На городі бузина, в телевізорі війна … Мій батько готовий стріляти в мого сина

74813878

З російським паспортом приїхала на Західну Україну. Друг з Росії стурбовано казав: «Не варто ризикувати, подумай про дітей». Для мене ж ризик був тільки при переїзді кордону. Якби не пустили – довелося б цілий день повертатися через Польщу до Чехії. На митниці жінка-прикордонник сказала: «Вибачте, вам треба поговорити з начальником. Після того, як ми обпеклися на гарячому, дмухаємо на холодне».

Мені зрозуміла їхня настороженість. Через кордон йдуть вантажівки зі зброєю. Бойовики-найманці беруть людей у заручники, в країні точиться війна. Раніше я думала – це громадянська війна Заходу й Сходу країни, тепер сумнівів немає: це війна Росії з Україною.

Для мене Україна ніколи не була «молодшою сестрою»-житницею зі «старшим братом» у Москві. Родинні зв’язки були здавна, історичне коріння таке глибоке, настільки розгалужене, із новими гілками, що спільне походження слов’янських мов уже не  об’єднує, так само як не поєднуються польська та чеська – це різні держави. Не приховую, в іншому мовному середовищі, в іншій культурі перший рік у Чернівцях було важко, як важко буває на чужій кухні розібратися: не знаєш, де що лежить.
Громадянство міняти не схотіла, відчувала себе росіянкою. Аби звикнути, потрібні були  час, терпіння й бажання. Головне – я перебувала в атмосфері гостинності й піклування. Про свою свекруху пізніше розповіла у телепередачі «Доброго ранку, Буковино!». Ми з чоловіком давали інтерв’ю на відкритті виставки у Будинку художника. Говорила російською, щоби не робити помилок в українській: вона в мене побутова. Так само у Празі, коли проводила екскурсію для представників київського парламенту, ми домовилися про двомовний діалог. Усі були задоволені.

Моя свекруха робила все, що було в її силі для нашої сім’ї: через втому, біль, недосипання вона допомагала нам. В її оселі в різні часи мешкало 24 особи – далекі родичі, яким потрібне було тимчасове житло для навчання чи роботи. Від бабусі мої діти щовечора читають «Отче наш», від неї дізналися про національні та християнські традиції. Вона не знає російської, вона пам’ятає голодомор «за совітів», тож і далі робить запаси. Зовсім хвора, зігнута майже навпіл, вона йде на город, збирає полуниці, падає там, вибирається на карачках і стає біля плити, аби зварити варення на зиму. Вона й дід так ніжно любили моїх дітей, що тепло цього почуття зігрівало від холоду невлаштованого побуту, безгрошів’я та сварок з чоловіком.

Так, в Україні мені пощастило потрапити до ось такої дуже порядної сім’ї. Класний керівник у чеській школі на випускному сказав про мого сина: «Чистої душі хлопчик». У цьому я бачу заслугу дідуся й бабусі.

Сьогодні мій син – ще хлопчик. Не можу уявити його юнаком, який прийняв рішення служити в армії, вирішив стати на захист кордонів своєї Батьківщини – України.

А мій батько з Омська, який знає про гостинність у Чернівцях, знає, що тут не бігають бандерівці, не виколюють очей, не ріжуть язики, не спалюють людей – мій батько кричить про нацистів на Заході і готовність йти захищати наших в Україні. Під впливом сталінської/путінської агітмашини дід готовий стріляти у власного внука, який стоятиме не прикордонному посту.

…У моєму чернівецькому саду квітне й пахне бузина, а по телевізору щодня показують домовини й похорони. Нещодавно під артобстріл потрапили машини з новобранцями. Хлопці бою ніколи не бачили, стріляти на ураження не вміли, не могли, їх як жовторотиків розстріляли, сімнадцять парубків загинуло.
23 роки Україна воювала лише у власному парламенті, у неї немає ядерної зброї, слабка армія, тому що Росія давала гарантію територіальної цілісності – паралельно роблячи усе для того, щоби знищити українські збройні сили. «Старший брат» обіцяв захист, а тепер кулак показує: за вухо тягне у колонію суворого радянського режиму, а хто не згоден – той бандерівський нацист.

Я помилялася, думаючи що Україна буде зломлена політично та економічно й прогнеться під тиском Росії. Незважаючи на всю складну й криваву ситуацію, ця війна не лише руйнує, вона зміцнює національний дух і віру в єдність і незалежність країни.

Я молитимусь за сина, за Україну, за Мир і Спокій…

Анна СКОРКО, http://www.youtube.com/watch?v=tD–zLDaDEM, пер.українською – «Версії»

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *