Колись, у часи Австро-Угорщини та Румунії, нинішня  вулиця Івана Гонти носила ім’я   Шевченка. Напевно, зміна назви була логічною: адже саме Тарас Шевченко оспівав у своїй поемі «Гайдамаки» керівника українського гайдамацького руху Івана Гонту. На цій маленькій вуличці чимало гарних будинків, але один – особливий.

Колись він був розкішним

Витончена ліпнина, ажурні ковані балкони, високі вікна на двох високих поверхах. Над вікнами першого – напрочуд гарні маскарони. Їх дев’ять, стільки ж, скільки й вікон на поверху фасаду. Їх не пошкодив  час і не торкнулася рука варвара. Сто з гаком років вони зустрічають і проводжають подорожніх уважним поглядом.

Тривалий час цей будинок не давав мені спокою. Він ніби обрав мене: притягував до себе, як ми говорили колись у дитинстві, «за шкірку». Можливо, тому, що пам’ятає мене маленькою?

Побудований з любов’ю та смаком, будинок належав колись двом братам-художникам на прізвище Штейнмец – Вольфу та Давиду. Зі зворотного боку на першому і другому поверхах були великі засклені веранди. Сходові  клітки прикрашали дерев’яні панелі і перила з візерунковим  оздобленням. Майданчики між поверхами викладені керамічною плиткою, причому, на кожному поверсі – інший малюнок і колір плиткового килима. У квартирах – високі розписні стелі, під ними – карнизи з ліпниною. Вони являли собою візерунок з переплетених квітів, між якими були вставлені різнокольорові скляні камінчики. У ванних кімнатах – порцелянові умивальники, один – дивовижно красивий, розписаний  бузковими айстрами.

Просторому подвір’ю додавали шляхетного вигляду трикутні, з плавно закругленими кутами, клумби. Їх оминали доріжки з бордюрами, а в центрі двору красувався фонтан. Альтанка у вигляді будиночка, кована огорожа, зарості бузку, розлога липа, що відкидала  мереживну тінь у кут двору – тут панували створені людьми і для людей затишок і насолода.

Біблійні легенди й Фауст з Маргаритою

Але найцікавіше очікувало  всередині парадного входу та сходових клітин. Стіни будинку від першого поверху до горища були розписані картинами. Тематика живопису – найрізноманітніша. У переходах між поверхами – малюнки на біблійну тему, від яких залишилися лише фрагменти: жіноче обличчя, ніжка немовляти, пухкенька і зворушлива. Один малюнок – надзвичайно барвистий  – сцена біля фонтану. Соковито виписані фрукти, овочі, квіти і дитина з сопілкою, що сидить, звісивши ніжки, на круглому ободі кам’яного фонтану. Стіна другого поверху являла собою пейзаж з  озером, кам’янистим берегом, качкою, що пролітає понад водою та ситою лисицею, яка обережно пробирається крізь високу траву. А, можливо, це був сюжет полювання – дуже схоже… На стінах сходової клітини верхнього поверху були розвішані написані на полотнах і заправлені в рами пейзажі.

Картини перетворювали будинок на Гонти в особливий, ні з чим не порівнянний. Кожний, хто відкривав двері парадного входу, одразу застигав у захваті.

Школярами і ми з друзями неодноразово забігали в цей будинок  до нашого однокласника, у квартиру на першому поверсі. Треба зауважити,  що в дитинстві та юності ми не надто звертали увагу на красу міста, в якому жили. Ми росли серед цієї краси, ми сприймали її як неодмінну даність, як повітря, яким дихали. Вона, ця краса, була для нас звичною, буденною. Але, потрапляючи в будинок на Гонти, навіть ми, діти, на мить завмирали. Обидві стіни сходового прольоту від підлоги і до стелі були розписані двома величезними картинами.

Зліва – біблійний сюжет «Повернення блудного сина», фінальний епізод притчі, коли блудний син повертається додому:

«… і, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, батько побачив його, і переповнився  жалем, і побіг, і кинувсь на шию сину своєму, і зачав цілувати його. І озвався до нього той син: «Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе, і не достойний вже зватися сином твоїм». А батько сказав рабам своїм: «Принесіть найкращу одежу й одягніть його, і персня  подайте на руку йому, і сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти! Бо цей  син мій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся».

На стіні праворуч – сюжет з Гете, побачення Фауста з Маргаритою.  Пластичний, у легкому поклоні Фауст, у чорному плащі  і береті, захоплено поглядає на струнку, ніжну  дівчину:

 «О не лякайся! Нехай мій зір,

Хай потиск рук тобі те скаже,

Що словом не сказать…»                 

 Чи були якісь з цих картин написані власниками будинку, художниками Вольфом і Давидом, достеменно не відомо. Від малюнків залишилися тільки фрагменти, на яких підпис автора відсутній. Але в кутах деяких малюнків добре проглядається підпис іншого художника: Коган. Як мені хотілося дізнатися про нього більше! Про його життя, про його любов, щасливу або трагічну. Адже не могло не бути незвичайної  історії кохання у людини, яка писала такі яскраві картини!

Історія пошуку художника

Я розпитувала багатьох людей, чимало днів провела в архіві, розглядаючи старовинні адресні книги, які пахнуть пилом і часом. На жаль, в будинку № 10 (таким колись був його номер) не знайшлося згадки про людину на прізвище Коган. Якщо ж спиратися на усні розповіді, то за одними відомостями художник був спадкоємцем власників на прізвище Штейнмец, а за іншими – знімав квартиру на одному з поверхів. Цілком імовірна й третя версія: замовлення на розпис стін він отримав від своїх побратимів по ремеслу, Вольфа і Давида. Адже в невеликому місті, якими були тоді Чернівці, художники, маючи загальне коло інтересів, напевно, були знайомі.

І ще – ім’я! Хотілося б знати його ім’я. Невже він його не залишив?

Звісно, можна було б придумати художнику життя, адресу, любов та ім’я. А потім назвати це рятівними словами «за переказами старожилів». Але я так багато думала про нього, що він став для мене майже другом. А друзів же не обманюють, про них не вигадують усіляких небилиць. Я шукала далі, безперестанку повторюючи про себе слова нашого краянина, письменника Анатолія Крима: «Зараз ти щасливий, тому що шукаєш». Я розпитувала знайомих: може, хто знає або пам’ятає цього художника? Я навіть розмовляла з ним, прохала: «Будь ласка, відгукніться, назвіть своє ім’я, дозвольте дізнатися про себе. Адже це так важливо і правильно: щоб ім’я залишилося. Я напишу його на папері, я розповім про Вас, а хтось обов’язково почує, запам’ятає і повторить. А ви десь там, в інших світах, вдячно посміхнетеся й наповните сюжетом стіни якогось небесного під’їзду». Отак я з ним розмовляла, і мені вже здавалося,  що я його знаю, що зустрічалася з ним на чернівецьких вулицях, і не раз. Чому б ні? Я ж мешкаю за два кроки від будинку на вулиці Гонти.

Знаєте, є таке правило: рано чи пізно на поставлені запитання обов’язково знайдуться відповіді. Нехай навіть поступово і не завжди всі відразу.

Головне – не втомлюватися ставити запитання

А тепер – припущення. Розглядаючи на малюнку підпис «Кogan», неважко помітити, що заголовна «К» прописана незвично: із подовженими горизонтальними вусиками. Вони немов обіймають чотири наступні літери, утворюючи ще одну, латинську «С».

Розмовляючи з фахівцями, я дізналася, що таким чином багато художників зашифровували у своєму  підписі першу букву імені. В такому випадку, існують два рівноцінні варіанти. Перший: якщо прізвище художника Kogan, то його ім.’я  починається з літери «С». Другий: якщо прізвище художника пишеться з літери «С», тобто Cogan, то першу літеру свого імені «I» він просто поставив на початку прізвища: «ICogan». Я занурилася в архівні відомості й у міському адресному переліку відшукала одну єдину людину на прізвище Kogan з іменем, що починається на «С»: Chaim. І двох – на прізвище Cogan з іменами, що починаються на «I»: Ioan і Isac. Якщо всі ці припущенні вірні, то ім’я художника – одне з трьох: Chaim, Ioan або Isac. Знову немає однозначної відповіді, але розгадка ближче, ближче, вже ось-ось. А художник не поспішає з підказкою, ховається…

Повернімося до будинку на вулиці Гонти. У роки після ІІ світової війни він заселявся іншими мешканцями, як, утім, і всі старі будинки в нашому місті. Але й цих, післявоєнних, мешканців доля розкидала по світу. Переконайтеся самі: один зі знімків, зроблений в 60-х роках, надійшов до мене із-за океану, з міста Сан-Антоніо, штат Техас.

А у 1978-79 роках будинок реконструювали і добудували третій поверх. Веранди з боку двору розібрали і зняли, а парадні двері заклали цеглою. Як пам’ять про минуле залишився тільки базальтовий поріг біля входу. Добротні дерев’яні панелі – сумне видовище! – занепали. У колись чарівному дворику не побачити ні фонтана, ні альтанки, ні трикутних клумб. І старої липи вже немає, спиляли. Малюнки на стінах поверхів і сходової клітини зафарбували, сьогодні можна побачити тільки розчищені кимсь фрагменти. Картини «Повернення блудного сина» та «Побачення Фауста з Маргаритою» в сходовому прольоті безжально знищили, а за рахунок самого прольоту збільшили площу однієї з квартир. Стерли первісну красу, невдовзі й пам’ять зникне. Як було сказано представником темних сил, тим, що однієї породи з Мефістофелем: «Ну, що ж … звичайні люди … загалом, нагадують колишніх … квартирне питання лише зіпсувало  їх».

