Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ЯК ВДАВИТИСЯ ШМАТКОМ УКРАЇНИ (частина 12)

Українці не спромоглися зберегти власну Козачу державу. Московія та Річ Посполита у 1667 і 1686 роках поділили Україну між собою. До того ж, від 1672 до 1699-го частина українських земель Поділля, Брацлавське та південь Київського воєводств перебували під владою Османської імперії. Наприкінці XVII ст. Річ Посполита повернула собі ці землі, але відновлення польської влади на Правобережжі України відбувалося повільно, триваючи аж до 1714 року, коли Московія, Туреччина і Річ Посполита повністю замирилися і Варшава відновила контроль над Правобережжям.

 

Згаяні можливості

Національно-визвольна війна українського народу показала Польщі, що українці не бажають жити в державі, де їх позбавлено елементарних прав. Варшава мала зробити висновки із цього сумного досвіду і переглянути своє ставлення до України. Виник цілком реальний варіант перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох рівноправних держав – Польщі, Литви й України, але через егоїзм польських магнатів і шляхти його навіть не спробували  втілити у життя.

Польща могла б узагалі відпустити українців на волю й сконцентруватися на власному розвиткові. Залишивши за собою тільки власні етнічні землі, поляки могли за голландським зразком перейти на них від архаїчної феодальної системи до широкого запровадження найманої праці, розвитку мануфактурного виробництва і швидкого всебічного розвитку. Проте магнати і шляхта не бажали втрачати своє привілейоване становище у суспільстві і всі сили віддавали на консервацію наявних порядків.

Коли люди не вміють вчитися на власних помилках, вони приречені раз за разом повторювати шлях в нікуди. У XVIII сторіччі Річ Посполита наступила на ті ж українські граблі, які так боляче вдарили її по лобі в сторіччі попередньому. Замість кардинальних змін, спрямованих на суттєве покращення становища українського населення Правобережжя, Варшава знову відновлювала там величезні панські маєтки-латифундії, в яких селяни мусили працювати на панів, причому їхні повинності весь час зростали. А відтак зростала їхня ненависть до тих, хто нещадно витискав із селян останні соки. Досвід же збройної боротьби українці мали чималий.

Різке послаблення центральної влади у Речі Посполитій

На родючі українські землі поверталися польські магнати, які значно розширювали власні маєтки. Крім старих магнатських родів, виникали нові, що швидко багатіли, заселяючи захоплені землі селянами з перенаселеної Галичини і навіть польських етнічних земель. Величезні фільварки Потоцьких, Лянцкоронських, Тишкевичів, Чарторийських та інших найбільш потужних магнатів нагадували цілі держави, а їхні власники – всевладних монархів-правителів. Недарма поляки називали їх «крулев’ятами», тобто «маленькими королями».

Кожен з них для захисту своїх володінь створював приватну армію, добре озброєну і навчену. На Київщині, Поділлі та східній Волині такі власні війська почали називати «козачими». Головним їхнім завданням було утримання у покорі закріпаченого селянства, а також захист магнатської власності від зазіхань ненаситних сусідів. Спираючись на такі війська, магнати намагалися нав’язувати свою волю польським королям – а саме найбагатші й найвпливовіші магнатські роди були представлені у польському Сенаті і обирали королів. Шляхта ж контролювала Палату послів варшавського Сейму і мала можливості блокувати прийняття невигідних для себе рішень. Шляхетська демократія тут досягла крайньої межі: досить було одному шляхтичеві вигукнути на засіданні Сейм сакраментальне «Нє позвалям!», як важливе рішення відхилялося.

Королівська влада в такій системі перетворилася на номінальну. А Росії це було дуже вигідно, і вона все частіше втручалася у польські справи. Одним із приводів для втручання був «захист православного населення». А православним у Речі Посполитій доводилося-таки терпіти важкий релігійний гніт. На Правобережжя повернулася римо-католицька церква, яка знову посіла тут привілейовані позиції. Православних же змушували переходити у греко-католицтво, що спричиняло опір багатьох українців. Зростав і національний гніт.

Облуда «сарматизму»

Серед польської шляхти у цей час поширювалася ідея «сарматизму». Шляхтичі оголосили себе прямими нащадками стародавніх сарматів і привласнили роль «серцевини польської нації». Справжні сармати були родичами скіфів і займалися кочовим скотарством ще задовго на нашої ери і до поляків не мали жодного стосунку. Але їх згадували античні автори, у тому числі й «батько історії» Геродот, тож польська шляхта хотіла потішити власний гонор вигаданою «древністю»  свого походження.

Ці «нащадки сарматів» заявляли, що виконують важливу історичну місію – «захищають християнство». Для них «справжнім християнством» був лише римо-католицизм, а всі інші конфесії шляхтичі заперечували і намагалися їх побороти. Крайня релігійна нетерпимість супроводжувалася також ксенофобською ненавистю до всіх, хто відрізнявся від польської шляхти своєю мовою, культурою, соціальним становищем.

Відтак українцям довелося зіткнутися ще з більшими проблемами у відносинах з польською шляхтою, ніж це було до Хмельниччини. Наступ на православ’я виявився дуже потужним, одна за одною православні єпархії переводилися на греко-католицькі. Останньою прийняла унію Луцька єпархія 1702 року, після чого в Речі Посполитій не залишилося жодної православної єпархії. Ті ж православні храми, що залишилися, підлягали Переяславському єпископату, розташованому на території, підконтрольній Москві. А вона використовувала таку можливість для постійного втручання в польські справи, проголошуючи себе «захисником православ’я».

