Цю п’єсу Шекспіра з молодіжним акторським складом Облмуздрамтеатру ім. Ольги Кобилянської ставить молодий-таки, хоча і випробуваний уже ремеслом, режисер Андрій РОМАНОВ.
– Андрію, наскільки мені відомо, для Вас особисто період постановки вистави «Гарнір по-французьки» був періодом радісного спілкування з Вашим учителем у професії Володимиром Юрійовичем Савіновим?
– Так, я багато чого навчився в нього свого часу і як актор, і як режисер, і просто як людина. Принаймні, в його виставі «Бєси» за Достоєвським я зіграв, як на мене,
найголовнішу свою роль – Петруші Верховенського…
– Чому актор іде в режисери?
– Такі рішення приходять за сукупністю багатьох причин. Якось водночас відчув і деяку невдячність акторської роботи, і занепад режисури… Додалися ще й деякі особисті причини. Так я й опинився в Чернівцях і в режисурі.
– Які у Вас «особисті стосунки» з театром?
– Я багато разів перечитував книгу творця японського театру «Но» Дзіамі Маткійо «Легенда про квітку». Тут усе – і завдання театру, і ставлення до нього, і про важкий, кармічний, вибір… Я вірю, що, коли вирішу піти з театру на грошовитішу роботу, це… зламає мою карму, знищить, спотворить моє життя і мене самого. Я не зможу ніколи заплатити таку ціну за якісь блага.
– А як ставиться до такої жертовності Ваш сімейний тил?
– Мені пощастило в тому, що дружина моя – актриса і так само всерйоз ставиться до професії. Може, не пощастило нашим дітям – і то наразі цього не може знати ніхто.
Коли запозичити метафору в того ж Дзіамі Маткійо, душа людини – це квітка, яку треба плекати, живити, оберігати від зла. Без догляду квітка в’яне – душа вмирає. Людина сама винувата у втраті творчого потенціалу. І найкраща метафора: робота режисера з акторами – як вирощування карликового саду. Він потребує багато уваги, а росте дуже повільно, ти можеш і не побачити наслідків своєї роботи. А робити її треба.
– Новий театральний сезон відкривається Шекспіром, виставою «Сон літньої ночі». Вам не здається, що це ризикований вибір? З одного боку, деяка хрестоматійність автора, з іншого – не надто поширена п’єса…
– Навіть дуже ризикований! Для мене і зайнятих у виставі акторів це справжній екзамен. Адже з відомих постановок цієї п’єси я, наприклад, не знаю жодної вдалої.
– Цікаво, що Ви як режисер бачите у «Сні літньої ночі» – феєрію чи притчу?
– Найважче – зрозуміти, що ж написав Шекспір. А він був тоді ще зовсім юним автором і писав цю дуже своєрідну казку як сценарій святкового дійства для шляхетного бучного весілля. Коли поставитися до п’єси так, її треба виносити з театру десь на природу, на горби, до озер… Шекспір вивів у цій п’єсі своїх сучасників з різних верств суспільства і акторів у тогочасних амплуа – коміка, трагіка, травесті…
– Уже стало банальним стверджувати, що в кожного покоління Шекспір свій і досі не вичерпаний…
–Тому й ми з нашою театральною молоддю вважаємо можливим долучитися і нам до… «Вільяма нашого Шекспіра». У дивному світі ельфів живуть цілком сучасні ідеї кохання й вірності, кохання й відповідальності, безсилля людини перед обставинами – і необхідності боротися з ними. Можна сказати, що філософське, притчеве начало передається у формі казки, феєрії… Вистава закінчується хеппі-ендом, помилки чарівним чином виправляються… Та десь у глибині свідомості залишається сумнів: а коли б ні?
– До кого Ви звертаєтесь із своєю виставою?
– Перш за все – до молоді. Кожного дня неодноразово перетинаю Театральну площу. Молоді люди полюбляють тут збиратися. Я бачу гарні, живі обличчя. Але й знаю, що вони – дуже прагматичні: життєвий успіх вимірюється грішми, посадою, становищем. Вони не вірять у диво, гадаю, навіть, що воно їм не потрібне. Хотілося б повернути їм віру в диво, прагнення до нього. А найбільше диво в цьому світі – кохання!
– У вас була значна перерва в репетиціях – на літню відпустку. Чи не перегоріли за цей час режисер і актори?
– У мене були такі побоювання. Але знаєте, такого не сталося: навпаки, ми усі немов подорослішали. Я сказав би, що актори дійшли до справжньої гри: десь пішли забавки, виринають якісь глибинні речі. Навіть пластика змінилася…
– Зведемо своєрідний місточок від шекспірівського «Сну» до Чернівецького театру взагалі. Останнім часом досить помітна тенденція якоїсь гармонізації поколінь у колективі театру…
– Так, це помітно. І це, перш за все, відбувається завдяки репертуарній політиці нашого художнього керівника Людмили СКРИПКИ. Їй удається і дати сцену молодим і переконати метрів, що не може весь репертуар триматися на комусь одному, хоча й дуже заслуженому…
– Як склалося цього літа з гастролями?
– Гастролей у колишньому розумінні не було. Але ми возили «Солодку Дарусю» до Львова і нас там дуже добре приймали. За великим рахунком, творчість Марії Матіос у сьогоднішньому культурному процесі цілком можна порівняти, скажімо, з Ольгою Кобилянською. Думаю, вона на високому злеті…
– Як починає свій сезон чернівецький театр? Чи прокинувся він від свого сну?
– Мабуть, у процесі. В нас є хороші актори старшого покоління, приходить талановита, освічена молодь. Відбулося кілька вдалих прем’єр. Мені особисто хотілось би більше різних постановок, паралельно, від різних режисерів, з різними акторами, для різного глядача. А зрештою, про те, які ми, проголосує глядач: прийде він на вистави нового сезону, чи ні…
Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»
