Тож під завісу сезону Чернівецький облмуздрам підготував прем’єру. За іншою п’єсою цього автора – монологом-трагікомедією «Справжня історія фрекен Хільдур Бок, ровесниці століття».

Сюжет – невідома історія життя відомого персонажа: «домоправительки» фрекен Бок з трилогії Астрід Ліндгрен про Карлсона.  Історія драматична, місцями навіть трагічна, але розказана дотепно, легко і до певної міри весело.

Тож обраний режисером Дмитром Леончиком спосіб подачі матеріалу – бурлеск – цілком відповідає ідеї поєднати невідповідне, сміятися крізь сльози, виливати біль через регіт. У цьому ключі вдало підібраний і костюм героїні – рожеві лосини, пір’яне боа, спідниця-пачка. Час від часу на цей травестійний «лук» накидався то банний халат, то кумедний плед, то лікарняна уніформа – залежно від повороту оповіді. Монолог фрекен (панни) Бок, чи то пак, уже фру (пані)  Йенсен за півтори години стільки разів змінював структуру і «жанрові різновиди», що не втомив глядача: вона і оповідала усамітнено, і комунікувала з глядачами, і відповідала невидимим співрозмовникам по телефону, і співала зі спеціальної маленької сцени, і мовила з імпровізованого екрана… Загалом було не нудно.

Чи такою хотів би бачити свою героїню автор п’єси? Важко сказати, адже на самому її початку зазначається, що «це дуже стара і огрядна жінка, одягнена просто, по-домашньому. І розмовляє вона просто та спокійно. І нікуди, нікуди не поспішає». Натомість режисер запропонував глядачеві персонажа дуже активного, і до того ж у чудовій (браво, Лариса Попенко!) фізичній формі. Має на це повне право. До речі, у київській постановці Стаса Жиркова «Білка, яка жила сто років» за цією ж п’єсою актриса Віталіна Біблів узагалі, можна сказати, юна дівчина: зіграла «ровесницю століття» у свої неповні 40. І наскільки можна судити з доступних на ютюбі уривків відео з вистави, ця володарка минулорічної нагороди за найкращу жіночу роль також всупереч автору не обрала стиль «розмовляти просто та спокійно і нікуди, нікуди не поспішати».

Читала передпрем’єрні зізнання чернівецької акторки, що ця роль стала для неї експериментом, на який непросто було наважитися. Якщо геть відверто – я не впевнена до кінця, що це справді роль для пані Лариси. Наскільки вона переконлива як драматична актриса, настільки переграними і неприродніми виглядають мені її комедійні прийоми. Та це суб’єктивне відчуття. Зрештою, фрекен Бок зіграна і приязно прийнята публікою.

Не надто вдаються нашому театру (не лише в цій виставі) і моменти живого спілкування з глядачем. Для експромтів потрібні або актори з блискучим почуттям гумору (а це, погодьтеся, таки Божий дар), або  «імпровізації» мають бути дуже ретельно підготовлені.

І про деталі. Адже можна списати з корабля історії Чехова, але забувати його цитату про рушницю, яка, якщо вже є на сцені, то мусить вистрілити, неприпустимо.

Тож попри розгул бурлеску у всіх його проявах, кожна річ, яка з’являється на сцені, має мати сенс. Який глибокий сенс численних іграшкових каченят, окрім крякання невпопад – незрозуміло. Також не дуже ясно, яку роль грала у постановці ванна, яку тягали туди-сюди по сцені і постійно шукали їй застосування. Та і в п’єсі її не було. Але хай, вважатимемо, що це нагадування про оригінальний текст – там, звісно, була не велика ванна, а маленька балійка, в які фрекен Бок мила ноги, та вже гай. Художник так бачить.

