Звідки 40% українців, що згодні із Путіним?

Петро Бурковський, аналітик Фонду Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва

Хто замовляє маніпулятивні питання, той і несе відповідальність за наслідки

Якою може бути ціна помилки? Дуже високою, коли мова йде про помилки, на яких здатен зіграти ворог. Группа Рейтинг оприлюднила опитування, в якому стояло таке запитання: «Нещодавно президент Росії Путін заявив, що «росіяни та українці — один народ, який належить до одного історичного та духовного простору. Чи згодні ви з цим?».

При всій повазі до колег з Рейтингу  Путін такого не казав. От немає у Путіна такої прямої мови, яку можна взяти в лапки, як цитату. Насправді, це механічне поєднання двох різних тез в одну цитату. І респонденти це так і сприйняли, коли відповідали на запитання. Але таке спрощення могло ввести частину опитаних в оману.

Так, Путін говорив на тему «єдності братніх народів» 30 липня на «прямій лінії», а також у своїй «статті», чомусь перекладеній українською, та у своєму коментарі до статті. Але в жодному разі не було от саме такого висловлювання, яке взяте у запитанні в лапки як пряма цитата.

Навіть саме формулювання цього питання є штучним, бо як «один народ» може належати «до одного простору». Різні народи можуть належати до єдиного чи до різних просторів. Один же народ існує у своєму власному просторі. Але тепер проросійські медіа мають чудову нагоду розкручувати цю «новину» на радість Кремлю.

Путін узагалі говорить на цю тему постійно. Особливо після двох дошкульних поразок, яких він зазнав від українського народу в 2004 та 2014 рр. І його теза про якийсь «єдиний історичний простір» «духовний простір» — це ідеологічне кліше, похідник від уже мертвого штампу про «єдиний радянський народ». Ще у 2014 році науковці Національного інституту стратегічних досліджень спростовували та пояснювали, що розмови про «єдині історичні» та інші простори — винахід радянського часу, радянської пропаганди та ідеології.

От немає у Путіна такої прямої мови. А що ж є натомість? Є історична пам’ять, є історичний досвід, є історична наука. І все це різні речі для різних народів, які живуть у своїх державах. Навіть у межах одного суспільства можуть уживатися різні уявлення про історію. Комусь це на шкоду, комусь — на користь.

Справді, соціологи можуть експериментувати з варіантами, це частина наукового пошуку. Звичайно, але ж навіть у такому разі варто було б поставити як мінімум три питання. І над коректним формулюванням ще треба подумати, щоби не підігравати російській пропаганді.

Так само стоїть питання як можна інтерпретувати такі результати нового опитування?

Для початку їх варто порівняти з результатами інших загальнонаціональних опитувань на тему історичної пам’яті в Україні та Росії. У квітні цього року Демініціативи разом із Центром Разумкова з’ясували, що 48% українців вважають Гітлера та Сталіна відповідальними за розв’язання Другої світової війни. Діяльність Йосипа Сталіна як історичного діяча негативно оцінюють 62%.

Відмінності між сприйняттям «спільної історії» українцями та росіянами підтвердило й зафіксувало ще й інше опитування, яке провели Левада-Центр у Росії та КМІС в Україні у травні цього року.

Більше того, згідно з опитуванням, яке Демініціативи провели з КМІСом у червні, 55% українців підтримують ідеї висування українським урядом до Росії вимог репарацій за злочини вчинені сталінським режимом проти українців та кримських татар під час Другої світової війни.

Тобто, коли мова йде не про ідеологічні кліше як «єдиний простір», а про оцінку конкретних подій та історичних постатей, з’ясовується, що такої «єдності» не існує. І це неможливо ігнорувати.

Є, звісно, й інше пояснення: значна частина з тих 40%, які згодні з існуванням «єдиного історичного та духовного простору» можуть думати, що цей простір — насамперед український, бо його витоки сягають ще часів так званої «Київської Русі». Що українці разом з росіянами будували «велику державу».

Міф про «державну велич» і прагнення мати свою частку в ній уже давно та з різним успіхом використовується Кремлем в Україні. Але це лише зворотний бік аргументу про «штучність» України, про «братні народи». Це частина пропагандистського наративу, згідно з яким Україна — «держава, що занепадає», failed state, бо необачно розірвала зв’язки з Росією.

Так само неможливо ігнорувати те, що в південних та східних областях Росія наполегливо і системно використовує цей та інші наративи про «один народ», щоби розколювати українців та сіяти ворожнечу. Про це яскраво свідчить дослідження КМІС на замовлення «Детектора медіа» у листопаді 2020 року.

Мінливий та вразливий характер громадських настроїв вимагає від наукової та експертної спільноти кропіткої роботи над подоланням цих міфів та пропаганди. І це ставить перед політичною елітою, яка замовляє різні дослідження, питання про відповідальність за свої вчинки. Відповідальність, яка, як показав 2014 рік, завжди є персональною.

Петро Бурковський, аналітик Фонду Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *