Символічно третього липня о третій годині дня український письменник Степан Процюк презентував у Муніципальній бібліотеці ім. Анатолія Добрянського книгу «Трикутник», куди увійшли три складові: перевидання відомого (першого!) роману «Інфекція», номінованого свого часу на Шевченківську премію, есеїстика та низка інтерв’ю з автором, серед яких – опубліковане свого часу на сторінках «Версій». Як зауважив сам письменник про роман «Інфекція» під обкладинкою «Трикутника», тут йдеться не про нову редакцію, а швидше про правки. Адже досі автору вдається долати спокусу переробляти, переписувати власні твори – хоча бажання таке є.
Модераторка зустрічі, літературознавець і поет Інга Кейван, говорячи про сучасне сприйняття «Інфекції», яка вперше побачила світ 2002-го, зазначила, що вже виросло нове покоління читачів з новим сприйняттям цього тексту: «Якщо на початку ХХІ століття соціальні, політичні, етичні, психологічні, ментальні послання «Інфекції» варто було сприйняти і опрацювати як важливі застереження, то тепер ми бачимо наслідки неадекватного реагування на подібні месиджі. І очевидно, що тепер більш притомна українська нація готова по-іншому сприймати твори, інформацію такого кшталту».
Та розмова на презентації точилася не лише навколо «Трикутника». Шанувальників творчості письменника цікавило все: від причин написання Степаном Процюком саме біографічних романів про інших письменників – до різниці між любов’ю та любовною залежністю в його розумінні, від витоків письменницького інтересу до психоаналізу – до літератури, яка формувала автора, від ставлення до сучасного українського літпроцесу – до умов роботи на кафедрі, де письменник викладає. І Степан Процюк був відвертим.
Не приховував того, що один з видавців, перш ніж запропонувати співпрацю, двічі скрушно заявляв: «Степане, ти пишеш тяжко, як бульдозер». І лише потім запропонував «пожвавити серію» «Автографи часу» своїми текстами «письменника з іншого покоління».
Зізнався, що аби писати про Стефаника і Винниченка – героїв його романів-«вар’ятів» (у доброму сенсі цього слова), треба самому бути хоч трохи «адекватним до цього світу».
Констатував, що в літературному середовищі завжди зустрічаються ті, хто очікує від колеги-письменника провалу, – і таке притаманне не лише нашій країні.
Міркував про «українську ментальність», яка навіть найкращу прозу може прибивати скептицизмом. І у зв’язку з цим, маючи на це право як українець і носій «української ментальності», нагадав рядки Володимира Маяковського: «Стихов навезите целый мешок, с таланта можете лопаться – в ответ снисходительно цедят смешок уста украинца-хлопца». Зауваживши, що Маяковський був йому завжди ближчий і зрозуміліший, аніж Єсенін, до якого на виступи приходили тисячі шанувальників.
Наголошував, що «роман потребує довгих кропітких зусиль», адже «це не вірш на коліні написати». Додаючи, що «вірш на коліні може і геніальний бути, звичайно», але проза «має специфіку», «то довга праця». І сміючись: «Яка вже та праця – то інше питання, але довга».
Сприймав враження від своїх текстів присутніх читачів, які заявили, що його тексти легше відповідають на те, що не є любов’ю, ніж що нею є. Читав уривки про «любовні залежності», і зрештою відкрився, що таки знайшов свою Любов (дружину пана Степана звуть Люба).
А на запитання щодо мети, якої прагне, заявив: «Немає кінцевої мети. Рух – усе, кінцева мета – ніщо, як зауважував хтось із європейських політиків кінця ХІХ століття… Хотілося б, щоб такою метою було – себе вдосконалювати, щоби почувати себе в гармонії з собою, відчувати умиротворення, бути задоволеним усім. А це не так легко».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