На мій особистий превеликий жаль, не обійшлося без похабщини – дрібноепізодичної, та все ж. Коли героїня зазирає на телефон крізь розчепірені ноги. Ну якось то… реально ні до чого. Навіть попри те, що бурлеск – це  «навмисна вульгаризованість». Але чи є сенс обмежувати режисера, якщо він відгукується на запит публіки: адже на цій доволі-таки глибокій і дотепній виставі чернівецький глядач найголосніше сміється зі слова «какати»…

А загалом вечір був доволі милий. Зрештою, завдяки цій прем’єрі захотілося знов пролистати старого-доброго Карлсона, глянути його пригоди, намальовані норвезькими аніматорами і озвучені українською (зокрема, фрекен Бок – Тамарою Яценко), погортати ютюб з фрагментами вистав столичних  театрів. Мистецтво таки спонукає

Маріанна Антонюк, спеціально для «Версій»

Запис Зворотний бік Карлсона спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У повісті «Земля» (1902 р.), яка була написана на основі реального братовбивства, що ста­лося восени 1894 р. в с. Димка, Ольга Кобилянська змалювала широку картину життя буковинського села. Син селянина убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину батькову землю. Прототипами героїв повісті стали члени родини Костянтина Жижияна — Михайло і Сава (у повісті — Федорчуки). Земля, зароблена батьками, не дістається жодному з синів. Один лежить у ній, інший, братовбивця, позбавлений її батьками. Самі ж батьки більше не мають кому передати все, заради чого страждали.  Основною сюжетною лінією  є переживання батьків – Івоніки й Марії. З цією лінією органічно зв’язані дві інші – кохання Михайла й Анни та Сави і Рахіри…

«Es liegt um uns herum gar mancher Abgrund, den das Schicksal grub, doch hier in unserem Herzen ist der tiefste», – Юнас Лі

«Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях вона найглибша»

«В деяких днях, коли небо прибиралося у синявий шовк, а сонце розходилося самим блискучим золотом, коли тепло все переймало і розпирало, добувалося неначе силоміць із землі наверх,— жилося прегарно! Такі дні були милі для Івоніки. Тоді він сам до себе усміхався та приязно розглядався. Переживав сам стан землі й був із нею одним. Знав все, що було любо і збіжжю, і всьому, що піднімалося з неї, особливо ж по дощі. Неначе чув і бачив, як земля з задоволенням розходилась, розкошувала, як її соки відсвіжувались і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами…»

«Жінка призначена чоловікові, як смерть від Бога».

«Він говорив так рішуче й переконуюче, так щиро, що вона не могла не повірити добрим успіхам в будучності. У ній оживилася надія наново, і вона усміхнулася. А однако ж затремтіло в її душі вже в найближчій хвилі болюче, мов заткнене десь в однім закутку серця жало, коли згадала хвилину, як він заявить батькові, що ось він має сватати наймичку Анну».

— Шиєш весільну сорочку? —сказала з легким глумом, також уже подразнена, ніби притакуючи своїм словам, Рахіра. — Може, й весільну! — відповіла Анна коротко.

«Рахіра – або земля!»

— А «сусідній» ліс до чого? — спитав його Сава з глумливим усміхом, вказуючи головою на безлистий ліс, що стояв недвижно, мов вкопаний.— Від чого ліс?..

«Тут проблисло йому мов світлом у душі: «Він буде говорити з татом по дорозі про себе і про Анну, буде говорити, аякже! І так уже за два дні святого Михайла! А на самоті удвох представив би татові все красно, попросив би та й здобув би тата на свою сторону. Відтак мав би лише з мамою упоратися. Урадувався сею думкою, мов здобутком… «Але чи добре прискорювати речі, що мали свій означений день на порішення? — відгомоніло йому десь неясно в глибині душі. — Чекати так довго на Михайла, а тепер два дні перед Михайлом заговорити?… Чи вийде се на добре?… Святий Михайло був його патроном…»

— Ваш Михайло лежить застрілений в “сусіднім” лісі, ідіть та й візьміть собі його!

