Запис Тил — для передової: у чернівецькому «Вернісажі» відкрили благодійну виставку 21 митця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час урочистого відкриття виставки скульптор і художник Іван Салевич дуже влучно зауважив: якщо у XIX столітті живописців приголомшила поява фотографії, то сьогодні перед мистецтвом постав новий виклик — Штучний Інтелект, який намагається витіснити практичне малярство. Та дивлячись на ці полотна, де у рельєфних мазках мерехтить вечірнє світло над Хотинською фортецею, а у сріблясто-зелених перламутрових натюрмортах засинає «Лавандовий сон», розумієш: жоден безликий цифровий алгоритм ніколи не замінить живу іскру людської душі та тактильну магію справжнього пензля.

Пагорби у Білівцях, де повітря стає густим від прохолодного, терпкого аромату, а земля одягає свої найвеличніші шати — безкрає море лілових, ультрамаринових та ніжно-бузкових відтінків. Цей край на два тижні став рідною домівкою та відкритим почуттям для понад двадцяти українських митців. Підсумком їхнього натхненного пленеру стала сьогоднішня виставка у Чернівецькому художньому музеї.

Особливо емоційним став виступ журналістки Людмили Чередарик, яка з великим захопленням говорила і про родину Гуцулів — Івана та Віктора. Саме вони стали головними організаторами цього мистецького свята. Завдяки їхнім зусиллям та бренду «LavandoVA mrija», село Білівці на два тижні перетворилося на затишний мистецький куточок. Вони створили для художників чудові умови, де запах нагрітої сонцем землі та тераси квітучої лаванди надихали на створення справжніх шедеврів.

Кожна з робіт  виставки –  це маніфест рукотворної краси, де колір вібрує залежно від кута зору, а фактура фарби зберігає тепло людських рук.

У музейній залі панував справжній рух. Глядачі не просто розглядали полотна, а довго стояли біля кожної роботи, роздивляючись густі мазки фарби, сперечаючись та ділилися враженнями. Багато хто фотографувався на тлі фіолетових пейзажів, намагаючись зберегти собі на згадку шматочок цього літнього настрою. І просто насолоджувалися моментом і спілкуванням із митцями…

Запис Лавандовий етюд Буковини: тактильна магія справжнього пензля… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівцях відкрили виставку робіт воїна-скульптора Сергія Власенка

Гільзи, уламки гранатометів і металу з Бахмута та Куп’янська в його руках обертаються на ворон, мурах, звірів та інші символи життя. Роботи воїна-митця змушують по-новому подивитися на війну.

Оса

Коник-стрибунець на першому плані.

Два песика. Той, що справа, живий)) Фото Вадима Йовенка

Війна руйнує – міста, людські долі й саме життя. Однак інколи вона відкриває у людині талант, про існування якого вона навіть не здогадувалася.

Саме так сталося з Сергієм Власенком – будівельником із Дніпра, а нині військовослужбовцем 158-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. На фронті він отримав незвичний позивний – «Скульптор». І не випадково.

У чернівецькому Центрі культури «Вернісаж» (вул. Ольги Кобилянської, 53) триває його виставка «Трансформація досвіду війни у силу життя». Її можна буде оглянути ще протягом двох тижнів. Але це не просто експозиція скульптур. Це розповідь про те, як смерть може народжувати мистецтво, а біль – ставати силою.

Від війни – до творчості

Свої роботи він створює в стилі scrap art – сучасному напрямі мистецтва, в якому скульптури народжуються з металобрухту, старих деталей і непотрібних речей.
Але матеріал, з яким працює військовий, особливий.

Це не просто метал.

Це гільзи, уламки гранатометів, деталі знищеної техніки, фрагменти зброї, що побували на передовій – у Куп’янську, Бахмуті та інших гарячих точках. Їх привозять побратими, а Сергій перетворює холодний метал на дивовижні скульптури – реалістичних тварин, фантастичних істот і символічні образи.

Уламки війни в його руках стають витворами мистецтва.

Човен

Символ виставки — ворон, створений із… лопати

“Ворон символізує мудрість, зміни, магію та зв’язок між світами”, – пояснював під час відкриття виставки Вадим Йовенко.

Саме ця ідея – трансформації досвіду війни у силу життя – стала й основою діяльності студії SIRIM. І це не лише творча майстерня.

