Вони здавна баламутили буковинську громаду
Частина ІІ дослідження «Буковинські пастирі крізь архівні справи XIX століття».
Наші духовні наставники вчать паству неухильно дотримуватися 10-ти священних заповідей, що їх Господь дав Мойсею на горі Синай. Однак деякі з них – а вони ж переважно здорові мужики й запросто спроможні натовкти писок – подеколи ситуативно забували про шосту настанову, яка звучить коротко і переконливо: «Не перелюбствуй!». Це про той стан, коли дух сильний, але тіло підступно слабке.
Ось які факти наводяться у справі 1854–1866 років, де занотоване листування (на 272 сторінках!) православної консисторії Буковини і Радівецького повітового управління стосовно зловживань службовим положенням священника з села Верхній Віков Володимира Василовича. Для розуміння розглянемо ще одне листування, з Чернівецьким кримінальним судом (1854–1855), де розглядався донос учителя початкової школи Лео Цупкаса на того ж Василовича про зґвалтування жінки вчителя. У колективному зверненні того ж року «до теми» приєдналися й мешканці села, адже негоже священнику співмешкати із дружиною вчителя та ще й водночас займатися здирництвом. Щось там у небесах спрацювало, бо в 1855–1857 роках на цього Василовича було накладене дисциплінарне стягнення за співжиття з отією «таємною» жінкою бідолашного вчителя – Олімпією Цуркан. Тут виникають принципові запитання: або чужа жінка файніша, або Василович холостякував і не мав власнрї матушки. Обіцянки целібату він не давав, а сперматозоїди ж нестерпно сверблять і тиснуть. Та найголовніше: може, була ця Олімпія не проти таких стосунків і все відбувалося за доброю згодою? Тут протоколи мовчать. От хтивий піп! Його походеньки завершилися 1858 року за рішенням православної консисторії Буковини і Радівецької повітової ради, коли його позбавили духовного звання і місця прокорму за аморфним формулюванням: «зловживання службовим положенням». Так тому жеребцеві і треба!
На тлі гучних подвигів Василовича якось у тіні залишилося листування з Путилівською повітовою адміністрацією стосовно скарги такого собі Яна Білецького про співжиття протоієрея Йогана Ганицького з законною дружиною Білецького у 1858–1959 роках. А ось чернівчанка Марія Колінчук 1848 року поставила вимогу руба: змусити ректора Чернівецької духовної семінарії Леона Путуряна побратися з нею та взяти шлюб: коли палко обіцяв – тримай слово, падлюко! Далеко від мене, собацюро, не втечеш!
Збереглися й ще екзотичніші справи. Наприклад, 1850 року викладацький склад духовної семінарії в Чернівцях подав колективну скаргу на свого владику, себто єпископа, за образу особистості та злослів’я. Мабуть, слово Боже краще доходить до пастви в такий спосіб.
Гортаємо листування з православною консисторією про причину неявки на церковну службу (отже, банальний прогул!) попа із Задубрівки Григорія Андрейчука 1856 року. Та, може, голова страшенно боліла після вчорашнього. Не встиг вчасно похмелитися, з ким не буває!?
Розслідувалася скарга жителів Мігучен (сучасна Михайлівка на Глибоччині) на свого пастиря Петра Нікітовича, що він у 1851–1855 роках не лише недбало ставився до церковної служби, але – о Боже! – навчав молодь у храмі танцювальної музики!!! Де ж тим тупорилим дописувачам-ретроградам зрозуміти передові церковці новації із залучення нових вірян і поповнення каси? Скажімо, в Італії до такого додумалися лише в другій половині ХХ століття. Це ж бо наш буковинський піп випередив своїх послідовників на століття!
А от не менш цікава історія. Протоієрей міста Сірет Філіп Єремієвич 1816 року поскаржився на попа Івана Березовського з Корчівців за брутальне поводження з прихожанами і погрози спалити село разом з храмом. Отакий духовний екстреміст! Якщо хтось конкретно образив – піддай анафемі! Чому завжди мають потерпати прості віряни: жінки, старі, діти?
