Людина – моя точка відліку
– Над чим нині працюєте, чого чекати глядачам?
– Театр готується до прем’єри вистави «Дівчинка і квітень» за п’єсою Тамари Ян. Це історія того, як інтереси багатьох людей перехрещуються на юному коханні й наскільки по-різному проявляється моральна «начинка» оточення. Всі вистави – про Людину, а не про любов, виробництво чи трактори на полях. Поки цього не усвідомиш, у театрі робити нічого… Хлопці (до акторів), купіть, будь-ласка, ще цигарок: не дайте вмерти мозкові…
– Яке воно – життя режисера? Як Ви прийшли до себе сьогоднішнього?
– Я прожив кілька життів: кожний період – окреме життя. Від них залишилася емоційна пам’ять про хороше. Ніби вже й не згадаєш усі подробиці минулого, але погане стирається, а позитивні відчуття залишаються. У моїх життях немає самотності і забуття, а це найгірше, що може статися.
– У Вас досить неоднозначна репутація…
– Останні 10 років не переймаюся тим, що про мене говорять. Не всі автори тих відгуків знають, що я думаю про них. Просто, коли людина «сіра», бездарна й нагла, я кажу їй про це відкрито. Мене «дістають» люди з надмірними, нічим не підкріпленими амбіціями і відсутністю будь-яких рамок у стосунках.
– Ходить чимало пліток про Ваше особисте життя…
– Їх породжують люди, яким немає більше чим перейматися. Кожний судить мірою власної розбещеності. Я свідків власного особистого життя не пам’ятаю: коли в мене стосунки з кимось, то нас лише двоє, сторонніх, точно, не буває. Сам ніколи не розповідаю про те, де, коли і з ким, бо це негідно, це – неповага до самого себе. Тому ця, так би мовити інформація – гидота й дурня.
– Гаразд, давайте про творчість. Є така думка, що режисер – майже Бог: розставляє фігурки…
– Хм… Бог – це, звичайно, занадто… (Цигарки отримали шанс на життя в коробці). Але щось у цьому є. Я – прихильник диктату на сцені. Використовуючи Вашу репліку про Буратіно, скажу так: коли кожне поліно думатиме, що воно геніальне, і почне робити щось на свій смак, –вистави не буде. Нехай мене пробачать актори, але, в даному випадку, вони – лише інструменти. Правила гри в театрі диктує режисер, така у мене професія. До чужого монастиря зі своїм статутом не ходять.
– Чи хотіли би Ви опинитися на місці тих акторів, з якими працюєте? Аби над Вами був такий Петро Колісник…
– Ні, однозначно!
– Не витримали би?
– Тут інше. Я починав саме як актор, у мене були вдалі ролі. Але в якийсь момент мені захотілося «перекроювати» виставу. Своїм принципам ніколи не зраджую, тож коли актор – інструмент, він лише виконує вказівки. Хочеш сам їх роздавати – йди в режисери, що я й зробив.
– Мабуть, критики не любите?
– Мені потрібний відсторонений погляд критика. Але критик не повинен переставляти місцями зроблене мною, на зразок «той не там пішов, а та не так говорила», а зробити власну виставу і довести, що його бачення краще, правильніше, ефектніше. Інакше цей критик – бездара.
– А Карабас Барабас буває Татком Карло?
– Якщо людина справді талановита і знає своє місце, для неї я завжди Татко Карло.
– Названі Вами чесноти головні на сцені чи у житті взагалі?
– Це складне запитання… (Пауза довжиною в чергову цигарку)… Мені важко відокремлювати творчість від особистого, адже усі дорогі мені люди теж творчі… Усе-таки повага і терпіння. Останнє для мене особливо важливе, бо мій терпець частенько уривається… Ще – уміння прощати, зокрема й мене. Дивуюсь тим людям, що роками носять у собі образи. Або пробач і забудь, або покинь цю людину і теж забудь, не спілкуйся з нею. Залиш в минулому житті, коли хочете…
– А щодо не творчих людей?
–Я знаю багатьох лікарів, педагогів, справді гарних професіоналів і хороших людей, ставлюся до них з повагою. Але довго спілкуватися не виходить за браком часу.
Обтесувати поліна – це сімейне
– Що вміє Петро Колісник, окрім режисури?
– Та практично все! Сад, город, будівництво, шити, плести, вишивати, готувати…
– Стоп! Тут докладніше: не щодня побачиш Карабаса зі спицями…
– Я ще й килими ткати вмію… (Якби я палила, мені знадобилися б цього моменту цигарки…).
Це ще з дитинства. У школі на уроках праці хлопчиків традиційно навчали тримати в руках молоток, а дівчаток – голку. Але оскільки мій батько був теслею, працювати з полінами я вмів ще з дитинства. Тож ходив на уроки до дівчаток, там навчився рушники вишивати.
– А спиці і килими?
– Коли вперше пішов з театру ім. Кобилянської, не було чим себе зайняти…
– Уперше?
