Історик і громадсько-політичний діяч Володимир Старик аналізує останні події в Україні загалом і на Кримському півострові зокрема, а також прогнозує занепад Росії в найближчі роки.
Убий у собі ледачу аморфну істоту і станеш громадянином першорядної держави
– Пане Володимире, Крим вважати нам остаточно втраченим чи маємо шанс повернути його?
– Вдамся до приклад. Французьку провінцію Ельзас Німеччина окупувала 1871 року. Це була поразка Франції, адже вона втратила величезну частину своєї території, на якій, до речі, мешкало німецькомовне населення. Але Франція не змирилася з цим і 1918 року повернула собі Ельзас.
Після місяця окупації Криму не можна стверджувати, що ми його втратили. Світ не визнає цієї анексії. Паніка перших днів минула, і що ми бачимо? Ні українці, ні кримські татари не покидають територію Криму, отож на ній залишаються сотні тисяч людей, які хочуть бути громадянами України. Повернення півострову залежить зараз від двох чинників – тиску Заходу та від того, чи зуміє наш уряд сформувати ефективну систему державного управління, здатну протистояти Росії. Йому нині важко, бо відбувається заміна однієї системи – олігархічно-авторитарної – на іншу – демократичну. Ми не повинні допускати й думки про втрату Криму. Бо не всі слова ще сказані, не всі «гармати вистрілили».
– Як на вашу думку, зупиниться Росія на досягнутому чи продовжить свою експансію?
– Росія – наш одвічний непримиренний ворог, стратегічна мета якого – знищення України як держави і як окремої нації. Це сильна держава, тобто ефективно діюча, яка має добре підготовлені військові формування, силові структури. І якщо у випадку з Кримом Україна звернеться до НАТО з проханням надати військову допомогу, гадаю, така допомога надійде. Росія має єдиний вихід із цієї ситуації – війну. Але це буде Третя світова, яку їй нізащо не виграти.
– А готовий Європейський Союз надати реальну військову допомогу Україні – чи допомога обмежиться лише «глибокою стурбованістю» європейських високопосадовців?
– Зараз Європа нагадує Буриданова віслюка, який сидів поміж двох копиць сіна і не знав, куди йому йти – наліво чи направо. Тому помер з голоду, сидячи посередині. Європа розуміє: якщо вона мовчки «проковтне» окупацію Криму, то завтра російські війська можуть бути у Варшаві чи Берліні. Тому в інтересах Заходу – обрізати крила агресору. Та з іншого боку, Європа боїться. Вона розуміє, що початок війни з Росією веде до погіршення її економіки. Бо нафтогазові долари, що наповнюють офшори Європи – нелегально чи напівлегально – витягнуті з економіки України через керовані з Росії корупційні схеми. Це складна схема – і Європа матеріально зацікавлена в її існуванні.
Фактично більшість українського населення сьогодні мислить так: ось ми заснемо, а, коли прокинемося, все буде як колись. Не буде. Той світ уже розвалився і «як колись» уже ніколи не буде. Це треба усвідомити як нам, так і європейцям. І дороговказом мають бути не мантри на зразок «аби лиш все було добре та не було війни», а слова апостола Павла: «Щоби в тобі народилася нова людина, вбий у собі стару». Ми повинні знищити в собі оту ледачу, аморфну істоту, якою були до подій на Майдані. Коли продавали голоси на виборах, коли мирилися з корупцією, а преса хвалила будь-кого, лише б заплатили. Якщо це переродження не відбудеться, то нічого не зміниться.
– До яких заходів має вдатися Україна, щоби зупинити зазіхання Росії? Чи повинні тут застосовуватися військові методи?
– Силовий метод, безумовно, повинен бути, але не в такому примітивному вигляді, як копання протитанкових ровів між Донецькою і Ростовською областями. Це має бути абсолютне посилення захисту кордонів, угруповань військ на сході, запрошення військових інструкторів з-за кордону, закупівля модерної військової техніки. За бажання Україна легко могла би повернути собі ядерний статус. Просто нам хочеться жити легко, не беручи на себе жодної відповідальності і не докладаючи до поліпшення жодних зусиль. Але якщо ми ці зусилля зробимо, то станемо першорядною державою, а якщо ні – будемо якоюсь російською глибинкою, деградованою територією, яка не має жодних перспектив.
Закінчення нафтогазового буму стане початком кінця імперії
– Але ж на Сході та Півдні України є багато людей, які справді підтримують експансію Росії. Як бути з ними?
