Студія сучасного танцю «ХХІ століття» заснована 1 листопада 1997-го. Саме того дня юна Тетяна Григорівна – мало не єдиний на той час фахівець з сучасних танців у Чернівцях – з дипломом КНУ прийшла працювати до «Юності Буковини». За ці роки колектив став лауреатом обласних та міжнародних конкурсів, йому аплодували в Івано-Франківську і Криму, українській столиці і навіть в екзотичному Єгипті, звідки 2002-го соліст Олег Наумов привіз першу премію… А лідер «ХХІ століття» якось з телеекрану заявила: «У мене всі танцюристи здібні. Вони не лише володіють гарною технікою, але й обдаровані внутрішньо».
Сьогодні студія справедливо претендує на звання народної. Адже сто двадцять дітей, що танцюють – це вже реальне народне представництво! Тим більше, що тут немає відбору і картингів: танцюють усі. І всі – на сцені. Це виховання мистецтвом, взаємодопомога, дружба й стиль життя.
До професійних танців спонукав… Микола Караченцов!
– Насправді в дитинстві я мріяла стати кінозіркою, – сміється Тетяна Любко, – а танцями займалася без особливого ентузіазму. Одного разу до Чернівців приїхала знімальна група з «Мосфільму». «Масовку», звісно, не везли з собою, а набирали з місцевих людей. Мій батько працював (і зараз працює) завідувачем відділення на кафедрі режисури в училищі, виховував артистів театру і залучив мене теж до «масовки».
Я, тодішня першокласниця, 10 днів знімалася в кіно! Це були епізоди у фільмі «Маленька послуга», але я мала там багато тексту! Мені все досить гарно вдавалося. Знімалася з Караченцовим, між зйомками йому було цікаво розмовляти з такою активною і водночас старанною дитиною. І саме його слова зіграли важливу роль у моєму житті. Він сказав: «Коли хочеш стати кінозіркою – мусиш усе робити професійно». Після цих слів я вже летіла на танці як на крилах…
Я вдячна татові, який не тиснув на мене, лише допомагав розкритися закладеному в мені і вдосконалити те, чого я сама прагнула…
Замість сольної кар’єри – педагогічна
– Звісно, я була зовсім юна, але вважала, що як виконавець на той час уже «відбулася»: я встигла попрацювати у філармонії, багато виступала. Але мене не дуже приваблювала виконавська кар’єра, я більше концентрувалася на створенні танцювальних номерів. І, попри те, що я закінчила училище в народній хореографії, хотіла перейти на сучасні ритми. А наслідувати не було кого, тому спочатку поїхала вчитися до Києва, а далі були самоосвіта і навчання інших. До речі, й кафедру в університеті обрала «балетмейстерську», тобто, цілеспрямовано готувалася бути постановником.
До того ж, я не лише з дітьми займаюся. Віковий діапазон «ХХІ століття» – від 3-х до 30-ти. Окрім «ХХІ століття», викладаю у Чернівецькому державному училищі мистецтв ім. Сидора Воробкевича. Танці та постановка їх – це моє життя. Буває важко. Не скаржуся, але в такі моменти заявляю, що мені все набридло, я все кину, займуся чимось іншим! Такої рішучості вистачає аж… на кілька днів.
Династія?
– Тато мій – фахівець в режисурі, я, певною мірою, – також, оскільки є постановником танців. Чи продовжить нашу «мистецьку династію» мій син Стас, якому нині 7 років, – покаже час. Як свого часу мої батьки, не наполягатиму. Наші діти – найкращі для нас і найдорожчі – мають право на власний вибір. Зараз я даю йому те, що має допомогти йому зробити цей вибір. Для будь-якої дитини дуже корисно виховуватися в мистецтві, бути в колективі, займатися з користю для власної душі і тіла.
