На виставку прийшли шанувальники творчості митців, друзі, земляки, колеги, дійові особи портретів фотохудожника Альберта Комарі. А прикраси з бісеру Ольги Денисової  в техніці бісерного ткацтва викликають захоплення і визнання. Давні традиції бісероплетіння у сучасному виконанні вражають оригінальністю. Учасники виставки і ті, хто був автором портретів, також прагнули сфотографуватися з фотохудожником Альбертом Комарі.

З відкриттям виставки привітали Інна Кіцул, директор музею; Микола Гуйтор, перший заступник голови обласної ради; Микола Шкрібляк, заслужений діяч мистецтв України, директор Буковинського центру культури і мистецтва; Одарка Кучерява, голова громадської організації «Вишиваний дивотвір».

Після завершення урочистої частини глядачі продовжували фотосесії та вітали митців.

Дякуємо пані Ользі і пану Альберту за щирість вашого таланту, прекрасні миттєвості, які ви подарували чернівчанам, глядачам, учасникам виставки. Бажаємо нових творчих успіхів!

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – МИСТЕЦЬКИЙ ПРОЄКТ АЛЬБЕРТА КОМАРІ І ОЛЬГИ ДЕНИСОВОЇ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Мистецький проект «Збережемо код нації!» від Альберта Комарі і Ольги Денисової спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У вишиті сорочки – і сучасні, і старовинні – вдягнулися цього року партійці не лише для краси, а й для згуртування і об’єднання громадян України.

Про це свято написала Лідер партії ВО “Батьківщина” Юлія Тимошенко на своїй сторінці в мережі фейсбук:

“Сьогодні, певно, найкрасивіше і найвесняніше українське свято – День вишиванки!

Донедавна більшість з нас вдягали українську сорочку тому, що це було гарно, вишукано, стильно. Тепер же українська вишиванка стала нашою другою, а, може, й першою шкірою. Це – вбрання українського духу! Вбрання тих людей, які знають ціну волі, свободі, незалежності. Тепер вдягти українську вишиванку – за честь! Це одяг мужніх і гордих людей вільного Світу!

Ми говорили, що у нашій вишиванці вшито таємний код нації… Тепер ми самі, власноруч створюємо цей код. І у цих віковічних орнаментах віднині навіки вплетено й наш біль, наш гнів, нашу віру, нашу любов, нашу Перемогу! Неодмінну Перемогу України!

Українська сорочка. Червоне – то любов, а чорне – то журба. Більше любові хай буде з нами, менше журби.

Все буде Україна!

Зі святом!”

Також лідер буковинсько ї «Батьківщини» долучився до Дня вишиванки.

Голова Чернівецької обласної «Батьківщини» Іван Мунтян з працівниками офісу продемонстрували свої вишиванки, підтримавши загальноукраїнське свято.

Про це повідомляє пресслужба обласного осередку партії.

День вишиванки, започаткований чернівецьким студентством 17 років тому, став одним із улюблених свят українців.

І попри те, що зараз тривог серед нас більше, аніж радощів, у складний воєнний час кожне  єднання українців є внеском у нашу майбутню Перемогу.

Тож сьогодні своїм вбранням ми демонстрували вірність традиціям, любов до свого, рідного, і єдність як у радості, так і в протистоянні світовому злу. Вишиванка – наша броня!

Запис Вишиванка – наша броня! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наша шана і вдячність полеглим Героям за Україну, наша вдячність за життя!
Слава Україні! Героям Слава!
Україна понад усе!

Більше фото з заходу за посиланням – ВИШИВАНА СТРІЧКА ПАМ’ЯТІ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Вишивана пам’ять» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Очільник Буковинського центру культури і мистецтва та Чернівецького обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, дизайнер, Заслужений діяч мистецтв України Микола Миколайович ШКРІБЛЯК саме своїй мамі завдячує більшістю не лише того, ЩО він вміє робити, але і ЯК робить. Мама, Марія Миколаївна, яка ростила сина без чоловіка, навчила його всього, що вміла сама – і «чоловічої» роботи (в полі, лісі, коло худоби, косити…), від неї перейняв і нібито «жіночі справи» – вишивання, ткацтво, пекарство, куховарство (хоча вона його спеціально цього й не вчила). Саме завдяки мамі, яка носила білі або ледь жовтуваті хустки і дуже любила білі квіти, в його дизайнерських творах переважають білі речі. «Не можу від білого відмовитися, навіть знаючи, що це неправильно: на сцені білий колір невиграшний, площинний, деколи бликує, – ділиться Микола Шкрібляк. – Але я так люблю…»

Цьогорічного травня, 21-го числа, Микола Миколайович відзначить 90-річчя своєї мами, яка була простою колгоспницею з винятковим хистом до всього, за що бралася, гордою і гоноровою жінкою, чудовою вишивальницею і вимогливою та безмежно люблячою матір’ю. Поміж теплих і рідних свят – Днем матері, Днем вишиванки і днем народження Мами – від цього спогаду сина його рідненькій стане у засвітах тепліше…

Микола Шкрібляк з мамою Марією Миколаївною

«Мама зробила все, щоби ніхто ніколи не дорікнув: «оце бабинська господарка»

«Мама моя була дев’ятою дитиною в сім’ї, їй випало народитися і жити в трагічні часи, –  каже відомий буковинський культурний діяч. – Лишилася трирічною сиріткою – в 34-му році померла бабця Катерина. А далі війна. У родині, де росли шестеро хлопців і три сестри, всі хлопці були такого віку, що мали взяти зброю в руки. І всі були на боці ОУН-УПА. Дід розраховував, що поле, ліс, полонина, велика господарка будуть поділена між ними всіма – та після війни залишився тільки з двома дочками. Старша Анна вийшла заміж, трьох хлопців убили, одного виселили в Сибір, два опинилися за кордоном – один в Німеччині, інший у Канаді. Тільки Васюта (згодом моя хрещена, яка також хлопцям до лісу їсти носила) та мама лишилися коло діда.

Здоров’я дідусь Микола втратив, хоч був ще не старий – у 1948-му, після облав енкаведистів, мав 62 роки: влади мінялися, а били всі однаково безжалісно. «Визволителі» родину з хати двічі вивозили: раз до села довезли, вдруге – до району… Але якось Бог поміг вернутися додому. Так і поралися втрьох в горах коло великої господарки – сама лише хата-гражда завдовжки 20 метрів, загалом комплекс зі стайнями – 34 метри… Тітка Васюта більше була коло хати (їсти зварити, на город піти, худобі й свиням дати). Але гуцульське життя вимагає багато «чоловічої» роботи, ніж будь-де: все полагодити; напилити, привезти з лісу, наколоти дров; закласти плотами величезні території – присадибу, пасовище, де худоба ходить вільно, але в огорожі… Що їм було робити – чекати на чоловіків, яких і так небагато? У мами ж не було проблем з тим, аби впоратися – її старші брати навчили абсолютно всієї «чоловічої» роботи.

Так сталося, що моя мама заміж не вийшла. Й ніколи про це не говорила зі мною. Але я знаю (не від неї – не смів навіть запитувати), що одруження «розбила» татова мама – не захотіла цієї невістки. Чи це була велика любов, чи такий жіночий принцип – не знаю, але мама ніколи нічого не говорила ні про тата, ні про його батьків. Зате роботою завжди хотіла дорівнятися з тими господарками, де є в хаті чоловіки. Аби люди не казали, що «оце бабинська господарка». Хотіла найперше довести, що вона газдиня. Друге – що вона сама дитину в люди виведе. Третє – що їй ніхто по голові носитися не буде. І довела».

Понад третину століття – в гірському колгоспі з суцільною ручною працею

«34 роки мама відпрацювала у гірському колгоспі, де вся праця була ручна, – згадує Микола Шкрібляк. – Тільки в 1968-му нам провели світло в присілку, і ще лише через 2 роки влаштували транспортер на фермі, щоб гній вичищати… Всі корми носили на плечах. Я прорахував колись, скільки з’їдає одна худобина –  вийшла астрономічна вага, яку жінки-колгоспниці переносили на руках…

Починала мама ще з дідусем вівчарювати. За підсумками якогось там року їй (нагадую – «бандерівці»!) виділили поїздку в Москву до Мавзолею Леніна. І вона навіть хотіла цього. Спитала в батька: «Дєдю, Ви мене пускаєте? Я би поїхала». Він відповів: «Я тебе не тримаю, дитино. Але в чому ти поїдеш?». Сіли вдвох, пожурилися – і так нікуди й не поїхала. В неї ж навіть спідниці не було доброї, а ще черевики треба…

Потім доглядала колгоспних коней, була телятницею, дояркою, тваринницею на відгодівлі худоби… Ще й природжені ветеринарні здібності мала. Худоба її любила. Мама знала, якому теляті яка їжа більше смакує: тому тепліше, тому холодніше, тому густіше, тому рідше… Годує – кожного погладить. Деякі не хотіли пити воду з автоматичної напойки – мама з відра поїла. Холодної не хоче – доливала теплої, тоді воно п’є та ще й маму облизує. Завжди вичищені такі, ніби на виставку.

Інші жінки часом напівжартома питали: що це ти, Марійко, худобу колгоспну обходиш, як свою? Відповідь була: а худоба знає: вона колгоспна чи своя?

Бувало на фермі ніхто найстроптивішим коням не міг дати раду, тільки мама. До кобили Сивки, крім господаря і моєї мами, ніхто не міг підійти. А той, покійний їздовий Дмитро, ще й як вип’є – то навіть розпрягти Сивка до себе його не підпускала: могла п’яного до смерті забити, попри те, що чоловік – господар.

Здавалося, що мама родилася на коні. Коли прийшли «совіти», дід усе віддав до колгоспу – й кобилу Роїну, улюблену, яка багато провіанту хлопцям в ліс віднесла… Дуже строптива була, неспокійна…. Її в тому колгоспі майже вбили. А коли колгосп розвалювався, мама мала великі паї, то з усього попросила… віддати їй кобилу. Спитали, правда, що вона хоче, то й мама з гонором та наполегливістю сказала: «Ви мені здоров’я і моїх років не вернете, тому нічо не хочу. Але верніть мені кобилу – ту, яку дєдя колись віддав у колгосп». Звісно, що тієї самої кобили вже не було, але на фермі якраз маленька лошичка народилася. Її й дали. Мама виростила, ще й мої сини на ній каталися… Останню кобилу заледве переконали продати – до 77 років мама з нею ходила.

А ще мама мала бути видатним ветеринарним лікарем – просто не мала можливості вчитися. Талантом лікувати худобу володів і дід, це були їхні знання не лише з народної медицини, а й з офіційної, але мама в цьому пішла ще далі. Навіть, коли їй вже було за 80, телефон не змовкав з трьох сіл, адже наша хата стоїть наприкінці Яворова, зовсім поруч – Білоберезка та Великий Рожен. До речі, Буковину у вікно видко…

А коли ще в колгоспі працювала, то мало не кожних два-три дні за нею приходили, щоб до худобини покликати:  до корів, биків, овець, телиць, коней… Прийде ввечері додому, матка Васюта покладе на стіл вечерю, гляне у вікно й каже: «Марічко, ти би їла борше, бо то певно за тобов ідут – пес бреше…» Були випадки, що «офіційні» ветлікарі радили: «Йдіть до Шкріблячки в Плоский. Як вона не поможе – то вже ніхто не зарадить». Бувало, що по 2-3 дні сиділа коло чужої худоби… і грошей не брала! Натомість люди віддячували тим, що  приходили помагати – громадити, косити в сінокоси».

Мамина хата…

«Косити мама мусила збоку від інших, аби косарям на п’яти не наступала»

«Мама косила. Коли з нею косарі йшли косити, то рідко хто міг змагатися. І мусила косити збоку, аби передньому косареві на п’яти не наступала, – пишається Микола Миколайович. – Коли вже не годна була косити – клепала коси, лагодила їх. Всім помагала, особливо жінкам – клепала, хто просив. Любила косовицю.

Навчила і мене косити. Казала: «Або ти будеш косити так, як газди косять, або не будеш косити ніяк». «Як газди» – це так, щоби не видко було, де ручкИ сходяться… Ну я й учився косити, як газди.

