Якщо помирати, то з музикою!

Цього тижня виповнилося 90 років з того трагічного дня, коли під містечком Базар більшовики розстріляли 359 полонених українських вояків. Смерть хлопці зустріли з піснею на устах – лунав національний гімн України.

Якщо помирати, то з музикою. Є такі музичні твори, що підносять дух бійців. Особливе місце серед них належить національним гімнам і військовим маршам. Багато українців, лише почувши мелодію Запорізького (Козацького) маршу, готові шикуватися у бойові лави.

Колись в атаку ходили під дріб барабанів і пронизливий свист флейт. Бувало, що у бій ішли під марш у виконанні полкового оркестру. А перед сутичкою з ворогом іще треба дістатися до місця боїв. І на війну нерідко проводжали під звуки оркестру. На пострадянському просторі найбільш відомим з таких маршів є «Прощання слов’янки», якому 2012 року виповниться рівно 100 років. Про нього варто розповісти детальніше.

«Прощання слов’янки» – марш кількох народів

У 1912 році спалахнула Перша Балканська війна. Проти Туреччини спільно виступили Болгарія, Сербія, Чорногорія, Греція і Румунія. Симпатії російського суспільства були на боці братів-слов’ян, тому на Балкани вирушали добровольці з Росії.

Масове піднесення народжувало і нові музичні твори. Штаб-трубач 7-го запасного кавалерійського полку Василь Агапкін у ці дні написав марш, що згодом отримав назву «Прощання слов’янки». В його основу була покладена сумна пісня часів російсько-японської війни 1904-1905 рр., досить популярна серед росіян.

Сучасні ізраїльські та українські музикознавці вважають, що помітний вплив на неї здійснили старі хасидські мелодії, проте російські фахівці цей вплив заперечують. Натомість вони вважають, що Агапкін використав образно-інтонаційний матеріал творів Бетховена та Чайковського.

У будь-якому випадку марш вирізнявся серед інших подібних творів тим, що виконували його в мінорі, тоді як переважна більшість військових маршів – мажорні. У цьому й полягає особлива сила «Прощання слов’янки»: у мелодії зашифровані не лише передчуття майбутніх перемог, але й усвідомлення неминучих втрат.

Проте спочатку незвичний марш зустрів чималу критику з боку військових музикантів. Хоча і не всіх. Існує переказ, що Агапкіну допоміг оркеструвати цей твір і навіть дав маршу його сучасну назву відомий капельмейстер і викладач музики з Сімферополя Яків Богорад. Щоправда, документального підтвердження ця версія немає.

Нове народження марш отримав у роки Першої світової, й особливо Громадянської війни у Росії. На його мелодію писали слова, причому робили це і білі, і червоні. Вірш про захист віри, покладений на музику Агапкіна, зробив «Прощання слов’янки» гімном армії Колчака. Через це в Радянській Росії ставлення до нього тривалий час було більш, ніж прохолодне.

А в інших країнах він поступово здобував популярність. У Польщі, наприклад, на його мелодію написали пісню «Розшумілися верби плакучі», яку бійці Армії Крайової в роки Другої світової війни обрали за свій гімн.

Якщо в СРСР «Прощання слов’янки» спочатку вважали «білогвардійським маршем», то автор цього твору без роздумів обрав службу у червоних. Слід сказати, що Василь Іванович Агапкін (1884-1964) був вихідцем з дуже бідної селянської родини і в десятирічному віці мусив з рідної Рязанщини піти у світ старцювати. У Тамбові його жалісний спів почув військовий музикант і відразу ж зрозумів – хлопець має абсолютний музичний слух. Малого Васька взяли до військового оркестру, згодом він здобув музичну освіту. У Червоній армії дослужився до полковника, керівника відомих оркестрів.

Під час знаменитого параду на Красній площі у Москві 7 листопада 1941 р. диригував Зведеним оркестром, частину якого складав оркестр Окремої мотострілецької дивізії військ НКВС, старшим капельмейстером якого він тоді був. Але «Прощання слов’янки» під час того параду не виконували, як і не лунали звуки цього маршу на параді Перемоги 24 червня 1945 року. Їх вмонтували у фонограму кінохроніки пізніше, коли реставрували зняті 1941 і 1945 років кадри проходження військ.

Друге народження марш отримав завдяки фільмові «Летять журавлі», що вийшов на екрани 1957 року. З того часу сумна пісня, що стала військовим маршем, перетворилася на символ епохи і сприймається у світі як російський національний марш. Утім, своїм його вважають також ізраїльтяни – на цю мелодію вони мають бойову пісню, що з’явилася в період боротьби євреїв за власну державу. Люблять «Прощання слов’янки» і в Фінляндії та навіть у сучасному Китаї.
Так народна мелодія стала основою загальновідомого маршу. А мелодія одного народного танцю перетворилася на гімни одразу декількох народів.