«Наступила глибока тишина. Здавалося, немов кожний звук у сивій імлі давився… Він глянув…
На возі лежав простягнений білий-біліський його син…
Тяжка, кривава мовчанка…
Добру хвилю витріщався на нього, відтак підняв руку, погладив молоде обличчя, з якого зникла остання крапля крові, а відтак, обернувшися нараз до людей, кликнув: — Він неживий! — Якийсь голос спав молотом на нього: — Неживий!»

«Щось строге, невмолиме стоїть між ними й замикає їм уста. Тому одному він кориться: тій невидимій, залізній силі, хоч і не знає, що се таке.»

«Нехай господь поступить із ним, як він собі на те заслужив…»

«І так тяжать на нім надії — якісь несформовані, прегарні, горді надії, здається, самих терплячих і упокорених — і він їх має сповнити…»

Земля… Вона живе в думках, мріях, прагненнях, у добрих і злих намірах.
Земля- життя і смерть, щастя і недоля, творець і руйнач…
«Нехай господь поступить із ним, як він собі на те заслужив…»

Браво! Дякуємо Коломийському академічному обласному українському драматичному театру ім. І. Озаркевича за виставу. Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Земля» Ольги Кобилянської від Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що поробиш, коли цілий рік очікувана подія почалася відвертою нудьгою? Розумію, що будь-яка вистава не може подобатися усім. Але ж фестиваль. Конкурс, змагання…

Хоча й дивилася «Скапена» утретє і, звісно, отримала й нові враження, почну, мабуть, від враження зовнішнього. Художник-постановник Наталія Руденко-Краєвська, чиї роботи гарно приживаються в репертуарі чернівецького театру, знову скористалася білою головною нотою – яку розписала яскраво й водночас вишукано, традиційно й новаторськи. Сценографія так само сучасно-модульна. Простір сцени вибагливо розсікається нібито звичайними піддонами, що надає широкі можливості і для миттєвої зміни декорацій, і для акторської гри. Додамо ще зображувальні й звукові можливості сучасної техніки, так само використані зі смаком, з вигадкою – тут відчувається робота режисера – і з гумором.
На афішу завбачливо винесене слово «фарс»: від чогось воно звільняє, до чогось по-новому зобов’язує.  Режисер відразу відсилає нас до старовинного театру ляльок, які «оживають» від поруху накидки Скапена. Складається враження, що саме ця накидка – якийсь чарівний двигун вистави. І акторам, зайнятим у ній, це, вочевидь, до душі: вони просто купаються у дійстві – у його високодинамічній легкості. Хоча якою ціною дається ця легкість, видно у фіналі, коли трупа знімає перуки на останніх поклонах…

Хоча одразу скажу про те, що «муляло»  від першого перегляду. Це завелика кількість децибел у крику персонажів. Так, обрана ось така манера гри, вона підтримується пластикою кожного персонажа, але здається, що було б навіть цікавіше, коли б актори-ляльки все-таки не кричали, а … грали крик. Тим паче, що в декого з акторів фрази вимовлялися на загальному тлі просто невиразно, доводилося здогадуватися за змістом сцени…

