру прийшов грабіжник, то його не можна чіпати, бо що подумають про вас ваші сусіди? Вони можуть подумати, що ви – хуліган, бо ви затримуєте людину. Доходить до абсурду. А хлопці гинуть. Кожного дня. І дисонанс в тому, що в Києві влада робить все, аби ця війна не закінчувалася, а продовжувалася.
• Справді дисонанс.
• А як можна розцінювати те, що блокаді чиниться спротив саме представниками державних структур? Або те, що Миколу Коханівського досі судять за те, що він свого часу пошкодив пам’ятник Леніну в Києві. І пам’ятника вже нема, і комуністична ідеологія заборонена – а судова справа триває. Абсурд…

• У Вас багато нагород.
• Так (ніяковіє – авт.). За бойове поранення першого ступеню, за бойове поранення другого ступеню (показує – авт.), це нагорода від Івано-Франківської ОДА та облради за заслуги перед Франківщиною, тому що я там проводив вишкіл резервної сотні, це почесний хрест за бойові заслуги, це від Патріарха Філарета – від Української православної церкви, це від Франківської міської ради, а ще – від волонтерів.
• Від держави немає?
• Від держави – жодної. Бо я за законом взагалі-то злочинець. Правда, ще не розшукують – бо якщо вже держава почне розшукувати добровольців, то про що можна буде говорити… А добровольці – це саме ті люди, які в 2014-му стали на захист української армії. Армії не було, а захист країни був. Добровольці захищали. Зараз політику в країні ми бачимо досить радикально. І якщо змін в країні не буде – нас просто потроху почнуть прибирати. Зрештою, як завжди, на жаль, і робили з українськими націоналістами…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис У Чернівцях триває фотовиставка «Добровольчий батальйон ОУН: два роки війни» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Професія дизайнера передбачає креативний погляд на речі, вміння бачити вигляд кінцевого продукту, знаходити нові, нестандартні ідеї та способи їхнього втілення, а також працьовитість і здатність донести інформацію у привабливому до споживача вигляді», – сказала на відкритті заступниця директора Чернівецького обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді Ірина Чернега.

Юні дизайнери не тільки представляли готові роботи, але й виконували творчі завдання у студійних умовах. Протягом конкурсу творча юнь продемонструвала яскраву фантазію, креативне мислення, високий рівень володіння різноманітними інструментами та сучасними техніками роботи з різними матеріалами.

Співпраця Художнього музею з юними дизайнерами триває протягом двох останніх років і за цей період музейники разом із Чернівецьким обласним ЦНТТУМ неодноразово радували чернівчан і гостей міста цікавими виставками і спільними творчими проектами.

На підсумковій виставці представлені найкращі роботи конкурсу – роботи переможців і призерів у своїх номінаціях. Виставка експонуватиметься протягом усього періоду новорічних свят аж до 25 січня. Завітайте!.

 Альберт КОМАРІ, фото автора

Запис В Художньому музеї Чернівців – виставка найкращих робіт юних дизайнерів Буковини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Петро Григорович Грицик. Член Національної спілки художників України (1989 р.). Працює у галузі станкового живопису, монументального мистецтва, кераміки та художньої фотографії. Народився 3 травня 1944 року у с. Жиличі Томашівського повіту Люблінського воєводства у Польщі. Після закінчення Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, де навчався на факультеті кераміки (1963-1968), переїхав до Чернівців.  Від 1969 року – учасник численних всеукраїнських, всесоюзних та закордонних виставок, а також персональних виставок у США, де митець проживає від 1990 року.

У Чернівецькому художньому музеї зберігаються кілька творів Петра Грицика: три з них з колекції образотворчого мистецтва та один – з колекції кераміки. В експозиції подано «Натюрморт» (1987 р.) і «В майстерні художника» (1974 р.).  Робота «В майстерні художника»– один з характерних для творчості Петра Грицика творів, у якому ситуація змодельована в такий спосіб, що створений образ розкривається до певної міри «у співавторстві» з глядачем, чутливим до  образної канви зв’язків і знаків, вибудованих  автором.

Петро Грицик. «В майстерні художника», 1974 р. Оргаліт, олія. Чернівецький художній музей.