От чого я таки не навчився – то це доїти корову. Хоча мама тримала дві корови, але коли «прийшла Україна» (за часів Незалежності – ред.), дві телиці, бика, коня і чотири вівці «про красу». Дід наш свою полонину мав, любив лагодити молочну продукцію – сири, будзи, і мама їх уміла добре робити.

Мама могла вистругати дошку – зробити поличку, стілець. Набити сапівно до сапи чи рускаля, до граблів, косу підправити.

Електропроводку в хаті рихтувала. Вимикач, розетку легко могла замінити.

Ніколи не соромилася носити чоловічі брюки. Коли якісь жінки робили їй зауваження на кшталт «шо ти в Николаєвих штанах ходиш?», то мама відказувала: «То шо, у ліс з сокиров і до кобили я маю йти в спідници?» А от косила якраз переважно у спідниці – казала, що дуже добре провіває J

Хотіла зробити з мене музиканта. Знала, що маю слух. Купила мені гармошку «Марічка» – за 25 чи 30 рублів (при тому, що заробляла на відгодівлі биків у колгоспі 48-50 грн на місяць). Та нічого не виходило в мене з тим гранєм, а мама не наполягала – бачила, що музиканта з мене не вийде. Але взяла і собі спробувала заграти! Тиснула кнопки, підбирала мелодію – і сама навчилася грати. Якось прийшов до нас родич, мама сидить на порозі та й грає. «Ади, ти вже до кого ходила вчитися? – здивувався. – Я би був навчив!» (Він сам грав на баяні, але мама самотужки зуміла!).

Коли приходили орати – сама водила коня, нікого не кликала до тієї роботи. Сани сама собі зробила, бо ж та кобила, яку в колгоспі дали «за паї», вже якраз підросла – а купити сани не було де. Познаходила шини, витесала, вкувала сама – все вийшло. «Шо ж, не виділа? Хіба в нас у хаті то не робили?» – пояснювала, коли всі дивувалися…

А 2004-му мама тяжко захворіла – хоча насправді нездужала все життя, від моїх трьох років мала хворе серце…»

«Після лікарні мама вже вишивала собі сорочку «на смерть».

«Вперше маму забрали в лікарню, коли мені було 3,5 рочки, – згадує чоловік. – Наближався Великдень, і тоді я вдома спробував допомогти своїй хрещеній прикрасити паски – «шишками», «кучерями», «зозульками»… А коли ми приїхали до мами в сусіднє село в дільничну лікарню і принесли свяченого – мені здавалося, що вона одужала! Бо аж засяяла, коли матка сказала їй, що «то Николай робив»…

Колись у молодості мама ткала, і хоча я навчився не від неї, вона згадувала, гірко сміючись, що коли вона ткала, то я їй «не давав жити» – все бігав малим попід верстат. Той верстат був маминою найдорожчою цінністю, бо зробив його мамин брат Дмитро (він був висланий до Сибіру, псевдо мав «Яблінка»). Такий був добрий верстат, що, як кажуть, «сам ткав» – біленький, з явора, дуже красивий… Коли мама захворіла – мусила його продати, бо не було грошей на лікування. Забрали верстат у виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина» в Косові, а потім слід його втратився…

Мама й вишивала, але рідко – колгоспна праця забирала весь час. Вишивала здебільшого весільні сорочки. І це йде врозріз з будь-якою етнографічною традицією: вона ж не була одружена, а «зведениця» (є таке негарне слово). Але люди любили її роботу й замовляли, переважно чоловічі сорочки. Та не пам’ятаю, щоби жоден з тих, кому вона вишивала, розійшовся.

Найбільше вишивала для мене. Кожен рік була сорочка – або до Великодня, або до Зеленої неділі.

Я дивився мамі в руки і хотів також спробувати. І пробував, коли лишала цю роботу і йшла до іншої, та  вона саме від цього заняття мене чомусь відганяла, казала: «Тобі нашо того? Не маєш що робити?» То якось я, вже студентом факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка, коли приїхав на канікули, взявся до вишивання – закінчив розпочату нею роботу. Мама тоді вишивала сорочку для своєї сестри Васюти, але чомусь ця робота затягнулася надовго. То я її завершив, а мама побачила вже коли майже все було готове. Робота була простенька. Чи похвалила її мама? Ні. Чи сказала мені «не роби цього»? Теж ні. В неї завжди була малослівна реакція, вона була скупа на похвалу…  Та принаймні, коли я вже почав багато вишивати, мама не була здивована. Але навчився від неї вимогливості до цієї роботи. Були такі  сорочки, що вона шила для мене, а деякі кольори по чотири рази порола – їй не подобався добір барв: або «глушит», або «їлит» (веселить), або «кричит»… Не могла вона дати оцінку вишивці чи будь-якій роботі в ту саму секунду, коли її побачила. Їй потрібен був час – добре роздивитися, подумати, а тоді сказати. І я, коли дивлюся роботу, (чи живопис, чи вишивку, чи писанку…) – не можу одразу дати оцінку. Навіть, якщо воно нікудишнє – не можна відкидати, ігнорувати. Це чиясь робота.

…Наступної зими після того Великодня, як мама потрапила до лікарні, вона вже вишивала собі сорочку «на смерть». Це був унікальний орнамент і гарна робота, такий глибокий модерн у народній вишивці… Не знаю, звідки ця стилізація рослинного орнаменту, що нагадує візерунки Ганни Шостак-Собачко. Хочу з того орнаменту зробити тепер якусь творчу композицію пам’яті мами. Та дякую Богу, що мама встигла цю сорочку зносити…»

«Рідко хвалила, але завжди допомагала»

«Як з вишиванням, так і з моделюванням одягу, мама майже ніколи мене не хвалила – максимум два-три слова могла сказати, – продовжує Микола Шкрібляк. – Але зате завжди допомагала.