Постановка осучаснена: доволі «продовгувата» мольєрівська п’єса вклалася у 2 з половиною години з одним антрактом.
Найголовніше, на чому хочеться наголосити – саме на смаку, із яким закручена ця нелегка-легка вистава. Навіть деякі відверті жести, «нижчі за плінтус», не педалюються і не стають головним засобом для збурення сміху.
Класика, ніколи не втомлююся повторюватися, на те й класика, що дозволяє говорити про сучасне «відкритим текстом», не вдаючись до викривальної риторики і проголошення гасел. Принаймні, режисер-постановник Дмитро Гусаков знайшов у ній широке поле для своєї креативності.
І, нарешті, Дмитро Леончик. Він уже у «Дванадцятій ночі» спромігся бути центром вистави, а тут, як кажуть, сам Мольєр звелів! І в них вийшло – у Мольєра і в двох Дмитрів – Гусакова й Леончика.
А ще (даруйте, без звань, бо маю більший пієтет, ніж до звань, до самих акторів) у Андрія Циганка і В’ячеслава Стаханова, у Миколи Гоменюка, Сніжани Винарчук, Марини Тимку, Ксенії Король, Назара Кавулича і Григорія Руденка-Краєвського. У всієї скапенівської команди.
І в нас із вами, дорогі чернівецькі глядачі, вийшло – насолодитися цікавою виставою.
А «Золоті оплески Буковини» лунатимуть ще 10 днів.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Маєте проблеми? Кличте Скапена. «Золоті оплески»: день другий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Усі щасливі сім’ї схожі одна на одну, а кожна нещаслива – нещаслива по-своєму», казав класик. Чернівецька театральна родина, як виглядає, глибоко нещаслива. Ще зберігаючи якісь зовнішні ознаки сім’ї, спільно «виходячи в люди», виблискуючи зі сцени такими-сякими новими постановками, ізсередини це вже не єдиний організм, згуртований творчістю, а розділені «удільні князівства» чи «гуртки за матеріальними інтересами». Зрозуміло, що театр – це колектив, це звичайні живі люди з усіма їхніми не лише чеснотами, а й недоліками. Але в нашій історії йдеться не про ідеалізацію творчої професії, а про банальне дотримання законів посадовцями в структурі, яка не є приватною.

Дія відбувається в Чернівцях у трикімнатній квартирі, яка є обласною комунальною власністю і начебто в статусі гуртожитку перебуває на балансі обласної комунальної установи – облмуздрамтеатру. Дійові особи – три родини, які упродовж різного періоду мешкають у гуртожитку: родина директора-розпорядника театру Тетяни Католік, родина колишніх монтувальника сцени театру (нині – бійця АТО) і начальниці костюмерного цеху Яни Юсип’юк, і молода родина акторів – Катерини й Ігоря Андроників. Між мешканцями гуртожитку виник конфлікт, в результаті якого Яна Юсип’юк із двома дітьми фактично втратила можливість мешкати в гуртожитку. Керівництво театру від вирішення проблеми усунулося.

Пряма мова:

Яна ЮСИП’ЮК: «Кімнату в гуртожитку отримав 2002-го року мій чоловік – тоді монтувальник сцени, який працював під керівництвом начальника монтувального цеху театру, мого батька. Я сама почала службу в театрі простим костюмером у цеху, яким завідувала моя мама, а згодом, коли мама залишила роботу, і сама очолила костюмерний цех. Можна сказати, ціла театральна династія була… А потім я пішла в декрет з молодшим сином. По досягненню малюком 3-річного віку змушена була продовжувати відпустку з догляду за дитиною: син часто хворів і спроби налагодити відвідування садочка були безуспішними. Але продовжити цю відпустку до 6-річчя сина не вдалося – уже в розпалі були конфлікти в гуртожитку, та і на роботі був постійний тиск, якого я, врешті, не витримала і звільнилася. Чоловік повернувся до служби в армії, з якої колись і прийшов до цивільного життя, і вже звідти його призвали до АТО, де він наразі відбув два терміни: вперше був мобілізований за повісткою, а вдруге пішов служити за контрактом. Побутовий конфлікт у гуртожитку триває понад рік. Це була безліч капостей, про які час від часу я змушена була писати заяви в поліцію. Кілька місяців я жила, як у пеклі. Поки я була на роботі, сусіди забороняли моїм дітям (2003-го та 2007-го р.н.) користуватися ванною, туалетом (діти змушені були випорожнятися в баночки і пляшечки), кухнею – аби випити чаю, діти мусіли ходити до бабусі… Сама я також намагалася якомога менше потрапляти на очі сусідам, тож після роботи йшла до мами чи подруги, а додому з дітьми поверталася лишень переночувати. І то за короткий шлях від вхідних дверей до своєї кімнати наривалися на багато тексту, нецензурного. Тепер діти-школярі просто бояться бути вдома. А сусіди по гуртожитку тим часом писали скарги в соціальні служби і заявляли, що у цих дітей погана мама… І служби, і школа ці заяви спростували. Я намагалася якомога раніше встати, аби скористатися ванною й туалетом – не допомагало. Під ванною стояли, виганяли звідти, мої черпаки й тазики розкидали подвір’ям за будь-якої погоди… Пательні й каструлі з кухні – так само… Хоч я готова була долучатися і до оплати установки нового бойлера, і сплачувала комунальні послуги. Мені казали, що я тут ніхто і ніщо і права ні на що не маю. Записи цих принижень і погроз у мене є. Зрештою, я з дітьми на якийсь час виселилася з кімнати, живу у знайомих – аби трохи заспокоїтися, а ще – зробити ремонт у тій кімнаті й повернутися. По допомогу звернулася до громадських організацій, які опікуються родинами АТОвців. Коли разом з представниками такої організації прийшла, аби визначитися з потребами в будматеріалах – з’ясувала, що замок у вхідних дверях замінений, і ключа мені не дали. Телефонні дзвінки до сусідів залишилися без відповіді. Тоді ми із багатьма свідками вийняли серцевину з замка, замінили її і запропонували всім отримати нові ключі. Натомість мені – знову ж таки при свідках, в тому числі і при телекамерах – пообіцяли, що лад з замком наведе столяр театру і ключ мені нададуть. Та коли я прийшла за ключем до керівництва театру – мені відмовили, аргументувавши, що виконають це «тільки після рішення суду». Але після якого рішення і якого суду, якщо наразі в суді немає жодних позовів ні з нашого боку, ні від сусідів, ні від самого театру? Неодноразові візити поліцейських закінчувалися складанням протоколів і порадами помиритися. Щотижня по кілька разів. Причина таких дій сусідів? Думаю, є якісь шанси на приватизацію цього гуртожитку. А я зі своїми дітьми їм зайва в цьому процесі. Бо я теоретично маю такі ж права, як і вони. Але ж простіше ділити на дві родини, ніж на три».

Юрій КОВАЛЕЦЬ, керівник ГО «Ніхто, крім нас»: «Згідно статутної діяльності, наша організація стоїть на захисті учасників бойових дій – в Афганістані, в зоні АТО тощо, військовослужбовців різного рангу. Ми долучилися  до захисту родини військовослужбовця. Плануємо прийняти заяву від громадських організацій до керівництва обласної ради і адміністрації з приводу наявності у працівників, які займають кімнати гуртожитку, власного житла – у той час, як житла не мають працюючі в театрі іногородні та інші люди, які мають законне право на проживання в гуртожитку. Адже якщо людина навіть звільнилася з роботи, але мешкала в гуртожитку понад 10 років (а в родини Юсип’юків саме такий випадок), вона має право залишитися там жити і має першочергове право на приватизацію. Влада мусить визначитися зі статусом цього приміщення. Ми зверталися з листом до обласного управління культури – жодної відповіді, жодної реакції немає. Тож чиновники пожинають плоди власної бездіяльності. Людина, яка прописана в тій кімнаті, сьогодні захищає Батьківщину. А інші мешканці створюють перешкоди родині захисника в доступі до житла. До речі, документи, які перебувають у вільному доступі – в державному реєстрі власності – підтверджують наявність у посадовця театру Тетяни Католік кількох квартир. Складність ситуації на сьогодні уже не в мешканцях гуртожитку, а в прийнятті (тобто неприйнятті) відповідних рішень керівництвом театру».

