Вивчати історію – вірний спосіб вжахнутися й здивуватися, навіть якщо це історія невеличкого, «домашнього», мирного суспільства, яким є буковинська громада. У Євангелії Ісус стверджував, що поряд із ним і вода стане вином. Вино ж нашої свободи відчутно віддає дьогтем. Дикий смак. Є в ароматі дев’яностих щось пекельне, якщо бути неупередженим і не зачаровуватися гаслами.
Свобода із запахом сірки
Дев’яносто другий – це рік, коли за півтора місяця в Чернівцях вбили людей більше, ніж за весь, скажімо, 1989, чи будь-який з попередніх. «Двадцять вісім убивств за останні кілька тижнів, – здивовано підсумовують у газетах, – а в позаминулому році – за весь рік двадцять».
Ніхто не зарахував тих, хто загинув, до жертв політики, нового устрою тощо. Їх ховали неурочисто і без салюту. Але чи випадково вони померли? Така «невеличка» жертва на олтар нашої свободи…
Щодо пекельності: 1992-го, чи не вперше на Буковині, люди почали спалювати себе! Зафіксовано кілька випадків.
В одному з сіл Заставнівського району колгоспник А. Герела здійснює самоспалення через конфлікт із посадовцем.
Жертва липневої повені 1991 року чернівчанин Василь Мельник, багатодітний батько, спалює себе 1992-го на знак протесту проти того, що його родині не надають квартиру. Він живе ще кілька годин і помирає в лікарні. Чиновники розводять руками: «Ми майже дали йому цю квартиру!..». Слово «майже» ключове. Суто азійське відчуття безнадійності боротьби.
Буковинські колгоспники вчиняють як буддійські монахи. Влада сприймається як щось непереборне. Як перст Долі. Боротися з нею неможливо.
Утім, так здається не всім. Мешканець села Кліводин, тихий спокійний чоловік на прізвище Лі, який ніколи ні з ким не сварився, вбиває сусіда сокирою, після того знаходить голову сільради і намагається «поговорити» з ним тією ж сокирою. В результаті важко поранено ще трьох людей (серед них дитина). Причина – кілька соток землі, якою обділили Лі на користь старшого сусіда.
На сесії ж обласної ради звітують про безлад, зокрема, самозахоплення землі та квартир, яке стає масовим. Самовільно заселених квартир у Чернівцях налічують більше ста.
Найгучніша ж справа 1992 року – пограбування квартири Представника Президента в Чернівецькій області Івана Гнатишина та обласної прокуратури. Це вражає навіть до всього звичних посадовців.
Сесія обласної ради заслуховує представників силових структур. Почуте більше лякає, аніж заспокоює. Чернівці за криміногенністю порівнюють у звітах із Кіровоградом і Одесою.
Не треба нас жаліти, краще допоможіть матеріально
Газети 92-го року обожнюють писати про репресованих радянською владою буковинців. Це бенефіс краєзнавців. Шпальти заповнені обуреними розповідями про страждання жертв «совєтов».
Громадськість сповнена співчуття до людей зі зламаними долями. Активно працює комісія Чернівецької обласної ради з питань репресованих. Вона розглядає, що показово, численні скарги колишніх в’язнів уже на… нову владу.
Чомусь нова країна не поспішає повертати цим людям конфісковане майно. Хоча, безумовно, поважає та любить їх. Компенсація за конфіскований будинок, яка виділяється комісією облради, смішна, навіть порівняно з компенсаціями «совєтської» влади. Спеціально порівнював.
У Кіцманському районі одному з постраждалих, реабілітованому 1968 року, тобто в радянські часи, за конфіскований будинок виплатили дві з половиною тисячі карбованців (середня зарплата тоді складала 100-115 карбованців). 1992 року за конфіскований будинок буковинська влада пропонує улюбленим мученикам лише 14-15 тис. карбованців (середня зарплата на той момент – 3 тис. карбованців). П’ять зарплат учителя. Любов влади – сумнівне задоволення. Бездушний поцілунок коханця-скнари.
Друга Комуністична
1992-го стає зрозумілим: в Україні відбулася найбільш прихована та непоказна революція століття. Навіть назва її суто конспіративна: «націонал-демократична» – швидше приховує дійсність, аніж висвітлює її.
Хоча навіть результат призначень представників Президента в районах і області робить очевидною істину: керівниками дев’яти з одинадцяти районів Чернівецької області стають колишні секретарі райкомів партії. Виняток – два райони, Герцаївський та Путильський, де цей зв’язок не такий очевидний. Стає зрозумілим, що справжня мета перетворень – конвертувати владу у власність і гроші.
Націонал-демократичну інтелігенцію із її гаслами використали як «корисних ідіотів». Свобода слова – дешева ціна за дорогий куш. Усе лаштується до справжньої мети – приватизації.
Питання виноситься на сесію обласної ради кілька разів. Але старту все ще не дають. Підрахований розмір частки кожного мешканця Чернівецької області за умов чесного поділу – 86 тисяч карбованців (у цінах початку 92 року).
Палкі голови в обласній сесійній залі озвучують тактику влади: провести приватизацію якнайдешевше – купити заводи й фабрики за знецінені гроші. Для цього й затягується процес.
Знецінення купонів заздалегідь заплановане, оскільки у товарообігу відсутні головні товари: земля, ті ж підприємства тощо. Справді, нічим не підкріплені перші українські гроші потребують випуску спочатку тисячних, а потім мільйонних купюр. Список підприємств, які підлягають приватизації, озвучений наприкінці 1992-го (але про це пізніше). Спочатку влада видає ідеалістичний документ. З ним продавці можуть приватизувати свій магазин, автобусні водії – свій автобус тощо. Але як він буде діяти?
Між двох стільців. Справа Фотокакіса
Найбільш ласий шматок власності – Чернівецький машинобудівний завод. Він не залежить від ВПК і випускає продукцію, на яку є попит. Його директор Вангеліс Фотокакіс формує образ цивілізованого капіталіста. Благодійні жести п. Фотокакіса широко висвітлюються буковинською пресою.
Втім, скоро лунає грім серед ясного неба: Фотокакіса та його заступника Світлану Шульман заарештовують. Закиди все ще суто радянські: звідки ваш «Вольво» за шістнадцять тисяч доларів, пане директоре? Чому валютні кошти заводу зберігаються у кіпрських та грецьких банках?
Ситуація двозначна. За радянським законодавством пропонують працювати за правилами вільного ринку. А за якими законами судити: тими, що прийняті всюди, чи за радянськими? Подейкують про боротьбу кланів.
Пограбування квартири Івана Гнатишина хтось з газетних коментаторів, настільки ж безвідповідальних, скільки й обізнаних, пов’язують з арештом Фотокакіса. Мовляв, насправді хтось шукає компромат на Гнатишина й прокурора Купцова. Втім, чутки не підтверджуються. Упіймані злочинці – звичайні стандартні злодії.
Через кілька років Фотокакіс балотується на посаду губернатора і стає другим після Гнатишина з результатом близько тридцяти відсотків голосів.
Біле братство – похід у небо
В усьому, що робиться, відчувається присмак шахрайства. Це стосується навіть такої тонкої матерії, як релігія. Апофеозом захоплення різноманітними містичними течіями є, безумовно, поява у Чернівцях Білого братства.
Чотирнадцятирічна чернівецька дівчинка Людмила стає зачарованою жертвою лжемесій. Вона зустріла істину просто на вул. Кобилянської і, загіпнотизована, подалася за нею аж до Києва. Батьки б’ють на сполох. Утім, правоохоронці не певні, що можуть чимось допомогти.
Юрій Кривоногов – один з лідерів братства, радянський науковець, займався дослідженнями у галузі психології. Радянські НДІ породили не одне чудовисько.
На Буковині ж Кривоногова й будуть «перевиховувати». У Сокирянській колонії.
Якось доля звела мене із поважним працівником цієї колонії. Займаючись за службовими обов’язками виховною роботою в установі, посадовець неабияк переймався, щоби Кривоногов не займався проповідницькою діяльністю серед ув’язнених.
Спосіб боротьби він обрав оригінальний. На його прохання, коли Кривоногов починав проповідувати,«довірені особи» починали закидати пророка чоботами. Виявилося, прекрасний засіб. Допомагає.
Але головна родзинка перевиховання була не в тому. На першій же співбесіді суворий сокирянський вихователь зі співчуттям спитав у Кривоногова: «Юра, а коли буде кінець світу?». Той, не вагаючись, відповів: «Такого-то числа такого-то місяця». І назвав досить близьку дату.
Це була стратегічна помилка: щодня вихователь викликав Кривоногова і задавав одне й теж саме питання: «коли буде кінець світу?». Згодом Кривоногов почав відповідати, вже запинаючись. А річ у тім, що вихователь із посмішкою, якось між іншим, попередив: «Якщо кінця світу не буде, Юра, то настане твій кінець».
Зрештою, Кривоногов здався і на одній зі співбесід сказав: «Я помилився в розрахунках, я не знаю точної дати». На що сокирянський знавець душ поплескав «пророка» по плечу і сказав: «Нарешті правильна відповідь». Ось вона – сокирянська істина, будь-яку переможе.
Втілене щастя: п’ять сортів ковбаси
Комерційні магазини нарешті відкривають краянам дорогу до краю достатку. П’ять сортів ковбаси, сім видів сиру, завжди у продажу м’ясо – у магазині із промовистою назвою «Міраж» на Центральній площі! Про таку нечувану розкіш пишуть у газетах. Тоді ж відзначають: успішний магазин став жертвою атаки посадовців.
Відбувається взагалі якась плутанина. З одного боку, пишуть про вільний ринок і лібералізацію цін. З іншого – працівників багатьох магазинів штрафують і навіть відкривають слідство за несанкціоноване підвищення цін, за обрахунки та спроби обваження. Це останні справи такого штибу. Незабаром великий переділ…
(Далі буде)
Сергій ВОРОНЦОВ