Щодо анафеми мешканці Виженки Галя та Георгій Клим 1903 рокуі поскаржились за неї до місцевого повітового управління на тутешнього священика Йогана Осташека. За що нам така кара небесна?
Піп з Чунькова Михайло Гнідей 1864 року звернувся до правосуддя з приводу підбурювання селян місцевим поміщиком Антоном Асланом до ворожих дій проти нього, коханого. То ж, мабуть, заслужив, бо в іншій справі, 1867 року, він скаржиться на образу від службовця Заставнівської повітової ради такого собі Мервинського. Того ж 1867 року православна консисторія Буковини розглядала взаємно гостру ситуацію у стосунках попа з Нижніх Станівців Михайла Луческула та поміщика Еліата Лутингена: поміщика піп звинувачував у захопленні сільських доріг, а той отця Михайла – в особистій образі. Коротше, бугай Еліат натовк пельку пастиреві.
Цікаво читати документи Крайового управління Буковини про випадки побиття вірянами окремих осіб, підозрюваних у чарах та відьомстві. Здається, 1864 року православні підзабули лихі часи салемських відьом. Чи’мо реінкарнувала народна інквізиція? Та 1872 року між Міністерством культів і деякими повітовими управліннями Буковини виникло листування стосовно випадків божевілля мешканців на релігійному ґрунті. Справа серйозна: будьте обережні з шаленими поклонами й не травмуйте голову! В 1859–1860 роках тривало активне листування між віденською, львівською і чернівецькою поліцією про розшук вчителя релігії Василя Залозецького, звільненого за побиття учнів та непокору директору гімназії.
Протягом майже двох десятиліть (1844-1862) тривала тяганина навколо дисциплінарного стягнення на священника Погорілівки Івана Бороданкевича за відмову жителям села у виконанні церковних обрядів. Хто, як не піп, добре знає свою паству: чи заслужила вона на Божу милість? На землі я ваш Бог, як схочу, так і буде.
А 1857 року якось несподівано спливла справа про накладання дисциплінарного стягнення на священника з Балківців Миколу Бачинського за образу членів Сіретської повітової ради – усіх гуртом. Видко, батюшка за словами під рясу не ліз. Добре, що не піддав анафемі.
Далекого ж 1824 року священник із Бросківців Афанасій Тарнавський рапортував своєму патрону, єпископу Буковини Балашескулу про недотримання циганами церковних обрядів. Ото вже бісові діти!
Окремої уваги заслуговують життя і благочестива діяльність попа-воїна Михайла Сорочана з Солки (нині Румунія). На ранніх етапах його вікопомної кар’єри, 1848 року, він був ще молодий, недосвідчений і беззахисний, тож і був побитий власником питного закладу – а по-простому корчми – Хаймом Госслером. Невдовзі піп оперився, знахабнів і дещо набрався потрібних нормальному попові знань, про що свідчить листування із православною консисторією 1858 року про позбавлення його духовного звання за аморальну поведінку та недбале ставлення до виконання службових обов’язків. Михась не знітився й зробив «хід конем»: подався до монастиря в Сучавиці, де вдосконалив бойові навички побиттям настоятеля цієї установи Петра Захаровича (справа 1858 р.). Щоправда, на Петра й до того скаржилися усі монахи цієї святої обителі. Але хлопчина виявився справжнім святим народним месником і не злякався небесно-адміністративної кари. Невдовзі оперативно замолив свої гріхи й за рішенням Міністерства культів та Галицького намісництва (оцініть рівень прийняття рішення!) вже 1860 року був відновлений на посаді попа. Гени не переробиш!
1871 року мешканець громади Калинешти Купаренко подав скаргу на побиття його попом Сорочаном, але, за спадком, уже сином попереднього, Георгієм. Яблуко від яблуні далеко не падає.
Звернімо увагу ще й на економічні заходи служителів культу, особливо на боротьбу з конкурентами. В 1818–1819 роках тривало листування з православною консисторією Буковини про перенесення базарного дня в громаді Качика через погану відвідуваність церковної служби прихожанами. 1819 року православна консисторія вжила адміністративні заходи до недільних ярмарків у містечку Садгора. Нічого вештатися п’яними між візків зі спокусливими товарами та ігнорувати слово Боже!