З танцю – декілька гімнів

Під час наполеонівських воєн поляки масово вступали до французької армії, сподіваючись відновити незалежність своєї держави. Але імператор Наполеон відправляв їх далеко за межі Польщі. В Італії воювали польські легіони під командуванням генерала Яна Генріка Домбровського.

1797 року легіонери вперше заспівали нову пісню, написану Юзефом Вибіцькім на мелодію мазурки – польського народного танцю. Спочатку її називали «Мазуркою Домбровського», а потім – за першим рядком «Єще Польська нє згінєла».

Піднесена швидка мелодія, глибоко патріотичні слова брали поляків за душу і пісня невдовзі стала національним гімном. А після відновлення незалежності Польщі вона отримала державний статус.

Утім, не лише поляки використали цю мелодію, як гімн своєї держави. Прислужилася вона і всьому слов’янству. Спочатку нею скористалися словаки – 1834 року поет Само Томашик написав слова: «Гей, словаки, ще словацьке живе слово наше». Невдовзі цей вірш почали співати на мелодію «Мазурки Домбровського» на словацьких землях. Невдовзі інші слов’янські народи замість «словаки» заспівали «слов’яни».

Так народився всеслов’янський гімн, перекладений практично всіма слов’янськими мовами. Український текст розпочинається словами:

Гей, слов’яни, наше слово
Піснею лунає
І не стихне, поки серце
За народ страждає.

Про словацьке походження урочистої пісні самі словаки згадали наприкінці 30-х рр., коли розпадалася Чехословаччина. До 1944-го «Гей, словаки!» був офіційним гімном Словацької республіки. А того ж року відроджувалася єдина Югославія, в якій вся влада перейшла комуністам. Вони й зробили пісню «Гей, слов’яни!» гімном соціалістичної Югославії. З остаточним розпадом цієї держави на декілька незалежних країн, кожна з них затвердила свій державний гімн, відмовившись від традиційного всеслов’янського.

Запозичені гімни і марші

Щойно ми дізналися, як мелодія одного народу була покладена в основу національних гімнів інших народів. Явище це досить розповсюджене.

Так, наприкінці XVIII – на початку XIX ст. одна і та ж урочиста пісня була державним гімном Великої Британії, Росії, Австрії та Пруссії. Її створили англійці, які здавна співали «God Save the King». Росіяни переклали ці слова як «Боже, царя храни», і тривалий час використовували переклад без змін. Потім над словами попрацював поет Василь Жуковський, а над мелодією – самодіяльний композитор Орлов. Лише після Лютневої революції 1917-го монархічний гімн росіяни замінили «Марсельєзою» – державним гімном Французької республіки. Цей бойовий марш у 1792 р. написав К.Ж Руже де Лілль.

Недовго проіснувала демократична республіка в Росії. У листопаді 1917 р. владу в країні захопили більшовики. Їхнім гімном став «Інтернаціонал», текст якого написав Ежен Потьє, а музику – П. Дегейтер. Партійна тривалий період була державним гімном СРСР, лише 1944-го її замінила інша, що з певними змінами й досі є гімном Російської Федерації.

До речі, нині російські великодержавні шовіністи постійно докоряють українцям, мовляв, наш національний гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля» нібито запозичений у поляків («Jeszcze Polska nie zginięła»). При цьому чомусь «забувають», що аж три російські державні гімни насправді були послідовно запозичені у Великій Британії, Франції та у міжнародної пролетарської організації, створеної Марксом і Енгельсом.

Ще раз підкреслимо – запозичення є розповсюдженим явищем. Так, у сучасному гімні Ізраїлю «Га Тіква» («Надія») використано старовинну мелодію, відому ще в середньовічній Іспанії та Італії, на яку українці співають народну пісню «Кучерява Катерина», а молдавани – «Car cu boi» («Віз, запряжений волами»). Те ж саме відбувалося й у інших народів.

Болгари, наприклад, з 1886 до 1944 років співали свій державний гімн на мелодію, взяту у німців. Слова гімну написав поет Нікола Живков, згадавши у першому рядку «закривавлену Маріцу» – одну з найбільших балканських річок. Турецькі карателі залили її болгарською кров’ю, проте горді слов’яни не скорилися, а сміливо кинулися у смертельний бій з ворогом. Українці можуть зрозуміти вірш і без перекладу –
наші мови досить близькі.

Шуми, Марица, Окървавена,
Плаче вдовица Люто ранена.
Марш, марш, с генерала наш!
В бой да летим, враг да победим!

А музику болгари запозичили у старого німецького маршу «Wenn die Soldaten durch die Stadt marschiren» («Коли солдати марширують через місто»). Військові марші підтримують бадьорий настрій воїнів, піднімають їх на бій. Недарма кажуть: якщо й помирати, то з музикою!

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Думок на тему “Якщо помирати, то з музикою!”