У пору новорічних та різдвяних свят ми на три тижні поринаємо у чарівний світ, створений уявою та фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народними повір’ями й легендами про неймовірні чудеса та надприродних істот.
Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перетворюється на вино, а в домашніх тварин прокидається дар розмовляти людською мовою. Водночас буковинці вірили: цієї пори до осель навідуються душі померлих й активізується «нечиста» сила разом з чаклунами та відьмами.
Святий вечір
Головним ритуалом Різдва в українців вважалася родинна вечеря на Свят-вечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і предків. Їх спеціально прикликували на трапезу. У гуцулів ґазда брав зі столу миску з усіма свят-вечірніми стравами й, передаючи її комусь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на вечерю «божі та грішні душі», з тим щоби «вони на тім світі так вечерили, йик ми тут».
Різдвяне меню на Буковині зазвичай складалося з 12 страв. Обов’язково варили кутю, яку тут називали пшеничкою. Її підсолоджували медом і додавали горіхи та перетертий мак.
У наддністрянських селах Сокирянщини до різдвяного столу подавали також голубці з кукурудзяною крупою та вареники з різноманітною начинкою.
На сусідній Кельменеччині меню було розмаїтішим: пиріжки з картоплею, знову ж вареники – з капустою або картоплею – пампушки з часником, гриби, риба, рибна юшка, бурячок, бобові (боби, горох або квасоля), узвар тощо.
У народному календарі Буковини, складеному й виданому ще у ХІХ ст. етнографом Григорієм Купчанком, перераховані страви, які готували до святкової вечері: пшеница, тобто кутя, галушки, боби, пироги, квасоля, печериці, сливи (чорнослив), риба, сушені овочі. Газдині пекли пироги, книші з маком, із капустою, із горохом тощо. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно або пшеничну солому.
Таке символічне жертвоприношення закріпилося у різдвяній обрядовості в низці характерних звичаїв, як-от: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх, тощо. Поширеним є звичай залишати після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч – із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків.
Старожитніх традицій намагаються дотримуватися і в приміських селах, жителі яких значною мірою урбанізувалися. Основною стравою, як і скрізь, є варена пшениця, приправлена цукром або медом, а також меленим горіхом і маком. Обов’язковими є гриби та узвар із сухофруктів. Традиційно подають колочену квасолю, варений біб, вареники з капустою та картоплею, смажену рибу, оселедець. Не обходиться різдвяна вечеря, як і жодне народне свято, без голубців – звісно, пісних. Ще на стіл ставлять салат з бурячка з грибами, а вправні господині можуть почастувати родину пампушками з вишневою начинкою.
До різдвяної магії долучалися й дітлахи. Велике задоволення і дорослим і малим приносила обрядова гра з імітуванням квочки, яка подекуди збереглася у наших селах до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і «квокали»: «Квок, квок, сорок дев’ять курок, п’ятдесятий кугут». Вірили, що від цього будуть ранні курчата. За це дітям давали горіхи, цукорки, печиво. На Кельменеччині діти «квокали» під столом, щоби в новому році у господарстві були квочки.
По завершенні трапези і зараз, як і сто років тому, прийнято ходити з вечерею до родичів і сусідів.
Колядування
Колядування – звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він християнізувався.
Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – побажання мирної хліборобської праці, громадського і сімейного добробуту та ін.
У різних місцевостях України обряд колядування мав свої відмінності. На східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, на західній – з ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками.
Одна з таких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра із масками за традиційним сценарієм і визначеним пісенним і музичним репертуаром. Парубок перевдягався у козу (вивернутий кожух і дерев’на голова тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний рух часу, прихід нового року.
Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними: в основному це прохання винагороди.
Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов’язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані харчі й подарунки. До ватаги приєднувалися музики й танцюристи.
Ось одна з буковинських колядок;
«Гой, Цильчику-Васильчику,
Посієм тебе в городчіку, – 2 р.
Та й будем тя (тебе) шанувати,
Сім раз на день поливати, – 2 р.
В недільку рано вершки рвати,
Нашу й Маланку й обтикати. – 2 р.