Наприклад, дві пари костюмів для нашого дуету «Писанка» шила мама – вуйко прислав їй машинку з Сибіру, мама її сама опанувала (як і гармошку) – шила, ремонтувала! Тож у 1999-2000 роках допомагала мені з костюмами «Буковинське Різдво» і «Гуцульський Великдень» для Оксани Савчук та Івана Кавацюка. Ткала фрагменти для цих костюмів сусідка, а вишивали мама та двоюрідна сестра Марія…

У мене в дизайні одягу дуже багато білих костюмів – не можу від білого відмовитися, навіть знаючи, що це неправильно: на сцені білий колір невиграшний, площинний, деколи бликує. Але я так люблю… Бо мама, знаючи, що їй личить біла, або ледь жовтувата хустка, такі кольори носила. І білі квіти любила. Тьма білих квітів було в нас коло хати… І хоч мама вдягалася завжди скромно – трохи вишита сорочка, спідничка (ніколи не носила запасок – не бачила себе в запасці, лише у спідниці), жодних прикрас – та виглядала дуже гарно. Колись, коли я керував студентським театром, привїхала мама в столицю – вона всіх підкорила: світловолоса, блакитноока, висока і струнка, як балерина… Ще й мала дзвінкий, виразний, аж дівочий голос. Коли я працював у газеті «Чернівці», мама вже була старшою жінкою (близько 80 років). Ми з нею часто говорили по телефону (а мама читала газети, слухала радіо, знала всі події і новини, ще й чудово володіла українською літературною мовою – що було просто неймовірно для людини, яка все життя прожила в Карпатах). Тоді працівниці жартували, що я, мабуть, з якоюсь дівкою говорю…

Мами не стало в майже 85 років.. А я й тепер з нею говорю. Подумки…

Маріанна Антонюк

Запис Микола Шкрібляк: «Мама любила білі квіти…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Росла вона у доволі заможній родині – батько мав посаду на місцевому заводі. Але, як і більшість народжених після великої війни, буковинських дітей, Марію та її на рік молодшого брата Івана змалку привчали до праці. Дівчинку, звісно, вчили рукоділля. Геть невеличкою ще, у 12 років, вишила свою першу сорочку. Просту, червоно-чорну, зі скромними візерунками – дитина ж бо вишивала. Навчилася переважно від бабусі, але і дідусь умів тієї премудрості. І хоч на початках дуже переживала, коли щось не виходило, а бувало, й ховала зіпсовані полотна від своєї мами – справа пішла… Тепер у окремій кімнаті бабусиної хати в Берегометі зберігається понад два десятки вишитих сорочок – по кілька для кожного члена родини. А ще ж рушники та інші гаптовані візерунками вироби… Пишаюся тепер згадкою, що частина того творилася на моїх очах – я малою бачила, як бабуся Марія сиділа за столом і тримала в руках довгі та білосніжні полотна , які потім перетворювалися в неймовірні вишиванки. На жаль, у кімнаті з вишиванками буває все менше відвідувачів. Усе тому, що вже 20 років моя бабуся живе за кордоном. І щодня, спілкуючись з рідними сучасними засобами зв’язку, запитує: «А як там мої вишиванки?»

Для неї це спогади, частина її життя, її святиня та обереги, які вона передала дітям і онукам. І це навіть те, що допомогло їй адаптуватися в новому для себе світі – в далекому Ізраїлі, де вона мешкає вже 20 років.

Спочатку вона сумувала за Батьківщиною. Але її так тепло прийняли в чужій країні, що навіть коли бабусі було вже геть важко впоратися зі спогадами, нові єврейські друзі просто приходили до неї і просили навчити вишивати. Ну або принаймні показати хоч декілька найпростіших візерунків! А за вишиванням плинули й задушевні розмови, і зароджувалася щира дружба. Відтоді там так полюбили і бабусю, і її мистецтво, що деякі бабусині друзі спеціально придбали вишиванки і вдягають їх практично на кожне свято.

Вишивальниця Марія Мачужак з чоловіком, який у гуцульському капелюхові і з топірцем

А особливо тішить Марію з Берегомета те, що вишиванку вдягає її ізраїльський чоловік Шельтьєро, з яким вони побралися 19 років тому.  Навіть дві – обидві вишила йому Марія з Берегомету уже за роки шлюбу. І тепер майже щодня бабуся вишукує в інтернеті нові орнаменти, візерунки, поєднує, вигадує своє. Найбільше їй подобаються яскраві кольори : червоні, оранжеві, рожеві, жовті. І моя вишита бабусею сукня (на першому фото) – така яскрава, як бабуся любить!

Марія БОДНАРАШЕК, «Версії»

Запис Марія з Берегомета, яка вдягнула у вишиванки ізраїльтянина спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Апеляційна палата Міністерства економічного розвитку і торгівлі України відмовилася реєструвати День вишиванки. Про це повідомила Леся Воронюк, голова оргкомітету ГО “Всесвітній день вишиванки”:

– А я сьогодні почуваюся “лнр-івською” пропагандисткою-колорадкою :( , адже по суті всю діяльність 12 років життя сьогодні Держава Україна назвала такою, що суперечить публічному порядку і є загрозливою для державного устрою. На офіційну відмову треба чекати місяць, але ось розшифровка того, що може означати ця відмова – що ми намагаємось запатентувати те, що містить порнографію, є антидержавним, расистським закликом, нецензурною фразою, не відповідає фундаментальним правовим нормам державотворення”, – написала вона.
Вважаємо за доцільне надати тут кілька фото тих, хто порушує публічний порядок і загрожує державному устрою (за логікою міністерства).

Запис День вишиванки суперечить принципам моралі і гуманності? У міністерстві відмовилися зареєструвати свято. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 “Сонячні діти” (дітки із синдромом Дауна) разом зі своїми матерями дефілюють у вишиванках:

Майстер-клас із зав’язування хустки різних районів Буковини

Також відбувся день Чернівецького транспортного коледжу. Кожен охочий мав змогу  помилуватися моделями різноманітних транспортних засобів.

Провели низку цікавих майстер-класів та ярмарок солодощів. Усі зібрані кошти використають для закупівлі приладу, який виявляє вади слуху у немовлят.

 Арт-об’єкт «Вишивана Україна» створена педагогами та учнями Вищого професійного училища №3

Родзинкою свята став етно-фешн показ, на якому чернівчани та гості нашого міста мали змогу насолодитися красою найрізноманітніших вишиванок. В етноподіумі брали участь не тільки досвідчені дівчата, а й малеча від чотирьох років. Гостей розважали дитячі колективи та  виконавець Микола Задора.

Ну і традиційне – перевдягання Європи (статуї над входом до ресторану “Панська гуральня).

Уляна КАЛИН, студентка 2-го курсу кафедри журналістики філологічного факультету ЧНУ

Запис Свято вишиванки у Чернівцях: як це було спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Ігор Житарюк. Вишиванка (2006)                Семен Прохоров. Дівчина (1925)

Сорочки Північної Буковини кін. ХІХ-поч.ХХ ст. Фрагменти. З колекції Черівецького художнього музею та приватних колекцій

Мотив вишиванки. Показ колекції  Sportmax (Мілан-2016)

Людмила Богдан, Чернівці. Веснянка. 2015. Акварель

Модний дім “Гуччі”                            Колекція Жана Поля Готьє

Всесвітній день вишиванки народився у Чернівцях 2006-го. І вже за 4 роки тріумфально поширився до відзначення на державному рівні – щороку, третього четверга травня. А 2011-го, зібравши понад 4000 людей у вишиванках, чернівецька акція потрапила до Національної книги рекордів Гіннеса, побивши попередній рекорд у 3228 осіб.

Ініціатором створення такої традиції стала група активних студентів історичного факультету ЧНУ, яку очолили нинішня київська письменниця Леся Воронюк, Олександр Ткачук і Михайло Павлюк – сьогодні перший заступник губернатора краю, яких надихнув на це однокурсник Ігор Житарюк: він завжди приходив на заняття у вишиванці. Студенти домовилися певного дня всі разом одягнути вишиванки. Згодом акція набула в Чернівцях популярності, а за кілька років у чернівчан з’явилися прихильники у багатьох містах України та за її межами. 2015-го свято набуло всевітнього масштабу: до акції долучилися понад 50 країн світу.

Чернівці завжди були значним центром традиційної культури. Здавна буковинська вишиванка є одним з найбільш поширених та улюблених видів національного народного мистецтва. Українські етнотрадиції Північної Буковини століттями формувалися на грунті взаємовпливів  різних культур: як української, так і румунської та бесарабської. Розмаїття її унікальних геометричних і рослинних  орнаментів та кольорів відтворюють особливості місцевих народних традицій.

У післявоєнний час український етнограф Авксентій Федорович Яківчук понад 50 років ретельно досліджував народний одяг Північної Буковини й створював колекцію, яка дала поштовх колекціям кількох чернівецьких музеїв. Обласний музей народної архітектури та побуту, створений у Чернівцях 1977 року, зберігає понад 8 тисяч етнографічних експонатів, серед яких чимало цінних зразків буковинської народної сорочки усіх районів краю. З мистецькими особливостями буковинської народної вишивки від 1996 року широко й систематизовано знайомить Чернівецький художній музей постійною експозицією «Орнаментальне мистецтво Північної Буковини ХІХ-ХХ ст.», яка спочатку була чи не єдиною такого роду серед художніх музеїв України.

Буковина та Чернівці буквально дихають повітрям народного мистецтва. Сьогодні праця відомих збирачів вишиваних узорів Буковини Еріха Кольбенгаєра та Георгія Гараса пустила потужні пагінці у чарівній царині буковинської вишивки, завдяки творчій діяльності організаторів студій, клубів, проектів, виставок тощо. Широко відомі у Чернівцях автор численних мистецьких проектів Світлана Крачило, педагог Любомира Влад-Зайцева, засновниця та організатор щорічних виставок «Вишиваний дивотвір» Одарка Кучерява, відомий народний майстер, колекціонер, етнограф, заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк…

А два буковинці у вишиванках з чудового твору  заслуженого художника України Ореста Криворучка  подолали кордони ще за радянських часів, 1984 року. Витончена мініатюра українського митця – екслібрис для італійця Джузеппе Фавілі – того року відзначена премією на Міжнародному конкурсі екслібриса в Італії.

Чернівчанка Ірина Дем’янчук здобуває професію дизайнера в Парижі, в одному з провідних європейських інститутів у сфері моди та дизайну – Інституті Марангоні і отримала під час тижня моди в Парижі звання «Найкращий дизайнер 2017»… 

Вишиванка на вулицях сьогодні – вже зовсім не дивина. Вона присутня в гардеробі багатьох жінок та чоловіків як для урочистих подій, так і на щодень.

«Стильний, практичний, але ексклюзивний одяг виник лише тому, що старовинним вишиванкам дали ще один шанс» – Світлана Крачило.

Свято української народної сорочки живить великим натхненням професійних художників, модельєрів модного одягу та народних майстрів. Сучасна мода на українську сорочку, зокрема на буковинську, зумовила створення дизайнерських моделей, удекорованих  мотивами традиційного орнаменту, в колекціях відомих модних домів Європи

розробляють нині як вітчизняні дизайнери, так і відомі кутюр’є інших країн. Унікальні авторські вишиванки є у колекціях Валентино, Гуччі, Готьє, «Спортмакс» та інших. Популярність вишиванки зростає, і в масовій свідомості сформоване позитивне  її сприйняття як стилю чи символу – як нині кажуть, бренду.

Творча атмосфера  Всесвітнього дня вишиванки пробуджує в людей найкращі почуття, головне з яких – причетність до свого народу, до його історичної спадщини. Можна стверджувати, що  подібні яскраві акції збагачують та прикрашають життя. Віриться, що мистецтво вишиванки, як і вся нев’януча цінність української культури,  буде завжди збагачувати світ.

«Відколи День вишиванки вийшов у світ, ми навчили іноземців у всьому світі говорити слово «вишиванка»: не перекладати його як «embroidered shirt» (вишита сорочка), а саме «Vyshyvanka». Тепер це слово – бренд, а не означення будь-якого одягу з будь-якої країни, прикрашеного вишивкою» – Леся Воронюк

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України

Запис Вишиванка – ключ до краси й гармонії Всесвіту спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Київському культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький арсенал» на початку цього тижня з нагоди Всесвітнього дня вишиванки у рамках дипломатичного прийняття «Українські амазонки» відбувся етнопоказ за участі жінок-учасниць бойових дій на Сході України, волонтерок та військових журналісток. На подіумі вони демонстрували одяг з елементами вишивки провідних українських дизайнерів.

