Зустріч журналістів із директором Одеського художнього музею Олександром Ройтбурдом на тему «Реформа музейної справи» розпочалася його заявою: «Реформа музейної справи полягає в тому, що її… немає».
Уже перші кілька місяців перебування пана Олександра на цій посаді (а призначений він лише 19 квітня нинішнього року) продемонстрували його революційність і, відповідно, – незручність як для чинної управлінської вертикалі, так і для опонентів. Водночас, завдяки наявності в нього маленької, але міцної, грамотної й креативної команди, музей під його керівництвом виходить із совкових рамок і принаймні намагається рівнятися на те розуміння музею, яке прийняте в сучасному світі.
Для розмови ми зустрілися в єдиному кондиціонованому залі Одеського художнього музею, розташованому в центрі міста в палаці Потоцьких – пам’ятці архітектури XIX століття. Згодом, оглядаючи картини, скульптури та інші експонати в інших залах, переконалися у справедливості зауваги директора: те, що потрібне для збереження пам’ятки – цілком протилежне тому, що потрібне для експонування в музеї. І експонувати живопис дуже важко у пам’ятках архітектури, тим паче – аварійних, як ця.
Короткий спіч Олександра Ройтбурда для учасників прес-туру «Одеська область – досвід реформ» – це і блискуча науково-популярна лекція, і водночас крик душі кожного адекватного митця й адміністратора від культури в нашій країні. Бо «музей – це не кладовище».
Дитсадок чи похоронне бюро?
«Разом із Павлом Гудімовим, із яким ми входимо до колегії Міністерства культури, ми давно вже порушуємо перед паном Євгеном (міністром культури Є.Нищуком – авт.) питання необхідності музейної реформи, – каже відомий художник, який віднедавна очолює Одеський художній музей. – І ця реформа має бути міжвідомчою.
Нині музей скутий у кожному своєму русі державним фінансуванням через казначейство. Потрібна інша система фінансування: щоби музей отримував фіксований грант. Наприклад, у Латвії створили такі умови: музей повинен довести необхідність свого існування. Якщо не може – його закривають або розформовують: або він існує не на бюджетні кошти – або якось об’єднується з іншими.
Потрібна оптимізація музейної системи. Справді є такі музеї, які слід об’єднувати або за регіональним, або за вертикальним принципом. Адже нині мало не в кожному селі є музей Шевченка. Їх треба впорядковувати, причому за держвертикаллю. А ними найчастіше займаються «люди на пенсії», які не здатні взагалі правильно позиціонувати цей музей.
Можливе ще об’єднання системою менеджменту. У нас же музеї не координуються ніяк – і в Одесі є багато таких. Це просто комунальні підприємства – як дитсадки чи похоронні бюро.
Музей, який об’єднав би мистецтво
В ідеалі я бачу об’єднаний музей мистецтв. Якщо зробити виставку сотень, тисяч тих «баб», які розкидані чи не по всіх регіонах України, це була би сенсація! Але потрібен серйозний орган, який це осмислював би.
Музей повинен мати адміністративну автономію – подібну до такої, яку має в Європі університет. Зараз ми не можемо визначати, скільки в нас має бути наукових співробітників, а скільки – двірників. Ми ледь спекалися посади машиністки – вже навіть друкарські машинки 10 років як не випускають! А ще є посада проявника фотоплівки! Натомість немає ні дизайнера, ні куратора! Наша музейна система – це чудовисько. А художні музеї – це ганьба ставлення України до власної культури.
При тому, що 20-30% російського передвижництва – це українці, власне «українського мистецтва» немає. Українська школа з’являється наприкінці 19-го століття й існує десь до 20-х років 20-го, а далі приходить радянська влада. В 33-му вона задушила все живе, і офіційне мистецтво на всій території СРСР стало живим трупом. Водночас, це роки найбільш відповідального колекціонування. В ці роки системно, незалежно від обстановки в країні (навіть незважаючи на війну) музеї поповнювалися постійно. Це була золота доба з точки зору кількісної. І були майстри, які незважаючи на комуністичну ідеологію та соцреалізм, творили справжнє мистецтво. Хоча колекціонування було фактично під забороною до 80-х років. Остання офіційна закупка відбулася 1989-го, а в незалежній Україні цього взагалі не було. Десятиліттями держава на музеїфікувала своє мистецтво! Нагадаю, що перша музейна закупка Інституту художньої культури (Луначарського) значиться 1919-м роком. Не думаю, що економічне становище України сьогодні гірше за тодішній стан більшовицької Росії. Сьогодні спостерігаємо неповагу можновладців до своєї країни. Немає нічого головнішого за культуру! Музейна рефома не менш важлива, ніж реформа освіти.