– Я двічі звідти йшов… Так от: мені пропонували пристойну роботу в інших містах, але щось тримало у Чернівцях, не хотів звідси їхати. Аби не дуріти від байдикування придбав в’язальну машину, обв’язував усю родину. Тоді ж навчився ткати килими, виходило – супер! А родзинка в тому, що коли у мене з’являється одне захоплення, інші просто «відмирають». Так трапилося і з рибалкою, і з кулінарією. Єдине, що залишається завжди – це театр і творчість.
– Якою є « фірмова страва» від Колісника?
– Щось виділити не можу, бо готую майже все. Єдине, чого не вмію робити, – вареників. Вони у мене постійно розварюються. А в епоху «кулінарного фанатизму» навіть сніданки й обіди моїм дітям готував тато, він же збирав бутерброди до школи. Навіть відправив одного разу дочці до Америки смачне м’ясце.
– А як із технікою: лампочку замінити, щось відремонтувати?
– Техніки панічно боюся! Ну не смійтеся! Я не вмію водити авто, ремонтувати побутову техніку, і, на щастя, у мене постійно не вистачає грошей, аби купити комп’ютер, бо то був би «капець»… Коли я щось роблю з мобілкою, з мене сміється весь колектив. Вони не можуть збагнути моєї логіки натискання кнопок. Чесно кажучи, сам нічого не розумію, а оскільки я ще й неуважний… У нашій сім’ї на техніці найкраще знається… донька. Її слухаються всі дротики й лампочки. Від Оксани я ще й навчився пекти смачні торти просто з нічого… До речі, про особисте: не збагну, як у мене можуть бути такі різні між собою і геть не схожі на мене діти… У них настільки різні світогляди…
– Бачу кущі троянд у пакеті. Саджати будете?
– О, я ще той садовод! Щороку навесні висаджую квіти, кущі, дерева і… забуваю про них. Потім усе це «благополучно» заростає бур’янами і всихає. Восени син повністю перекопує ділянку – а навесні я знову саджаю квіти… і так щороку. Не знаю, як у сина, але в мене задоволення неймовірне… О, дві пачки курева! Не дали пропасти…
Незабаром відзначу 60-річчя. Хоча мені вже … 62!
– Зовсім забув: люблю читати, особливо езотеричну літературу. Мене цікавить теорія позачасового існування – реінкарнації. Вона видається мені більш сприйнятною, ніж традиційний погляд на земне життя і душу людини.
– Щось містичне практикували?
– Був випадок… (Цигарка дрижить і вагається). Подібні вчення досить суперечливі і до них ставлення досить неоднозначне, тож краще не будемо про це говорити… Мені подібна практика допомогла вижити – і цього буде достатньо. Те, у що я вірю, відстоюю дуже наполегливо.
– Петро Колісник помиляється?
– Ще й як! Я наробив купу помилок із дуже поганими наслідками.
– Помилки виправили?
– Не всі. Невиправлених помилок багато, найперше через те, що втрачений час. Події, які відбуваються невчасно, – катастрофа для людини. Інша річ, що доля підказує людині, як вчинити, але людина не чує або свідомо уникає правильного рішення, за що потім розплачується. Все в житті треба робити вчасно.
– А як щодо того, що людина – коваль свого щастя?
– Безперечно, в людини є доля. Але як вона нею розпорядиться, залежить виключно від неї самої.
– Ви своє щастя скували? Яке воно?
– Цікаво… Знаю, що щасливий, але яке воно, те щастя… Не роздумував… Таке важко вмістити в одне речення. У свої 62 я люблю багатьох людей і відчуваю їхню любов. Маю свій театр – «лабораторію», «майстерню», де поруч зі мною люди, яким вірю і які вірять мені. Творю за законами, які «сидять» у мені. Оце і є моє щастя.
– Який він – Ваш основний закон?
– Такого в мене ніхто в житті не запитував… Я спробую, дайте кілька хвилин… (через густий дим облич майже не видно)… Основний закон, через який ніколи не переступаю: будь чесним у творчості. Захищай те, у що віриш. Коли нема чого сказати, не виходь на сцену. Хочеш бути відомим «порожняком» – вдягни костюм, йди до фотоательє. Знімки розвішай у рамочках і «балдій».
– Про цигарки розкажіть…
– Це те, що завжди зі мною… У повоєнні роки на хуторі, де я виріс, поблизу Кривого Рога, дітей було лише двоє – я і моя подруга. Дорослі щодня йшли на роботу, а ми, п’ятирічні, гасали полями. Надивилися, як дорослі дядьки крутять цигарки й собі вирішили спробувати. Залізли у соняшник, скрутили листя, закурили… Що було далі, не пам’ятаю. Батьки розповідали, що прийшли додому, а дітей немає. Кинулися шукати, ніде немає. Вже поночі випустили собаку. Він нас і знайшов. Ми ж увесь цей час спали собі в тих соняшниках. Прокинувся вже вдома. От відтоді й палю… Ще трохи – й відзначу ювілей: 60 років з цигаркою.
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