Це соціально-реабілітаційний простір, де ветерани, військові та цивільні знаходять психологічну підтримку, повертають віру у власні сили, відкривають нові здібності та проходять шлях адаптації до мирного життя через творчість.

Від танків – до мурахи

– Я сказав йому: роби тварин. І він спробував…

Так народилася перша скульптура.

«Мураха на дереві» — перша робота Сергія Власенка.

Усі роботи спершу виникають у його голові, – розповідає побратим митця.
Сьогодні в експозиції представлено під сорок скульптур. Кожна з них має власний характер, власну історію та власну душу.

Метал, який перестав убивати

Вражає усвідомлення того, що ще недавно цей метал убивав. А сьогодні він став частиною мистецтва.

Саме тому виставка має таку промовисту назву: «Трансформація досвіду війни у силу життя».

Міжнародне визнання

«Не уявляла, що таку красу можна зробити із заліза…»

Після огляду експозиції жінка не приховувала емоцій:
– Не уявляла, що таку красу можна зробити із залізяччя, яке водночас і вбиває, і захищає…
Її слова, мабуть, найточніше передають відчуття від цієї виставки.

«Ось чому ми непереможні»

Людмила Чередарик, “Медіа-Версії”
Фото автора

Довідково:
Scrap art (від англ. scrap – брухт, відходи) – напрям сучасного мистецтва, в якому скульптури та артоб’єкти створюють з металобрухту, старих деталей і відпрацьованих матеріалів. Це один із видів апсайклінгу, що дарує речам «друге життя».
Українські митці, а надто військовослужбовці, дедалі частіше використовують цю техніку, перетворюючи уламки війни на символи незламності, пам’яті та життя.

ОМБр — окрема механізована бригада, основне тактичне з’єднання Сухопутних військ Збройних Сил України

Запис Там, де смерть стає мистецтвом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 березня тут відбулося відкриття виставки «Колаж як відображення індивідуальності» художниці Марини Щербини (Попової).

Мисткиня народилася у Запорізькій області, у селищі Комишуваха. Через війну була змушена залишити рідний край і нині продовжує свою творчу діяльність на Буковині. Представлена експозиція — її перша персональна виставка. До неї увійшли роботи, створені протягом останніх чотирьох років.

Основою експозиції стали паперові колажі. Художниця поєднує малюнок із фрагментами текстів, використовує різні паперові матеріали, іноді — навіть вторинні. Так виникають своєрідні візуальні історії. За словами Марини Щербини, кожна з них є маленькою перемогою і своєрідною «цеглинкою» у формуванні особистості.

Модерувала та організувала захід провідна бібліотекарка відділу мистецтв Ольга Романюк. Виставка триватиме до квітня, тож усі охочі можуть відвідати її у відділі мистецтв бібліотеки.

Творчістю Марина займається з дитинства: пробувала себе у декупажі, пап’є-маше, вишивці, створенні ляльок, декоративних композицій зі шкіри та малюванні у різних техніках. У 2021 році вона взяла участь у груповій виставці «Український колаж», куратором якої був київський мистецтвознавець Євген Карась.

Під час відкриття виставки учасники театральної студії «Артист» під керівництвом актриси Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Ярослави Свідерської читали поезію Тараса Шевченка, натхненні його художньою спадщиною та пейзажами рідного краю,  що представлені на книжково-експозиційному стенді.

Експозиція налічує 24 роботи. У затишній атмосфері відділу мистецтв глядачі мали можливість не лише оглянути твори, а й поділитися своїми враженнями.

Особливо привертають увагу колажі, у яких художниця звертається до архітектурних мотивів. У роботах можна впізнати знакові будівлі Чернівців — театр, філармонію, Вірменський собор, готель «Бристоль»… У поєднанні кольору, лінії та паперових фрагментів ці архітектурні образи набувають нового художнього звучання і сприймаються як емоційні портрети міста.

Колаж як мистецька техніка сьогодні переживає нову хвилю популярності. Поєднання різних матеріалів, фактур і смислів дозволяє митцям створювати багатошарові образи та передавати складні відчуття сучасної людини. Саме тому колаж дедалі частіше стає мовою індивідуального художнього висловлювання.

