Чернівці Володимира ВОЗНЮКА: велична Резиденція, найсильніша кафедра філології, вервечка гуртожитків, Володимир Івасюк, «пацан, такий самий, як і ми», розкішна кінематографічна натура і «тепле місто для душі»

Спілкування з багаторічним директором чернівецького музею Ольги Кобилянської, поетом і громадським діячем Володимиром Аксентійовичем Вознюком розпочалося з такого збігу обставин, який більше подібний на долю, ніж на випадковість.

Я спізнювалася, тож узяла таксі, назвала водієві адресу: «Раніше це була вулиця Дімітрова, 5 – а зараз її перейменували, але не пам’ятаю, як. Музей Кобилянської там». Таксист поважно кивнув: «Знаю». І додав: «Тепер це вулиця Софії Окуневської». Але моя втіха від такої поінформованості й інтелігентності водія була дрібницею, порівняно з тим, що мене вразило далі. Слово за словом, зав’язалася розмова і таксист поцікавився, хто тепер директорує в тому музеї. «Все ще Володя?» – уточнив. Та й це не дивина: хіба ж дивно, коли в маленькому місті багато людей знайомі між собою? Зовсім ні. Дивно, коли таксист і поет разом дотичні до… зйомок кінофільму! Саме так: коли Володимир Оксентійович консультував знімальну групу «Меланхолійного вальсу», цей водій таксі її (знімальну групу) возив. Це було років зо 30 тому – тоді й познайомилися… Тож на інтерв’ю я прийшла не просто зацікавлена, а натхненна Провидінням.

 «Гуцул-волиняка», який «побачив Резиденцію і злякався»

Володимир Вознюк народився у с. Киселиці на Путильщині, хоча батьки його були з Тернопілля – з тієї частини, що сягає Волині. Тож Володимир Аксентійович жартує, що він «по крові волиняка», а «за духом – таки гуцул». Бо  «той гуцул, що в горах родився». А він там не лише родився, але й учився – в рідному селі, а згодом два завершальні роки на велосипеді їздив до Путили – спочатку на трофейному німецькому, а потім мав харківський велосипед. Вчилися в одному класі разом з молодшою сестрою – коли Володя пішов до школи, вона так за ним сумувала і плакала, що мусили і її віддати до науки. Так і провчилися десять років за однією партою, ідеально доповнюючи одне одного: він був типовим гуманітарієм, а вона навпаки, мала схильність до точних наук. Але мали таку високу успішність, що обидвоє претендували на золоту медаль. І сестра її таки отримала, а Володя – ні. «Не може бути дві медалі в попівську сім’ю», – пояснили неофіційно. А батько-священик усе життя буде тим стрижнем, навколо якого оберталися їхні долі.

Тож, оскільки майбутній екзамен з алгебри снився хлопцеві в нічних жахіттях, то й подальшу долю свою він пов’язував із «лірикою», а не з «фізикою». Йому радили після школи спробувати попрацювати в районній газеті, а вже після цього вчитися на журналіста. Та на черговому зльоті творчої молоді для школярів він зустрівся з молодим поетом, літературознавцем Анатолієм Добрянським і прислухався саме до його настанов, – що журналістом можна стати після будь-якого факультету. Тому після школи Володя подав документи на філологічний. «Побачив Резиденцію і – злякався, – згадує тепер. – Боже, невже я тут буду вчитися?» Вчився, мав підтримку і від Анатолія Миколайовича, і від Богдана Мельничука, Олекси Романця, Степана Дігтяря… «Наша філологічна школа була однією з найсильніших в Україні, особливо кафедра літератури, – стверджує. – І добрі люди всі були…» Ці добрі люди, хоча й і попереджали, що «буде тяжко», хоча й суворо навчали та безжально вносили правки в його перші праці – та допомагали здобувати відмінні оцінки і безцінний досвід. І саме їхній науці Володимир Аксентійович нині вдячний за те, що дали вміння і впевненість у собі написати надалі 10 поетичних, дві літературознавчих книги, посібники, путівники, самому віртуозно оволодіти словом та глибоко досліджувати слово, сказане іншими…

Гуртожитки та блощиці

Одразу на першому курсі навколо новоспечених студентів почали крутитися «хлопці з Шевченка» («кадебісти»). Вознюк привернув їхню увагу тим, що він син священика – у документах на вступ він так і написав. Але «хлопці» працювали ретельно, тож зацікавилися, чи то часом не його сестра вступила того ж року до медичного інституту і за паперами є «донькою пасічника» (Аксентій Миронович справді був ще й пасічником, так донька при вступі і написала). Згодом мусила публічно каятися в тому, що «намагалася обдурити радянську державу»… Відтоді Володимир Вознюк почав курити, та так, що навіть серйозні проблеми зі здоров’ям не можуть змусити його кинути цигарку. Щоправда, одного разу кидав на цілих пів року. Разом з дорослим онуком, коли той приїхав у гості з-за кордону. Та, як разом кинули, так і наступного онукового приїзду знову почали…

Першого року навчання один з приятелів Богдан Хаварівський (який згодом у Тернополі був директором обласного архіву) запропонував винаймати разом квартиру на Толстого. А далі були гуртожитки: на Поштовій, на Сіді Таль, на Стасюка… Згадує, що на Толстого були страшенні блощиці, яких неможливо було позбутися. Страшно кусали… «І що ви робили  з ними?» – питаю з жахом. – «Душили», – сміється… Але туди приходили приятелі – Ігор Померанцев, Лаці (Василь) Орто, із яким разом вивчали чеську мову, Злобін…

У гуртожитку і з майбутньою дружиною познайомилися. «Людмила моя сама з Кременчука, вони до Чернівецького університету вступили удвох з однокласницею, – розповідає Володимир Аксентійович. – Декан факультету Федір Степанович Арват ще жартував, що через наших хлопців сюди й приїхали. А я тоді саме з цілини повернувся, з Казахстану (до речі, зараз уже в трьох десятках країн побував – люблю мандрувати). Волосся довге, вигоріле, шрам під оком… Словом, не дуже інтелігентний мав вигляд. Але – кохання! Вона була на другому курсі, я на 5-му. Закінчила спочатку російську філологію, потім заочно українську, була одним з найкращих філологів області. Одну зі своїх збірок присвятив їй, Людмилі. Уже шість років її немає поруч. Важко хворіла, ми намагалися її врятувати, лікуючи й за кордоном. Там і померла, похована в Нюрнберзі…

Після одруження і закінчення навчання я рік практично не мав де жити – «підночовував» у дружини в гуртожитку. Потім мали квартиру на Руській, недалеко від Фастівської. І ось також збіг: там сусідкою через паркан була тьотя Маруся – мама Лідії Відаш, першої виконавиці нашої з Івасюком пісні «Відлуння моїх кроків»…

«Прийшов Володя Івасюк. Пацан, такий же, як і ми»

У гуртожиток на Сіді Таль до хлопців прийшов Володя Івасюк. «Зі мною в кімнаті тоді жив Микола Коломієць, він писав вірші і був знайомий з Івасюком. І ось якось у жовтні Івасюк прийшов до Миколи й запропонував, щоби той написав слова на його мелодію. Який Володя був? Пацан, такий же, як і ми. Була в нього звичка «старик» звертатися, весь час так казав. Миколі щось не пішло з тими віршами, а я спробував, зробив «рибу». Буквально наступного дня прийшов Володя, показав йому – сподобалося. А потім і пісня вийшла – «Відлуння твоїх кроків». Сам Володя виконував, названа вже мною Лідія Відаш, потім Софія Ротару, Повалій, «Піккардійська терція» також. А недавно чув, що джазовий варіант зробили. Я потім ще вірші йому на замовлення написав – «Казка гір». Але вони мені самому чомусь не подобаються.

