Робота – сенс життя для більшості лікарів. Про те, як перезавантажитись та вчитися довіряти людям – розповів нам лікар-анестезіолог Дмитро Білоус.
Завідувач відділення реанімації міської лікарні №1, лікар вищої категорії Дмитро Білоус
– Один чернівецький лікар бігає марафони по всьому світу, інший проїхав Європу на байку… Ви ж також із тих, хто живе не лише роботою?
– Робота – сенс мого життя, але тільки нею жити неможливо. Треба розвантажуватись, перезавантажуватись, переосмислювати цей світ не лише з погляду лікаря. Тому я люблю подорожувати. Люблю змінювати картинку перед очима.
– До речі, про картинки. Ви на своїй аватарці в мережі Фейсбук, здається, вдягнуті в костюм для дайвінгу. Це ви просто раз спробували, чи часто занурюєтеся?
– Якби була можливість, занурювався б часто. Але наразі то був просто цікавий цінний досвід, отриманий в Єгипті. Пройшов інструктаж, отримав сертифікат. Товариш тепер і на нічний дайвінг запрошує, і на занурення у підводні печери. Це все попереду. І це те, що стосується глибини. А от щодо висоти, моя найвища точка – гора Кіліманджаро.
– Ви підіймались на Кіліманджаро?
– Так, разом із двома товаришами. Сходження триває з одинадцятої вечора до шостої ранку. По-перше, так можна побачити грандіозний схід сонця, а по-друге, там просто дуже спекотно. Це ж найвища гора Африки. Тому треба йти вночі.
– Ну і ще ви з парашутом стрибали…
– Так, нещодавно. Тут немає нічого складного. Головне – вийти з літака.
– Вийти в нікуди. Мабуть, дуже страшно.
– У кожного свої страхи. Хтось, наприклад, боїться води. Йому обличчя намочити десь у водоймі – вже страшно. А стрибнути з парашутом… Тут головне довіра до людини, яка той парашут складала. Зі мною там були друзі, учасники бойових дій, зокрема і десантники. Для них це просто як робота, вони діляться з тобою досвідом, і ти якось розумієш, що і тобі таке під силу.
– Серед лікарів багато людей з яскравими і цікавими захопленнями. Ви так любите життя, бо часто перебуваєте поряд зі смертю?
– Не можу сказати за всіх, можу за себе. Особисто я просто люблю людей. У мене всі дороги ведуть до людей, через людей. Намагаюся кожного зрозуміти, з кожним розмовляти його мовою. Відповідно, і в пригоди якісь приходжу також через спілкування, через дружбу.
– А здавалося б, лікарська професія не сприяє філантропії. Радше навпаки.
– Звичайно, є синдром вигорання. Коли ти за день зіштовхнешся з двома-трьома десятками пацієнтів, а ще з їхніми родичами, в яких іноді буває не дуже шанобливе ставлення до лікарів, то вже якось хочеться зупинитись і перезавантажитись. Але в цілому моє сприйняття людей не міняється. Я вважаю, що всі люди народжуються добрими, чистими, просто потім на них впливають життєві обставини.
– Анестезіолог – це завжди і реаніматолог?
– Так, зараз взагалі є світова тенденція до об’єднання спеціалізацій. Наприклад, у нас ще розділяють дорослих і дитячих анестезіологів. У світі такого немає. Взагалі реанімацію повинен вміти здійснити кожен лікар. А ось інтенсивна терапія – це дещо інше. Загалом є чотири рівні надання допомоги. Перший, або первинний, це може бути пожежник, може бути поліцейський. Той, хто просто рятує людину і може здійснити якісь перші реанімаційні заходи. Другий, або вторинний рівень – це швидка. Анестезіолог – то вже третій рівень допомоги, яка надається в лікувальному закладі. А четвертий – спеціалізована допомога. До прикладу, нейрохірургія, кардіологічне втручання, якщо це потрібно.
– На ваш професійний погляд: наскільки у нас люди вміють реанімувати?
– Насправді у нас культура надання допомоги на невисокому рівні. Нам не вистачає інформації. Це треба популяризувати в школах, колективах. Люди би навчилися, це досить прості речі. Але, можливо інтерес до таких тем невеликий, бо наші люди зосереджені на забезпеченні елементарної матеріальної бази. Простіше кажучи, їм не до того, щоб ходити на якісь курси.