Кажуть, що будинок живий, поки в ньому живуть люди. Будинок на Гонти і зараз заповнений мешканцями. Значить, живий. Та стіни його втратили незвичайність і красу, що подарував їм колись художник на прізвище Коган. Подарував і розтанув, розчинився у «вчора». Тільки тінь його мариться на коротенькій вуличці  Szewczenkogasse.

«Знов близитесь ви, постаті туманні, 
Що вже мені з’являлися колись. 
Чи держу вас? Чи знову тій омані 
Мої чуття прихильно піддались?..

 
І знов мене привиддя полонили, 
Неначе звуть в мовчазне царство сна…

Я стрепенувсь, і сльози забриніли, 
І серце враз відтало аж до дна… 
Теперішнє здалека ледве мріє, 
А що пройшло – ізнов живе і діє»  

 (Переклад уривків з трагедії «Фауст» Йоганна-Вольфґанґа Ґете Миколи Лукаша)

Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА

Запис Пригоди особливого будинку на вулиці Гонти (із циклу “Будинки і долі” Галини ПЕЛЕПЮК-МРИХІНОЇ) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наш постійний читач і автор цікавих дописів, професор-хімік Ярема Тевтуль прочитав у «Версіях» розвідку Галини Пелепюк-Мрихіної про будинок Мізеліса (ч.4 від 24.01.2019) і долучився до цієї теми і актуальної нині позиції – збереження історичних пам’яток.

Є у Чернівцях вулиця з особливою аурою, пройшовши якою, можна багато дізнатися про історію нашого міста та людей, які працювали на його славу. На теперішній вулиці Шевченка  – колись Neueweltgasse, вулиця Новий Світ – розташовано чимало будівель, мешканці яких – відомі далеко за межами Буковини особистості.  В будинку № 94, за сучасною нумерацією, мешкав професор Чернівецького університету доктор Раймунд Фрідріх Кайндль, історик, етнограф, фольклорист, педагог. На вулиці Новий світ розташовані й дві з 13 чернівецьких адрес письменниці Ольги Кобилянської:  в різний час  вона винаймала помешкання у будинках № 82 і 83. Її сусідом був художник Юстин Пігуляк, за його будинком (№ 84 нині) був гарний сад, де Кобилянська проводила багато часу.

Трохи вище, в будинку №75, провела свої дитячі та юнацькі роки всесвітньо відома оперна співачка Віоріка  Урсуляк. А ще далі в напрямку до вулиці Головної, в буд. № 42, мешкав Георг Дроздовський  – Громадянин Світу, поет, прозаїк, критик і перекладач. Про їхні життєві долі написано дуже багато. Зауважу, що згадані будинки, на яких розміщені пам’ятні дошки, мають досить пристойний вигляд.

Однак особливо вразив мене будинок № 41, у якому від 1885 року проживала Августа Кохановська – художниця, етнограф, дослідник українського образотворчого мистецтва, письменниця. Вона отримала художню освіту у Віденській школі декоративного та прикладного мистецтва. Багато працювала в царині пейзажного мистецтва, ілюструвала твори Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, своєї найближчої подруги Ольги Кобилянської, переймалася проблемами реставрації храмів і монастирських споруд. Її твори виставлялися у найвідоміших галереях світу.

Брала участь у виставках у Чернівцях, а на інтернаціональній виставці мисливства у Відні (1910) її твори були відзначені дипломом. 1912 року вона також отримала від ерцгерцога Карла Франца Йозефа золоту брошку. Згадуються її роботи й у каталогах провідних аукціонних домів. Картини А. Кохановської, що зберігаються в Чернівецькому краєзнавчому і Чернівецькому художньому музеях, – мікроскопічна частка творчих успіхів Августи Кохановської.

Газета «Версії» публікувала на своїх шпальтах чимало глибоких і змістовних досліджень про Августу Кохановську мистецтвознавиці, члена Національної спілки художників України п. Тетяни Дугаєвої.

А тепер повернімося на вудицю Шевченка, 41, та огляньмо будинок, у якому чимало років творила наша відома краянка. Побачимо, наскільки контрастує з меморіальною дошкою обідраний фасад будинку, зруйнована штукатурка, розбиті віконця горища. Зайдемо у двір. На стіні прикріплена металева табличка, на якій викарбовано, що цей будинок – пам’ятка історії, пошкодження якої карається Законом УРСР. Але тієї республіки вже давно немає, та виникає враження, що більш тривалий час ніхто не опікується цією будівлею! Знадвору будинок виглядає ще гірше, ніж з фасаду: розбиті вікна, обшарпані стіни. Зі зруйнованої ринви дощові води далі знищують стіну. Заглянув у шпаринку дверей: стіни оббиті до цегли, ймовірно вони були прикрашені деревом чи керамічною плиткою. На другому поверсі самотньо стирчать залишки відкритої галереї…

Хочеться закрити очі, відкинути гнітюче враження від стану будинку й подумки перенестися в роки кінця 19-го – початку 20-го століття, коли в цьому дворику, за цими стінами зустрічалися, дискутували, обмінювалися враженнями митці Буковини. Їм і в страшному сні не могло приснитися, до чого доведуть їх нащадки, жителі «маленького Відня», як полюбляють називати Чернівці, культурну спадщину нашого краю. На жаль, сучасники забувають відомий вислів Максима Рильського: «Той, хто не знає і не поважає свою історію, той не вартий майбутнього».

Чернівці на порозі нового туристичного сезону. Хотілося б почитати в газеті, які плани виконавчих органів Чернівецької міської ради, а саме Відділу охорони культурної спадщини, Управління культури, Департаменту житлово-комунального господарства щодо збереження унікальної культурної спадщини м. Чернівці. Чим милуватимуться наші діти й онуки?

Ярема ТЕВТУЛЬ, член НСЖ України

Від редакції: Натомість спотворять ще один будинок

На кінцевий абзац листа Яреми Тевтуля своєрідну репліку «Версії» отримали ще від однієї постійної авторки – мистецтвознавиці Тетяни Дугаєвої. П.Тевтуль саме згадує її з приводу творчості Августи Кохановської, до вивчення якої п. Дугаєва доклала значних зусиль.

У своєму листі Тетяна Дугаєва б’є на сполох: «Добралися до будинку Москалюків! Хочуть добудувати скляний поверх – переробити історичний будинок на вул Руській.

Це – пам’ять про надзвичайно відомих братів Москалюків, які є авторами численних пам’ятників і надгробків на Руському кладовищі!!!»  – і додає:

«Будинок на вулиці Руській, 64 відомий своєю архітектурою. Чернівецькі історики відзначають вишукану архітектуру будинку. Це вілла у стилі неокласицизму 1920-х років. У ньому проживала відома родина майстрів-каменярів Москалюків, які зробили дуже вартісний внесок у зовнішній вигляд міста. Зокрема брали участь у побудові Чернівецького театру, виготовляли скульптури для церков. У 1940 році будинок був націоналізований».

«Версії» скористалися посиланнями п.Дугаєвої і з’ясували:

У першій публікації від «МБ» –
https://molbuk.ua/chernovtsy_news/166319-zroblyat-torgovyy-centr-arkhitektory-dozvolyly-perebudovu-istorychnogo-budynku-u-chernivcyakh.html?fbclid=IwAR0LO-XVlEoREUJ9I3kh3lXDKSkdhI7AkYJty9WwLWD3r5y9ScmEL7w9tSA – журналісти ще задаються питанням про законність такої перебудови: «ТЦ замість історичного дому на Руській: чи законне таке «перевтілення»

Але схоже, що всіх задовольнила відповідь архітекторів:
https://molbuk.ua/chernovtsy_news/149417-budivlya-u-pryvatniy-vlasnosti-tomu-vlasnyk-mozhe-dobudovuvaty-golovnyy-arkhitektor-chernivciv-pro-rekonstrukciyu-istorychnogo-budynku-u-chernivcyakh.html

«Історичний будинок на вулиці Руській, 64 у Чернівцях, який хочуть реконструювати під торговий центр, власники мають право добудовувати.
Про це у Facebook повідомила головний архітектор міста Наталя Хілько, пише molbuk.ua»
Натомість повторювана в усіх публікаціях історична довідка, яку надає й п.Дугаєва, не справила на охочих до перебудови жодного враження.

Нагадаємо, що у згаданому будинку по Руській, 64, в радянські роки працювала туристична організація. Гарний особнячок у глибині двору поступово занепадав. Так, нині він потребує серйозного ремонту. Але навряд чи Чернівці прикрасить втілення нинішнього проекту, коли архітектурну красу помістять у скляну коробку. Ми вже маємо таку коробку в центрі міста, на вул.Руській, одразу за Центральною площею.

Хотілося б знати наступне:

Хто є теперішнім власником будинку на вул.Руській, 64? Яким чином відбулася приватизація? І невже рішення за поданням нині звільненої п.Хілько надасть можливість спотворити ще одну історичну будівлю?

І чи нема в Чернівцях інших занедбаних будинків, до яких варто докласти рук – зі збереженням, а не спотворенням?

А давайте добудуємо скляні коробки на Ратуші та Резиденції! Отоді вже до Чернівців точно ніхто не їздитиме й не підніматиме зайвого пафосу!

Запис Вулиця Новий світ втрачає свої пам’ятки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні Галина Пелепюк-Мрихіна запропонувала нам щемну історію великих почуттів – до жінки і до моря, про яку ми дізнаємося завдяки старовинному австрійському будинку у Чернівцях під рубрикою «Будинки і долі»  

Інколи думаєш: якою маленькою є наша планета…

Мешканці навколишніх вулиць чернівецького середмістя колись називали цей будинок «Під сонечком». І справді, над його парадними дверима можна побачити обличчя сонця. Саме обличчя: з очима, ротом і промінням, яке розбігається навсибіч. Цим своїм виразом і… зачіскою воно трохи нагадує добру й здивовану Медузу Горгону після візиту до перукарні. До середини 60-х років минулого ХХ століття у підвальчику цього будинку жила-поживала собі пивна. Заповнена розмовами, суперечками, шумом, вона вирувала, пригощала й наливала. Чоловіки з сусідніх ( і не тільки) вуличок, якщо не були зайняті роботою або грою в доміно, із задоволенням заглядали до цього підвальчика. Саме вони й дали пивній лагідну назву: «Під сонечком».

