Чернівці Тамари СЕВЕРНЮК: чотири чернівецьких адреси і безліч пам’ятних місць за півсотні літ; молодість душі, що не залежить від віку тіла; вікно у світ – тут, у Чернівцях
Досьє «Версій»: Тамара Артемівна СЕВЕРНЮК (26.07.1940, Старокостянтинів, Хмельниччина) – поетеса, журналіст, перекладач, авторка 30 поетичних та художньо-публіцистичних книг, численних пісенних текстів. Член національних спілок письменників і журналістів. Освіта: філологічний факультет ЧНУ. Лауреат кількох Всеукраїнських та обласних мистецьких і журналістських премій. Заслужений діяч мистецтв України (2007). Переможниця літературного конкурсу «Книга року» (2014). Від 1961 року й донині живе і працює в Чернівцях.
Перед’ювілейні дні завжди клопітні й напружені. Свою нинішню дату поетеса воліє зустріти у колі друзів, відмовившись від імпрез у театрі чи філармонії. Щоправда, отих найближчих, із ким пов’язані певні пам’ятні моменти життя і творчості, у Тамари Артемівні набирається аж на затишну залу чернівецького мистецького клубу «Автограф».
Особистість Тамари СЕВЕРНЮК давно переросла межі краєзнавства, ба навіть всеукраїнську відомість: книги її видавалися не лише в Чернівцях та інших містах України, а й за кордоном. Але напередодні ювілею – про дві третини з цілого життя, що пройшли у Чернівцях, про 4 помешкання, які в різні роки давали прихисток цій поетичній душі, і той пунктир, що пов’язує ці чернівецькі адреси воєдино – Творчість.
Університет, гуртожиток на вул. Богдана Хмельницького, «милий Том»
У перший приїзд до Чернівців найбільше враження на абітурієнтку Тамару справив величний ансамбль Резиденції буковинських митрополитів, де на ту пору розмістилися 3 факультети та адміністрація держуніверситету. «Невже я тут вчитимусь?» – думала Тамара, розглядаючи через решітку брами цю перлину архітектури.
На філологічний факультет Тамара поступала після романтичної спроби набути професію будівельника, навчання у педагогічному училищі і деякого учительського досвіду, набутого в сільській школі. Поступила спершу на заочний відділ, але викладачі одразу вирізнили непересічну й наполегливу студентку та переконали її перевестися на стаціонар. Щойно домашні обставини це дозволили, домівкою Тамари став гуртожиток на Богдана Хмельницького.
По-різному згадують люди життя у гуртожитку, але студентці Севернюк ніколи було звертати увагу на недосконалості побуту: вона вчилася. Вже багато років пізніше вона отримала наче нарікання від однокурсниці на те, що Тамара трималася більше викладачів, ніж студентів. Але пояснення цьому зовсім прості: Севернюк поступила до університету у віці, коли дехто закінчував його, та ще й мала за плечима важкий лікарняний досвід через наслідки спортивної травми та поїздки «на картоплю» в шкільні роки. Вона просто не знала, скільки в неї часу на навчання і тому не дозволяла собі «гульки». А в силу наполегливих занять їй дійсно цікавіше було з людьми освіченими, від яких вона, як губка, набиралася знань. Студентські роки подарували Тамарі дружбу з Оленою Володимирівною Плаушевською. Доцент кафедри зарубіжної літератури, напрочуд гарна, Олена Володимирівна з манерами британської королеви здавалася неприступною. Але Тамара Севернюк відшукала до неї стежечку, яка не переривалася до кінця життя Олени Володимирівни. І навіть посмертно – бо саме Тамарі був адресований її останній у житті лист 2003-го. Плаушевська називала Тамару «милий Том»…
«Ви завтра можете мене не впізнати»: Харківська, 20
Тамара поверталася з Ленінграду, з чергового лікування. У Львові ленінградські вагони причепили до львівського потягу і Тамара опинилася поруч з невисокою, привітною, надзвичайно інтелігентною жінкою, яку раніше зустрічала в коридорах філфаку. Це була Зиновія Флоріанівна Пенюк. Сказати про «Флоріану», як любовно звали її поза очі студенти, «викладач латини» – це нічого не сказати. Людина енциклопедичних знань, вона вільно володіла кількома мовами, чудово знала музику, театр… Зиновія Флоріанівна не просто розумілася на європейській культурі, вона й була, власне, частиною цієї культури. І от така людина, проговоривши з Тамарою всю дорогу до Чернівців, скромно зауважила перед прибуттям потягу: «Ви завтра можете мене не впізнати…».
Але історія отримала своє продовження – і знову ж таки на все життя. Коли Тамара у чергове потрапила до лікарні, до неї пришла Зіновія Флоріанівна: «Дівчинко, забираю вас до себе».
До себе – це у крихітний будиночок на Харківській, за парком Шиллера, де, крім неї самої, жили ще старенькі батьки. Хатина складалася власне з єдиного приміщення, яке батько поділив книжковими стелажами на три маленьких кімнатки. Стелажами невипадково, бо в родині було багато книг. Родина Пенюків, не будучи особливо заможною, належала до старої буковинської інтелігенції. Тож не дивно, що до них навідувалися не лише професори й викладачі філфаку та ін’язу. Саме тут Тамара Артемівна уперше побачила «вживу» українських письменниць Анну-Галю Горбач і вже немолоду тоді Ірину Вільде. Та гості ходили й до самої Тамари, хоча для її друзів це було своєрідною відзнакою. Старенькі стіни пам’ятають юного Володю Івасюка з Галиною Тарасюк…
Ставлення до Тамари в цій родині було просто родинне, недарма ж Тамара ніжно звала Зіновію Флоріанівну – «мамцю». А ще життя на Харківській подарувало їй любов до зеленого острову Чернівців – парку Шиллера. Хто з нас зараз знає, що там було прийнято гуляти вихідними ще з часів Федьковича та які цікаві люди зустрічалися там, легенько торкаючись рукою крису свого капелюха? Тамара Артемівна й досі вважає, що парк Шиллера їй ближчий, ніж Парк культури ім. Шевченка.