Час переходити від накопичення до іншої діяльності
Сьогодні в нас є лімузини, будуються палаци, кошти виводяться за кордон – але не вкладаються у мистецтво. Катастрофічний брак музейних площ. Був у Тернополі – це сором, що таке приміщення є музеєм, воно пасує хіба що для супермаркету.
В Житомирі ідеально відреставровані зали, головний хранитель, душа музею – свята жінка. Але вона вважає, що… ніхто не має заходити в музей. І 90% експонатів зберігається у фондах…
У нашому, Одеському, музеї виставлено 10%, за 40 хвилин усе можна обійти, детальна екскурсія забере не більше 2 годин. Нашому музеєві 120 років. За останніх 10 років тут зібрали потужну колекцію. Але змінилися епохи в мистецтві, світогляд поколінь… Тож, крім наповнення колекцій, має бути ще якась діяльність. Тому на цей момент я призупиняю процес дарування експонатів нашому музеєві. І при кожній зустрічі нагадую голові ОДА про те, що в нас бракує приміщень. Будуть приміщення – тоді я зроблю так, щоби кількість подарованого вражала.
Нарешті українське мистецтво вийшло зараз на світовий ринок. Хоча нині мистецтво – це не лише картина, це інсталяція, перформанс. І сьогодні вже неможливо просто реконструювати мистецтво 90-х років. Тож треба будувати, фінансувати і закуповувати експонати для музею сучасного мистецтва. В Україні є можливість робити музеї більш інформативними.
Музей – це не кладовище. Нормально, щоб у ньому була система для функціонування, зустрічей. Щоби діти після перегляду сідали на підлогу і малювали свої враження. Щоби були крамнички – сувенірна, книжкова, щоби випити келих вина там (як у Ватікані! Бо ми ж не святіші за Папу римського!) Щоби музеї мали право на власну видавничу діяльність. Щоби нас не обкладали ПДВ, якщо ми перевищимо якийсь норматив. І це ланки одного ланцюга – відсутності волі до розвитку. Я 10 разів маю підписувати заяву на відпустку прибиральниці, але не можу видати комерційний альбом нашої діяльності або побудувати 10-поверховий музей сучасного мистецтва.
У нас є група юристів, які шукають шляхи, як це зробити. Напрацьовують базу того, що треба змінити і в яких конкретно законах.
Директори музеїв кажуть, що давно хотіли про це сказати, та не наважувалися. Я не боюся казати, бо не тримаюся за посаду: я художник і піду малювати картини.
Директор Одеського Художнього музею Олександр Ройтбурд про Чернівці: «Був якось на фестивалі в Чернівцях, мрію ще приїхати, там купа друзів… це як Одеса моєї юності. Вийшов у Чернівцях на Центральну площу й упродовж 5 хвилин зустрів усіх своїх чернівецьких знайомих – і Померанцева, і Федірка, і Тутельмана, і Тараса Полатайка, і Марину Лібанову… – всіх одразу! Я, здається, майже з’їхав з глузду від такого «дня сурка»…
Довідково. Олександра Ройтбурда знають і як успішного художника, що розвиває сучасне мистецтво в Україні, активно виставляється в Європі і в США, і як менеджера світового рівня. 2009-го його картину «Прощай, Караваджо» продали на аукціоні Phillips за рекордні на той час для українського арт-ринку $97,5 тис. Його призначення на посаду директора музею супроводжувалося скандалом, який знавці називають суто політичним: особливі заперечення проти його кандидатури висловлювали представники Опоблоку. Їм не догодив він своєю проукраїнською позицією, зокрема, тим, що 2 травня 2014 року назвав «Днем перемоги над «русской весной».