У 1945-му над цим підвальчиком оселилася родина Чен: Леон, Ольга та їхній син Гліб. Ось про Леона та Ольгу й піде мова.

Народилися вони на початку минулого століття і не в нашому місті, а далеко на сході, в тих краях, де сходить сонце і починається день. Ольга – у Хабаровську, в міцній і забезпеченій купецькій сім’ї. Її, улюблену доньку, розумницю й красуню, милували й пестили, навчали рукоділля, наук і мов, пророкували щасливе майбутнє і мріяли про гідного, надійного чоловіка для неї.

Олечка ж, дорогоцінна кровиночка, як і годиться вільнолюбній дівчині, закохалася: беззавітно й палко – так, як закохуються в сімнадцять років. Обранець її був простим корейським рибалкою, і звали його Ліу: таке красиве ім’я, що означає «водна течія». У тих краях його називали Леон, і записаний він був так само: Леон на прізвище Чен. Жив Леон Чен у місті Радянська Гавань, яке частіше  називали коротко – Совгавань, і з гуртом таких же, як і він, молодих хлопців рибалив біля узбережжя Японського моря.

І така в Леона з Олечкою вийшла любов, що й слів бракує, щоб її описати. Це про ненависть розповідати легко. Бо ненавидять завжди за щось, і це «щось» легко окреслити: за те-то й те-то. А про любов як скажеш? Леон Чен був щасливий від того, що його Олечка завжди поруч, сяє своєю лагідною посмішкою. Він бажав лише одного: любити й оберігати її. Леон і любив, і оберігав, і догоджав. Все, все робив, щоби його Олечці було тепло і затишно. З ним одним, тільки з ним.

– А знаєш, сухопутна ти душа, – говорив Леон, – скільки сердець у восьминога?

– Невже два? – сміялась Олечка.

– Ні. Три. І якщо б у мене було стільки сердець, я любив би тебе всіма трьома. Тільки тебе, тебе одну. А ще – море …

Звісно, не про такого чоловіка для своєї дочки мріяли батьки Олечки. Тому згоди на їхній шлюб не дали. А молоді, анітрохи не зволікаючи, потайки одружилися та втекли з Хабаровська від суворих батьків далеко, на Чукотку. Там, на холодному засніженому півострові незабаром народився їхній син Гліб. Як дитина, що не тільки з’явилася на світ з великої любові, але й зростала в її аурі, хлопець виріс розумною й талановитою людиною, що залишила значний слід на землі. Леон же, нудьгуючи за морем, влаштувався на риболовне судно, а Ольга завідувала інтернатом. У тих краях, на початку 30-х, чукчі влітку кочували, а на зиму залишали своїх дітей в інтернаті. Ось там-то в Ольги й з’явилися незвичайні підопічні, про яких хочеться розповісти окремо.

Як історія пов’язує з собою життя окремої людини…

Колись історія першого та єдиного плавання криголама «Челюскін» була відома цілому світові. Та пройшли десятиліття, і сьогодні більшості вже ні про що не говорять імена Отто Шмідта і капітана Вороніна. Та якщо вже навіть й у нас, у Чернівцях, у самому центрі міста невеличка й затишна вуличка донедавна йменувалася  вулицею Челюскінців, то, може, варто б і нагадати цю історію.

Отто Шмідт                                                                                                             Володимир Воронін

2 серпня 1933 року з Мурманська до Владивостока вийшов криголам «Челюскін»  із 112 особами на борту. Капітаном судна був Володимир Воронін, а начальником експедиції – член-кореспондент Академії Наук СРСР Отто Юлійович Шмідт. В успіху майбутньої експедиції були впевнені настільки, що геодезист Васильєв вирушив у плавання із вагітною дружиною. 4 січня у Васильєвих народилася дочка, яку назвали Кариною на честь Карського моря, льодами  якого в цей час рухався «Челюскін». Свідоцтво про народження Карини виписав особисто капітан корабля. А вже 13 лютого 1934 року «Челюскін» був розтрощений льодами і затонув протягом двох годин. Передбачаючи катастрофу, екіпаж заздалегідь підготував усе необхідне для евакуації, серед іншого і дошки, з яких на крижині будували бараки. Врятувалося 104 людини, які провели два місяці на крижині в умовах полярної зими.

Услід за криголамом «Челюскін» ішов корабель «Пижма», на борту якого перебували 2000 в’язнів під конвоєм охоронців НКВС. Їх доправляли до Чукотки  – на роботу в олов’яних копальнях. Але пароплав «Пижма», як і «Челюскін», був розчавлений кригою. Охоронців саньми перевезли до «Челюскіна», а «Пижму», за наказом з Москви, підірвали й затопили. 2000 в’язнів пішли на дно разом з судном…

У квітні 1934 року врятованих челюскінців вивозили на чукотське стійбище Ванкарем, яке стало центром рятувальної операції. Дівчинку Карину та її матір відправили до інтернату, саме того, де завідувачкою була Ольга Чен.

Карина Васильєва

Зрозуміло, весь свій час Ольга присвятила новим підопічним: дбала про молоду матір, допомагала виходжувати дівчинку, яка перші місяці свого життя провела не в дитячій колисці, а в дощаному бараці на холодній крижині. Та що там казати, вижити полярною зимою в таких умовах – це, без сумніву, було подвигом. І Ольга, і всі працівники інтернату оточили своїх підопічних увагою і теплом доти, аж поки мати й дитя не переправили на Велику землю.

Крізь криваві бої – живий і неушкоджений…

1940-го сім’я Чен переїжджає до  Куйбишева. Леон закінчив бухгалтерські курси і звідти, з Куйбишева, пішов на війну. Ольга виховувала сина, працювала на підприємстві, де шили обмундирування для військових, чекала. Й дочекалася: її любов, її Леон повернувся з війни живим і неушкодженим. 45-го вони приїхали до Чернівців і оселилися у красивому будинку з ліпниною, саме над пивною, яку навколишні мешканці називали «Під сонечком». Вони і жили так: під сонечком, під куполом своєї неймовірно сонячної любові. Їм обом було трохи за сорок, вони були молоді і щасливі. Адже неможливо бути нещасливими у теплому, затишному місті, де літні вечори пахнуть резедою й варенням. Де перевішуються через паркани важкі китиці бузку і  глянцем виблискують після дощу бляшані коричневі дахи. «Коли посміхаються твої очі, – говорив Леон, – посміхається моє серце. Поруч із тобою я не стомлюся ні дивуватися, ні радіти. І, повір, не зістаріюся, ніколи».

 … Та Його від Неї забрало море     

Улітку 1954-го Леон зібрався в Радянську Гавань: «Олечко, серце моє, я так сумую за морем… Відшукаю старих друзів, і уявляєш – ми вийдемо з ними у плавання. Але ж може статися, що й наш баркас іще цілий і він впізнає  мене, згадає. А я проведу рукою по його шорстких бортах – по шорстких боках  мого давнього друга… ».

Так і сталося: вони зустрілися й на старому баркасі разом із друзями вийшли в море. Ось тільки на біду. У той злощасний день піднявся вітер, розігрався шторм – і маленьке суденце потонуло. На відміну від «Челюскіна», не  врятувався ніхто …

…Якщо б у Леона Чена було три серця, як у восьминога, він би любив море усіма трьома. Мабуть, така була його доля: з’єднатися, залишитися зі своїм морем назавжди. Він залишився. І не зістариться вже, повік.

Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА

Від редакції: Це правдива історія, герої якої мешкали у Чернівцях. Тож, аби приватне не зробити публічним, імена змінені й таємниця збережена. Тим паче, що не в іменах головна інтрига. Вона – у коханні, яке робить людей щасливими за найважчих умов життя. Бо негоди – холод, голод, нестатки та інші життєві буревії – можна не помічати, коли, всупереч страшній епосі, люди створюють навкруг себе власне щасливе довкілля.   

Запис Про будинок «Під сонечком» – свідка великого кохання   спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Новий цікавий проект запропонувала газеті Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА –  чернівчанка, закохана у своє місто, яка роками досліджує його історію й долі його мешканців. Авторка  спілкується зі своїми персонажами-будинками так само тепло, як і з людьми. Відтак на читачів «Версій» чекають відкриття – а отже й несподіванки.                                          

Утім, нагадаємо лише, що наша авторка Тетяна СПОРИНІНА вже розповідала на шпальтах газети про свій унікальний будинок №4 на вул. Кароля Мікулі (колишня К. Лібкнехта) та його мешканців. Отож, запрошуємо небайдужих чернівчан узяти участь у цьому проекті.  

ВІЛЛА  МІЗЕЛІСА

 Добрі слова слухати приємно, а говорити радісно. А кому ж дарувати такі слова, як не своєму другові? Вілла Мізеліса – мій друг. Я пам’ятаю її відтоді,  як пам’ятаю себе. Цю велику круглу башту, конусоподібний купол, покритий коричневою фарбою (так у Чернівцях фарбували всі бляшані дахи), стрункий шпиль, який ніби простромлюює небо. Ця вілла – моя добра сусідка. Бо для нас із нею місцем прописки  –  від народження й донині  –  є Neueweltgasse, Новий Світ, вулиця Шевченка.

Повз цю красу пройти важко

Розкішну віллу на розі вулиць Тараса Шевченка й Гулака Артемовського обізнані містяни називають віллою Мізеліса. Її кутову вежу завершує високий конусоподібний купол, фасади з обох вулиць прикрашені вікнами різного розміру і форми. Нижній ярус вікон, так само як і вхідні ворота, захищають  ажурні ковані решітки. Верхівка високої  кам’яної  огорожі з боку Гулака  викладена  старовинною помаранчевою черепицею.

