На читання цього щоденникового запису маю велике бажання запросити чиновників від медицини Наталія Гусак, Надія Лабанда та всіх інших, хто може допомогти. Проблеми, з якими я зіткнулася, хворіючи на ковід – не лише мої, це проблеми системи охорони здоров’я, які треба вирішувати всім миром уже і зараз.
ПРОБЛЕМА №1
Черги під кабінетами сімейних лікарів – це черги за життям і смертю. Ніхто не знає, що кому випаде, адже тут хворі на ковід і хворі на будь-яку іншу недугу – всі впереміш. І підхопити корону тут, у черзі за здоров’ям, набагато простіше, ніж у транспорті, кінотеатрі чи магазині. Тут на вас чекає ну просто ковідний концентрат. Щоразу почувала себе дуже невпевнено, коли в такій черзі зустрічала знайомих, охочих поговорити. Відсунутися на безпечну відстань немає куди, бо коридор набитий битком, повітря, здається, аж густе від надиханих вірусів, тож доводиться чесно сказати: «У мене ковід». Щоразу це викликало ступор у людей: що прямо так, запросто, «короновані» та інші хворі сидять поряд? Виявляється так.
І ЦЕ ОДИН З ОСНОВНИХ ВИКЛИКІВ СІМЕЙНОЇ МЕДИЦИНИ НА СЬОГОДНІ. З ЦИМ ЯВНО ТРЕБА ЩОСЬ РОБИТИ!!!
А задача не з простих: всі хочуть потрапити на прийом до свого сімейного лікаря, до того, кого обрали, кому довіряють. І не скажеш, що хворий із нападом стенокардії потребує менше уваги і може чекати довше, ніж хворий на ковід. Тож під кабінетом лікаря-сімейника вислів «Від долі не втечеш» – це непросто афоризм, а констатація факту.
Правда, у Центрі первинної медико-санітарної медицини, тому, що раніше був районним, а віднедавна в силу диких обставин став належати Кам’янській ОТГ, цю проблему спробували вирішити. Є кабінетик, вхід до якого просто з двору, тут беруть аналіз на коронавірус і, як написано на дверях, мали би приймати хворих із температурою. Саме в цьому кабінеті нас оглядала наш сімейний лікар. У кінці або на початку прийому вона спускалася із третього поверху, де знаходиться її кабінет, одягала спеціальний костюм і проводила огляд пацієнтів, хворих на ковід. Усе по-чесному. Так і має виглядати соціальна відповідальність!!! Але трапився випадок. Ми привезли на черговий огляд мою маму. Вона була вкрай важка. Взагалі не хотіла нікуди їхати і просила, щоб ми дали їй спокійно вмерти. Ранок був прохолодний, а кабінет для огляду виявився зачиненим. Чекали ми довгенько, аж змерзли, мама йойкала, чекали інші хворі і навіть лікарі, які не могли потрапити до своїх кабінетів через відсутність тієї зв’язки ключів. Я не витримала і набрала теперішню директорку Центру ПМСД. Розповіла про ситуацію і попросила вирішити її. Натомість почула у відповідь, що я все ускладнюю, не треба собі шукати ґудза, а йти в загальну чергу на огляд до лікаря. На моє заперечення, а як же соціальна відповідальність, адже я знаю, що хвора на ковід і йти в загальну чергу – це свідомо наражати на небезпеку інших – я почула: «Що ви собі дозволяєте? Ви знаєте, хто я? Трохи думайте, з ким ви розмовляєте!» Тобто я звернулася до директорки центру стосовно цілком конкретної проблеми, яка безпосередньо стосується її компетенції, натомість почула у відповідь, що проблема надумана, до того ж горе-керівниця ще й погрожувала мені своїм «авторитетом». Як ви розумієте, сміялася я довго…
