Дмитро Паламарюк просто не міг стати ніким іншим, аніж лікарем. Бо ж і його батьки усе життя пропрацювали в лікарні, і брати-сестри за фахом теж лікарі, і, головне, – так визначила доля. Дмитро закінчив медичний ВНЗ і пішов працювати терапевтом до Берегометської лікарні. Що не день, то вдячні пацієнти. Адже люди звикли бути вдячними тим, хто позбавляє їх від болю та допомагає одужати.
Та життєві обставини склалися так, що довелося змінити професію. Помінявши білий халат на спецодяг темного кольору, він з лікаря, який ставив людей на ноги, перекваліфікувався на лікаря, який… «ставить на колеса» авта.
Проте, коли справжнє покликання – допомагати людям, можеш ставати хоч слюсарем, а хоч каменярем – від долі не сховаєшся. Тож за порадою до лікаря-професіонала Паламарюка ледь не щодня зверталися як не товариші, то сусіди, як не сусіди, то їхні родичі, як не родичі, то ще хтось, кому порекомендували прийти саме до Дмитра Григоровича.
І минуло не так вже й багато часу, як лікар від Бога повернувся до Берегометської лікарні. Та вже не просто лікарем, а керівником медзакладу. І знову заходився лікувати: рятував хворих, які вже втратили було надію на одужання, відновлював господарство лікарні, що перебувала на межі між «бути» і «не бути». Знайшлися небайдужі меценати, долучилося Берегометське лісомисливське господарство, і в лікарні селища вперше за багато років нарешті розпочали капітальний ремонт.
Цими днями Дмитрові Паламарюку виповнилося 50. Поряд з ним – люблячі дружина (до слова, також лікар) й діти, однодумці-колеги й вдячні пацієнти. На його прикладі всі вони переконалися, що доля – це доля: якщо людині судилося лікувати, вона лікуватиме за будь-яких життєвих перипетій.
Ірина МАТЧИШИНА, ДП «Берегогометське ЛМГ»