Фасад  вілли з двору – справжній витвір архітектурного мистецтва. На рівні другого поверху  розташовані два симетричні балкони. На одному з них  установлювали сукку на честь свята Суккот. Широкі кам’яні сходи розгорнутим віялом збігають до саду. Вони – казкові і святкові, створені для неквапливої, поважної ходи, їм не подобається недбайливий біг поспіхом. Біля підніжжя сходів – дві  стрункі високі колони, вивершені  кам’яними чашами для вазонів з квітами. Чаші спираються  на спини трьох лютих звіроподібних чудовиськ. Сходи піднімаються на відкриту  терасу з широкими парадними дверями, за ними – просторий овальний зал. Стеля залу унікальна: це великий, на вісім квадратних метрів, світловий ліхтар, викладений з фігурного скла. Над ним, на другому поверсі, такий же, лише складений зі скляних прямокутних полотен. А над двома скляними стелями – похилий прозорий дах. Стеля-ліхтар не лише  неймовірно гарна, але й практична. Вона дарує сонячне світло ранками й вечорами, доповнюючи колись свічне освітлення. А погожого дня наповнювала – і наповнює до сьогодні – простір залу променями, що ллються просто з неба…

Дефіле у чарівному саду    

Колись зал, тераса й віялоподібні сходи перетворювалися на подіум, яким прогулювалися прекрасні моделі. Глядачі, чернівецькі денді та елегантні  світські дами, розташовувалися по периметру тераси й милувалися черговою колекцією модного одягу.

Чернівці завжди виособлювалися  високою культурою й слідували віянням моди. У 19-му та на початку 20-го століття вважалося за правило шити одяг на замовлення, послуговуючись  майстерністю кравців  і модисток. Щойно у Відні чи Парижі з’являлися нові моделі суконь чи капелюшків, через короткий час вони вже прикрашали вітрини чернівецьких магазинів.

Вілла на розі вулиць Neueweltgasse (Новий Світ, Шевченка) і Merangasse (Гулака Артемовського) була чернівецьким будинком моди. У період  між першою та другою світовими війнами тут жив відомий  кравець Макс Мізеліс із дружиною Розою. Та мало, що жив! Трудився, творив, чаклував. Про цього віртуозного майстра і до нині ходять легенди. За свідченнями старожилів, він одягав  не лише вимогливих і вередливих чернівецьких модників, але й шив мундири для румунського короля Міхая. Макс продовжив і надав нових барв справі свого батька Соломона Мізеліса, який володів у Чернівцях кількома швейними ательє.

За рекомендацією… Георга Дроздовського

Уперше про Макса Мізеліса я дізналася з чудової книги Георга Дроздовського «Тоді в Чернівцях і довкола». Часом дотепно, з посмішкою, а десь із ностальгійним сумом автор розповідає про життя чернівчан на початку 20-го століття, у період між двома війнами. Пам’ятні події, веселі бувальщини, незвичайні міські історії, а серед них – розповідь про особистий візит автора до майстра Мізеліса. Як описує Георг Дроздовський, шукати аудієнції у знаменитого кравця його спонукало молодече честолюбство та бажання справляти враження. Адже Макс Мізеліс шив одяг тільки заможним клієнтам: директорам банків, відомим підприємцям та… міським авантюристам. Вартість його роботи була удвічі вищою, ніж у решти чернівецьких шевців. Затамувавши подих, боязко, Дроздовський ступив на поріг елегантної вілли. У цьому святилищі моди він опинився віч-на-віч із вишукано вбраним паном. Знічено він повідав мастрові своє потаємне бажання: бути зарахованим до його клієнтури. Але Мізеліс повівся так зверхньо і чванькувато, що молодий Дроздовський, не стримавшись, їдко підколов його і, не обертаючись, пішов… Надалі він шив одяг у іншого  чернівецького майстра, приємного і привітного чоловіка із значно меншими амбіціями на ім’я  Берл Горовіц. Цей кравець був надзвичайно низеньким на зріст і, обмірюючи клієнта, мусив ставати на стільчик. Водночас, пригадує Дроздовський, Берл Горовіц був  великим у своїх судженнях та життєвій мудрості.  Доля його – одна з тисячі трагічних доль чернівчан: він загинув у Трансністрії разом зі своєю дружиною і п’ятьма синами…

Вони любили місто і його мешканців

І якщо  вілла Мізеліса асоціюється зі словами «чернівецькі кутюр’є»,  не зайвим буде згадати й інших  відомих кравців, які одягали міських модниць і модників у подальші роки. А їх у місті було багато. Багато! Згадаю лише тих майстрів, із ким пощастило зустрічатися особисто.

Рафаїл Стремінський. Знаменитий кутюр’є працював у ательє по вулиці Головній (тоді Леніна) навпроти зупинки «вулиця Гоголя». Це був навпрочуд імпозатний чоловік з густою гривою хвилястого волосся. Майстер з великої літери: його руку, стиль і почерк  легко впізнавали. Він відчував матеріал, вмів його покласти, винахідливо творив форму і лінію. Адже кравець працює лінією, його мета – створити виріб м’якої скульптури, підкреслити достоїнства й приховати недоліки фігури. Пальта, пошиті майстром Стремінським, були комфортними і дійсно являли собою витвори швацького мистецтва.

Майстер Іванчук (на жаль, у пам’яті не залишилося його імені) працював в ательє, що на розі вулиць Кобилянської та Доброго (тоді Котовського). Високий, стрімкої постаті чоловік, уважний і чуйний. Щоб отримати костюм «від Іванчука», чоловіки мали заздалегідь записатися в чергу. Вироби майстра ідеально підкреслювали силует і виглядали, як то кажуть, «з голочки».  

Ульріх Розенблат. Один з найкращих чернівецьких кравців працював у ательє по вулиці Головній (тоді Леніна) навпроти магазину «Союздрук та філателія». Невеличкий на зріст, привітний і завжди усміхнений, він з першої зустрічі викликав прихильність. Не кожна жінка в Чернівцях мала щастя «шити у Розенблата». Мама відвела мене до цього атель’є за величезним «блатом»: як говорив Аркадій Райкін – «через завсклад». Маестро Розенблат оглянув мою худющу фігуру і, даруючи мені стільки ж уваги, скільки приділяв дорослим чернівецьким модницям, відкинув усі наші несміливі слова на рахунок «як пошити».

– А давайте, я пошию таке модне пальто, якого ще ні в кого немає, – запропонував він. Я добре пам’ятаю його професійні, пильні і дуже добрі очі… І пошив! Що це було за пальто! Коли я йшла вулицею, мене проводжали поглядом усі жінки. Тоді я уперше в житті відчула, як це – бути красунею. Пан Ульріх був Паганіні фасонів, Шекспіром фігурної строчки…

Давид Сойфер, Соломон і Макс Мізеліси, Берл Горовіц, Рафаїл Стремінський, Ульріх Розенблат, майстер Іванчук… Чому захотілося згадати цих людей, написати про них? Мабуть, тому, що вони були істинними чернівчанами: жили, працювали й творили для жителів свого міста. Вони не могли не любити це  місто, тож заслуговують і на пам’ять, і на вдячні слова. Адже, якщо не пам’ятати минулого, то й ті  часи, і люди, які  жили тоді,  просто зникнуть. Розчиняться, як тіні….

Вілла переходила, не рухаючись з міста…

У липні 1937 року Макс і Роза Мізеліси продають віллу  іншому чернівецькому кравцеві, Давиду Сойферу. Але своєю новою, дивовижно гарною нерухомістю Давид Сойфер володів недовго. Історія й час  змінилися: від 1940 року віллу займала військова комендатура. А 1945-го будинок передали дитячим яслам при Облздороввідділі. Завідувачем господарством призначили Миколу Васильовича Миронюка: румун за національністю, він був освіченим і самовідданим господарником. Тридцять шість років  своєю енергією, силами і серцем підтримував приміщення  вілли в порядку й чистоті. Не дозволив зруйнувати розкішну пічку, зняти  двері з кришталевим склом, а точніше – не дав украсти. А зазіхали, зазіхали «добрі» люди… Чудова біла пічка з кахельним панно «Путті з кетягами винограду» і досі прикрашає овальний зал вілли.

Віддано працюючи, Микола Васильович і помер на робочому місці. Коли від воріт вілли від’їжджала машина швидкої допомоги, що забирала його назавжди, в ті ж хвилини розкололася і впала скульптурна композиція «Мати й дитина», яка стояла посеред двору. Знаєте, можна було б назвати цей випадок черговою красивою міською легендою, якби не свідки, вихователі і нянечки, яки були присутні при тому і ще донедавна працювали в  садочку…

Таланить на господарів

Вже понад 20 років дошкільний заклад на розі вулиць Шевченка і Гулака-Артемовського профільований для дітей із порушеннями опорно-рухового апарату. Завідувачка садочка – Ольга  Веніамінівна Гафійчук – гарний господарник, чудовий керівник, привітна  й чарівна жінка. Завдяки їй і колективу співробітників, дітки, які перенесли страшну хворобу – церебральний параліч  – виховуються в комфорті і чуйній увазі. Цей огляд про віллу Мізеліса написано й за допомоги пошуків та спогадів Ольги Веніамінівни.

Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА, для «Версій». Фото з архіву авторки

Запис Будинки і долі: Мандрівка у минуле Чернівців   спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Міністерство регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ оновлює державні будівельні норми, зокрема, планується переглянути застарілу норму щодо обов’язкового проектування сміттєпроводів у багатоповерхових будинках.

Про це повідомив заступник міністра Лев Парцхаладзе у своєму блозі на LB.ua, передає Depo.ua.

