Українська популярна музика через два десятиліття: цю тему обговорювали учасники круглого столу в рамках фестивалю.
Чи слухаєш україномовних музикантів
Присутні – організатори ювілейного фесту і, переважно, студентська молодь, умовно кажучи, діти тих, хто виступав на першій «Червоній руті». Але саме молодь – найактивніший «споживач» популярної музики.
Якщо 20 років тому «Червона рута» вивела українську сучасну пісню і популярну музику з андеґраунду, то нині, вже за інших обставин, вона фактично знову «в загоні». Хоча, на загал, україномовної пісенно-музичної продукції побільшало, через суцільну комерційність радіо- та телеефіру вона не може пробитися до масового глядача.
Найпотужніший медіа-носій – телебачення – спілкується з громадянами України іноземною мовою. Президент Першого Національного каналу Василь Ілащук констатує: 99% українського телебачення… не існує в українському медійному просторі. Підтвердження тому – майже всі телеканали в Україні. Українськими їх не назвеш: всуціль «крутять» одну і ту ж «обойму» російських співаків.
Що молоді пропонують з радіо- й телеефіру, те вона й хоче почути, купуючи аудіодиски. Директор «Укрмюзик» Ігор Мельник поцікавився, хто з присутніх має в домашній фонотеці десять дисків україномовних виконавців. У переповненій блакитній залі університету підвело руку… аж двоє викладачів.
– Потрібна зміна суспільного мислення, – переконаний музичний критик Юрко Зелений. – До формування державної ідеології, через культуру включно, окрім творчої інтелігенції, як це маємо зараз, не залучена еліта бізнесова. Творчість не має мотивації, бізнес не бачить перспектив. Чому українську музику не зробити комерційною?
Але хто цього вчить? За останні 20 років в Україні так і не виникло інституту артменеджменту – фахівців з організації та «просування» на ринку виконавців та гуртів. В організатори шоу-бізнесу пішли колишні музиканти і співаки. Вони роблять справу, як можуть. Здебільшого – на винахід велосипеда.
Мають рацію ті, хто вболіває за прийняття відповідного закону, щоби телемовлення і наповнення ефіру недержавною мовою оподатковувалося значно вище. Потрібна лише політична воля наших керманичів, аби його ухвалити. У багатьох країнах, скажімо, у Швеції, державне телебачення з мовленням державною мовою задають тон (і створюють фон!) – і диктують музичну моду.
Ви – не формат
«Своя музика». Така назва всеукраїнського музичного журналу – гіда в сучасному музичному «морі». Але ніхто з присутніх в залі про такий не знав. Хоча видання знайомить читачів із тими, хто, без перебільшення, творить музичну історію.
Масова українська музика не форматна в українській державі. Незмінний художній керівник фестивалю Анатолій Калиниченко розповідає, що 1989 року українське телебачення досить детально висвітлювало фестиваль і подальші виступи лауреатів «Червоної рути».
– Цензури ми не відчували. Зате років через вісім з нас почали вимагати проплати як за …рекламу. В нормальному суспільстві артистові платять за те, що його записують. В Україні – навпаки. Хоча в україномовних пісень рейтинг не менший, аніж російськомовних. «Плач Єремії», «Океан Ельзи», «Скрябін», «ВВ»… Як і у фільмів, дубльованих українською, українських накладів газет, які виходять двома мовами.
Як існує національна вербальна мова, так і є національна музична мова. Вони тісно взаємозв’язані. 1989 року ми, організатори фестивалю української сучасної пісні й популярної музики, хвилювалися, чи достукається українська інтонація до українського серця. Достукалася. Проте в Україні це й досі єдиний україномовний фестиваль! Нині українській пісні в Україні гірші, аніж 1989-го…
Не дивіться «ящик»!
Це заклик директора «Українського музичного видавництва» Богдана Гловацького ігнорувати московське шоу-блуддя. Бо, хоч україномовної пісні не поменшало, пробитися до інформаційного простору вона не може. Та оптимісти в цій розмові закликали не бідкатися, а об’єднуватися.
Об’єднати зусилля є задля чого. Печуть не тільки перелічені проблеми. Подолання аудіопіратства, захист авторського права і, відповідно, – гідні гонорари, україномовна пісня в Інтернеті та пропозиціях операторів мобільного зв’язку, будівництво сучасних концерт-холів.
І, головне, не тільки прагнути бути почутими, а бути впевненими, що ви робите україномовний музичний продукт дуже добре і це відповідно коштує дорого.
Олена ЧАЙКА, журналіст
Р.S. Сідаю в чернівецьке таксі. Вмощуюся зручніше і прошу водія вимкнути радіо. У відповідь на його здивований погляд пояснюю: мені цей російський шансон, точніше — блатняк не подобається. Він пропонує виправити ситуацію – «нишпорить» іншими місцевими FM-станціями. Але вибору – жодного: всі пропонують одне і те ж. Радіо змовкає…