ПРОБЛЕМА №2
Знімаю капелюха перед щоденним ПОДВИГОМ СІМЕЙНОГО ЛІКАРЯ! Саме він сьогодні на передовій боротьби з вірусом з одного боку і побічними діями впровадження реформ – з іншого. Через введення електронних направлень до вузьких спеціалістів, а з 1 вересня ще й електронних лікарняних – старий добрий прийом лікарем пацієнта канув у лету. Медсестри, мабуть, мають перекваліфікуватися на айтішніків, щоби збагнути всі тонкощі недолугої системи, яка постійно зависає. А на священних 5-10 хвилин лікаря з пацієнтом, може посягнути будь-хто, кому треба отримати довідку, направлення, роз’яснення. Двері можуть відчинитися у будь-який момент, і неважливо, що тебе можуть в цей час слухати чи робити кардіограму. До того ж, постійно дзвонить телефон, бо ж сімейний лікар з усіма – 24/7. А коли сімейний лікар ще й керівник установи – йому і термінові документи підписувати, і листи готувати, і прийом вести…
Я ЩОРАЗУ ЗАХОПЛЮВАЛАСЯ ТИМ, ЯК НАШІ СІМЕЙНІ ЛІКАРІ У ЦЬОМУ КОЛОВОРОТІ УМУДРЯЮТЬСЯ СТАВИТИ ДІАГНЗ, ПРИЗНАЧАТИ ЛІКУВАННЯ І ГОЛОВНЕ – НЕ ЗГУБИТИ ЕМПАТІЇ ДО ПАЦІЄНТІВ, ЛЮБОВІ ДО ЛЮДЕЙ!
Влада на місцях мала б подбати про механізм пом’якшення впливу реформ інформатизації галузі на здійснення найголовнішої місії лікаря – лікувати!!! Не вибивайте зайвими навантаженнями ґрунт з-під ніг у фахівця. Адже найцінніше, що є в медицині – це лікар-професіонал, який, до того ж, любить людей, без цього ніяк! Проблема в тому, щоб якось зменшити напруження. Адже жодна людина довго не витримає в такому ритмі. Навіть найкращий фахівець не може дати максимальну ефективність, коли він одночасно має займатися всім.
ПРОБЛЕМА №3
Коли батько лежав з інфарктом у Чернівцях, на початках нам не дозволяли ночувати біля нього, запевняючи, що система налагоджена і немає потреби. Та коли стався вночі другий інфаркт, всі спали, а кнопка допомоги лише в руках тих, хто смертельно хворий, хоча – це ж реанімація – я звернулася по допомогу до народного депутата Григорія Івановича Тіміша Григорій Тіміш (до кінця життя молитимусь за його здоров’я) і мені все-таки дозволили підійти до батька в реанімаційну палату. Його ліжко було на посту медсестри, як найважчого хворого, якого за згодою нас, рідних, треба було відключати від апаратів і готуватися до похорону.
Коли я зайшла, чергова медсестра спокійнісінько собі зависла у телефоні, переписка поглинула її настільки, що цілий світ не обходив. Коли я підійшла до ліжка, де лежав батько, картина, яку побачила, і досі в мене перед очима: у конвульсіях він несвідомо смикнув рукою і катетер вийшов з вени. Кров, розріджена препаратами, лилася з такою силою, що велика кривава пляма намочила всю підковдру, і кров уже капала на підлогу. Мало того що інфаркт, а ще й така велика крововтрата!!! Я пишу це не для того, щоб виставити у непривабливому світлі медицину, я описую цей факт для того, щоб переконливо засвідчити ЖИТТЄВУ НЕОБХІДНІСТЬ ПЕРЕБУВАННЯ РОДИЧІВ БІЛЯ ВАЖКОХВОРИХ!