Опришки та гайдамаки

Українці не бажали терпіти гніт польських магнатів і шляхти. Періодично на Правобережжі вибухали повстання гайдамаків, а на заході України ширився рух опришків. У Карпатах опришки об’єднувалися у групи, нападали на панські маєтки, а частину захопленого майна, яку не могли унести з собою, роздавали селянам. Тому в народі до них ставилися добре, а найпопулярнішого ватажка опришків Олексу Довбуша дотепер вважають народним героєм.

На Правобережжі повсталих селян і козаків називали гайдамаками, вони повставали на боротьбу проти польських панів та панських помічників –  орендарів-євреїв. Православні гайдамаки не щадили також римо-католицьких ксьондзів і греко-католицьке духовенство. Гайдамацькі повстання вибухали періодично, найбільші з них відбулися у 1734, 1750 та 1768 роках. Сучасні західні історики розглядають гайдамацький рух як типово партизанський, який підточував зсередини владу магнатів і шляхти.

Серед гайдамаків існували наївні сподівання на допомогу Росії у боротьбі проти польського панства. Проте царський уряд ставився до повстанців як до розбійників, хоча періодично й використовував їх для послаблення Речі Посполитої. Під час повстання 1734 р. царські агенти обіцяли повсталим допомогу російської армії, але й не думали її надавати. Навпаки, допомогли полякам у придушенні повсталих. А у найбільшому повстанні 1768 р. російські війська нанесли гайдамакам черговий підлий удар в спину.

Особливої сили гайдамацькі повстання набували тоді, коли до селян долучалися козаки, у тому числі «надвірні» з військ польських магнатів. Повстання 1734 р. очолив Верлан, сотник надвірних козаків князів Любомирських у місті Шаргороді. А одним із керівників повстання 1768 р., так званої Коліївщини, був Іван Гонта – сотник надвірних козаків магнатів Потоцьких у місті Умані. Ще один ватажок гайдамаків під час Коліївщини – Максим Залізняк – був запорозьким козаком.

Нинішнього року виповнюється 250 років від початку Коліївщини, тому про це гайдамацьке повстання з’являється чимало матеріалів у засобах масової інформації. Оцінки йому даються різні. Більшість українських істориків акцентує визвольний характер повстання.  Польські  ж та особливо єврейські історики підкреслюють жорстокість гайдамаків, які знищували польських панів, католицьких священиків і єврейське населення територій, де діяли повстанці. Лише в Умані були вбиті майже дві тисячі поляків, євреїв та уніатів.

Водночас із Коліївщиною на Поділлі відбувалося повстання польських магнатів і шляхти проти проросійського короля Польщі Станіслава Понятовського. Невдоволені ним магнати утворили так звану Барську конфедерацію, до якою долучалася шляхта, налаштована проти Росії. А царські війська вирушили на придушення цього повстання. Знищивши Барську конфедерацію, вони вдарили по гайдамаках. Разом з поляками російські солдати знищили від 5 до 7 тисяч українців і багатьох узяли у полон. Понад 900 полонених повстанців передали полякам, а 250 гайдамаків засудили до смертної кари.

Поділи Польщі 1772, 1793 і 1795 років

Коліївщина підтвердила, що Польська держава неспроможна самостійно придушити визвольний рух українців на своїй території. Росія 1768 р. ввела свою армію на Правобережжя і залишила її там на постійній основі. Стурбована цим Пруссія  вирішила зайняти частину польської території і звернулася до Австрії із пропозицією теж узяти участь у поділі Польщі. У 1772 р. ці три держави дипломатичним шляхом забрали у Польщі частину земель.

Польща спробувала опиратися, провела політичну реформу й прийняла Конституцію 3 травня 1791 р. Поляки повстали проти російської та прусської окупації, але зазнали поразки. Переможці 1793 р. забрали собі у поляків ще нові землі. А 1795 року Польську державу ліквідували остаточно. Українські землі поділили між собою росіяни та австрійці.

У царській Росії з’явилися Київська, Волинська і Подільська губернії. А у складі Австрії ще 1772 року – Королівство Галичини і Лодомерії, до якого 1774 р. було приєднана Буковина, вилучена у Молдавського князівства. Австрійські імператори водночас були угорськими королями, тож у складі їхньої імперії від XVII ст. перебувало Закарпаття, яке угорці підкоряли ще від ХІ століття.

Таким чином, підкорення частини українських земель Речі Посполитій після загибелі Козацької держави Польщу не підсилило, а лише суттєво послабило. Можна образно сказати: цим шматком української землі Річ Посполита вдавилася. Вона не змогла здолати опір українців новому закабаленню, натомість сама була поділена жадібними сусідами. Сучасні українці по-справжньому співчувають полякам, які втратили власну державу, бо знають, наскільки болюча ця втрата. Недарма полонез Міхала Клеофаса Огіньського «Прощання з батьківщиною» збурює такі сильні почуття в українській душі. А якби Польща поставилася до України як до рівної собі і на основі взаємної поваги і вигоди побудувала з нею відносини, історія наших народів склалася би зовсім по-іншому.

Загарбання українських земель не принесло щастя ще жодній державі. Вдавилися ними і Австро-Угорщина, і Російська імперія, і Радянський Союз. Вдавиться українським Кримом і Донбасом і путінська Російська Федерація. Історичний досвід невблаганний, ігнорувати його не можна. На українські граблі краще не наступати, і шматки України не варто ковтати: застрягнуть у горлі обовязково!

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *