«Україна – демократична держава з точки зору свободи слова та пересування. Та є такі сторони життя пересічного українця, де він неймовірно обмежений у своїх правах. Де саме? Відповідь кожний дасть безпомилково. Найбільше порушуються наші права у сфері охорони здоров’я», – такої думки правозахисник, колишній дисидент і політв’язень, а нині директор Українсько-американського бюро захисту прав людини, директор Міжнародного медичного реабілітаційного центру жертв війни і тоталітарних режимів Семен ГЛУЗМАН.
Суспільство безправних
– Семен Фішелевич, тож як у нас із дотриманням прав людини? Це ілюзія чи реалія?
– Я переконаний, що ми маємо великі можливості, саме можливості, а не декларації. Але ми, українці, досі не навчилися користуватися ними. Тому відбулася узурпація влади абсолютно аморальними людьми, які думають тільки про свій капітал.
Як людина, яка не є офіційним дослідником питань дотримання прав людини в Україні, але яка живе в Україні, я маю право на емоції. Тож вважаю, що у нас якась парадоксальна, понівечена і, я б сказав, збоченська ситуація із дотриманням прав людини.
З одного боку, в нас нібито є можливість вільно говорити і писати, навіть більша, ніж в інших пострадянських країнах. Певною мірою наша демократія перейшла в анархію.
Але є такі сфери життя, де немає такого благополуччя, особливо там, де реалізовуються конкретні права людини. І найстрашніша – ситуація в охороні здоров’я. Справа навіть не в корупції. Це було б лише півлиха.
А біда полягає в тому, що, навіть коли ми сплачуємо за лікування, ми не впевнені, що нам нададуть реальну медичну допомогу кваліфіковано. Бо цього ніхто не контролює. І дуже важко порушити карну чи адміністративну справу проти медпрацівника, який учинив посадовий злочин. Але всі ми вже до цього звикли!
Страшна ситуація і з правосуддям. Коли вже навіть я, людина, яка «відсиділа» за Радянського Союзу у таборі як дисидент, повинен говорити, що тоді у питаннях, які не стосувалися дисидентів, правосуддя усе ж таки здійснювалося. І воно не було таким корумпованим. Бо існувала можливість добитися справедливості. Сьогодні таке практично вже неможливе.
Існує такса на скорочення вироку в залежності від злочину, на умовно-дострокове звільнення з місць позбавлення волі, існує такса на визнання судом винного невинним і навпаки. Цей синдром абсолютно продажного правосуддя дуже небезпечний для майбутнього, тому що людина стає абсолютно незахищеною і безправною.
Кого захищає наша держава
– Тож у чому, на вашу думку, різниця між українською та, скажімо, західноєвропейською демократією?
– В нашій країні немає так званої «білокомірцевої злочинності». Бо «сидять», як правило, тільки «стрілочники» або люди, які вчинили дрібні злочини. Ті, хто чинять «крупняк», просто відкупаються або йдуть у владу, стаючи співробітниками в адміністрації президента або народними депутатами. На мій погляд, у цьому і є суттєва відміна нашої демократії від справжньої, цивілізованої.
– У нас дозволяється красти не мішками і навіть не цистернами, а поїздами й заводами. Тож виникає запитання: чиї права в Україні реально захищає держава – людини чи бізнесу?
– Для прикладу візьмемо «фармацевтичну історію», в якій держава стала на бік аптек, а не людей, які не з доброї волі змушені купувати ліки з націнками – і від «світової кризи», і від «нерентабельності» фармацевтичного бізнесу.
Та, мабуть, сформулюю по-іншому. Наші головні менеджери, президент, прем’єр-міністр та інші, захищають не бізнес загалом. Бо коли б вони захищали бізнес узагалі – це було б великим щастям. Вони ж стоять на варті виключно власного бізнесу та бізнесу своїх близьких. А це дуже страшно, бо існує інший бізнес, який не підпадає під цю категорію.
А те, що в нас відбувається довкола фармацевтичних закупівель-продажів, – до речі, дуже характерна ситуація.
По-перше, з трамадолом. Зрозуміло, що, коли наркомани розгромили аптеки, це не правова поведінка. Але міліція арештовує тільки тих, хто бив аптеки, хоча при цьому не бажає розбиратися, чому ці аптеки свідомо продавали без рецептів заборонений препарат, знаючи, що це наркотик!