“Сьогодні у сміттєпроводи викидається усе, що завгодно, чистка проводиться нерегулярно, від цього постійний жахливий запах та бруд. Зараз, оновлюючи ДБН, ми пропонуємо переглянути цю застарілу норму. У Європі вже давно відмовилися від неї, в більшості країн вона заборонена. На противагу цьому успішно діє роздільний збір сміття. Впевнений, поки у наших будинках функціонують сміттєпроводи, в Україні не буде відповідального відношення до відходів і система сортування не запрацює”, — написав він.

На офіційній сторінці заступника міністра у Facebook було проведено опитування громадської думки щодо доцільності використання сміттєпроводів у будинках. Так, згідно з ним, 92% опитуваних проголосували проти сміттєпроводів і за роздільний збір сміття, інші 8% все ще не готові відмовитися від цієї застарілої норми.

Загалом, перегляд та оновлення державних будівельних норм є одним із головних пріоритетів Мінрегіону. Так, у 2017 році було затверджено 13 ДБН, а у 2018-му планується оновити та затвердити ще 16 будівельних норм. Зокрема, вони стосуватимуться вимог щодо проектування фундаментів, фасадів будівель та споруд, інженерних систем, планування та забудови територій, доступності будівель та споруд для людей з інвалідністю тощо.

Довідка: Проектування сміттєпроводів у житлових будинках регламентується ДБН В.2.2-15-2005 “Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення”. Санітарно-гігієнічні вимоги щодо влаштування та експлуатації сміттєпроводів регламентуються чинними в Україні державними санітарними нормами та правилами утримання територій населених місць, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров’я № 145 від 17.03.2011 року.

Запис В Україні хочуть заборонити сміттєпроводи спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Окремі будинки, вулиці, квартали старих Чернівців живуть в оточенні інших вулиць, скверів, парків, площ, названих на честь когось або чогось… Міняються епохи, пріоритети та ідеології – змінюються назви вулиць. І тільки  десь у архівних схованках зберігаються  ці минулі назви, виведені в документах обов’язково каліграфічним  почерком, упорядковані і мовчазні.

Як підкреслює Іван Монолатій, автор дослідження «Діри пам’яті», «десь понад десять тисяч років тому людство витворило одну з найстаріших складних структур – місто. Цей своєрідний продукт людського духу має свій простір, характер, стиль і ще багато іншого. Наприклад видимі образи». Деякі події, сюжети ми можемо  не тільки уявити, іноді навіть відтворити. Я пам’ятаю, як на нашій вулиці знімали фільм «Гадюка» режисера Віктора  Івченка  і наш будинок потрапив на плівку.

Двоповерхова кам’яниця – №4 по вулиці Кароля Мікулі / вул. Карла Лібкнехта – Strada Luca Arbore  – Strada Ceasornicarilor– Uhrmachergasse (Годинникарів)/ стоїть в історичному ареалі історико-культурної заповідної території м. Чернівців на розі  Judengasse /вул. Шолом Алейхема/  і Uhrmachergasse /вул Кароля Мікулі/.

Ставлю велику літеру в слові Будинок  бо він, практично, як жива істота жив, змінювався, старів разом із  своїми мешканцями, які теж жили, раділи, сумували. Свого часу кудись неспішно йшли або поспішали цими вулицями, вітаючись при зустрічах, Лео, Мозес, Макс, Якоб, Леонід, Леон, Джетті, Анна, Лейба, Пінкас, Карл, Аба… Імена мешканців  і власників будинку 1908-го року зберігаються в адресній книзі «Адреси Чернівців, у тому числі пригородів» за 1909 рік у бібліотеці Віденського університету.
«Міські споруди часто мають не тільки архітектурну цінність… будучи свідками тих чи інших подій…, стають тією ланкою, що поєднує минуле і сьогодення», –  нагадує Іван Монолатій.
У нашому Будинку жили люди різних професій.

Скажімо, Леон Лауер (Leon Lauer), записаний в адресній книзі Uhrmachergasse, 4 за 1913 рік, працював в університецькій бібліотеці. Хоча в адресній книзі за 1927 та 1936 рік, коли вулиця називалася ім’ям молдавського боярина Луки Арборе (Luca Arbore), він уже Лейб Лауер (Leib Lauer), бібліотекар. Клерк Адольф Розенман (Adolf  Rosenmann) проживав у будинку від 1927 до 1936 року.  Свого часу пан Адольф вчився  у православній середній  школі у Чернівцях.  У річному звіті  за 1909-1910 рік  на стор. 96  знаходимо учня Адольфа Розенмана  – VI Б клас.  У класі навчалося тоді 32 учні. Майже, як у нинішніх школах.

Документи з сайту – Бібліотека університету Жешув (Biblioteka Uniwersytetu Rzeszowskiego –http://www.pbc.rzeszow.pl/dlibra/plain-content?id=6139).

Повз вулицю Годинникарів свого часу ходили трамваї. У газеті «Bukowiner Nachrichten» від 14 вересня 1897року описано такий випадок :
«Учора чоловік, який ніс два глечики з водою біля Uhrmachergasse, потрапив під трамвай. Міський радник Пікер надав важко пораненому першу допомогу і розпорядився віправити його до крайової лікарні». Інформація про це є  на стор.55 у монографії С.А. Тархова «Історія міськелектротранспорту Чернівців» 1997 року.

Будівництво трамвайної лінії у Чернівцях, до слова, тривало 865 днів, тобто майже 2,5 року. Трамвай же почав ходити 1897-го. Скажімо, в австрійському Лінці трамвайну лінію такої протяжностія збудували за 100 днів. У тодішніх газетах жартували, що Чернівці за повільністю виконання своїх задумів і бюрократизмом посідають перше місце в усій монархії. Іноді здається, що ця риса  є визначальною у Чернівцях і досі…

1929. Старт мотоциклетних змагань у Чернівцях на вулиці Шолом-Алейхема
/Evreiască/. Ліворуч – будинок-корабель. Світлина з альбому Edward Tur’s Gallery /Piccasa/. Old Czernowitz Photos. Hauptstrasse – Старі фото Чернівців. На цій світлині зліва видно дах і прикрашений балкон будинку №4.

Зображення газети з Інтернет-порталу Австрійської національної бібліотеки.

Перші періодичні видання – «Bukowiner Kalender», «Bukowiner Zeitung», «Bunte Blätter», «Bukowinа» – німецькомовні,  і розвиваються «за Австрії» (1812-1918 р.р.).  Співробітник редакції однієї з газет – «Czernowitzer Pressе» –  Мендель Капралік у 1909 році мешкав у сусідньому з нашим будинку №2 на вулиці Годинникарів, на розі з Головною.

Зображення газети з інтернет-порталу Австрійської національної бібліотеки – Österreichische Nationalbibliothek.

А от сама редакція «Czernowitzer Pressе»  певний період часу у (1894-1901 р.р) розташовувалася у будинку Uhrmachergasse, 4.
В адресній книзі 1898 є прізвище Карл Тюрк – бухгалтер. Це прізвище зустрічається у 1 томі Історії Імператорського піхотного полку №. 41.

А у книгах 1927 та 1936 років  зустрічаємо прізвище Лейб Гохштадт, брокер. На сайт єврейської громади (http://humora.tripod.com/id31.html)  24 листопада 2006 року звернувся Девід Блокер: «Я знайшов на вашому веб-сайті поховань  ім’я Chaim Hochstatt. Мій дід Josef  Hochstadt (іноді Hochstaedt) був з Чернівців, він народився 1890 року. Його батьком був Leib Hochstadt, бухгалтер, а його мати – Rachel  Turtel. У діда були дві сестри, Джанет і Роза, одна загинула під час холокосту, інша вижила. Вона жила в Україні в 60-х роках минулого століття, я нічого більше про неї не знаю… Може хтось знає щось про сім’ю Hochstadt або про сім’ю Turtel…»
Можна відповісти пану Девіду, що його прадідусь жив у період від 1927 до 1934 у будинку №4 на вулиці Luca Arbore / Uhrmachergasse/.
У радянський період, коли я вже мешкала в Будинку, наша вулиця носила назву Карла Лібкнехта. Пам’ятаю, як тьотя Ханна виставляла у своєму вікні на першому поверсі афіші свого сина – музиканта Яна Табачника. Пригадую дуже лагідну кравчиню тьотю Гєню, яка єдина врятувалася з нацистьського концтабору, сама виховувала сина Маріка і двох племінниць. Вся її родина загинула. Але ця жінка мала таку багату душу, витримку і таку доброзичливість, що ніколи не скаржилася, а, навпаки, завжди цікавилася, як наші справи, пригощала смачними кренделями та тістечками. Якщо ми занадто галасували у дворі й хтось із сусідів робив нам зауваження, тьотя Гєня завжди нас захищала…

Будинок стоїть. І сподіваюся, переживе прагнення деяких сучасних бізнесменів перетворити ошатний і гостинний дім у власну непомірну площину нагромадження тренажерів із громіздкою та шумною витяжкою, що руйнує і наш будинок, і сусідній №2, і їхню вишукану ауру минулого і сьогодення…

Це тільки частина розвідок про людей, що мешкали жили в будинку… Історичні епохи складаються з людських доль.
Далі буде…

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії», фото автора й архівні

Дякую за допомогу у вивченні архівів, за поради і прихильність Галині Леонтій (Halyna Leontiy), соціологу університету Tübingen, Німеччина, Степану Карачку, архівісту, краєзнавцю, Миколі Кушніру, директору Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини, Крістіану Геррманну (Christian Herrmann), Stabsstelle Kommunikation у IJAB – Fachstelle für Internationale Jugendarbeit, Німеччина, Едварду Туркевичу, програмісту, блогеру, В’ячеславу Лєбєдєву, завідувач фотолабораторією Чернівецького обласного краєзнавчого музею, Ользі Серебріян, відділ краєзнавства Обласної наукової бібліотеки ім. М.Івасюка, Людмилі Айгаре, перекладачу, фотохудожнику, Лідії Гуцкало, архівісту Чернівецького обласного архіву, Михайлу Котляру, краєзнавцю, географу…

