Донецький літератор і громадський активіст розповідає про специфіку Донбасу та про те, як донеччанам прищеплювали ненависть до українців і українського.
Молодий поет, сценарист та громадський активіст Віктор Семернін покинув рідну Донеччину на початку травня цього року, саме напередодні сумнозвісного референдуму. Він тоді перебував у справах у Києві, коли батьки зателефонували й попросили не повертатися. Хлопець залишився у столиці, та вже за кілька днів переїхав до Чернівців. Каже, що шукав тихого й затишного місцяе, де можна було б займатися творчістю. Тут, у Чернівцях, він працює над сценарієм художнього фільму, дія якого відбуватиметься у 50-тих роках, але метафорично розкриватиме події, що зараз відбуваються на Сході.
Проукраїнські мітинги під дулами автоматів
Віктор розповідає, що напередодні референдуму в ДНР усі найактивніші учасники громадських рухів уже «висіли» на так званих «дошках сорому» перед ОДА.
– Не можу сказати, що був активним членом громадських рухів, – каже він. – На той час когось розшукували, когось тримали під вартою. Мені пощастило, але про мою громадську позицію теж знали. Люди зі зброєю ходили й розпитували про мене. Раніше у нас над будинком висів прапор України та після всіх цих жахливих подій довелося зняти.
Щоби зрозуміти специфіку нашого руху, треба розуміти специфіку Донбасу. Це дуже «совковий» регіон. Скажімо так, совково-бандитський. В ідеологічному плані. Люди змирилися з тим, що тут процвітають корупція, бандитизм, вони воліють нічого не робити, а лиш тужитимуть за минулим: «Вот как хорошо било прі Союзє…». І до того всього додається постійна насторога до всього українського.
Я ж постійно перебував у середовищі митців та інтелектуалів, які й створили потужний культурний рух на Донбасі. До нього входило близько півтисячі людей – музиканти, поети, художники, журналісти… Власне, журналісти й розпочали активний спротив. Зрозуміло, що йдеться про журналістів громадських видань – адже вся державна преса була антидержавницькою, проросійською. Громадські журналісти організували 23 листопада перший донецький Євромайдан, на який прийшло всього 10 людей. Але після побиття студентів до них долучалося все більше активістів.
Люди, які створили ядро цього спротиву, першими потрапили до рук бандитів, бо вже у грудні почалися погрози, а від січня – побиття активістів. Вулицями розгулювали особи кримінальної зовнішності, які залякували мітингувальників. На журналістів тиснули, і деякі з них змушені були ховатися від переслідувань.
Коли в лютому переміг Майдан, національний рух піднявся з новою силою. Але піднесеність тривала не більше двох тижнів.
Скажу так: на перших порах наші владники не зробили жодних зусиль, щоби зупинити сепаратистські рухи на Донбасі. На початку в них брало участь не більше трьох сотень людей, в основному, не місцеві, а російські інструктори, які дуже професійно все організували. Захоплення адміністрації, народний гнів, який дуже вміло підігрівався. Усе це були інспіровані речі. Хоча не можу сказати, що вони не відповідали настроям населення. Активно виступало не більше 30% мешканців. Проросійські мітинги, за підрахунками незалежних ЗМІ, збирали від 10 до 12 тисяч людей. Перший проукраїнський мітинг у березні зібрав близько 5-7 тисяч, та він був погано організований і закінчився загибеллю свободівця Дмитра Чернявського. Тобто там був абсолютний злив. І це, до речі, один із моментів, які закидають Семену Семенченку. Він відповідав за безпеку мітингу, але сам на нього не з’явився.
Та навіть після цих подій відбулися два численні мітинги. На першому два натовпи стояли один навпроти іншого, причому людей проукраїнської позиції було удвічі більше, ніж тих, хто начебто виражав позиції більшості. Одразу було видно, хто є хто. По той бік зібралися деморалізовані верстви населення, нормальних серед них було не більше 10%. З нашого боку стояла місцева інтелігенція.
Другий мітинг провели вже у квітні, саме тоді, коли була захоплена адміністрація, а вулицями походжали люди в масках і з автоматами. І навіть тоді наш мітинг зібрав кілька тисяч людей.
