Він з дитячих років невідступно боровся за незалежність України. Першим вивісив український прапор перед Чернівецьким університетом. За свої політичні погляди багато років провів у таборах ГУЛАГу. Політичний в’язень і український націоналіст Володимир АНДРУШКО в гостях у «Версій».
Виключили з університету за прапор
– Одного ранку студенти побачили жовто-блакитний прапор, який висів на дереві перед університетом. Тоді це вважалося злочином. Як Ви зважились на таке?
– Родом я з села Саджавці, що на Надвірнянщині. Мої батьки були свідомими українцями, всім серцем уболівали за батьківщину. Виховували мене люблячим сином України. Тому й не дивно, що після закінчення школи мав постійний зв’язок з УПА.
Коли я вступив на філологічний факультет ЧНУ, незважаючи на небезпеку такого зв’язку, я все ж його підтримував… Розповсюджував агітлистівки, писав гасла, зустрічався з активістами УПА.
Саме тоді з’явилася мрія вивісити на університеті національний прапор. Отож, уночі 23 травня 1952-го, у переддень річниці УПА мені вдалося це зробити… Прапор висів до обіду наступного дня. Для того часу – це ж було ще за життя Сталіна! – то була грандіозна подія.
В’язень ГУЛАГу
– Які були наслідки, не важко здогадатися…
– Ні, мене на цьому не «застукали», але запідозрили. Бо мій батько був політичним емігрантом, який під час війни опинився на Заході, потім у США, де, до речі, й спочив віч-ним сном. Прапор я повісив на дереві, перед 6-м корпусом університету. Того дерева вже давно немає.
Спочатку ніхто й не побачив знамено. А коли помітили – навіть з КДБ люди приїхали. Про цю подію стало відомо в Києві. Мене викликали, допитували, але я не зізнався. Та все одно виключили через підозру. Тоді я був лише на першому курсі.
Після смерті Сталіна хитрістю вдалося вступити до Станіславського педінституту в Івано-Франківську: сказав, що переводжуся з Чернівецького університету, бо ближче добиратися. Мене зарахували на 3-й курс. По закінченні педінституту направили учителем до школи в Калуський район.
Оскільки я й далі обстоював патріотичні погляди, мене заарештували за антирадянську агітацію та пропаганду. Тоді в мене знайшли кілька українських книжок. І хоча, за тодішніми законами, я був неосудним за тим складом злочину, все ж дали 5 років і відправили в концтабір до Мордовії, одного з перших в Радянському Союзі…
– Як це позначилося на вашій долі?
– За два місяці до арешту я одружився. Тож залишив матір і молоду дружину на п’ять років одних. Дружина мене дочекалася, згодом у нас народилася донька.
Після повернення з табору, було дуже скрутно – не мав ні прописки, ні роботи. Та пощастило: вчителював у Миколаївській області, далі в Житомирській, Хмельницькій, Львівській. Однак скрізь мене звільняли через «сумнівне минуле».
Далі – знову арешт, Пермські та Тюменські концтабори. На цей раз дали вже десять років! Сидів з Лук’яненком, Тихим, Стусом. Пам’ятаю, тішило те, що належав до останніх політв’язнів. На мені й багатьох подібних політичний терор нарешті закінчився…
Зміттєзвалище кістяків
– То були табори суворого режиму, де тримали тільки політичних в’язнів. Режим був набагато суворіший, ніж у в’язнів, що сиділи через кримінальні справи. Не всі звідти поверталися. Багато залишилося там на віки…
Політв’язнів намагалися в кращому випадку ізолювати, щоби вони більше не поверталися на Україну. В гіршому – просто знищували.
Пам’ятаю, відбував термін уперше: дали завдання викопати «на зоні» траншею. Планувалося збудувати металообробний цех, в якому мали працювати в’язні. Ми викопали прямокутник для фундаменту. Прокопали з півметра, а там – повно людських кісток! Покликали керівництво, але в’язням-копачам «роз’яснили», що на тому місці колись було…сміттєзвалище. Нам наказали повибирати ті кістки. Але ж майданчик посередині так і залишився нескопаним, із кістками.
Пізніше збудували там цех. На людських кістках… Ніхто й досі не знає, що за нещасні знайшли там свій спочинок… І та ділянка була не єдиною в тому концтаборі!
Проблеми з правосуддям тривають
– Коли я сидів, мріяв, що злочинна система розвалиться і постане українська держава. І я неймовірно щасливий тим, що дожив до цього дня!
Однак є й зворотній бік медалі: у спадщину від комуністичної системи ми дістали й тих комуністичних функціонерів, які безкарно перейшли у керівництво нашої держави, але залишилися зі старими поглядами, зі старою мораллю, неприязним ставленням до таких як я. Дуже часто вони зустрічаються на відповідальних посадах.
Мене і сьогодні називають злодієм, хуліганом… Знайшовся старий більшовик, мій земляк, який написав, що мої батьки в часи другої світової були зрадниками і прислужниками німецьких окупантів. Про мене там конкретно не йдеться, але натякається, що «яблуко від яблуні далеко не впаде»… І буцімто я видаю себе за патріота, а насправді – син зрадників.
Я подав на нього до суду – і суд визнав його твердження правдою! Я подав до апеляційного суду – і той підтвердив, що то правда. Так я воюю з ними 10 років. Вважаю, що розглядаючи мою справу, судді скоїли кримінальний злочин – винесли завідомо брехливе рішення.
Наразі справа остаточно не вирішена. Домагаюсь правдивого рішення на основі Конституції України та Кримінального кодексу. Тому незабаром їду до Києва, щоби мою справу розглянули в Службі безпеки України. Адже там є всі архіви. Шкода, що в українській державі, за яку я боровся все життя, маю конфлікт з правосуддям.
Народ очистить хату від сміття
Володимир Васильович пише вірші та п’єси:
З дитинства з думою про тебе
Крізь днів сувій в життя іду.
Тобі співаю пісню солов’їну,
Тобою мислю і живу.
Я стерплю все: біль і наругу
І пересудів людських рій,
Щоб тільки ти була щаслива
Щоб тільки вільним
шлях був твій!
Збірка його п’єс «Кривавий засів» розповідає про важке життя нескореного патріота, що, незважаючи на смертельну небезпеку, несе свою мрію крізь життя. П’єсу «Кривавий засів» ставили студенти в Чернівецькому національному університеті.
Під кінець розмови пан Володимир поділився роздумами про майбутнє…
– За незалежну Україну боролося та полягло дуже багато свідомих українців. Тепер наша доля не вирішується, як було колись, у Варшаві, Берліні чи Москві. Вона вирішується в Києві. Однак далеко не всі наші проблеми вирішуються так, як би ми цього хотіли.
Маємо власну хату, ніхто нас з неї не вижене, але на жаль, у цій хаті ще дуже багато сміття. Наш обов’язок – цю хату очистити. І ніхто крім нас самих цього не зробить. Таким є обов’язок народу.
Любов КАФАНОВА, «Версії»