Перед нами зображення, виконане у  стриманій кольоровій гамі. Увагу привертає відчуття незвичної, дещо таємничо-напруженої атмосфери, яка панує в цій статичній композиціїї. Втім, ця статичність, з’ясовується, є удаваною. Бо відтак художник вводить глядача у простір інтер’єру, пропонуючи інший простір-пейзаж, який бачимо на зображеній картині, що під стіною, та переводить увагу глядача на вікно, за яким ледь угадується інша реальність. Таким чином композиція з її чіткою заданістю ритміки прямокутних форм та  складних тональних градацій розбурхує фантазію та залучає глядача до вибудованого автором незвичайного образного світу.

Відразу слід застерегти, що йдеться про одну з низки можливих інтерпретацій твору. Адже прочитання та сприйняття образу є процесом надто суб’єктивним і щоразу відбувається за умов «зрілої» емоційної налаштованості та духовного досвіду. Відомо, що самому мистецтву доступне все, що є метафорою, перебільшенням, алегорією або існує лише у підсвідомості… У цьому зв’язку принагідно згадаємо й інші роботи майстра: «Дорога», «Легенда» (1976), «Мовчання» (1977), «Фата Моргана», «Спогад», «Натюрморт», настінна композиція у приміщенні УТОС у Чернівцях (1987) тощо.

Керамічні композиції Петра Грицика теж «вирізняються знаковістю й високою пластичною культурою, в яких яскраво виражена естетика постмодернізму із властивою їй аналітичністю й водночас спонтанною експресивністю» (І. Міщенко «Кераміка у творчості буковинських художників 1980-2000 років»). Одним з прикладів є його твір «Декоративне блюдо» (1970 р.), який надійшов до колекції Чернівецького художнього музею цьогоріч.

Петро Грицик. Блюдо декоративне. 1970 р.. Шамот, солі, полива. Чернівецький художній музей.

Протягом останніх років художник Петро Грицик зарекомендував себе у Нью- Йорку досвідченим фотографом. Але відтак він повернувся до свого творчого захоплення ранніх років чернівецького періоду. Виставки його художньої фотографії регулярно відбуваються у різних галереях, на яких митець експонує чорно-білі композиції та сепії у вигляді оригінальних натюрмортів. Про творчість митця читаємо в американських виданнях: «NYArtsMagazine», газетах «TheUkrainianWeekly», «Свобода».

Про одну з таких виставок йдеться на сайті «WestwoodGallery»(Нью Йорк, Бродвей): «Його натюрморти далекі від комфортної «тиші», що передбачає цей жанр. Спокій, властивий творам Грицика, є дещо тривожним. Темні тони та щільність зображення підсилюють вплив образів, які виникають з потоку підсвідомого». А сам Петро Грицик коментує свою творчість так: «У своїх фотографіях я постійно прагну самоствердження, здобуття духовної свободи… Я вірю в трансцендентну суть самої дії творчості».

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України

Запис Тривожний спокій Петра ГРИЦИКА: 70 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Олена Іванівна Чорногуз – член Національної спілки художників України від 1977 року. Художник декоративно-ужиткового мистецтва. Нагороджена премією ім. Ольги Кобилянської і обласною премією Сидора Воробкевича.

Народилася 15 червня 1949 року у м. Вашківці Вижницького району Чернівецької області. Мистецьку освіту здобула у Вижницькому училищі декоративно-прикладного мистецтва 1968 року. Працює в галузі художнього текстилю й ткацтва. Мисткиня є постійним учасником численних всеукраїнських, міжнародних та персональних виставок від 1970 року. Її твори зберігаються в музеях України та приватних колекціях багатьох країн світу.

Олена Чорногуз. Триптих «Купальська ніч». 1995.

Авторська техніка, вовна. Чернівецький художній музей. Подаровано автором 1995 р.

Твір «Купальська ніч» буковинська мисткиня передала в дар Художньому музею після своєї другої персональної виставки. В цьому ошатному та святковому триптиху Олена Чорногуз майстерно імпровізує, творячи піднесено-чарівний настрій очікування та споглядання казкового дива – цвіту папороті у Купальську ніч. Цей образ несе в собі заряд натхненної емоційної виразності, якої автор досягає, збагачуючи динамічну рельєфну поверхню ефектами руху світла та об’ємів і вишуканим колоритом. Про цей музейний триптих так писала буковинська журналістка та перший директор меморіального музею Володимира Івасюка у Чернівцях Парасковія Нечаєва: «Серед особливо вдалих її робіт — «Купальська ніч». Навіть не знаючи назви, при першому погляді на цю роботу ви відчуваєте якийсь особливий її магнетизм, якесь чаклунство» (всеукраїнська газета «День», 21 вересня 2006 р.). А за словами відомої поетеси Галини Тарасюк, гобелени Олени Чорногуз «дихають Буковиною, пахнуть і світяться Україною».

Новаторське мистецтво Олени Чорногуз позначене її яскравою творчою індивідуальністю. Красу довколишнього світу вона втілює в декоративних стилізованих формах. Творчий поступ мисткині бере початок від авторських зразків буковинських сувенірів і створення гобеленів традиційного гладкого ткацтва. 1986-го вона розпочала працювати в авторській техніці, в якій виконує оригінальні гобеленові композиції. Відтак у художньому текстилі художниця винайшла систему оригінальних технічних прийомів утворення різноманітних фактур, за допомоги яких в її руках з’являються надзвичайно виразні та глибокі образи. Про власну творчість вона висловлюється так: «Моя палітра – то клубок. Як володію кольором – так використовую нитку».

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України

Запис Гобелени Олени ЧОРНОГУЗ «дихають Буковиною, пахнуть і світяться Україною» . спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Український художник Микола Івасюк

(1865 р.н., Заставна Чернівецької обл. – 1937 р., Київ, розстріляний НКВС. Реабілітований 1980 р.)

Цей фотопортрет практично не зуcтрічається у публікаціях.

М. Івасюк. Марка «2 гривні». Відень, 1920 р., друк.

З колекції Чернівецького художнього музею

У творчій біографії українського художника з Буковини Миколи Івасюка є цікава сторінка, пов’язана зі створенням поштових марок.

1920 року у Відні були надруковані 14 марок державної пошти Української Народної

Республіки, які отримали назву «Віденська серія».

Принагідно зазначимо, що подібні марки особливо цінуються серед філателістів за їхнє забарвлення, коли в процесі друку блакитна фарба переходить у фіалкову.

За дорученням Директорії УРН загальне оформлення серії здійснював Микола Івасюк. При цьому шість марок номіналом 2, 3, 30, 50, 80 та 200 гривень художник створив за власними рисунками. У зв’язку з політичними подіями, які відбулися на території України, ці, нині раритетні, марки поштового обігу не мали. Однак вони посіли особливе місце в історії української філателії та  українського образотворчого мистецтва.

На одній з марок нашого уславленого земляка зображено українку з державним прапором. У цій гарній художній мініатюрі митець створив напрочуд промовистий образ, який асоціюється з розквітом та незалежністю України, з ідеєю непорушних життєдайних сил держави. Ця постать українки залишається потужним символом національної гідності і в наші дні.

Одинадцять марок з віденської серії роботи Миколи Івасюка є в колекції Чернівецького художнього музею. Їх передав у дар місцевий колекціонер Василь Білек 1998 року.

М. Івасюк. Марки. Відень, 1920 р., друк

З колекції Чернівецького художнього музею

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис Фіалкові марки з Відня – Українська Народна Республіка в художній мініатюрі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вихованці Олени Миколаївни (точніше вихованки, адже більша частина багаторічних студійців – дівчата) завдячують своїй керівниці перш за все тим, що, практично не виходячи з оселі, вона рік за роком, від перших дотиків пензлів до полотна чи паперу, буквально за руку веде їх мистецьким нелегким світом, щороку ( а то й двічі на рік) ініціюючи все нові виставки.

Дорослість студійців як митців підтверджується не лише новим статусом їхнього об’єднання, але й творчим зростанням кожного учасника виставки. Вони такі різні – у баченні світу, у техніках, у кольоровій гаммі, зрештою (а може, найперше) людськими якостями. За браком місця не характеризуємо кожної роботи, виривати ж частку з контексту – просто нецікаво. А чернівчанам просто радимо: навідайтеся на виставку «Срібні струни» в Художньому музеї Чернівців.

Лариса ХОМИЧ, “Версії”, фото Ігоря КОНСТАНТИНЮКА, “Версії”

Запис «Срібні струни» заграли у березні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фотограф без фотоапарата

Назвати Іллю звичайним фотографом – в мене «язик не повертається». Спілкуючись з ним, в мене склалося  якесь дивне враження: ніби цьому скромному чернівецькому художнику випадково дали потримати чийсь фотоапарат, він його крутив-вертів в руках і, – не втримавшись від цікавості – почав фотографувати!