А також дуже вдячна авторам книг, часописів: Марія Никирса “Чернівці. Документальні нариси з історії вулиць і площ”, Олександр Масан, Ігор Чеховський “Чернівці:1408 – 1998”, Василь Білек, Орест Криворучко, Олександр Масан, Ігор Чеховський “Вітання з Чернівців”, Культурологічний часопис “Ї”, № 56/2009, “Чернівці. CZERNOWITZ”, Світлана Біленкова «Архітектура Чернівців ХІХ – поч. ХХ ст.», Укладачі: Олександр Добржанський, Микола Кушнір, Марія Никирса “Єврейське населення та розвиток єврейського національного руху на Буковині”, Іван Монолатій «Разом, але майже окремо: Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867-1914 рр.», «Діри пам’яті. Як пам’ятаючи, місто забуває», Ігор Буркут (публікації у часописах), Ігор Мельник, Леся Щербанюк, Олег Любківський “CZERNOWITZ: історичні вулиці, будинки та видатні особистості”, фотоальбом “Anthropologia urbana. Homo czernoviciensis”, редакція та упорядкування Сергія Осачука,  EDGAR HAUSTER, блог, Юрій Ходорковський «Вічність. Час. Традиція», Василь Селезінка «Місто моєї любові»,…

Запис UHRMACHERGASSE, 4: Будинок живий мешканцями… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Uhrmachergasse – вулиця Годинникарів

У Чернівцях у 1908 році було зареєстровано понад 3 десятки «майстрів часу» і четверо з них мешкали саме на вулиці. Будинок, про який йдеться, стоїть на розі нинішньої вул. Кароля Мікулі (раніше Карла Лібкнехта) під №4 і вул. Шолом Алейхема №9. Уже на мапі 1866-го року ці вулиці називалися Uhrmachergasse (вулиця Годинникарів) і  Judengasse (Єврейська). Вхід до Будинку №4 був з вул. Годинникарів.
Пишу Будинок  з великої літери, бо він, як люди, жив, змінювався, старів, відкриваючи свої брами та двері  осель мешканцям, які теж жили, раділи, сумували. Саме цими вулицями кудись йшл, поспішали, зустрічалися Лео, Мозес, Макс, Якоб, Леонід, Леон, Джетті, Анна, Лейба, Пінкас, Карл,  Аба… Це імена мешканців  і власників будинку у  1908 році.

Про що повідають старі карти й світлини

Ліворуч – костел Воздвиження Святого Хреста. Трохи нижче – Hauptwache (Гауптвахта). Прямо – квартал між Hauptstrasse (Головною) та Judengasse, нині вулиця Шолом-Алейхема. Праворуч – «Генеральський будинок», споруджений 1780-го.

На картині художника австрійського двору Франца Кнаппа «Велика пожежа 21 серпня 1859 року» ми не бачимо ще будинку-корабля, який був побудований 1904-го й належав Мозесу Шлеферу. Натомість бачимо чотири будинки на Judengasse. І наш Будинок на цій картині вже є. Тобто можна впевнено вважати, що 1859-го будинок №4 по вулиці Годинникарів уже стояв. Схоже, навіть раніше від цієї дати.

Довідка
– Після впорядкування вулиць між приміщенням гауптвахти
і будинком Генерала площа Святого Духа стала менш помітною.
На цій площі у 1901-1908 роках було збудовано новий триповерховий будинок.
Марія Никирса. Будинок-корабель “Шіфа”. “Чернівці”, №23, 6.06.2013

На листівці 1904-1909 років бачимо вже будинок-корабель. Тепер будинок №4, Uhrmachergasse, пов’язаний в ансамблі з будинком-шіфою як частина лівого борту і корми. Ліворуч – Костел Воздвиження Святого Хреста, далі, за деревами – Гауптвахта, перебудована після великої пожежі 1866 року. Ще далі – куполи церкви святої Параскеви Сербської (1844-1862).

Будинок №4 видно направо від Костелу Воздвиження Святого Хреста.

Читаємо старі мапи
1854 рік

На цій мапі нижче площі Святого Духу в червоному колі бачимо вже і сам будинок №4 (вул. Мікулі Кароля), і поряд будинок №36. Схематично помічені і квадрати внутрішніх двориків цих двох будинків.

1866 рік

Тут уже бачимо і назву Uhrmachergasse (вул. Годинникарів).

1905 рік

План Чернівців близько 1905 року із новими назвами вулиць і номерами будинків та позначенням висот. Підготовлений Людвіком Вестом, опублікований видавцем Леоном Кьоніґом.
На мапі видно і внутрішній двір розташованого будинку по вул. Uhrmachergasse.

Офіційний відступ

Від департаменту містобудівного комплексу Чернівців, 2008 рік

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць України постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Списку історичних населених місць України» від 26 липня 2001 року, №878, місто Чернівці занесене до Списку історичних населених місць України.
На території Чернівців до наших днів збереглися первісне планування історичного середовища із будівлями кінця ХVІІІ – початку ХХ століть і численні історичні пам’ятки,  архітектурно-містобудівні ансамблі.
Тому рішенням VІІ сесії ХХІІ скликання Чернівецької міської ради від 18.05.1995 року № 94 «Про історико-культурну заповідну територію м.Чернівців» було ухвалено історичний центр м.Чернівців площею 226 га, на території якого розташовані пам’ятки культурної спадщини різної категорії.
На замовлення Чернівецької міської ради Київським Науково-дослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень виконано «Коригування історико-архітектурного опорного плану проекту зон охорони пам’яток і визначення меж і режимів використання історичних ареалів м.Чернівці».
Крім того, у місті Чернівцях визначені три історичні ареали:
1. Центральний історичний ареал площею 550,05 га;
2. Історичний ареал «Гореча» площею 17,39 га;
3. Історичний ареал «Садгора» площею 14,66 га.
На замовлення Чернівецької міської ради у 1990-1992 рр. Українським регіональним спеціалізованим науково-реставраційним інститутом «Укрзахідпроектреставрація» (м. Львів) проводилася робота з обстеження нововиявлених пам’яток архітектури та містобудування м.Чернівців, їхня докладна фотофіксація і складання карток первісного обліку.
Для упередження розвитку негативних процесів на території історичного центру необхідне будівництво нових транспортних комунікацій і виведення транспортних потоків за межі історичних ареалів, зменшення динамічних навантажень на історичну забудову, мінімінізація втручання в несучі конструкції будівель історичної забудови при пристосуванні їх для громадських потреб.
На виконання вимог статті 7 Закону України «Про охорону культурної спадщини» рішенням виконавчого комітету міської ради від 10.06.2008 року № 441/11 затверджено Положення про громадську консультативну раду з питань охорони культурної спадщини міста та її склад. Щомісяця проводилися засідання громадської консультативної ради, де розглядаються актуальні проблеми містобудівної діяльності в історичному середовищі.
До невирішених проблем в галузі охорони культурної спадщини належать: недосконале памяткоохоронне законодавство в галузі відповідальності фізичних та юридичних осіб за вчинені правопорушення на об’єктах культурної спадщини, складний механізм накладання адміністративних стягнень, безпідставне узаконення самовільного будівництва в межах історичних ареалів судовими органами.

2007 рік

Ще одна мапа: «Чернівці. Історико-архітектурний опорний план. Оцінка забудови».
На карті видно в червоному колі будинок №4 по вулиці Карла Лібкнехта / вул. Шолом Алейхема №9/

Ця мапа ще й зараз висить на стіні приміщення відділу охорони культурної спадщини (вул. Руська, 1  (черговий раз була там 3.07.2017) .
Вона затверджена в липні 2007-го наказом міністра культури і туризму, головою державної служби з питань національної культурної спадщини М.М. Кучеруком, погоджена рішенням Чернівецької міської ради, і тодішнім начальником Відділу з питань охорони культурної спадщини Чернівецької міської ради Світланою Біленковою.
На цій мапі будинок №4 позначений як «цінна забудова».

Відступ майже ліричний:

«Культура – це емоції, помножені на суворий контроль і облік»

Завжди з цікавістю спостерігаю за виступами та публікаціями Світлани Біленкової, доцента Київського національного університету будівництва і архітектури, кандидата мистецтвознавства, члена Українського національного комітету Міжнародної ради UNESCO з питань пам’яток і визначних місць.

«Об’єкт культурної спадщини із почесним званням «пам’ятки ЮНЕСКО» є лише певною нагородою для суспільства. А от як носити її, залежить від кожного з нас. Міжнародна організація ЮНЕСКО – це не охоронний чи каральний орган, це організація, яка надає людству підтримку у збереженні його культурного потенціалу для майбутніх поколінь. Ті, хто не підтримує загальноприйнятих у світі понять, втрачають пам’ятку – і після здійснення відповідного експертного моніторингу об’єкт виключають зі Списку ЮНЕСКО…
«Скільки не кажіть «об’єкт спадщини» та «буферна зона» – без реальної роботи з відповідними документами, архівами, опорним планом, відповідними вітчизняними та зарубіжними культурними інституціями, будівлі та комплекси зберігатимуться за середньо визначеними параметрами без урахування їхніх унікальних цінностей, При цьому не враховуватимуться такі поняття, як унікальність, автентичність, особлива енергетика, аура. Вони назавжди втрачатимуться. Більше того, це стосуватиметься й об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО».
«Культура – це емоції, помножені на суворий контроль і облік»
Із інтерв’ю Маріанни Антонюк зі Світланою Біленковою (за посиланням: Чернівці на межі/CzernivtsiamEnde: Об’єкт культурної спадщини і чиновницької байдужості).

