Систему зламати важко, але можна

або Чи будуть колись українці усміхненими? 

«Не можу я повернутися в Україну, але тягне, хоча суцільна похмурість облич, навіть молодих, дивує, – сказав мені 20-річний сусід, який 13-річним хлопчиком виїхав з мамою до Іспанії. – В мене діабет, я на інсуліні. В Іспанії отримую безкоштовні та якісні ліки. Таких в Україні не матиму». Юнак зізнався, що особливого дискомфорту недуга йому не завдає. Щоправда, підбирав  відповідний вид спорту, яким можна займатися після роботи, і харчування. Та й ще постійний контроль цукру. Але за цим він стежить самостійно і багато часу це не забирає.

Чому в нас таке неможливе? Навіть інсуліну людського бракує, натомість хворі купують свиний, який дає масу ускладнень. А відповідь на поверхні: живемо в системі, створеній тими, хто на горі, і вона працює на них. Їм там добре й затишно, а нам тут зле, навіть тим, у кого вистачає не тільки на хліб, а й на кав’яр для дітей і поїздку до Греції. Бо не маємо впевненості ні в завтрашньому, ні в сьогоднішньому дні. Бо такими, на жаль, є умови гри. Корупція пронизала все суспільство – від низу до верху. Банальне обстеження в поліклініці без знайомого лікаря чи грошей вимагає чималих зусиль, а про те, щоби домогтися справедливості в суді, прокуратурі чи навіть ЖРЕПі, – взагалі мовчу. Як засвідчило нещодавнє опитуавання Інституту соціології НАН України, цілком довіряє міліції тільки 1% (!) українців, тобто менше 450 тисяч громадян, хоча лиш у міліцейських погонах – 300 тисяч! Утім, ця цифра є промовистою не в сенсі ставлення до правозахисників. Цим люди продемонстрували цілковиту недовіру владі. Та, мабуть, найстрашнішим є наслідок цього – апатія суспільства: ніхто і ні в що вже не вірить.

Так, зруйнувати цю схему дуже важко, – але можна. Для цього потрібне єдине: розділити владу і бізнес, бо ж нині йдуть у владу, щоби захистити й примножити власний капітал. Коли з’явиться той, хто матиме політичну волю на такий крок, Україна відродиться. Інакше крах держави неминучий.

Утверджувалися нинішні принципи нашої життєдіяльності ще 30-40 років тому. Пригадую, як рівно 25 років тому інтерв’ю московського журналіста Юрія Щекочихіна з полковником міліції Олександром Гуровим «Лев готовится к прыжку», опубліковане в московській «Литературной газете», справило в суспільстві враження вибуху атомної бомби. Воно не тільки потрясло радянських людей, а й буквально перевернуло їхню свідомість. З’ясувалося, що в нашій найкращій та найсправедливішій країні є мафія!

Наступна публікація Щекочихіна мала назву «Лев прыгнул». З неї вражений народ  дізнався, що держава дозволяє бандитам ставати депутатами, розміщати своїх людей у прокуратурі та міліції, займати високі кабінети на місцевому, а відтак і на найвищому рівнях. І, як нині відомо вже кожному школярику, почавши у 80-их з рекету над кооперативниками та вибивання зубів повіям, мафія в 90-х пересіла у владні сани. Бо тільки там – на найважливіших стратегічних об’єктах – крутяться справжні гроші.

Розхлебтувати наслідки цього доводиться нині не тільки Україні, а й іншим пострадянським республікам. А щоби тримати всіх громадян у руках, створено таку систему, де без корупції не виживеш: закон – і моральний у тому числі – на кожному кроці порушують усі. Чи можна цьому якось протистояти? Так. Але, найперше, треба це усвідомити. Такою викривально-просвітницькою роботою, що дорівнює боротьбі, займався в Росії Юрій Щекочихін, в Україні – Гія Гонгадзе, чия голова й досі не знайдена. Та й Щекочихін помер 2003 року в страшних муках. Його колеги з’ясували: журналіста отруїли препаратом, що був на озброєнні спецпідрозділів на Північному Кавказі для знищення ватажків бандформувань…

Людмила ЧЕРЕДАРИК      

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.