Михайло КРАЙС, офіційний представник родини Юсип’юків: «На жаль, окрім втрати даху над головою, родина бійця АТО потерпає ще від інших втрат з вини адміністрації театру. Наприклад, театр кілька разів (не менше п’яти) на прохання Яни видавав довідку для отримання субсидій – і щоразу неправильної форми, відповідні державні установи не могли прийняти довідку, яка не відповідає установленому зразку: то без підпису, то без печатки, і, нарешті, неустановленого зразка. Органи соцзахисту навіть зверталися до театру із проханням видати, нарешті, людині довідку. Інші працівники отримували належні довідки. Пільгами родини учасника АТО ( це 100%-ва знижка) Юсип’юки так само не можуть скористатися – з тих же причин. Штамп про прописку в усіх трьох родин у документах: «вул. Українська, 28/2». Директор театру усунувся від вирішення цих проблем. На мою думку, в театрі процвітає корупція. І ще… Проти сусідів Яни Андроників сьогодні відкрите кримінальне провадження за ст. 162 про незаконне проникнення в її помешкання – коли вони начебто відчули запах газу і відкрили її квартиру. Без участі поліції. З усього сказаного можна зробити наступне припущення: дирекція комунальної установи – театру готує гуртожиток (фактично, квартиру в центрі міста) для подальшої ПРИВАТИЗАЦІЇ. З цією метою право проживання гуртожитку надають заступнику керівника театру (та родичам)! При цьому, «непотрібних людей» (які теж мають право приватизації і вже не перебувають у службовій залежності від адміністрації театру) виселяють, а інших, які силою обставин (приїжджі, не забезпечені житлом, перебувають у прямій службовій залежності) використовують у своїх цілях, і вже не важливо, на яких умовах! Вихід із ситуації бачу в обмеженні власником майна, а саме обласною радою функції театру як балансоутримувача зазначеної квартири-гуртожитку».

Здавалось би (знову процитуємо класика, вже іншого), все просто: квартирне питання псує людей. Але конфлікт вийшов за межі побутового. І ось чому.

У суперечках між сусідами виникають зовсім не цивілізовані «аргументи». І знову вдамося до прямої мови.

Яна Юсип’юк: «Сусіди конфліктують не тільки зі мною. Їм заважають і інші мешканці будинку – зокрема, і сусідка з квартири над нашою (заважають її собаки), і сусіди, які стали на мій захист – родина Крайсів. Які тільки образи не лунають у їхній бік від моєї сусідки по гуртожитку – керівної особи театру… Зокрема, і щодо національної приналежності. Начебто їй тут «жидами смердить». А коли учергове на наш виклик прибула поліція, то Тетяна Католік навіть відмовилася давати покази одному з поліцейських – мовляв, «не буду з вами говорити – у нас тут своїх жидів вистачає». То він залишив там для оформлення документів напарника, а до нас прийшов із запитанням: «Ну хоч ви зі мною будете говорити?»

Редакції відомо з власних джерел, що СБУ наразі проводить розслідування щодо розпалювання міжнаціональної ворожнечі особою, яка займає керівну посаду в комунальній установі.

Юрій МАРЧАК, директор театру: «Квартира по вул. Українській є насправді відомчою квартирою, якою дозволено користуватися як гуртожитком. А належить вона обласній громаді. Мої коментарі щодо конфліктної ситуації в цьому гуртожитку закінчилися  – до рішення суду. Мені невідомо, що позовів у суді немає: ми маємо повідомлення, що засідання суду за позовом Яни Юсип’юк відбудеться 25 жовтня. Щодо закидів про «неправильні довідки» скажу лише, що усім працівникам, які до нас зверталися за відповідними довідками, ми їх надавали – і всім однакового зразка. Яна Юсип’юк зверталася за такою довідкою один-єдиний раз, і ми її надали. Щодо розпалювання міжнаціональної ворожнечі мені нічого невідомо».