А у нас у Глибоці сталася незрозуміла ситуація: хворі на ковід є, а відділення для їх лікування відкрити не дозволяють. Ми саме потрапили на цей період. Кому потрібне стаціонарне лікування – на Чернівці! А там, хворий залишається сам на сам зі своїм станом, без підтримки рідних. І не розповідайте мені тут про чудеса сучасної медицини. Я це вже проходила. Є хвороби, при яких все вирішує догляд за хворим. І він передбачає не просто надання медичної допомоги, він передбачає максимальну любов, розмови про швидке одужання, зцілення дотиком дорогої людини, відчуття безпеки, насичення енергією життя, обійми. Я точно знаю, що якби не та ніч, коли я різними способами благала маму не йти від нас, коли я не відпускала її руку, коли я розповідала, як я її люблю, якби не я поряд тієї ночі – її б уже не було. І мій «Ковідний щоденник» мав би зовсім іншу тональність. Я точно знаю, що якби не мої ночі чергування біля батька після інфаркту, я б сьогодні не могла тішитися тим, що він такий у нас живчик, що найлегше переніс ковід і вже 5 років після інфаркту продовжує працювати. Я бачила на власні очі, як люди йшли із життя лише тому, що поряд з ними не було нікого, хто б просив їх залишитися.
Мені здається, в одному з інтерв’ю пані Наталії Гусак було сказано про не перешкоджання рідним знаходитися біля важкохворих. А цього літа моя подруга поховала свою сестричку, молоду жінку, яка гіркими сльозами плакала від безпорадності і мала велику потребу у присутності когось рідного поряд. Саме тому пішов із життя мій свекор, коли через ускладнення від ковіду стався інсульт, лікар це помітив аж наступного дня під час обходу. А якби поруч була рідна людина, яка реагує на кожен подих, історія закінчилася б інакше.
У мене немає жодної претензії до лікарів, вони діють за протоколом. У них конвеєр, і вони теж люди.
Я ЗВЕРТАЮСЬ ДО ЧИНОВНИКІВ, ВІД ЯКИХ ЦЕ ЗАЛЕЖИТЬ: РІДНІ МАЮТЬ БУТИ БІЛЯ ВАЖКОХВОРИХ – ЦЕ 50% УСПІХУ ЛІКУВАННЯ!!! Тому відділення в Глибоці все-таки варто було відкрити раніше, а не відсилати людей в інше місто. Відома істина: вдома й стіни допомагають!!!
Я хочу висловити найщирішу вдячність нашим сімейним лікарям, які пройшли з нами цю нелегку дорогу. Я дякую дорогій МАРІЇ ЛАЗАРІВНІ Марія Мельничук за потужну мотивацію, мудре лікування і цілодобовий зв’язок. Я виходжу із хвороби із Вашим девізом: «Головне, нічого не бійся!»
Я безмежно вдячна ЛАРИСІ ПАНТЕЛЕЇВНІ Larisa Timofti за вміння діяти швидко, приймати блискавичні рішення на користь пацієнта і не ділити людей на «своїх-чужих»!
Я уклінно дякую ГАЛИНІ ПЕТРІВНІ Галина Шкробанець за душевне тепло, любов до людей, лікування і щирість у кожному слові, спасибі, що ми для Вас були «доцями » і «сонечками». А також дякую всьому медичному персоналу, який допомагав нашому одужанню! Нехай Божа сила зробить Вас неуразливими до будь-яких вірусів!
НАШИМ СІМЕЙНИМ ЛІКАРЯМ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
Головне, не вигори, не зневірся,
Не згуби те трепетне відчуття,
Що твоєю працею Божа Трійця
На землі піклується про життя.
Що твоєю щирістю, добрим словом,
Професійним вмінням і співчуттям
Бог рятує світ цей щодня і знову
Опікає старшого і дитя.
Головне, не вигори. Знай напевно,
Коли біль із втратою обпече –
Хтось за тебе молиться, і щоденно
Підставля Всевишній Своє плече.
На цьому свій щоденник завершую. Буду рада, якщо означені проблеми сьогоднішнього допису вирішуватимуться у високих кабінетах. Як екс-чиновник знаю: справжній фахівець не ігнорує, а вирішує!
І ще – відчуття запаху повернулося, як і здатність писати вірші. Переходжу на поезію, буду рада всім на своїй сторінці!
Олена Рєпіна, поетеса, член НСЖУ