– Скільки позитиву у цих дивовижних жінках, – ділилася враженнями поетка, начальник управління культури ОДА Віра Китайгорордська. – Які вони вишукані, як достойно трималися! Серед них були навіть полковники! З передової, де нарівні з чоловіками захищають зі зброєю в руках батьківщину, з окопів вони вийшли на подіум. І ми вкотре  переконалися, що попри все, що довелося їм пережити, вони залишаються прекрасними українками. Якщо чесно, це було щось неймовірне!  Уявляєте, 30 жінок, які приїхали щойно з фронту, дефілювали подіумом у вишитих сукнях від сучасних українських дизайнерів!

До події організатори також підготували тканий рушник для урочистого проходу, виставку 40 картин на тему вишивки від десяти сучасних художників з усієї України, масштабні картини-полотна “Українські амазонки” та 2Д-маппінг Петриківського та Самчиківського розпису, а також організували виставку старовинних строї з колекцій традиційного вбрання з усіх регіонів України.

Серед спікерів заходу – дружина президента Марина Порошенко, перший заступник голови ВР Ірина Геращенко, віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе, представники Міністерства інформаційної політики України та громадської організації «Всесвітній день вишиванки».

Для глядачів провели майстер-класи з народних танців, організували експозицію сучасних художників України та виставку старовинних строїв з колекцій колекціонерів з різних регіонів України.

– Ми хотіли показати, що українська жінка навіть коли воює, залишається прекрасною. Вона є донькою, мамою дружиною, та коли треба може поруч із чоловіками взяти зброю до рук, – підкреслила радник Міністра інформаційної політики України з питань міжнародної комунікації, керівник проекту «Українські амазонки» Марина Соботюк.

Гості урочистого заходу (зліва направо) Віра Китайгородська, начальник управління культури Чернівецької ОДА і мати Лесі Воронюк, голова Чернівецької облдержадміністрації Олександр Фищук, а також Леся Воронюк, одна із засновниць Всесвітнього дня вишиванки, буковинець Олександр Ткачук та Ірина Мітнович, члени оргкомітету.

А це ті, ким усі ми гордимося, – прекрасні українські жінки, які стали на захист неньки-України. Їм личить вишуканість, їм пасують вишиті сукні від сучасних дизайнерів…

Запис Українські амазонки – з окопів на подіум, або  Всесвітній день вишиванки у країні, яка воює спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Старовинна сорочка, яка передається в родині з покоління в покоління, не є родинним витвором, але жінки в цій сім’ї вишивати вміють і люблять. Бабуся Ірина-Орися Єленчук працювала на взуттєвій фабриці бухгалтером, а творча душа не давала спокою рукам: у вільну хвилинку жінка вишивала. Навчила вишивати і дочку, і онучку. Сама зараз уже у поважному віці, майже повністю втратила зір, але онучка перейняла її захоплення. До бабусиних подушечок-ясиків, маминих серветок додалися ясики Анжели-Діани: з зображенням квітів, кумедних тварин, символічних сердечок. «Колись я не вміла ще вишивати і багато гудзів робила»,  – сміється дівчинка і каже, що колись таки вишиє гарну сорочку. Зараз їй подобаються рожеві і салатові кольори, але вони не є традиційними для української вишиванки. Тож її сорочка буде іншою. А може, саме ці кольори стануть її авторською знахідкою у сучасній вишивці – хтозна…

Анжела-Діана гарно вчиться, навіть минулого року отримала грамоту за участь в конкурсі з української мови. Відвідувала гурток бісероплетіння, танців, захоплюється хенд-мейдом, до сьогодні мріяла дорости до бабусиної сорочки, і ця мрія вже здійснилася. Друга ї мрія – мандри. І це також колись втілиться.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

P.S. З блакитноокою нинішньою власницею старовинної сорочки Анжелою-Діаною Кутною нас познайомила ще одна чернівецька колекціонерка вишиванок пані Марія Міндрішора.

Видається, що її вишиванки додають їй не лише молодості, стильності і краси, а й доброти та всеохопного бажання усім допомогти і підтримати – як-от і цій чарівній дівчинці, онучці Орисі Єленчук зі Старої Жучки…

Запис Код нації. Школярка вперше святкуватиме День вишиванки у прабабусиній сорочці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сашко ТКАЧУК – буковинець, який за короткий час з журналіста-початківця перетворився на зірку. Це й не дивно – із його могутньою фігурою у вишиванці, колоритним козацьким чубом і численними талантами: фотографа, відеооператора, автора пісень і невтомного генератора ідей. Політолог за освітою, здобуваючи журналістський досвід спочатку в газеті, а згодом на телебаченні, захопився «мистецтвом зупинення миті», на початках підробляв фотографом на весіллях та інших забавах. Урешті досяг рівня, коли цікавим стало не спіймати кадр, а розкрити ним характер, таємницю. Далі – більше: захотілося вишикувати кадри в усвідомлений, структурований рядок-історію. Так у його життя прийшло відео. А коли почалася війна, мобілізація Сашка мобілізувала і його таланти. І з’явилися кліпи на пісні буковинки Марини Тимофійчук, пісня «УкрОп» у виконанні козак-рокерів «Гайдамаків», проект «Музика воїнів».  

Кілька Великодніх днів Сашко перебував у Чернівцях, тож розповідь про карколомні сюжети у житті «Мамая з Чагра» (саме такий позивний в Олександра, який провів кілька місяців, охороняючи морський кордон у Запорізькій області) – з перших вуст.

З вишиванкою по життю

 – Хто посіяв у твоєму серці зерно патріотизму?

– Мама і дядько – історики, це люди, які в дитинстві давали читати правильні книжки – українські, а не тільки радянські. Вдома – величезна бібліотека. Ще з дитинства мені розповідали про різні традиції, історію. Я дуже вдячний за це моїм рідним, взагалі, для мене найдорожче – це сім’я.

– Вишиванка-стайл – теж звідти?