– Знаєте, в кіно є такий епізод-кліше, що з’являється досить часто. Комусь із героїв стає погано, і хтось із натовпу кричить: “Лікар! Тут є лікар?!” З вами таке кіно траплялося?
– Я завжди у такій готовності. Коли їду в машині і бачу, що хтось лежить, чи щось таке подібне відбувається, завжди зупинюсь і підійду. У мене розширена аптечка з собою завжди.
– Минулого літа з вами трапився епізод, про який писала преса. Мабуть, не тільки українська. Бо це і не і в Україні було. Розкажіть.
– Як я вже казав, у мене всі дороги ведуть до людей. Ми з братом вирушили в шлях Сантьяго в Іспанії. Це триста кілометрів за одинадцять днів. Їх треба пройти пішки. Вирушаючи в цю подорож, ти отримуєш такий собі особливий статус пілігрима. Всі якось по-особливому починають до тебе ставитися. Всі бажають щасливої дороги. Безліч цікавих людей ми там зустріли.
– Як узагалі така ідея виникла?
– Знову ж таки через зустрічі, через розмови. У нас є знайомий, американець, йому зробили досить складну операцію на хребті. Там важкий процес реабілітації після неї, і він собі дав таку ніби обітницю: пройду цей шлях – у мене все буде гаразд. Пройшов. Потім приїхав до України. Тут у потязі, в купе, йому щось підмішали в сік і пограбували – забрали телефон, гаманець. Ось я надавав йому допомогу, йому потрібна була детоксикація після того отруєння. І він мені про шлях Сантьяго розповів. Ну і потім ще… Так буває, коли ніби випадково з різних джерел одна і та ж інформація тобі приходить. І ти починаєш розуміти, що невипадково. Ми цю ідею в колі друзів обговорювали. Аж восьмеро людей виявили бажання йти. Але потім майже всі відсіялися через різні обставини, і вирушили тільки ми з братом.
– І як же ви натрапили на того чоловіка, котрого повернули до життя?
– Ми того дня досить пізно вийшли, ще й заблукали трохи. Виходимо з-за повороту, бачимо: стоїть машина, а біля неї якась метушня, кричить хтось. Спочатку подумали, що сваряться люди. Ну, а коли підійшли ближче, тут вже, напевно, автоматично професіоналізм спрацював у мене. Бачу, людина лежить на землі, старшого віку, колір обличчя землистий. Зрозумів, що тут зупинка серцевої діяльності, клінічна смерть. Одразу розпочав реанімаційні заходи: штучне дихання, непрямий масаж серця. Потім втомився – брат мене замінив, потім і іспанці вже підключилися. Якось всі організувалися вже. Чоловік почав дихати, приїхала швидка. Я їм все доповів, і ми пішли далі. У брата одразу ж виникло пояснення, чому і навіщо ми взагалі вирушили в той шлях. Звичайно, щоб врятувати це життя.
Зліва направо Сашко і Дмитро Білоуси – брати не тільки по крові, а й по духу
– Зважаючи на вашу активну життєву позицію, не дивно, що ви приєдналися до громадського руху “Єдина Альтернатива”. Але все ж таки, яка була ваша власна мотивація?
– Знову ж таки люди. Мені здається, ми всі тут прийшли одне за одним. Я комусь довіряю, хтось довіряє мені. Кожен є особистістю і досяг певного рівня у своїй сфері. Ну, і крім того, є спільна ідея. А я по суті ідеаліст. Хтось казав, що цю країну можуть змінити патріоти з блиском в очах. Я тут бачу цей блиск у людей.
– А ви можете вже назвати себе політиком
Я лікар. А щодо політики… Ну якось дуже в нас багато очікувань від цього слова. Кожна людина може бути політиком. Більше того: вона ним стає певною мірою в той момент, коли галочку в бюлетені ставить.
Натомість у нас продукують політику там, де її в принципі не повинно бути. Не можна політизувати водоканал, не можна політизувати господарку взагалі. Треба відмовлятись від власних амбіцій, об’єднуватись і домовлятися – в інтересах громади.
Оксана Драчковська, спеціально для “Версій”