Долі та спогади

Змістовно історію цього мікрорайону міста, який колись був центром тодішніх Чернівців, викладає відомий історик Олександр Масан на сайті «Україна туристична»:
«В одному з донесень генерал Енценберг інформував: «Усім відомо, що Чернівці тісні й цілком збудовані з дерева та й у більшості нужденно». Зведення кам’яниць розпочалося 1780 р. Найперший цегляний будинок, двоповерховий «Генеральський дім», збудований того року, зберігся донині на розі вулиць Шкільної та Ш. Алейхема. Від 1780 р. Головну вулицю обладнали стічними канавами, покрили гравієм і поступово продовжили донизу, схилом гори (сучасна вул. Капеланська) аж до Прута. На півдні вона доходила до нинішньої Центральної площі, якої тоді ще не було».

Мешканці та домовласники

З чернівецької адресної книги за 1898 рік отримали прізвища, імена і професії (заняття) мешканців і домовласників будинку №4 на вул. Годинникарів – без переліку членів їхніх родин. Тут же в останній графі позначено район міста, де проживає згадана людина.
За допомоги Галині Леонтій (Halyna Leontiy), соціолога з університету Tübingen (Тюбинген), Німеччина, дізнаємося, що Карл Турк – бухгалтер, Й. Голдхауфен – Private (Privatier), тобто дуже заможна людина, що живе на відсотки, прибутки від інвестицій, нерухомого майна та поточних активів, сама займається адміністрацією власного майна, Мозес Флінтенштейн – домовласник.
Адресна книга «Адреси Чернівців, у тому числі пригородів» за 1909 рік зберігається у бібліотеці Віденського університету.
Цікаво уявити, як жили ці люди: майстер оптики і механік, стажер, домовласник, кілька бухгалтерів, підприємець, працівник друкарні, адвокат, перукарка, директор магазину, вдова, шинкар, торговець…
Рухаємося в часі далі:
За списком мешканців і домовласників будинку №4, Uhrmachergasse, за період до 10/01/1913, бачимо, як трохи демократизувався професійний статус мешканців будинку: серед заможних торгівців та адвокатів трапилися працівник бібліотеки і перукарка. Отриману з державного архіву Чернівецької області інформацію про власників будинку №4 вул. Карла Лібкнехта /Luca Arbore за румунський період, написану готичним курсивом, що використовувався до 1940 року, допоміг прочитати Крістіан Геррманн державної структури ФРН, яка працює з молоддю. За що авторка йому безмежно вдячна.
За цим документом видно, що будинок №4 1887 року був перереєстрований з Якоба Флінтенштейна, і вже 1890 власником будинку зафіксований Мозес Флінтенштейн.
З усіхї документів випливає, що будинок №4 (двоповерховий, кам’яний) по вулиці Мікулі Кароля / вул. Карла Лібкнехта/ /Strada Luca Arbore / /Strada Ceasornicarilor/ /Uhrmachergasse/ входить до Центрального історичного ареалу історико-культурної заповідної території м. Чернівців вважається цінною забудовою.

2017: І зовсім не романтичний постскриптум

Будинок №4 розташований на схилі, в аварійній зсувній зоні із близьким проходженням грунтових вод. Будинок має спільну (суміжну) стіну із аварійним будинком №2 по вулиці Кароля Мікулі, який свого часу зазнав великої руйнації через використання підвалу не за призначенням: у будинку №2 втрачено частину квартир.
У жовтні 2005 року комунальні служби міста Чернівці, не повідомивши мешканців будинку, продали 118.9 кв.м нежитлових підвальних приміщень будинку №4, на яких обладнано  фітнес-центр «Аполлон». Власник фітнес-центру проживає в іншому будинку.
Без згоди мешканців вентиляційна система забору чистого повітря для фітнес-центру проведена через коридори підвального приміщення у маленький внутрішній дворик будинку. Робота системи вентиляції з її шумом руйнує не тільки наш будинок, але наше здоров’я і життя. Водогони та електропроводка фітнес-центру так само без погодження з мешканцями проведені через коридори підвального приміщення. Під час тренувань, особливо коли у залах зосереджена велика кількість людей, у квартирах, розташованих над фітнес-центром, відчувається струс перекриттів і стін будинку від кидків штанг тренажерів. У деяких квартирах пішли тріщини. Власник «Аполлону» прагне до того ж розширити свій клуб за рахунок інших підвальних приміщень мешканців, звертався до власників деяких квартир із пропозицією придбати їхній підвал для розширення фітнес-центру. Мешканці відмовилися. Тепер у нас, мешканців будинку №4, і у Будинку №4, який жодним чином не хоче бути зруйнованим, триває судовий процес…

Тетяна СПОРИНІНА, мешканка квартири №16 будинку №4 по вул. Кароля Мікулі

Більше фотодокументів за посиланням – З ЖИТТЯ ОДНОГО БУДИНКУ… UHRMACHERGASSE, 4

Запис UHRMACHERGASSE, 4 або з життя одного чернівецького будинку… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вода, здавалося, кипіла: сотні рибин шукали порятунку на поверхні, оскільки їм не вистачало кисню… А ще ж додався й запах! І трапилося це через безкультур’я мешканців будинків навколо озера, які спускають в каналізацію побутове сміття та предмети особистої гігієни. Каналізаційний колодязь забився, нечистоти знайшли вихід – у сусідню зливну мережу – і в озеро потрапили фекалії…

Однак, за словами Руслана БОЖЕНАРА, завідувача сектору регулювання рибальства «Чернівцірибоохорони»,  масовій загибелі риби все ж таки вдалося запобігти: – Ми втратили тільки 11 особин: 5 коропів, 4 карасі, 2 окуні. Загальна кількість збитків понад 360 грн. Наразі риба почувається добре, озеро самоочищується.

Причиною аварійної ситуації, стверджують фахівці, в тому, що мешканці навколишніх будинків викидали непотріб просто в унітази. Каналізація забилася, стався перелив відходів до системи зливу дощових вод, а відтак безпосередньо в озера…

Вочевидь, корисних для риб у невеличкій кількості «добавок» виявилося забагато. Винних у загибелі риби мають покарати, хоча й досі не знають, кого саме. У цьому тепер розбирається природоохоронна прокуратура.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Еколихо оминуло Буковину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Пан Демидов наголосив, що з зареєстрованих у краї 12 вбивств міліціонери розкрили 11. Наразі нерозкритим залишається вбивство державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби. Щодо звільнення міліціонерів, замішаних у скандалі в Сокирянському РВ УМВС України, керівник міліції сказав, що це «безпрецедентний крок», але він свідомо пішов на нього, тому що прагне повернути довіру громади до людини в міліцейській формі.

На прес-конференції головний міліціянт краю також торкнувся кількох резонансних злочинів. Зокрема, пошкодження погруддя Міхая Емінеску в смт. Глибока він після всіх здійснених перевірок розцінив як дрібне хуліганство.

Щодо кримінальної справи, порушеної проти екс-мера Новодністровська Руслана Панчишина, то керівник крайової міліції не погодився  з твердженнями про її політичну замовність. Просто  з’ясовуються обставини. «Крапка» – за судом.

І загалом, «завдяки вжитим профілактичним заходам суттєво менше зафіксовано вбивств (-14,3%), тяжких (-23,1%) та середньої тяжкості тілесних ушкоджень (-43,4%), крадіжок (-10%), у тому числі з будинків громадян (-24,2%), менше скоєно розбоїв (-64,7%), грабежів (-16,4%), дорожньо-транспортних пригод зі смертельним наслідком (-70%), хуліганств (-58,0%) тощо.

Одне слово, «у Багдаді все спокійно».

Вл.інф.

Запис У «Багдаді» все спокійно? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

От що значить безсмертна класика: тема сильного власника, що забирає майно у слабшого, актуальна для всіх часів і народів. І тоді, і зараз потерпілий шукає захисту в державних структурах. Натомість… Та про все по порядку.

Тодор Дуган ще 2010 року разом з іще двома сусідами  – В. Захарюком і В. Павелом – звернулися до Сторожинецького РЕМу стосовно низької напруги в мережі – 140-160 вольт. Їм відповіли, що нічим допомогти не можуть. Хіба що вони самі поставлять додаткову трансформаторну підстанцію за свій кошт.

Чоловіки так і зробили. На все про все витратили 30 тис. грн. Після встановлення підстанцію передали на обслуговування місцевому РЕМ. Та коли на посаду його начальника прийшла нова людина, у мешканців хутора почалися проблеми.

– До нашої підстанції збираються під’єднати новий мікрорайон – 13 будинків, – розповідав у редакції п. Дуган. – Ми не проти, але хочемо, щоби нам відшкодували бодай половину витраченої суми. Натомість п. Федоров, головний електрик району, сказав, що коли хочемо, то можемо збирати гроші з людей. А люди відповідають, що їм все має зробити РЕМ безкоштовно. Тому ми сказали Федорову, що не погоджуємося ділитися своєю власністю, себто трансформаторною підстанцією. На це він пригрозив, що підключить нас до старої, яка давала 140 вольт напруги.

До слова, сплачує Тодор за всю електроенергію, і за ту, що горить у хаті,  по 1,15 грн. за кВт, як приватний підприємець.

Обурені власники поїхали до Чернівців шукати справедливість. Та в інспекції Держенергонагляду їхню скаргу, до якої вони додали документи, що засвідчують їхнє право власності на трансформаторну підстанцію, не прийняли. Мовляв, не всі папери надані, потрібні ще документи зі Сторожинецького РЕМ.

Як наголшує правозахисник Тамара БОРОРВИК, керівництво інспекції грубо порушило цим статтю 7-му Закон України «Про звернення громадян», в якій йдеться про заборону відмови в прийнятті та розгляді звернення.

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»

Запис Вищий та нижчого давить і гне… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як з’ясувалося пізніше,  провалився шматок дороги.

Сьогодні вранці  поблизу місця обвалу працювали працівники водоканалу. Вони пояснили, що то вчора ввечері під землею прорвало каналізацію. Вода підмила дорогу. Вночі служба засипала місце обвалу, а вранці почала шукати трубу,яку прорвало.

Через затримку громадського транспорту чернівчани, які мешкають у мікрорайоні Гравітону та вул. Південно-Кільцевій спізнилися на роботу. Бо перший маршрут їхав лише до Соборної площі, а маршрути №№ 2 і 4 загалом не їздили.

Утім,  о пів на десяту ранку вже все було відремонтовано.
Вл. інф.

Запис Тролейбус потрапив у пастку – до ями спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме через нього – принаймні, так пояснив це Олексій Шекета, голова правління ПАТ «ЕК «Чернівціобленерго» під час вівторкової прес-конференції, присвяченої приведенню роботи Обленерго до європейських і світових стандартів – нині не працюють їхні оператори у Єдиному розрахунковому центрі (хоча директор Інфоцентру «Єдине вікно» іншої думки). За словами п. Шекети, незважаючи на те, що він «піднімає» вже 6-те обленерго, з провокаторами в своїй роботі він ще не зустрічався. І хоча прізвище збурювача спокою не називалося, та журналісти самі озвучили його в своїх запитаннях, називаючи активним чернівчанином паном Гековим.

Один із кореспондентів справедливо поцікавився, як це вдалося одній єдиній людині паралізувати роботу такого потужного монополіста, як Обленерго. І одразу ж висловив припущення: «А, може, Обленерго боїться активних громадян і хоче мати справу тільки зі слухняними та млявими споживачами?». Виглядає на те.

Загалом же на прес-конференції йшлося про те, що «Чернівціобленерго», яке торік займало в рейтингу обласних ЕК другу знизу позицію, нинішнього року перейде до першої десятки. Бо німецькі спеціалісти провели на «Чернівціобленерго» аудит і видали останнім 3 сертифікати. Як наголосив п. Шекета, побоювання стосовно зміни власника з державного на приватного виявилися безпідставними.

Хоча відключення вуличного освітлення у багатьої селах Кіцманського району і те, що навіть Лашківську сільраду позбавили електрики, свідчить про інше. На це перша особа Обленерго справедливо зауважила, що за все треба платити. Однак сільські голови стверджують, що не в боргах справа: мовляв, жодна сільрада не має документів, які підтверджують її права власності на будівлю та землю. Тож документи треба виготовляти в БТІ, а це, як відомо, потребує багато часу та чималеньких грошей. Але ж й Обленерго користується, приміром, електричними стовпами, не сплачуючи сільським громадам за землю. Та, як бачимо, домовитися між собою їм важко.

За словами керівництва Обленерго, найближчим часом тарифи на електроенергію не змінюватимуться. Зате платити нині можна, як підкреслив очільник, і за платіжками, і за розрахунковими книжками. Та, за Правилами користування електричною енергією для населення (ПКЕЕН), сплачувати по рахунках можна лише за письмовою згодою –додатком до Типового договору двох сторін, і ніяк не інакше!

Оскільки прес-конференція була позавчора, то мешканець села Тисівці Іван Чепишко вже з’їздив до Сторжинецького РЕМу за розрахунковою книжкою. Там чоловікові сказали буквально наступне: «Це ви чули по телевізору? Ну то й звертайтеся до телевізора!»

Водночас керівник Обленерго зауважив, що в січні-лютому буде змінене законодавство про сплату за електроенергію. І тоді вже виключно енергопостачальні компанії матимуть право виписувати рахунки за поставлений ними товар.     

Європейські стандарти

Сюзанн БОСС – редакторка Цюріхського тижневика «WOZ» (Wochenzeitung») неодноразово публікувалася в газеті «Версії», бо разом з редакторкою газети «Версії» брала участь у екологічному сплаві журналістів по Дністру. Саме з нею ми списалися і щодо стосунків європейського споживача зі своїми енергопостачальними компаніями. Так от, пані Сюзанн повідомила, що у багатьох швейцарських містечках є по кілька кампаній, які подають людям світло. А в окремих 100-тисячних містах їх буває до 8-10. Зрозуміло, між ними існує велика конкуренція. Тому відключення там здійснюються лише після трьохмісячної несплати. Та коли споживач  звернеться до компанії стосовно своїх матеріальних проблем, вона може відстрочити йому платіж, розтягнути його на цілий рік.

Але треба визнати й те, що європейцю і в голову не прийде «відмотувати» електрику на лічильнику чи якось інакше красти її.

Запис Активний? – значить, Провокатор! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За його словами, підприємства житлово-комунальної галузі й далі працюватимуть на тих цінових умовах, які діють сьогодні, як до виборчої кампанії, так і після неї. Щоби зменшити борги «Чернівціводоканалу» й «Чернівціобленерго» за спожиті енергоносії, у владних коридорах вирішується питання про відшкодування різниці в тарифах.

Георгій Леонтій висловив стурбованість тим, що не в усіх районах області є товариства співвласників багатоквартирних будинків: це обмежує можливості будинків в отриманні коштів із держбюджету на проведення ремонтних робіт. «Немає ОСББ у Заставнівському, Путильському районах, Берегометі Вижницького району, – зазначив пан Леонтій. – Найбільше мене хвилює місто Новодністровськ, де немає жодного ОСББ, проте проблем, особливо з ліфтами, там вистачає».

Сьогодні в області функціонують 264 об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, з яких 217 – у Чернівцях, і кошти, передбачені на ремонт покрівель і ліфтів, спрямовуються виключно на будинки з ОСББ. Торік обов’язковою умовою виділення коштів було співфінансування самими мешканцями в розмірі 20%. Цьогоріч це питання ще не вирішене : наразі його розглядають у Міністерстві регіонального розвитку й ЖКГ.

Начальник управління ЖКГ ОДА наголосив, що населенню треба розуміти, що утворення товариств співвласників дає можливість отримати кошти з держбюджету: «Нехай це навіть за співфінансування 20% – якщо дають 400 тис. грн., то забезпечити 20%  від них мешканцям будинку значно легше, ніж профінансувати самим усі 400 тис. грн.». Органам місцевого самоврядування дозволено стимулювати такі товариства, надаючи їм необхідну фінансову підтримку з місцевих бюджетів.

«Готуй сани влітку» – це прислів’я добре знають чернівецькі комунальники, тож до зими готуються заздалегідь: до роботи в осінньо-зимовий період уже підготували 587 котелень з 692, 228 км теплових мереж з 265 км, усі теплові пункти, заготовили 6702 тонн вугілля.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис ТАРИФИ НА ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНІ ПОСЛУГИ НЕ ЗРОСТАТИМУТЬ. ТАК КАЖУТЬ ВЛАДНИКИ… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У зв’язку з проведенням ремонтних робіт на пл. Соборній до 22:00 від водопостачання будуть відключені будинки на площі Соборній та по вул. І. Франка

Повідомляє прес-служба міської ради

Запис Сьогодні Соборна площа без води спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про тонкощі й нюанси ситуації – в розмові з Григорієм ЯМНЮКОМ, першим заступником начальника головного управління Держкомзему у Чернівецькій області.

–  Наразі керуємося постановою Кабінету Міністрів від 9 вересня 2009 року № 1035, в якій йдеться про те, що будинки, збудовані від 1 січня 1992 року до 1 січня 2008 року мають бути оформлені за спрощеною процедурою оформлення права власності на житлові будинки, садові ділянки та інше, що розташовані на земельних ділянках, – каже Григорій Ямнюк. – Це стосується і самовільно зведених будинків у період із 1992 по 2008 роки.

Будь-який будинок, який будується чи будувався, повинен мати дозвіл архітектурно-будівельної інспекції. Він оформляється наступним чином: пишеться заява в інспекцію, до якої додаються документи, що реєструється в журналі реєстрації виданих сертифікатів та відмови у їх видачі. Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю розглядає подані забудовником документи і протягом десяти робочих днів приймає рішення щодо видачі сертифікату.

У разі подання документів не в повному обсязі, заява не розглядається і протягом десяти робочих днів після її реєстрації повертається забудовнику разом з доданими до неї документами і вмотивованим обґрунтуванням відмови у видачі сертифіката.

Відмова у видачі сертифіката з інших причин не допускається.

Забудовник може повторно звернутися до інспекції лише після подання документів у повному обсязі. Тоді інспекція оформляє сертифікат у день пред’явлення документів про внесення плати за видачу сертифіката і сплату штрафу.

Датою прийняття приватної будівлі в експлуатацію вважається дата видачі сертифіката.

–  Якщо земельна ділянка не приватизована, – наголошує Григорій Дмитрович, архітектурна інспекція не прийме в експлуатацію будівлю. Нині термін приватизації встановлений до 1 січня 2013 року.

–  Якщо людина по певним причинам не зможе оформити цей документ, чи не схоче, то як далі бути?

–  Це питання стосується більше архітектурної служби, та я спробую на нього відповісти, – каже п. Григорій. – Якщо скажімо, якийсь там пан Х. не схоче оформити право на земельну ділянку до 1 січня 2013 року, то інспекція його зобов’яже через місяць це зробити. Якщо він і далі нехтуватиме цими вимогами, то платитиме штраф згідно з законодавством, а якщо і далі не зрозуміє, то тоді кримінал і позбавлення волі.  Мінімальний штраф за ці діяння становитиме від 200 до 300 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення волі до 6 місяців. Особам же, які раніше вже проходили по цій справі чи були засуджені, загрожує від 2 до 4 років позбавлення волі. А самовільне будівництво на самовільно зайнятій земельній ділянці карається штрафом від 300 до 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, тобто близько 17 тисяч гривень.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»      

Запис Чия земля під вашим будинком? спершу з'явиться на Медіа-Версії.