– Ніхто їх не рахував. Я вивчав фотографії з мітингів у Харкові – з українського і проросійського. Це непорівнянні речі: найбільша в Європі площа вщент заповнена українськими прапорами – і кількасот людей з російськими триколорами. У ставленні до сучасності немає різниці між українськими громадянами зі Сходу чи Заходу. І про це гарно сказав кардинал Гузар: «Немає різниці між західними і східними українцями. Є різниця між тими, хто любить Україну, і тими, хто її не любить». Я думаю, що і в Чернівцях, і у Львові ми знайдемо багато людей, які живуть, плекаючи в собі ненависть країни, в якій живуть. І ми знайдемо не менше людей у Харкові, Донецьку чи навіть у Криму, які є патріотами України. Нас не повинно хвилювати, якою мовою вони говорять чи яка культура їм є етнічно ближчою, якщо вони шанують українську державність і готові працювати для неї.
У нас абсолютно нерозбірливо надавалося українське громадянство 1991 року. Тут варто було би скористатися досвідом балтійських країн, де видавали громадянство лише тим, хто присягав на вірність державі та приймав її державну мову. Решта людей могли користуватися усіма суспільними правами, крім політичних. Це дозволило цим країнам у пришвидшеному темпі пройти шлях розвитку. Думаю, ми повинні аналогічним чином перезавантажити свою країну. Сьогодні маємо кінець Другої української республіки і початок Третьої. Громадянами цієї республіки повинні стати тільки люди, які є її патріотами в державницькому сенсі, визнають її Конституцію та закони України. Всі решта – чужинці. Люди, для яких столиця – Москва, є російськими громадянами, які просто проживають на території України. І тому вони не повинні мати право голосу при визначенні майбутнього шляху держави.
– У закордонній пресі дуже часто порівнюють політику Путіна з нацистською політикою Гітлера. Чи можете провести аналогії між сучасною Росією та передвоєнною Німеччиною?
– 1937 року ніхто не вірив, що Німеччина зможе воювати, але вона відновила своє військо і почала готуватися до війни. 1938 року вона зсередини розвалила Чехословаччину, Австрію. Та все ж була надія, що вона зупиниться. Саме цим вона нагадує Росію, яка лізе в Абхазію, Крим. Єдина відмінність, що Німеччина грала тоді на суперечностях між Заходом і Сходом, використовуючи ситуативну підтримку то однієї, то іншої сторони. Росія ж такої підтримки сьогодні не має. У випадку війни Китай і Японія не відмовляться відірвати величезні шматки території Росії. Думаю, що й деякі країни НАТО не втратять свого шансу… Росія таку війну в перспективі програє.
– Чи можливий у цьому випадку занепад Російської імперії?
– Раджу прочитати трилогію історика і політолога Юрія Липи «Призначення України», «Чорноморська доктрина» та «Розподіл Росії», написану ще наприкінці 30-х років минулого століття. Це я до того, що тема розпаду Російської держави весь час була на слуху у політологів та істориків. Ця держава просто не може існувати через продовження своєї московської державницької традиції, яка абсолютно відрізняється від західної, бо не має на меті нічого, крім визискування територій та продовження панування «еліти», яка нині є панівною в Росії.
Та, як на мене, розпад Російської імперії не відбудеться так, як розпад Австрійської, Римської чи Османської імперій. Розвал Росії стане святом для її країн-сусідів, які скористаються найласішими її шматками.
Маю глибоке переконання, що історія Росії не розвивається відповідно до відомого принципу Геґеля «від дикості до цивілізації». Росія зникне з карти світу, не залишивши по собі нічого, крім уривчастих пам’яток культури чи літератури, але своєї «імперської» культури вона по собі не залишить. Приміром, наші сусідні держави Угорщина чи Польща не мають такої багатовікової імперської історії, як Росія, але вони створили по собі надзвичайно привабливу навіть для сусідніх народів культуру. Росія такого спадку не матиме.
Швидше за все це станеться після закінчення нафтогазового буму, тож йдеться навіть не про десятки років, а про найближчі роки…
– Тобто це буде внутрішній розкол?
– Звісно, він розпочнеться з громадянських рухів всередині країни. Хоча зовнішній чинник тут відіграє більшу роль. Але я більше ніж упевнений, що все завершиться тим, що Карелія приєднається до Фінляндії, Кенігсберг – до Німеччини, Далекий Схід – до Японії, а сибірські території організуються в окрему державу, які і прилеглі до Китаю. Та оскільки національні рухи в тих федеративних краях не є сильними, то навряд чи вони утворять незалежні держави. Загалом Росія розвалиться на такі собі протекторати чи домініони, які окупують інші країни.
Щоби захиститися, українці повинні стати Нацією
Але тут існує й певна небезпека, що чекає як на Україну, так і на західні держави: десятки мільйонів деморалізованих російських громадян тікатимуть, залишаючи свою країну напризволяще. Росію підніматимуть китайці чи японці, а росіяни будуть далі розкладати довколишні країни. Ми вже бачимо, як вони поводяться в Європі, Україні – зрештою, скрізь – і це становить велику небезпеку.