А далі вже де я жив – туди Володя й приходив у гуртожиток. Володя був і на весіллі у мене. У нас з Людмилою було просте студентське весілля – то він і співав, і танцював там. Потім пів групи дівчат хвалилися, що після нашого весілля він їх проводжав додому. Хоча насправді ми знаємо, що проводжав він одну…

У рік його смерті, в лютому, він був удома, на канікулах. Майже щодня з ним бачилися. Востаннє – у день його 30-річчя 4 березня. Я йшов на роботу, а він побачив мене – бо я ходив на роботу і з роботи повз їхню хату. Сказав: забіжи прослухати запис, найновіше аранжування тієї пісні. Був, послухав і побіг далі. За якийсь час звернувся до Володиного тата Михайла Григоровича: один знайомий поет з Києва хотів Володі кілька текстів запропонувати… То Михайло Григорович сказав: «Ти що – не можеш із ним сам домовитися, а через мене питаєш?» Я подумав, що й справді сам зателефоную. І за кілька днів подзвонив. У Львові слухавку підняла мама, Софія Іванівна. Дивно якось так – вислухала і спитала, чи не бачив я Володю.  Я ще засміявся: як же ж я його міг бачити, коли я в Чернівцях, а він у Львові. А воно он як сталося… Як обірвалося. Планів у нього було море, збирався працювати в класичному стилі. Кажуть, що якогось року мав гонорар такий, що міг 9 «жигулів» купити. Тож про самогубство й мови не може бути. Були заздрісники. Були ті, що обурювалися, що він «не член спілки музикантів, а такий популярний». Була якась подруга, про яку після тих подій десятиліттями не було чутно – аж недавно десь з’явилася якась інформація. Подейкували, що вона була подругою когось із високопосадовців… Зрештою, батька Володі, який розумівся на медицині, спочатку навіть не пускали на упізнання тіла – бо він би точно зрозумів, що ніяке то не самогубство…»

З «чорного списку» – до музею

«Після 5-го курсу мав працювати в «Радянській Буковині» журналістом, – веде далі Володимир Аксентійович. – Але ми з друзями провели в університеті вечір пам’яті Василя Симоненка –  і через це я потрапив до «чорного списку»: в журналістику мене вже не брали. Один з проректорів тоді дозволив собі кричати: «Хто ваш батько – піп?!» Я не стримався і відповів: «Не піп, а священик! І саме мій батько забезпечив вам мирне життя!» Бо ж насправді мій батько після закінчення духовної семінарії був мобілізований, пройшов війну і вже аж після неї, 1947-го, був рукоположений на священика. Більше того, на нього прийшла похоронка і більше року рідні вважали його загиблим… Пізніше була ще одна історія в моєму житті, пов’язана із батьковим покликанням. Коли була готова до друку моя перша збірка, мені пропонували відмежуватися від нього, заявити в пресі, що я не поділяю його поглядів чи щось таке. Я категорично відмовився. А переднє слово до моєї збірки написав Михайло Григорович Івасюк. І сказав мені тоді: «Якби ти не відмовився те зробити – я би тобі руки не подав»… Та я й сам би себе не поважав. А скількох моїх друзів, приятелів і їхніх родичів батько потім охрестив за православним обрядом! У місті остерігалися це робити: заборонено, «комунізм»… А в гори поїхали – і душу впорядкували, і зайві люди не знатимуть. Таку-от «підпільну християнізацію» мій тато здійснював…

От, значить, не взяли мене в газету – і  пішов я проситися на роботу в краєзнавчий музей. Так сталося, що тодішньому керівництву саме напередодні зателефонували й «замовили слово» за якогось молодого чоловіка. Коли я прийшов, подумали, що йдеться саме про мене – і прийняли мене на роботу. Так через плутанину моїм першим місцем роботи став краєзнавчий музей. Щоправда, ненадовго – лише від липня до жовтня. Починав як екскурсовод: за два тижні вивчив екскурсію – весь другий поверх! За місяць став старшим науковим співробітником, навіть підготував кілька публікацій. А ще за кілька тижнів мені запропонували перейти до філіалу краєзнавчого – в літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської: саме виходив на пенсію зять Ольги Юліанівни Ельпідефор Панчук. Я погодився і відтоді тут працюю. Уже 47-й рік.

