Виставою за п’єсою Григорія Горіна «Забути Герострата» у постановці художнього керівника театру – з.д.м. Володимира Петренка – «засвітився» на «Золотих оплесках Буковини» молодіжний театр із Дніпра із красномовною назвою «ВІРИМО».
Хто такий Герострат, зі шкільного курсу історії знають, мабуть, усі: 356 року до нашої ери він знищив одне з семи чудес світу – храм Артеміди в Ефесі. Та фабула п’єси не зводиться до злочину Герострата. Григорій Горін не лише намагався встановити, чому зробив це його персонаж, він проектував ці причини й наслідки на майбутнє. У дійсності автора це майбутнє прийшлося на 80-ті роки вже минулого ХХ століття, але й сьогодні ми дивилися виставу – про наші дні.
Персонажі п’єси – сатрап (намісник) перського царя в Ефесі Тіссаферн (Володимир Косоніг), його дружина Клементина (Катерина Слюсар), архонт Ефесу Клеон (Олег Шульга, знайомий нам за виконанням ролі Червоного в однойменному фільмі Зази Буадзе) – кожний зі своєю метою намагаються дізнатися в ув’язненого підпалювача, навіщо він це зробив, а Герострат (артист з не менш красномовним іменем Тарас Шевченко), відповідає всім одне: «Хочу зробити своє ім’я безсмертним». Але чують вони кожний своє. Тіссаферн бачить у вчинку Герострата посягання на владу перського царя, Клементина намагається «виловити» в події романтичну історію й навіть самій увійти в неї зі славою жінки, заради якої спалили найвеличніший храм. Архонт Клеон бачить свій обов’язок у тому, щоби судити злочинця й виконати вирок. Навіть умовна Людина з майбутнього (Сергій Клименко) намагається дізнатися, як же все було – й за допомоги машини часу (мабуть, так можна назвати пристрій, із яким здійснюється ця мандрівка) прибуває до Ефесу другого дня після пожежі й стає учасником подальших подій, хоча й намагається не втручатися… Оці різновекторні цілі трохи збиткуються над акторами: зумовлюють певну плакатність у поведінці персонажів.
Влада видає закон, за яким забороняється навіть згадувати ім’я Герострата. А вцілілі жриці між тим посилають гінця до Дельфійського оракула, аби дізнатися волю богів щодо Герострата – і ув’язнений отримує своєрідний бонус – 20 днів відстрочки, протягом яких спромігся обернути події та настрої на виконання свого бажання уславитися в історії: якщо першого дня після ув’язнення народ (як завжди, умовна назва, якою користаються цілком конкретні особи) вимагає негайного покарання підпалювачу і деякі представники його – як зараз сказали б, активісти – вриваються до в’язниці, аби вбити Герострата, то наприкінці терміну відстрочки демос уже прославляє злочинця. І домагається Герострат цього аж дуже знайомим для нас способом – підкупом: передає гроші до всіх генделиків, аби люди випили за нього… «Хліба та видовищ» – гасло, що не втрачає актуальності. Коли ж починає зростати захоплення Геростратом, надто в людей молодих, ситуація дуже нагадує ті, що не раз траплялися в історії: з екстремізмом, жагою влади та слави, і навіть підпалами… Мабуть, чужа історія мало вчить майбутні покоління. А шкода. Якби ж ми вчились так, як треба…
Дуже цікава пара – властитель Тіссаферн і його дружина. Намісникові не треба самостверджуватися, він – уособлення влади, відтак у цій компанії – найбільш жива істота. Дозволяє собі хвилюватися й навіть боятися, заражаючись через це надзвичайним апетитом: увесь час щось їсть. Доходить до того, що навіть з тюремної миски в’язня зачерпує… Натомість Клементина весь час намагається «тримати планку» величі дружини намісника, хоча при цьому фактично пропонує себе Геростратові. Романтично-престижна версія Клементини не отримує підтримки, бо навіть скориставшись її пропозицією, Герострат стоїть на своєму: «Хочу залишитися в історії».
Складні почуття збурює архонт Клеон: його намагання в усьому чинити за законом обертаються на те, що він сам стає заручником і в’язнем своєї посади й свого обов’язку. Сказати б, Стокгольмський синдром навпаки…Нам би тішитися, що служителі закону ще намагаються його виконувати, але ми й жаліємо Клеона, бо він тут – єдиний, хто тримається закону.
Не зовсім погоджуюся із трактуванням образу людини з майбутнього: таке враження, що в тому майбутньому існуватимуть самі роботи… Але ж пройшло вже понад 2 з половиною тисячоліття, а люди все такі ж живі: працюємо, захоплюємося, кохаємо, вчимося чи забуваємо, намагаємося дізнатися правду чи приховати її – зараз не суджу, просто констатую. Не можу не нагадати тут (у вільному переказі) слова Григорія Горіна з п’єси «Вбити Дракона»: кожний, хто вб’є Дракона, сам стає Драконом. Тобто зі Злом треба поводитися обережно. І Геростратів забувати не варто, бо вони самовідтворюються й множаться…
Коли ж у фіналі вистави персонажі складають своєрідне панно з портретів письменників різних часів і народів (серед них Пушкін, Чехов, Шекспір і Лопе де Вега, Достоєвський, Ліна Костенко й Ольга Кобилянська як привіт Буковині, і сам автор п’єси, Григорій Горін, якого теж уже немає серед живих) – може, театр із такою обнадійливою для нашого часу назвою – «ВІРИМО!» – передає й нам цю надію?
Лише одне болить: невже й нам слід чекати, доки завітає гість з майбутнього й розставить усе на місця?
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