Наша й Маланка незродна й була,
Йшла дорогою та й повернула. – 2 р.
Наша Маланка на штири дошки –
Пустіть Маланку до хати трошки. – 2 р.
Маланочка й Петрівочка
Не виспалася, бо й Маланочка. – 2 р.
Шовки й пряла, кідрі ткала,
Та й до мамочки висилала. – 2 р.
Ой мамочко-голубочко,
Прийми шовки, прийми кідрі, – 2 р.
Прийми дочку – Маланочку.
Не мої шовки, не мої кідрі,
Не моя дочка-Маланочка. – 2 р.»
Вертеп
Перша згадка про вертеп в Україні датується 1533 роком, коли він став одним із засобів внутріцерковної боротьби. Його розповсюджували в Україні викладачі братських православних шкіл, семінаристи, бурсаки.
Спершу популяризація вертепу підтримувалась, але з посиленням антидержавних, антиклерикальних настроїв, вертепне мистецтво почали забороняти. Вертеп зазнав гоніння, з офіційної культури він перемістився до культури неофіційної, народної, пройшовши стадію професійної літературної обробки.
Вертеп здавна існував не просто як веселе видовище або ілюстрація до біблійного сюжету, але як енциклопедія народного життя. Мабуть, в цьому загадка його довгого буття.
У ХІХ ст. на зміну лялькарям-семінаристам і бурсакам прийшли селяни, міщани, солдати, торговий люд. Вертепні спектаклі показували не стільки в садибах, заможних селянських хатах, скільки у балаганах, на торгових майданах.
На початку ХХ ст. різноманітних вертепних хатинок в Україні було багато. Вони кочували в межах повітів або ж губерній. Таким чином вертеп можна назвати прообразом лялькових театрів.
Водохреща – Маланка
Третім великим празником різдвяного циклу чи Коляд є Водохреща, чи Йордана (Богоявлення, Хрещення Ісуса Христа). Одним із найголовніших засобів народної магії, що готувалися на це свято, була йорданська помічна вода.
Вода з магічними властивостями використовувалася і на деякі свята осінньо-зимового періоду (Введення, Андрія тощо). Чільне місце у приготуванні такої води посідало її освячення.
Передусім потрібно відзначити побутування у магічній практиці українців Карпат і Прикарпаття архаїчного способу освячення води – за допомогою вогню або через відгашування.
Завдяки етнографам кінця ХІХ – початку ХХ століть, маємо унікальний опис такого дійства, яке виконувала особа, що яка регулярно практикувала заняття магією, – знахар-баїльник: тричі набрана вода з примовлянням згашувалася через полум’я у підкладену миску. Після цього над водою виголошувалися молитви та баїли, тобто примовляння.
Таку спрямованість мав ряд календарних звичаїв, які полягали у вкиненні у воду, затопленні ритуального об’єкта, який символізував нечисту силу чи асоціювався з нею.
Яскравим зразком такого дійства є звичай купання-потоплення перебраних – учасників переберії – після завершення ритуального обходу, який є обрядовою паралеллю згадуваного звичаю спалення масок.
У містечку Вашківцях на Буковинському Підгір’ї такий обряд-ритуал традиційно проходить щороку на Василя (старий Новий рік), під вечір, і є своєрідною кульмінацією дводенного свята.
Купання перебраних відбувається у потічку, що зветься Глибічок, у Долішньому куті. Місцеві жителі вірять, що завдяки цьому ритуалу учасники переберії – «діди», «баби», інші маски – серед них обов’язково Маланка – очищаються від усякої нечистої сили, яка могла до них випадково пристати під час нічних обходів оселями.
Перебрані на чолі з Маланкою заходять на середину плеса, де, власне, й відбувається дійство: вони обливають одне одного водою, тягнуть у воду тих, хто ще вагається, і бризкають на глядачів, які численним натовпом збираються на березі:
«Наша Маланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий фартух замочила… »
Доки житимуть такі гарні традиції в народі, доти й стоятиме наша буковинська земля.
Степан КАРАЧКО, краєзнавець, член спілки архівістів України