Якщо брати дитячу художню самодіяльність, то вважаю, що до кожної дитини можна достукатися, кожна може себе проявити й показати. Навіть якщо в неї виворіт стопи не такий, чи постава… Можливо, хтось вважає, що це неправильно. Але, якщо дитина старається, а її не допустять до концерту – хіба це буде правильно? Спочатку я допоможу цій дитині, а потім вона сама собі допоможе – бо відчує підтримку і буде тягнутися до вищого рівня самотужки… Перші три роки, коли малюки тільки починають займатися, взагалі не можна говорити про якусь визначеність. Це пошук. Танці-співи-малювання, і хто на чому зупиниться – покаже час.
Окрім життя на сцені є й інше – за кулісами
Хто бував на концертах «ХХІ-го століття» і спостерігав за виконанням наймолодшої групи, той знає, хто там найкращий танцюрист. Усі мами малюків підтвердять: найкраще танці малюків виконує… Тетяна Григорівна! Адже коли діти на сцені, їхній керівник – в останньому ряду в залі. І поки очі глядачів спрямовані на видовище, яке Любко придумала й поставила, сама вона старанно виконує всі рухи танцю: адже очі малюків спрямовані саме на неї. Так вона допомагає наймолодшим подолати хвилювання, розгубленість і показати себе публіці якнайкраще. Усі інші концертні номери Тетяна «дивиться»… за кулісами.
– Я не можу спостерігати за концертом у залі. Адже, окрім життя на сцені, існує й життя за кулісами. Там постійно щось відбувається. Іноді щось змінюється, переплутується, забувається, губиться – доводиться терміново приймати «оперативні» рішення… Пригадую, якось одна з дівчат забула взяти костюм і з’ясувала це аж тоді, коли її партнер був уже на сцені. Довелося йому в танці рухатися зі сцени за куліси – ніби так і було задумано… Курйози з фонограмами трапляються. Але навіть якщо фонограма зривається, колектив ніколи не покине сцену, а під власний рахунок ритму завершить танець.
Відтворюємо в танці трагедію
– Завжди відгукуємося, коли нам пропонують підтримати соціальні проекти. Років 5 тому навіть створили до 1 грудня, Дня пам’яті померлих від СНІДу, міні-балет. Це було шоу, одноактна вистава хвилин на 15 – про наркотики, залежність від них, боротьбу з цією залежністю…
Цього року звітний концерт у Літньому театрі у червні присвятили Дню молоді. У підготовці концерту допоміг благодійний фонд «Життя заради життя», який своєю діяльністю протистоїть поширенню наркозалежності серед молоді та допомагає ВІЛ-інфікованим людям. Ми не тільки танцюємо, ми демонструємо свою життєву позицію і власне так живемо.
Не люблю «зоряних воєн» у мистецтві
– У мистецтві не люблю «зоряних воєн», бо дуже миролюбна людина. Саме тому колективи сучасного танцю, які зараз працюють в Чернівцях і області, – це друзі, які з задоволенням вчаться одне в одного і щиро бажають одне одному успіхів. Це колективи «Артеміда», «Алегро», «Карнавал» в обласному центрі, це й досить пристойні колективи в районах. У 2000-му ми започаткували конкурс «У ритмах ХХІ-го століття» для колективів сучасного танцю. Спочатку він проводився раз на рік, тепер – двічі. Перший конкурс був жахливим, але з часом ці «розхристані» спроби й форми вдалося «окультурити», і тепер рівень цих груп постійно зростає, я, наприклад, проводжу для них семінари. Пишаюсь, що «Юність Буковини» виховує не конкурентів, а друзів.
Мрії збуваються. Педагогічні теж
– Мої вихованці закінчують вузи, працюють, не обов’язково обираючи танці за фах. Здобувають інші професії, але продовжують займатися в мене… Часто приходять зі своїми малюками, мало не в куми одне одного запрошують і вважають «ХХІ століття» найкращими роками свого життя. Спочатку я хотіла всім довести, що таке можливе. А тепер я ними просто пишаюсь: недарма живу! І коли «Юність Буковини» скаже «треба» – одразу ж відгукуються. Я упевнено можу вважати, що досягнута найбільша мрія педагога. Бо створений колектив – це не тільки хореографія. Це дружба, взаємодопомога, – зрештою, життя.
Маріанна АНТОНЮК, спеціально для «Версій»