Тому до цього потрібно підготуватися, уніфікувавши свою націю. Тобто ми маємо відрізнятися від них у культурному відношенні. Ми маємо стати нацією, в якій вони відчували би себе чужинцями.
– Як ви вважаєте, ісламістські рухи на території Криму активізуються?
– Важко відповісти однозначно. Найближчим гравцем є Туреччина. Між турками і татарами різниця невелика. Але Туреччина є абсолютно світською державою вже протягом ста років від Ататюрка, тож говорити, що ісламістський вплив Туреччини буде великим, не випадає.
Ми бачимо, що організований рух кримських татар здебільшого залишається вороже налаштованим до російської окупації. Такі його лідери, як Мустафа Джемільов, мають великий політичний досвід і є значно більше проукраїнськими, ніж більшість наших материкових діячів. Тому вони й надалі домінуватимуть у кримсько-татарському русі. А куплені проросійські угруповання будуть усе більше маргіналізуватися.
– Ваше ставлення до радикальних рухів, які останнім часом виникли в Україні? Перш за все, до «Правого сектору»?
– Коли вибудуємо розвинуту націю, то перед нами не стоятиме загроза виникнення якогось дикунського радикального руху, такого, скажімо, як Правий сектор. Такі рухи ніколи не мають прихильності більшості. Про радикальні течії свого часу гарно сказав Герцен. Вони нагадують хор в італійській опері, який співає «Avante! Avante!» (італ. «Уперед!»), але всі стоять на місці. Тобто всі ці радикали є радикалами слів, а не дій. Відтак, з одного боку, вони не є надто небезпечними. Але ми спостерігаємо з їхнього боку доволі провокативні речі, як, приміром, побиття прокурора на Волині Правим сектором чи директора Першого національного каналу «свободівцями». Це яскраве свідчення незрілості українського політикуму. У нас ще є багато роботи до того, як ми перейдемо до військових дій. І ще, чи не найголовніше: ми маємо воювати із зовнішнім ворогом, а внутрішні проблеми вирішувати шляхом політичного діалогу.
– В одному зі своїх виступів Путін наголосив, що «в глибині серця людей Крим завжди був частиною Росії»… Що би ви відповіли на ці слова?
– Кожна земля належить тому народу, який на ній проживає. Свого часу в Криму мешкали і готи, і скіфи, і генуезці, і венеціанці… Протягом п’яти століть тут існувала могутня незалежна держава – Кримське ханство. Воно залишило по собі надзвичайно привабливу культурну спадщину та впало під ноги російських завойовників майже водночас з іншими державами, які мали нещастя мати своїм сусідом Російську імперію – українською Гетьманщиною, польсько-литовською Річчю Посполитою. Тож треба визнати, що Крим історично належить кримсько-татарському народу. Називати його російським через те, що від 1944 до 1954 року він був у складі Російської федерації як Кримська область, несерйозно. Бо й до війни там була національна кримсько-татарська автономія. Я дуже хотів би, щоби Крим був кримсько-татарською автономією у складі України. Це розставило би все на свої місця. Тому що є господар, а є гості, які мають жити так, щоби не загрожувати правам господаря. А господар Криму – кримсько-татарський народ.
У ЄС напівпаразитичне життя українських олігархів стане неможливим
– Наскільки зараз, з урахуванням нинішніх подій, для України є важливим вступ до ЄС та НАТО?
– Ці дві речі є важливими для України незалежно від сьогоднішньої ситуації. Україна немає іншого шляху, як рухатися в Європу. Але питання в іншому: чи цього дійсно хочуть політичні класи та олігархи, які володіють більшістю української економіки. Адже вони, напевне, розуміють, що те напівпаразитичне життя, яке вони вели досі, там буде неможливим.
Мені здається, що набагато пекучішим зараз є вступ до НАТО. Не могли нам вороги зробити більшої шкоди, ніж 2008 року обрубати надії України та Грузії на членство в НАТО. Думаю, після виборів варто було би провести референдум про приєднання до НАТО. Хоча і це не є гарантією членства, але це є гарантія залучити сили для оборони від зовнішнього агресора.
Зараз це здається далекою перспективою, але воно таким вбачається з точки зору нинішнього політичного та економічного гниття. Ми ще недостатньо усвідомили зміни, що відбулися. А вони доволі швидко призведуть до членства України в євроатлантичних структурах.
Найголовніше завдання українського політикуму зараз – потрапити в «тренд» тієї частини людства, яке рухається «від дикості до цивілізації». Ми можемо там бути, але це залежить від нашої внутрішньої здатності перебудувати наш внутрішній світ і наші стосунки у відповідності до вимог західного світу.
Руслан КОЗЛОВ, «Версії»