– За духом – так. А ідея запровадити День вишиванки, який ми з друзями проводимо вже 8 років поспіль і який поширився з Чернівців на всю Україну, народилася спонтанно, на перерві між парами в Чернівецькому національному університеті. Якогось дня один з наших друзів прийшов у вишиванці, а Леся Воронюк сказала: «А давайте зробимо свято». Зробили, починалося воно з 50-ти людей, а тепер до нас долучилися інші міста.

– Ти шукав на Фейсбуці інтерактивну карту України… Це для якогось нового проекту?..

– Для того ж Дня вишиванки. Ми хочемо зробити інтерактивну карту, щоби людина «клікнула» на будь-яку область України, і їй одразу «видавало» всю інформацію, пов’язану з вишивками, традиціями, які саме візерунки та кольори на вишиванці, що вони символізують, як з’явилися тут… Вишиванка стає зараз модною. Хтось її вдягає свідомо, хтось несвідомо, не розуміючи значення. Вишиванка – це своєрідне послання, набір кодів. Кожен узор вказує, з якої ти області, що хотіла сказати майстриня… Тож є отака глобальна ідея: дослідити цей величезний і дуже цікавий пласт культури, щоби люди могли дізнатися про свої традиції і щоби це залишилося нащадкам. Приміром, ти народився на Донбасі й думаєш: «Яка в мене вишиванка?». А відкрив карту – ось тобі й традиції, й історія вишиванки твого регіону. У світі сучасних технологій важливо залишити це саме в такій формі. Це потрібно для розуміння своєї ідентичності.

– Чи є якась людина, яку ти наслідуєш у житті чи творчості?

– Ні, немає. Якщо чесно, то я намагався, але в мене не вийшло. Бо зазвичай я поглинаю від кожного потроху і в мене немає кумирів. Як у житті, так і у творчості.

 Від лінощів – до творчості

 – До професії журналіста мене штовхнула лінь, – сміється Сашко. – Здавалося, що це дуже легка робота. Але коли подорослішав, зрозумів, що треба працювати, щоби чогось досягнути у будь-якій професії. Просто у творчій ти працюєш мізками, а це зовсім не легше, ніж фізична праця.

– А як став фотографом?

– Коли мені було років 14, удома з’явився фотоапарат. Його купили не для мене, а просто щоби був, щоби знімкувати якісь сімейні свята. Щось клацав ним. Не можу сказати, що я робив це тоді свідомо чи з натхненням. Захопився фотографією пізніше, почав  фотографувати квіточки, песиків, потім дівчат. І так став фотографом (сміється – авт.) Якщо серйозно – то зрозумів, що мені подобаються люди, спілкування з ними. А фото – це і є люди та спілкування. Відчув, що то моє. І зараз віддаю перевагу портретам. Бо люди – це емоції, стан душі, який можна передати. Макрозйомка чи природа – не наскільки цікаві, як люди. Хоча це теж знімаю, та лише тоді, коли всередині не натхненний, просто з їхньою допомогою відволікаюся. Бо коли знімаєш людей, це виснажує, а коли природу, то це, навпаки, релаксує й надихає.

– Режисура – це інший жанр мистецтва. Що наштовхнуло спробувати себе і в цьому амплуа?

– Так, це зовсім інше. Якщо фотографія – це, скажімо, основоположне, то після неї йде відео – картинка в русі. Мені захотілося створювати картинки, які рухалися б, і вкладати в це свій зміст. Насправді доволі непросто зробити одну фотографію і спромогтися вкласти в неї всю режисуру, сюжет… Тож іноді (але не завжди) простіше розповісти історію, коли цих картинок більше. Навколо безліч подій, яких хочеться показати через власне бачення. Відео дає таку можливість.

– Звідки ти черпав знання для створення відеотворів?

– Я працював на телебаченні, тож маю певний досвід. Знання про технічні моменти черпав з Інтернету. Якісь нюанси підказували колеги. Але найбільша складова творчості – самонавчання. Відео – це те, що мені подобається робити, в ньому мої бачення і відчуття.

– Надалі фотографія й режисура будуть поєднуватися у твоїй творчості чи ти присвятиш себе чомусь одному?

– Як буде натхнення, як складуться обставини – поки що не знаю. Я хотів усе життя займатися фотографією, але зараз склалося по-іншому: є можливість для режисури, але однозначно закидати фотографію не збираюся. Фотографія є комерційна і некомерційна. Я вже тривалий час цим не заробляю, але вона дозволяє мені залишатися на плаву у творчому руслі, реалізовувати свої проекти і бачення. Творчість – це не завжди комерція. Якщо ти хочеш заробляти швидкі гроші – йди розвантажувати вагони.

Закономірність випадковостей

– Як виникла співпраця з Мариною Тимофійчук (чернівецька співачка і, певний період, чиновниця – авт.), з гуртом «Гайдамаки»?

– З Мариною я познайомився на Майдані, де вона знімала свій кліп. Вона попросила у мене допомоги. Я дав їй потрібну техніку, заодно залишився на зйомку кліпу. Так і здружилися, а вже восени, коли я приїхав у відпустку зі служби (Сашко пішов туди добровольцем – авт.), Марина запропонувала мені зняти кліп на пісню «Я не дозволю вбивати мого брата». Коли ти пов’язаний у роботі ще з кимсь, ви повинні  знайти консенсус, поєднавши дві ідеї, два задуми в один. Щоб відчути всі тони, півтони, я прослухав пісню багато разів, – тільки «пропустивши» композицію через себе, можна зрозуміти, що хотів сказати автор. Бо кожний вірш пишеться із конкретною метою. Так і почали співпрацювати. Пізніше зняв кліп на її пісню «Герої повертаються додому».
А от з «Гайдамаками» взагалі дивовижна історія вийшла. Я написав пісню «УкрОп» («Український Опір» – авт.). Узагалі, тоді, восени, в мене була якась душевна потреба написати таку пісню… Осіння депресія, у повітрі – невизначеність щодо ситуації на фронті, люди морально видихалися через події в державі… А я за своїм характером не терплю такого стану і намагаюся якнайшвидше його позбутися: я все завжди вирішую на позитиві. От тоді й виникла ідея написати пісню, яка дала б людям якусь «надію», подарувала драйв. Пісня – це така штука, яку зрозуміють усі. Слова писав такі, щоби вони усім сподобалися: і дітям, і молоді, і людям у віці. І кліп, власне, теж знімав із такою метою: там показані всі верстви населення, зображена українська сім’я і демонструється, що від справ кожного залежить майбутнє держави. Така була ідея пісні, та я не знав, хто міг би її виконати. Підказала моя колега Леся Воронюк: «А подзвони-но «Гайдамакам». Тобто цей дзвінок не був цілеспрямований. Я зателефонував хлопцям і запропонував їм пісню. Лідер гурту Олександр Ярмола відповів, що вони «не беруть чужі пісні». Але пообіцяв послухати. А згодом передзвонив  і сказав, що їм сподобалося: «Отже, записуємо».