«Кобилянська – найпотужніша наша письменниця»

«У дослідження творчості Ольги Кобилянської поринув з головою, а спонукала до цього знахідка у фондах музею. Побачив якось записану від руки латинкою народну пісню «Козак коня напував…». Спочатку всі, хто цей запис бачили, думали, що то чеська чи польська мова – що було б не дивно для Ольги Кобилянської, мати якої походила з родини спольщених німців, а сама Ольга навіть перші свої вірші писала польською і німецькою. Та виявилося, що це абсолютно український текст.

Що далі – то більше відкривав для себе Кобилянську, яка, виявляється, цікавилася і російською літературою (наприклад, гарно відгукувалася про роман Тургєнєва «Батьки і діти» – хоча й прочитала його в німецькому перекладі, та водночас категорично заперечувала, що «російське й українське – то є однакове»). Без сумніву, це найпотужніша наша письменниця!

Так я написав перше дослідження, заніс рукопис у видавництво «Дніпро» й за нього отримав такий гонорар, що зміг купити собі машину «Жигулі». До речі, вона ще й досі десь «бігає» на Сторожинеччині.

А наші фонди насправді багатющі. І відвідувачі кажуть (я з ними погоджуюся), що тут відчутний ще дух Кобилянської – тут стоять її меблі, її речі. Та й розмовляємо ми зараз у кімнаті, де була кухня Кобилянської! А у протилежному кутку розташовувалася ванна. Тепер тут один з кабінетів, де сидить директор і співробітники… Звісно, хотілося б змін. Насамперед – у фінансуванні. Було б непогано також бути менш залежними від Краєзнавчого музею. Звісно, ми гарно співпрацюємо й завжди знаходимо точки дотику – але залишаємося філіалом, хоча взагалі-то цілком окремішні, автономні. Наш музей – літературно-меморіальний, це дещо інше, ніж краєзнавчий. Свого часу була ідея спорудити поруч нове приміщення – для літературної експозиції, кабінетів, кінозалу. Це все так і залишилося у планах. Для таких сміливих дій треба бути трохи аферистом, на жаль…»

«Зніматися в кіно не страшно. Страшно потім озвучувати»

«Я ж член не тільки спілки письменників, – усміхається Володимир Оксентійович, – а й спілки кінематографістів. Працював з трьома кіногрупами – консультував фільми «Меланхолійний вальс»; «Зірка шерифа» і «Для домашнього огнища».  У «Меланхолійному вальсі» ще й епізодичну роль зіграв – священика. Виявилося, що зніматися зовсім не страшно! Там була ситуація, коли треба було молитву читати. Головний режисер Борис Савченко наполіг, щоби «Отченаш» був українською мовою. Я ж памятав старослов’янською – тож перекладав на ходу. І от потім найважче було – озвучити, потрапити голосом точно в ті рухи губами… Здивувало, що, наприклад, у селі під Фастовом, де також проводилися зйомки, місцеві казали, що не знають слів молитви. Мовляв, церкву як закрили, коли «совєти» прийшли – та так і не відкривали більше, і молитви всі позабувалися…

Кіношники – дуже добрі люди, з усього творчого народу кращих за них, мабуть, немає. Хлопці запропонували вступити до їхньої спілки, я подумав – чому б і ні? Рекомендацію в Будинку кіно мало не на коліні писали Борис Савченко, Богдан Ступка (який звав мене «Вофік», часто бував у гостях – і вдома, і в музеї, і сюди мало не всю трупу з собою приводив) – і Федір Стригун.

Я консультував творчий колектив щодо костюмів, з вибору натури. Пам’ятаю, що знімали, звісно, Резиденцію – університет, віллу на Федьковича, інтер’єри в редакції газети «Буковина», медичну бібліотеку в «Зірці шерифа»… Тоді шукали вулиці, які відповідали б часові твору. І частина таких вулиць, із таким духом збереглася досі. Хоча, мушу визнати, Чернівці стали гіршими. Але лишилося те, що Чернівці дуже добрі і теплі для душі. Якщо порівнювати зі Львовом – він мені набагато «холодніший»

Зараз місто змінилося. Та і я, мабуть що, помінявся трохи, – сміється. – Завдяки Карпатам і Івасюку. Михайло Григорович казав, що кращого краю за Карпати – нема. Кажете, цікаві були часи? Та й зараз цікаво. Головне, щоби життя було,  – та й усе»…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»