Інший приклад. Торік у жовтні невідомий кинув під ноги полковника СБУ вибухівку. Як відомо, Геннадій Голобоков розслідував махінації довкола тендерних закупівель у Міністерстві охорони здоров’я. В нього з’явився важливий документ – і його вирішили «прибрати». Причому, він добре знає, хто його підірвав, але це не цікавить його начальство. Слідство просувається дуже кволо. І, як мені повідомили друзі полковника, він добре усвідомлює, що пан Наливайченко (новопризначений Голова Служби безпеки України – Авт.) не збирається займатися нічим, крім обслуговування президентської сім’ї.
А чи не є порушеннням прав людини бездіяльність депутатів у парламенті, недотримання депутатами Конституції? Адже кожному з них виборці вручили мандат довіри на керування державою.
І хоча це – непряме порушення прав людини, та, у свою чергу, від цього створюються серйозні зони, в яких права людини просто розчиняються, зникають, стають нічим.
Це наша психологія, ще радянська, коли Конституція була гарною, але тільки декларацією. Тоді паралельно існувала страшна за змістом, гнила, беззаконна, та все ж таки дисципліна, хоча й тоталітарна. Були тоді і корупція, і четверте управління, і спецрозподільники. Усе це було, але не так відверто і цинічно, бо приховувалось під грифом «державна таємниця». А те, що відбувається нині, – абсолютний, відвертий цинізм!
Міліція б’є і буде бити
– Якби ж то порушення прав людини існували у відкритому вигляді, наприклад, б’є міліція. Так, міліція б’є. І буде бити. Бо вона поставлена у такі умови: їй забороняють розслідувати справи, пов’язані з «белокомірцевою злочинністю».
І наші законодавці з Верховнної Ради не скасували дві дуже важливі статті. Одна знаменита тим, що її ввів сумнозвісний Вишинський, прокурор кримінально-судової колегії Верховного суду СРСР, ще у 20-х роках. Йдеться про «явку з повинною». А друга – судове дослідування. Коли провину людини в нормальній державі суд не може довести, її випускають. У нас же – ні, не випускають!
– І людина роками сидить в ізоляторі, чекаючи вироку?
–Так, людина продовжує сидіти в тюрмі, втрачаючи здоров’я, а слідство проводять наново. Це так зване дослідування. І воно є законним! Ось такий, з дозволу сказати, закон і дає можливість міліції чинити те, що вона чинить. Так порушуються права людини.
З іншого боку, коли у малоосвіченого і недосвідченого свіжоспеченого «випускника міліції» 50 кримінальних справ, які він повинен розкрити за місяць, то, зрозуміло, іншого засобу, як підвішувати і знущатися, для того щоби людина прийшла з повинною, в нього немає. Не подумайте, що я захищаю міліцію. Це тільки ілюстрація тези, що у хворій країні – хвора система. Та при цьому є великим щастям те, що з цієї країни можна виїхати будь-коли.
– А якщо для цього бракує грошей та здоров’я?
– Звичайно, все було б інакше, якби центральна влада України займалася власною країною. Але їй не до того. Водночас центральна влада не займається й іншими питаннями: нашими поліклініками, лікарнями. А навіщо, коли президент сідає в літак і відбуває до Швейцарії на медичне обслуговування? А, може, я теж хочу полетіти до Швейцарії на обстеження! Але чомусь він мене не бере з собою…
Тож чи не від того наші біди, що не вміємо чи не хочемо користуватися своїми правами?
Влада без контролю – монстр
– А, може, в Україні демократичні закони не працюють і ми лише створюємо ілюзію демократичної держави?
– У нас демократія по-українськи. Незвична форма демократії, яка, певно, раніше і не описувалася вченими-правознавцями. Втім, як я вже казав, ми отримали значно більше можливостей, ніж використовуємо. І тому відбулася ось така узурпація влади абсолютно аморальними людьми, які думають лише про власні статки.
– Це все від того, що в нас немає внутрішньої культури відстоювання власних інтересів, своїх прав?
– Звичайно ж! Ми не вміємо контролювати владу. Коли ж виникає власна проблема, тоді я згадую, що моє право порушили! Це може бути право на навчання, роботу, охорону здоров’я чи на правосуддя… Та коли це мене не стосується, то воно мене й не хвилює, не цікаве мені. Таким чином, коли люди йдуть на вибори, сподіваючись, що чергова Юля чи черговий Вітя вирішать усі їхні проблеми і зроблять їх щасливими, тоді й починається те, що ми маємо сьогодні. Тому що ні Вітя, ні Юля не хочуть займатися нашими проблемами: у них свої сім’ї і думають вони про них!
Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»
