Моя мама працювала старшою медсестрою, та вже 8 (!) років за кордоном. Майже все життя я прожила без неї. Часто запитувала себе: навіщо мені всі ці матеріальні блага, коли немає поруч найдорожчої, найріднішої? Я проклинала всі ці нещасні гроші, плачучи ночами в подушку. Та, коли виросла, зрозуміла: на мамину українську зарплату не вступила би до омріяного вузу.
Кожний третій українець, за даними міністерства соціальної політики, не може сьогодні знайти роботу. В результаті дипломовані юристи, менеджери, фінансисти працюють барменами, офіціантами, продавцями тощо. Та чи достатньо тих коштів, які вони заробляють, щоби прогодувати сім’ю? Питання, звісно, риторичне. Тож найактивніші та найвідповідальніші громадяни вирушають на заробітки.
Чому в нашій незалежній Україні немає таких зарплат, як в Італії? Чому депутати дбають лише про себе, а не про свій народ? І ці питання – теж риторичні.
А тим часом зросло покоління, яке призвичаїлося до думки, що батьки – це ті, хто заробляє гроші – тобто спонсори. Звикають до цього й самі батьки.
По-різному складається життя на «чужій землі». Хтось одразу отримує документ про вільне перебування, а хтось роками не виходить за межі подвір’я господарів, щоби поліція не депортувала.
Звісно, батьки, що працюють за кордоном, забезпечують дітей усім необхідним: житлом, їжею, різними речами, одягом. Але часто в їхніх чад, позбавлених уваги, ласки, турботи, виникають найрізноманітніші психологічні і навіть кримінальні проблеми.
А чи повернуться наші мами додому? Знову ж таки це питання риторичне. Бо в державі нічого не робиться для створення робочих місць. У кращому випадку владники домовляються з країнами, де є наші заробітчани, про їхню легалізацію.
…Невдовзі моя група отримає дипломи. Роботу за фахом знайдуть одиниці. А решта?
…Усіма радощами, труднощами, смутком я ділюся з матусею по телефону або через Інтернет. А як хочеться обійняти її, поцілувати – і більше нікуди не відпускати.
Діана СОРОХАН, студентка напрямку «журналістика» філфаку ЧНУ