Бабуся Іллі родом з Байкалу, проте у до гуцульсько-молдавського коріння цього непересічного чернівчанина домішані ще й турки з росіянами. У його крові є навіть естонські гени, але проявляються вони, за словами Іллі, лише зранку.

– На фотоконкурс Cross Border Pictures я потрапив в останній момент, та ще й – без фотоапарата! З собою в мене була плівкова «Фуджика» з трьома плівками… Та й та невдовзі зламалася, – бідкається Ілля.

Виручили його організатори, які позичили цифрову дзеркалу. Для Іллі старенький, але цілком бадьорий Нікон Д80 з 50мм фіксом став справжнісіньким «дзеркальним просвітлінням», адже досі такими камерами йому знімати не доводилося.

– Своє знайомство із фотографією я розпочав з радянським «Зенітом». Проте поїздка до Санкт-Петербургу із нещодавно придбаною цифровою мильницею для мене стала знаковою. Саме після неї я активно почав цікавитися фотографією, читав різноманітну літературу. Зокрема, якось натрапив на книжку одного англійця, де той розповідав, як із самого дитинства захоплювався чорно-білою плівковою фотографією. Книжка була з ілюстраціями. І якщо сюжет тих фотографій мені здався не дуже цікавим, то фактура, – ніби світлом намальована! – якась особлива, заворожуюча зернистість, – мене вразили надзвичайно.

Дізнавшись про нове захоплення Іллі, друзі-художники, які в училищі вивчали «Фотосправу», якось запросили його до себе на пари. Ілля прийшов туди зі своїми фотографіями. Сергій Ахременко (відомий чернівецький фотограф, керівник та співзасновник фотоклубу «Інший вимір») подивився на них і сказав: «Непогано, але нудні якісь вони… людей тут бракує…» Проте одна світлина Сергію Ахременко сподобалася, і навіть дуже. Це було фото прутського намулу.

– Після усім відомої повені на береги Пруту понаносило багато намулу. Він висох, і своїми тріщинами нагадував якісь марсіанські пейзажі. Я фотографував його восени, навколо стелився туман, і справді здавалося, що ти ніби на якійсь іншій планеті… Можливо, якби не ця похвала, я би сказав: «Та ну її, цю фотографію…», і почав би малювати графіті, – каже Ілля.

Проте з легкого слова відомого чернівецького фотографа він своє захоплення продовжив і поглибив.

Завдяки нудним лекціям розпочав малювати

Ще до фотографії Ілля серйозно захопився графікою та гравюрами. Нахили до образотворчої творчості йому передалися від батька, який і став його першим вчителем. Малювати ж він розпочав завдяки… нудним лекціям у кооперативному коледжі, здобуваючи професію бухгалтера!

– Тобі треба було в циркове училище поступати! – заявила йому якось одна з тамтешніх викладачок. Ілля згодом вступив – до художнього. Для галочки має ще й диплом КНТУ – фінансиста. Проте працює – весільним відеооператором. І справді, незбагненні шляхи твої, Господи! Так ось, повертаючись до розмови про усім відому повінь…

– Стояв я на мосту, фотографував, і тут якийсь чоловік підійшов до мене зі словами: звідси непоганий ракурс, але там далі – ще кращий, – розповідає Ілля. – Коли ж я повертався в місто, він у мене (мабуть, для певності) перепитав: а ти що, фотограф?

Ілля і оком не змигнув. Ніби й так не помітно… «Мені потрібно фото, відео весіль робити, не хочеш познімати?» – одразу запропонував його теперішній роботодавець.

– Я погодився спробувати. Хоча жодних знань у мене не було, я ніколи в руках відеокамеру не тримав. Пішов – і почав знімати. Таку хрєнь… Я й зараз хрєнь знімаю, але вже набагато кращу, – жартує Ілля. А потім задумливо говорить. – Я думаю, що насправді у нас більшість весільних відеооператорів знімають не надто добре. З того, що я бачив, мені найбільше сподобалося відео чернівецької студії «Інший вимір», у них відчувається школа. Адже, як на мене, відео ще складніше за фото, тут треба ретельно вчитися, причому десь. Бо фото можна навчитись самому робити, відео ж – набагато важче…

Лінивий художник займається фотографією

Парадокс, проте Ілля вважає, що як фотографу, художня освіта йому скоріше заважає. Адже, мовляв, сучасній фотографії насамперед потрібна швидкість, чіткість, оперативність. Дозволю собі з ним не погодитися: якщо йдеться про комерційну або репортажне фото – можливо… Проте чи вимагає поспіху художнє фото? Тим паче, зваживши на те, як полюбляє Ілля знімати на чорно-білу плівку. У своїх фотографіях він свідомо уникає чіткості, для нього важлива фактура фотографії. Тривале «видивляння» композиції часто відтісняє в нього на другий план пошук образу. Натяки на людину, на пейзаж, на дію – ось головні герої світлин цього фотохудожника.