Взагалі я з ними зійшовся у творчому ключі, у плані співпереживань, адже вони у піснях так само розповідають про події в країні. Вони пишуть військово-патріотичну музику, а тексти їхні насичені патріотичними мотивами. Вони козаки, я теж себе так позиціоную.

«Тим, що я створив, будуть надихатися нащадки – маю надію»

 – Культурно-мистецький і військово-патріотичний проект «Музика воїнів» (серія кліпів, де військові музиканти у формі, із вигаданими псевдо виконують на різних музичних інструментах відомі композиції) став дуже популярним в Україні. Яка його головна мета?

– Є кілька завдань. Головне – показати, що українські військові – це не варвари, не карателі, а культурні й виховані захисники своєї держави. Окрім того, музика – це те, що залишається у вічності. Адже у нас є і стародавня музика, і фольклорні пісні, які прийшли з минулих століть. Тож маю надію, що моїм проектом будуть надихатися наші нащадки і знатимуть, за що боролися їхні предки.

Насправді є багато військово-патріотичної музики, але не всі її чують. Тому ще одне завдання, яке стоїть переді мною – донести цю музику до великої кількості людей. Цей проект покликаний об’єднувати людей і надихати на краще. Створювати позитивні емоції, давати надію на перемогу й мир. У рамках цього проекту вже виконувалися духовний гімн України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» на бандурі, «Аркан» на сопілці, Гімн України на віолончелі, «Місячна соната» на фортепіано, «Лента за лентою» на шотландській волинці. Незабаром пролунають композиції на скрипці і кларнеті.

– Розкажи, будь ласка, про проект «Інформнапалм» і як ти став його частиною?

– Це волонтерський потужний антипропагандистський проект проти Росії. Це велика мережа волонтерів та інформаторів, яка висвітлює події війни на Сході. Її створив мій колега, буквально на бажанні протидіяти. Мене це теж зацікавило і я почав працювати. Проект складається з людей, які збирають інформацію з відкритих джерел, роблять розслідування, зокрема, за допомоги соцмереж. Наприклад, російські військові виставили фото в соцмережах. А наша команда з допомогою геолокації (функція, яка показує будь-де і будь-кому, де ви зробили це фото) доводить, що вони дислокуються не на полігоні в Росії, а на території Донецької області. Інколи навіть місцеві жителі телефонують і кажуть: а в нас відбувається те-то і те-то. Ми перевіряємо інформацію і передаємо її аналітикам, які, в свою чергу, систематизують і оцінюють. «Інформнапалм» має велику доказову базу військових злочинів російської армії і сепаратистів, яка складається з унікальної інформації, а не просто для «галочки».

– Ти вже тривалий час працюєш у Києві. Чи мав це колись за мету?

– Так, і я скажу, чому. У Чернівцях мені добре, але тісно. Місто маленьке, а я на зріст великий – не поміщався (сміється – авт.). Просто приходить певний момент, коли ти розумієш, що треба рухатися далі. У Києві просто більше можливостей для самореалізації.  У Чернівцях є шанс проявитися новому поколінню молоді.

– Для когось солодке слово «влада», для когось – «гроші».  А яке найсолодше слово для тебе (якщо б тебе запитали 3-4 роки тому, не в час АТО)?

– Певно, я міг би спокуситися, якщо б мені сказали «подорожі». Бо гроші та  влада – речі, які рано чи пізно закінчуються, а подорожувати можна вічно.

– У тебе з’явилися люди, готові фінансувати зйомки? Чи й надалі все самотужки?

– Поки що все на волонтерських засадах. Думаю, варто почати фандрайзинг (пошук і збір коштів, інвесторів для здійснення проектів – авт.).

– Як гадаєш, якщо б доля не штовхнула тебе в обійми війни – чи створив би ти те, що створив?

– Думаю, ні. Обставини змінюються і мобілізують творчі думки, потенціал на щось інше. Я не зняв би це. Але зробив би щось інше, бо стояти на місці – це не моє.

Ксенія ВЕРБОВСЬКА, «Версії»

Запис «Мамай з Чагра» Олександр ТКАЧУК: «Стояти на місці – це не моє» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

15 травня на Центральній площі відбулася зустріч чернівчан з народним депутатом України, кандидатом у президенти Олегом Ляшком.
Під час виступу Олег Ляшко наголошував, що саме головне – це зберегти територіальну цілісність України. Українців не поставить на коліна вже ніхто і ніколи. Також Олег Ляшко говорив і про пенсійну реформу, особливо жінки збільшенням пенсійного віку «завдячують» Януковичу і Тигіпко. Останній теж є кандидатом в президенти. А для місцевих нечесних чиновників Ляшко пропонував брати вила і виносити останніх з засиджених кабінетів. Дехто з чернівчан вила приніс, але охоронці порядку порадили на мітингу їх не використовувати.

А під час зустрічі з Олегом Ляшком декілька раз починалася злива, але люди продовжували ще півтори години брати автографи і фотографувалися з кандидатом у президенти.
Чернівчани спілкувалися, обговорювали політичну обстановку в Україні та майбутні вибори.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Травневі зустрічі на Центральній площі… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фото Руслана КОЗЛОВА, “Версії”

Запис “Вишивані” Чернівці (фоторепортаж) спершу з'явиться на Медіа-Версії.