По смерті Зіновії Флоріанівни Тамара Севернюк спромоглася зробити своїй «мамці» своєрідний пам’ятник: книгу «Щоб пам’ять почули слова» (2014), куди увійшли не лише спогади самої Тамари Артемівни, але й інших колег і друзів «Флоріани», її статті та переклади…
Оренбурзька, 3: перша власна оселя
Після закінчення університету Тамара Севернюк на 27 років стала журналісткою. Деякий час працювала у путильській «районці» (скільки поетів та письменників згадують свої «районки» із незмінною вдячністю!). А 1967-го в Чернівцях відродилася газета «Молодий Буковинець» і Тамара потрапила до легендарного першого складу «МолБуку». Через п’ять років, 1972-го, Тамара Севернюк отримала першу в житті власну однокімнатну квартиру на вул. Оренбурзькій, як тоді казали «за виселенням», тобто там до Севернюк жила сім’я. Як та квартира приводилася до ладу, то окрема поема! З усіх меблів у Тамари була розкладайка – подарунок Зіновії Флоріанівни – і власне придбання – крихітна табуреточка, розписана «під Хохлому». До речі, вона й зараз посідає почесне місце в оселі Тамари Артемівни, тримаючи на собі вазу з «ікебаною» із сухоквітів.
Сюди навідувалися вже численні Тамарині друзі, письменники, поети, актори, просто студенти, але всі – особистості непересічні. Тамара Артемівна якось уміє концентрувати навколо себе людей, що навіть лікарі, які її оперували, ставали її друзями. Авторка цих рядків була свідком, як принагідно Тамарі передали з Ленінграда портрет «хірурга божою милістю» Віктора Баскакова, який тоді завідував кафедрою у Воєнно-медичній Академії.
…Тут написані 5 поетичних книжок, які побачили світ за 15 років, що Тамара Севернюк мешкала на Оренбурзькій. Коли в Ужгородському видавництві «Карпати» вийшла перша з них – «Серце вміє співати», Тамару Севернюк прийняли до спілки письменників. Та журналістику вона не полишала, ставши членом і спілки журналістів.
І за ці 15 років в однокімнатній квартирці стало просто тісно – від книг. Але й не це головне – високий поверх дедалі більше давався взнаки…
Головна, 191: щедрі ужинки. «Тут моє вікно у світ…»
Під кінець 80-х на розі нинішньої Головної та Чкалова скелею стала дев’ятиповерхівка, з магазинами, перукарнею та ще іншими принадами так званої інфраструктури. Тамара Артемівна 1987-го отримала тут двокімнатну квартиру на другому поверсі з широким передпокоєм і просторою лоджією. І, як до кожного помешкання, де жила Тамара, сюди потягнулися друзі, тут більшало книжок – купованих і подарованих авторами. Щойно дозволяє здоров’я, Тамара Артемівна багато й плідно працює. Достатньо сказати, що тут написані решта 25 з тридцяти її книжок. А ще вона тче полотно дружби народів: перекладає – Міхая Емінеску, Тудора Аргезі, Вероніку Мікле, Аркадія Опайця, Ніколає Теуту тощо. І друзі з поетичного цеху, не залишаючись у боргу, перекладають її вірменською, польською, румунською, німецькою, ідиш, угорською, італійською, англійською. Дуже любить Тамара спілкуватися з молодими. Кілька років вона вела телепрограму «О, що то є поезія землі…» в Муніципальній бібліотеці ім. Анатолія Добрянського – своєрідний майстер-клас для поетичної юні, яка лише починає свій шлях від чистого аркуша до виданої збірки. І для молодих Тамара Артемівна завжди знаходить якесь розважливе, але на рівних, слово – мабуть, пам’ятаючи високі зразки зі своєї власної юності.
З її відомістю, Тамара Артемівна давно могла б знайти себе десь у столицях, але не зробила цього. Показуючи на вікно своєї вітальні, заступлене зеленими гілками дерев, вона каже: «Це вікно у мій світ. Через нього я бачу свої Чернівці».
Та не варто думати, що Тамара Севернюк, досягши ювілейного віку, веде самітницький, домосідський спосіб життя. Навпаки, за найменшої можливості покидає домівку, аби відвідати концерт, виставу, імпрезу в бібліотеці…
Навколо пунктиру її осель завжди вирує безліч доріг, стежин, стежок – до неї, від неї… Видаючи чергову книгу, вона щедро роздає примірники численним друзям, для кожного знаходячи неповторні слова автографу… На запитання, як почувається перед ювілеєм, незмінно відповідає: «Вік душі не залежить від віку тіла». І це не висока фраза, коли тільки подивитися на її молоді очі в колі молоді.
Друзі справжні залишаються біля нашої ювілярки роками, несправжні – відпадають, як сухе листя. За всієї доброзичливості, Тамара Артемівна має тверді погляди і власних переконань ніколи не міняла… Дехто назве її негнучкою, аби виправдати свою надмірну «пластичність».
Так, з Тамарою Севернюк можна погоджуватися, можна не погоджуватися, але не поважати – неможливо. Отака вона, чернівчанка Тамара Севернюк.
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
Від редакції: Колектив «Версій» щиро вітає Тамару Артемівну з черговим рівнем у течії життя і бажає во Здравії, во Спасенії прожити ще Многая Літа!