Власне, повертаючись до специфіки Донбасу, додам, що це доволі прагматичний регіон. Більшість просто відсторонилася від політики. В основному це були дрібні підприємці. А потім у цих бізнесменів, які ще у квітні казали, що їх не обходить, уже в травні почали відбирати бізнес. Якби вони могли потрапити у минуле, то впевнений, що на проукраїнські мітинги виходило би в кілька разів більше людей.
Як проросійські «казачки» донеччанам мізки «промивали»
– Звісно, це унікальна війна і думаю про неї буде написано багато дисертацій як про приклад масових маніпуляцій, – розповідає далі Віктор. – Вона готувалася ще з 2008 року, коли на Донбасі почали активізуватися проросійські організації. Спершу це були суто спортивні клуби так званих «казаків», які мали б фізично гартувати юнаків, але потім їм почали промивати мізки: «Расєя – родіна слонов», «Всьо пошло от русскіх», «Амєріка – піндоси» тощо. Я спостерігав, як навіть декому з моїх знайомих від цього буквально «зносило дах».
Спеціально підбирали агресивно налаштованих – місцевих бандитів і божевільних. Вони працювали на відповідних роботах, наприклад, поштарями, але розносили не тільки газети, а й чутки. Тобто це була потужна пропагандистська організація.
І зараз ситуація тільки ускладнилася, адже до навіяної ненависті додалася ненависть реальна. Коли бачиш, як гинуть твої рідні… Цей регіон був відрізаний від України в інформаційному сенсі ще до того як його відрізали фактично. Люди, які стають об’єктом маніпуляцій, не сприймають інших думок. Як ми кажемо на російські канали, що вони ними маніпулюють, так і на Сході місцеві кажуть, що ми брешемо. І навіть, коли ти покажеш їм відеосвідоцтво того, як сепаратисти стріляють по мирних жителях, вони все одно стверджуватимуть, що це робить українська армія.
Якщо на перших порах, умовно кажучи, за Україну активно виступало 10% населення, за Росію – близько 20%, а решта – хотіли якої-небудь незалежності, аби лиш їх не чіпали, то зараз ось ця позиція «не чіпайте нас» дуже поляризувалася. Більш менш адекватні люди виїхали. А ті, хто залишилися, розділилися на тих, хто активно підтримує Росію, і тих, кому байдуже, хто буде, лише б настав мир, – таких близько 90%. При цьому половина людей налаштована проти України. В них просто немає іншої інформації. Якщо подивитися хоча б один випуск передачі «Суть времени» телеканалу ДНР, то за 10 хвилин перегляду сам починаєш ненавидіти українців. І це – божевілля! Людей спеціально вводять у цей стан.
Війна як спосіб існування для ДНР
– Всі мої друзі втекли звідти. Хтось може залишається нелегально брати репортажі, але їх одиниці. Частина повернулася на звільнені території, інша частина в Києві чи Львові.
Повертатися не планую: грубо кажучи, не вірю, що там швидко може щось змінитися. Це абсолютно «абхазська технологія», відпрацьована Росією за 30 років. Грузин росіяни теж називали фашистами. Все це вже не нове. І ми знаємо, що з їхніми територіями стало. Росія може контролювати якусь частину території і цих людей, але всю цю «партизанщину» контролювати неможливо. Навіть, якщо вони не можуть Осетію контролювати, то що вже казати про регіон, де залишилося більше 3 мільйонів людей. А це, власне, вся Грузія.
Зараз на Донбасі панує розруха. Роботи немає. Є кілька дрібних обслуговуючих підприємств. Працюють комунальні служби і, до речі, працюють навіть краще, ніж у Чернівцях. Власне, комунальне господарство – це наша гордість. До війни це було чисте і комфортне для проживання місто. Тепер тут люди намагаються виживати як можуть. А наближається зима і буде ще гірше. Буде голод.
Власне, через це мушу зауважити один важливий нюанс, який буде сумним для України: війна на Донбасі ніколи не припиниться, бо це є спосіб існування для ДНР. Зараз туди їдуть співробітники різноманітних силових структур, бо там платять і можна заробити хоч якусь копійку. Ці люди не вміють робити нічого іншого, окрім як воювати.
Руслан КОЗЛОВ, «Версії»
