«Я вірю, що герої не вмирають. Бо вірити – це як дихати…»

Чернівчанин Анатолій ІГНАТЮК – позаштатний військовий кореспондент газети «Версії» – у зоні АТО з осені 2014 року. Пішов добровольцем. Довго не писав – мабуть, було не до того. Нині пропонуємо його перший репортаж – про війну і про людей на війні…

 

«Кіборг» – чернівчанин з донецького аеропорту воює з весни. Поїхав за власний рахунок, розуміючи, що не отримає статусу учасника АТО. Зрозуміло, зброєю його ніхто не забезпечив (до слова, АКМ із повним боєкомплектом можна без проблем купити у «мирних» мешканців за …200 гривень). Не чекає допомоги від держави. Натомість від військового керівництва інстинктивно очікує зради, детально продумуючи, що і де підривати у випадку, коли його з побратимами керівництво «зіллє»…

 

Бійці не поспішають виконувати накази командування ЗС України, бо в АТО їхня ціна – життя. Вони поспішають максимально думати власною головою. Це, напевно, дуже різнить наших вояків від інших…

 

Полонені відмовляються від звільнення на користь тих, хто більше постраждав. Українці переповнені глибинною внутрішньою шляхетністю: я зустрічався з мешканцями сусідніх областей (Івано-Франківської, Тернопільської),  які, перебуваючи в полоні, поранені, виїжджали аж четвертою колоною, бо поступалися своїм місцем тим, для кого визволення було більш необхідним.  Оприлюднювати свої прізвища відмовилися.

 

Місцеві міліціянти «кришують» перевезення зброї на окуповані території.  Про це мені розповідало чимало добровольців. «Невійськову» контрабанду (алкоголь, тютюнові вироби) супроводжує … генералітет ЗС України. І всі хлопці про це знають.

 

На передовій  бійці зупиняють колону  з контрабандою. Паралельно надходить дзвінок від керівництва з генеральским званням з командою: «Пропустити колонну!» Паралельно з війною і смертями йде «бізнес». Писати прізвища не бачу потреби, як і не вважаю за потрібне позбавляти військову прокуратуру роботи. Та залишаються запитання: «Чи будуть озброєні люди, що кожного дня дивляться в обличчя смерті,  свідчити про такі випадки просто? І які наслідки може мати криза поваги і довіри до керівництва в такій справі, як війна?»

 

Є випадки, коли бійцям дають зброю, до якої немає  набоїв.  Набої потрібного калібру привозять під замовлення волонтери. Чому вони можуть оперативно знайти і доставити безпосередньо на фронт боєкомплект, а керівництво Збройних Сил України на це не здатне?

 

Держава хоче перевірити, чи будуть  її сини захищати Батьківщину голими руками? Будуть! Те, що на складах України повно зброї, не є вже військовою таємницею. Знають про це й бійці, що боронять рідну землю. Геройство одних – це майже завжди зрадницьке роздолбайство інших…

 

Хотів би подивитися в очі тому, хто додумався привозити ті копійки, які називають «бойовими», безпосередньо на фронт. І цепісля випадків вживання придбанного на них алкоголю артиллеристами і подальшого влучення в своїх товаришів замість супротивника. І це так само після того, як я спостерігав неодноразово – та й не раз писали про те, – що серед «мирних» жителів зони АТО дуже багато  дівчат , які готові на все за 50 гривень, ампулу буторфанолу чи дозу ефедріну. Про хвороби, які передаються таким шляхом, вже не згадую. Жену від себе думку, що існує зацікавлення в тому, щоби загинуло якомога більше моїх співвітчизників…

 

Під вечір на …надцятьшостий блокпост із «перевіркою» приїхав генерал із …трьома повіями. В супроводі трьох (!!!) БТРів. Галасно переночував і вранці рушив назад. Хлопці на блок-посту того дня ( як і в попередні ) на сніданок і на вечерю давилися минулостолітніми галетами та  кількою в томаті. «Злісні» та «розбещені» рядові наговорюють на своє військове керівництво??? Я особисто переконався – ні.

 

До першоі «подорожі» до АТО я, наївний, думав, що привезене волонтерами по-братськи ділять між бійцями.  Спілкувався з бійцями не на одному блок-пості: все найкраще осідає в офіцерів. Рядовим бійцям – що залишилося.

 

Волонтери нерідко знаходять привезені для бійців тепловізори, стрілецьку оптику та інші допоміжні військові речі – в … ломбардах. І викуповують їх звідти…  Бійці та волонтери скаржилися також на випадки, коли офіцери ЗС України продавали своїм підлеглим бійцям за 100-150 гривень речі, привезені волонтерами.

 

Володя «Кук», захисник донецького аєропорту чернівчанин, на якого вдома чекають донька та дружина. Один із легендарних «кіборгів».  Скромний, порядний, дуже талановитий. Стверджує, що не існує речей хороших чи поганих. Такими їх робить тільки наша свідомість. Я вдячний долі, що знайомий з такою веселою та відважною Людиною.

 

Сепаратист-миротворець дід Микита. Через 26-ий ( український ) «чек-поінт»  періодично їздить файний дідусь – сепаратист і комуняка дід Микита. Досить часто – на «віджатих»  іномарках, щоразу – інших. На таких дрібницях, як документи на машину, не акцентують уваги ні дід Микита, ні українські хлопці з блок-постів. Дід, до речі, не приховує своїх поглядів, як і того, що обидва онуки воюють за ДНР. А ще у нього загинули близькі та родичі.. Та і його життя не на грубій ниточці тримається…

Одного разу приніс дід Микита нашим хлопцям молочка парного. «А ну відпий сам»,– запропонували навчені війною хлопці. Молоко виявилося корисним і бійцям, і дідусеві.

Іншим разом він прийшов пішки і попросив хлопців відійти на безпечну відстань через годину хвилин на 20-25. Відійшли. З ДНР відстріляли з мінометів та «Граду» по блок-посту… Регламент не порушували: саме – за годину, саме – протягом 20 хвилин. Бійці повернулися на блокпост, і я не писатиму про те, чи «відстрілювали наші обратку» чи ні. Але того дня серед наших не було ні «200-х», ні «300–х». За кілька днів дід Микита знову приходить: ввічливо просить  наших хлопців не стріляти в напрямку дідового села чи хутора, висловлюючи «надію», що і по блок-посту з ДНР ніхто не стрілятиме… І  не стріляли. І досить довго. Такій ось дивний дідок-миротворець. І до Мінська ніхто з них не їздив…

 

Я вірю, що герої не вмирають. Можливо, тільки тому, що вірити – це як дихати.

 

Від  побаченого й почутого дуже болять очі та вуха.  Як сказав один із героїв: «З нинішньою владою – нам не перемогти. Переможуть найбільш кровожерливі. Це будемо не ми».

Та, зрештою, хіба може таке бути, щоби люди, які за гідність готові заплатити власним життям, не перемогли??? Так не буває. Мабуть, територія України – це  як офіс. А Україна – там, де Українці. Нині я глибоко в цьому переконаний: Україна – це не земля , це – Люди.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.