1865 року з ініціативи православної консисторії повітова влада видала розпорядження про закриття питних закладів на час церковної служби за релігійних свят. Краще зверніть свої погляди, барани, до Господа нашого а не до чарки з оковитою. Це для простих вірян було вкрай важким вибором!
А 1867 року за вказівкою фінансової дирекції корчми села Кам’яна були перенесені подалі від школи та церкви: дітей слід вберігати від спокуси алкоголю. До речі, ще 1845 року Галицьке губернаторство дало вказівку православній консисторії про залучення священників до проведення агітації проти алкоголізму. Похвальна акція, хоч марна, бо батюшки пили не гірше, якщо не краще, від своєї пастви.
А взагалі-то непересічні церковні ініціативи навіть заінтриговують. Так, упродовж 1859–1866 років тривала переписка з православною консисторією про відкриття відділу садівництва у богословській семінарії Чернівців. З’ясувалося, що райським (і попівським) садам конче потрібні грамотні спеціалісти. В 1867 році дирекція богословської семінарії оголосила відкритий аукціон на продаж реманенту , що вже вийшов з ужитку. Божественний секонд-хенд!
Не можна оминути й релігійні війни суто буковинського розливу та масштабу. Для прикладу, листування 1848 року Чернівецького кримінального суду і Радівецької господарської дирекцією про розслідування бійки між православним попом зі Стражі Андреасом Ліпецьким та уніатським священником з Путили Василем Слизинським у 1848 році. Хто саме переміг у релігійному «диспуті»? Документальні суддівські записи щодо цього відсутні. На мою думку той, в кого лампадка міцніша і фехтувальні навички кращі.
А 1854 року Сучавська повітова управа не дійшла одностайної думки про ганебну витівку уніатського священника Флоріана Митульського: він прилюдно й безсоромно ображав православного попа під час здійснення ним релігійного обряду.
Зазнав дисциплінарного стягнення й піп з Нижніх Станівців Григорій Томович, який після довгих відмов нарешті велично дозволив поховати жителя уніатського віросповідання, проте лише за межами християнського цвинтаря. Справа 1861 року була гучна, резонансна й лягла у 343 сторінки вигадливого письма.
От нарешті ми дісталися й до політичних підступів святош. Піп у будь-якій державі має бути благонадійним громадянином і духовним тилом влади, добрим панотцем для знесиленого й змученого люду. Неблагонадійних же позбавляли церковного сану, звань і посад, виганяли без вихідної допомоги, пенсії – одне слово, змішували з лайном. Злочинцями до того ж займалися вже відповідні державні інституції. У прикордонній поліетнічній Буковині ситуація завжди була вкрай делікатною та напруженою водночас. А тут іще попи-москвофіли, як на зло, завжди руйнували громадський спокій своєю безпросвітною тупістю.
Перший задокументований випадок стався 1854 року, коли Чернівецький повітовий комісар Балинський отримав розпорядження розібратися з попом громади Цурень, який влаштував гучне богослужіння на честь руського царя. Видко, розібрались.
А справжня вакханалія розпочалася напередодні та за часів Першої світової війни. Спочатку «засвітився» піп зі Старої Жучки Омелян Нікорович (6-21.08.1914), звинувачений у русофільській пропаганді.
5 серпня 1914 року просто на початку великої бійні за підозрою у шпигунстві заарештували попа Дмитра Дробота. 23 травня 1915 року жандармерія донесла Заставнівській повітовій адміністрації про русофільські настрої місцевого попа Корнеля Нікоровича. 24.02–04.03 1917 року Міністерство культів наклало дисциплінарне стягнення на священника з Драчинців Василя Рудейчука – теж за русофільську пропаганду.
І ось вам ще вишенька на буковинському торті: 1870 року за клопотанням мешканців-українців відсторонили від служіння попа з Балківців Йогана Гостюка через… незнання української мови.
Як нам усе це добре знайомо! А нині ще й гостро актуально: московські попи все не вгамовуються, хоч віри їм нема!
Віталій Коржик, попознавець