– Одна моя знайома, згадуючи моє захоплення, любить постійно повторювати: «Лінивий художник займається фотографією», – каже Ілля. – Можливо, мені хотілося щось створювати, малювати, проте технічно рука моя не могла цього зробити, тому я і спробував фотографію, за допомогою якої мені вдається себе повніше виразити.

Універсальних фотосекретів успіху в нього немає, проте що насправді допомогло Іллі перемогти у міжнародному фотоконкурсі Cross Border Pictures – він не приховує.

– Ми з Лєною (Єлєна Перевалова з Молдови посіла друге місце на фотоконкурсі, – авт..) виграли, бо пили румунську цуйку, – зізнається Ілля. – В останній день усі учасники фотоконкурсу, націлившись фотоапаратами, ходили якимось селом біля Ясс. А потім усі дружно пішли фотографувати слимаків та равликів на місцевій фермі (їх там у спеціальних кімнатах розводять). Ми ж з Лєною у тому селі «загубилися». Зустріли файного місцевого газду, на міґах пояснили його невістці, що ми фотографи… «О, то заходьте до нас в гості, будете нас фотографувати, ми якраз гарячу цуйку варимо з винограду!» Ми з Лєною як ковтнули тієї гарячої цуйки – то таку фотосесію влаштували! Отож, радісні господарі щиро нам і набажали перемоги! Ще й цуйки тієї нам із собою дали, яку ми потім допивали в Ясах, згадуючи румунську гостинність…

– Проте перемога на фотоконкурсі для мене стало величезною несподіванкою… Коли до мене вперше подзвонили із вітаннями – я подумав що наді мною жартують, – зізнається Ілля. – Мені було б вже приємно, щоби у збірничку надрукували кілька моїх фотографій. А тут така перемога!

Нагадаю, одразу двоє чернівецьких фотографів здобули призові місця у міжнародному фотоконкурсі Cross Border Pictures!  

Перше ж місце здобув Ілля Стурко, талановитий фотохудожник, перемогу якого завтра урочисто мають відзначити на відкритті фотовиставки у Художньому музеї (21 березня, о 14.00). Нещодавній ж переможець дебютного фотоконкурсу «Версії 2011», фотограф Іван Ковбаснюк – посів третє місце.

Фотоконкурс Cross Border Pictures об’єднав у дружню команду румунських, молдавських та українських фотографів, які впродовж 10 днів подорожували прикордонними локаціями та туристичними містами Яси-Сучава-Чернівці-Бєльци-Кишинів-Одеса тощо, готували окремі фотоісторії зі свого рідного міста… Загалом фотоконкурс проходив у кілька етапів і тривав майже півроку. Подібна виставка відбулася вже в Ясах (Румунія) та триває у Бєльцах (Молдова), спричинивши серед місцевих фотолюбителів неабиякий ажіотаж.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Ілля СТУРКО: «Моє фотографування розпочалося з Прутського намулу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У презентації взяли участь Голова Чернівецької обласної державної адміністрації Михайло Папієв, Надзвичайний та Повноважний посол Австрії в Україні Вольф Дітріх Хайм, Голова Центрального банку Австрії Евальд Новотний, заступник голови правління ERSTE банку Андреас Клінген, громадськість краю. Презентація книг відбулася в рамках Міжнародного економічного Шумпетерівського форуму, присвяченого 100-річчю з часу роботи Й.А. Шумпетера в ЧНУ ім. Ю. Федьковича.

Під час презентації відбулося вручення обласному художньому музею сертифікатів на право отримання коштів для здійснення реставрації автентичних вхідних дерев’яних дверей художньому музею від ERSTE банку та «Райффайзен Банку Аваль» на суму 5 тисяч євро – по 2500 євро кожен. Губернатор краю Михайло Папієв вручив від групи компаній Дмитра Фірташа чек на суму 5 тисяч євро.

Галина Єреміца

Запис У Художньому музеї Посол Австрії презентував дві книжки, а музей отримав 10 тис. євро спершу з'явиться на Медіа-Версії.