Чи порушуються в цій ситуації закони і які саме – розсудять, вочевидь, компетентні органи. Як балансоутримувач розпоряджається майном громади, сподіваємося, з’ясують обрані громадою представники власника. Єдиний висновок, який може зробити журналіст – це перефразувати ще одного класика. Чомусь після усього вихлюпнутого з-за лаштунків чернівецької «толерантної» культури хочеться зазначити не «весь світ театр…», як у  Шекспіра, а «весь світ – бардак». Із відповідним закінченням цієї сентенції Маяковського про людей…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Навіть за лаштунками буковинської культури людей псує квартирне питання спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22 жовтня у приміщенні Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської  відкривається 12-й регіональний фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини». Варто зауважити, що в репертуарі фестивалю – і старі його друзі і нові учасники. А глядачів уже традиційно після вистави запрошують на «Форум на канапі».

22 жовтня. Господарі фестивалю відкриють його прем’єрою «Павлинка» за п’єсою білоруського класика Янки Купали. П’єсі понад 100 років і сімдесят з них (!) вона не виходить з репертуару Національного театру Білорусі імені Якуба Коласа. Історія дівчини, яка, попри волю батька, сама обрала свою долю, не втрачає актуальності й у наші дні. Кохання з пригодами в чудовому музичному оформленні!

23 жовтня. Уперше в нашому місті Київський академічний театр юного глядача на Липках покаже дуже несерйозну комедію за п’єсою Леоніда Андрєєва «Чарівні сабінянки», дія якої розгортається у Стародавньому Римі. Комічне починається вже від афіші: театр глядача покаже виставу для тих, кому більше 16-ти!

24 жовтня. Шестеро металургів, які втратили роботу, вирішують шукати заробітку як стриптизери в жіночому клубі – у виставі «Ніч для жінок» за п’єсою аж трьох американських драматургів А. Мак-Картена, С. Синклєра та Ж. Коллара від Львівського академічного духовного театру «Воскресіння».

25 жовтня. Із самого серця Гуцульщини вийде на сцену «Гуцульський рік» Гната Хоткевича у постановці Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. Озаркевича. Критики кажуть, що у цій виставі сконцентровані усі творчі шукання театру.

26 жовтня. Сучасна родина – батьки і діти, які потрапили у незвичні обставини. Комедія і драма сплелися у стосунках героїв. І коли героїня вистави Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка здолає усі перешкоди на своєму шляху, вона отримає те, що заявлене у назві п’єси М.Лисака «Дитина в дарунок».

27 жовтня. Ботошанський театр ім. М.Емінеску – практично постійний учасник «Золотих оплесків» везе до нас «Веселих плакальниць» за В.Шекспіром. Стихія Ботошанського театру захоплює навіть тих, хто румунською знає лише привітання… Але Шекспір допоможе зрозуміти все і всім.

28 жовтня. Зміни у програмі фестивалю – завжди форс-мажор. Та уявіть собі, яким форс-мажором для Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка стала хвороба одного з провідних акторів Анатолія Хостікоєва. Щодо фестивалю франків ці вийшли з найменшими втратами: везуть «Великих комбінаторів» із Лесем Задніпровським та Анатолієм Гнатюком.

29 жовтня. Ще одна вистава із білоруським корінням на «Золотих оплесках». Чим закінчилося незвичне парі між Селянином і Чортом, покаже нам «Комедія про… сенс існування» за п’єсою В. Рудова у виконанні Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, тепліше кажучи – бакіровців.

30 жовтня. Тернопільський академічний обласний український драматичний театр імені Т.Г. Шевченка займе фестивальну сцену виставою за п’єсою Я.Барнича «Шаріка, або Кохання січового стрільця»: до теми війни додалася ще одна актуальна: січовий стрілець закоханий в угорську дівчину. Які перипетії доведеться їм пережити, дізнаємося, але варто сподіватися, що кохання вкупі з гумором здолають усі перешкоди.

31 жовтня. Фестивальну програму закриє третій за рахунком київський театр: цього разу Національний академічний театр оперети із Комічною оперою Доніцетті «Дзвіночок». Цього вечора вже не буде обговорення, але будуть дипломи, подарунки і квіти… Прощавайте, «Золоті оплески»! До наступної осені!

Запис Для кого лунатимуть «Золоті оплески» спершу з'явиться на Медіа-Версії.