Мистецтво іноді говорить тихіше за слова, але звучить довше. Дякуємо художниці Марина Щербина за ці колажні історії і за можливість зупинитися серед щоденної метушні та вдивитися у деталі. Хай у нашому житті буде більше таких моментів — і хай над Україною якнайшвидше запанує мир.
А кольори мистецтва завжди будуть яскравішими за кольори війни.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Колаж як мова індивідуальності: у Чернівцях відкрили виставку Марини Щербини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

6 березня 2026-го у Центрі культури «Вернісаж» у Чернівцях відкрилася виставка пам’яті заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана,  присвяченої 212-й річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.

Іван Балан народився 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці на Тернопільщині. Художню освіту здобув у Чернівцях, а згодом навчався на факультеті графіки Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Багато десятиліть його життя було пов’язане з Буковиною, де він сформувався як художник, графік і книжковий ілюстратор. З 1992 року був членом Національна спілка художників України, брав участь у численних обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках.

Творчість Івана Балана вирізнялася багатогранністю. Він працював у галузі станкової графіки, живопису, книжкової ілюстрації, створював плакати, листівки та екслібриси. Митець є автором понад трьохсот книжкових знаків і численних ілюстрацій до літературних видань. Його роботи супроводжують книги українських письменників — від класиків до сучасних буковинських авторів.

На відкриття виставки у «Вернісажі» прийшло багато людей: художники, друзі, учні, науковці, шанувальники мистецтва. Приїхали і родичі митця з Тернопільської області, його малої батьківщини. Атмосфера була одночасно світлою і зворушливою: люди згадували Івана Балана як талановитого художника, мудру й доброзичливу людину, яка все своє життя присвятила українській культурі.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої», 1840

У видавництві «АНТ ЛТД» вийшла  книга Корнелії Товстюк “Радість поруч із нами” (Іван Балан: життя і творчість (з архіву родини Товстюк), яка  базується на матеріалах з приватного архіву родини Товстюк.

Важливою сторінкою творчості Івана Балана була його багаторічна співпраця з істориком і дослідником визвольного руху Нестором Мизаком. Художник став постійним оформлювачем його книг, присвячених складним і драматичним сторінкам української історії — боротьбі за незалежність, долям учасників підпілля, пам’яті про національний спротив. Саме графічні роботи Івана Балана — обкладинки, ілюстрації, символічні композиції — створювали особливу візуальну атмосферу цих видань.

Завдяки такій співпраці книги Нестора Мизака стали не лише історичними дослідженнями, а й цілісними культурними явищами, де слово і зображення працювали разом.

Під час відкриття виставки історик Нестор Мизак також згадав, що пам’ять про митця варто увічнити і в міському просторі Чернівців. Він висловив думку, що одну з вулиць міста можна було б назвати ім’ям художника — адже саме тут, на теперішній вулиця Княгині Ольги, де колись була вулиця Маршала Рибалка, жив і працював Іван Балан. На думку Нестора Мизака, така назва стала б символічним знаком вдячності місту художникові, який багато років творив у Чернівцях, оформлював книги, працював у сакральному мистецтві й залишив помітний слід у культурному житті Буковини.

Знову повертаюся в минуле… 11 вересня 2015-го у чернівецькому центрі культури «Вернісаж» можна було переглянути виставку «Підпільна графіка ОУН, УПА» , повстанські світлини, графіка заслуженого художника України Івана Балана у книгах Нестора Мизака «За тебе, свята Україно». Я була на цій виставці і тоді зробила невеликий (чи не зовсім невеликий) фоторепортаж, можна подивитися за цим покликанням – «Нам пора для України жить!»…

Художник працював і в сакральному мистецтві. Однією з його останніх робіт став розпис храму Різдва Івана Хрестителя, де він працював разом із художником Миколою Пелешуком. Цей храмовий живопис став своєрідним духовним підсумком творчого шляху митця — поєднанням майстерності, віри та глибокого відчуття української традиції.

Для Івана Балана екслібрис був не просто декоративним знаком. Це була особлива форма діалогу з книгою, з її автором і читачем. Саме тому його книжкові знаки вирізняються індивідуальністю і часто пов’язані з українською історією, культурою та літературою, зокрема з творчістю Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Букрек» (Чернівці) здійснив перше за часів незалежності повне академічне видання
творів Ольги Кобилянської у 10 томах. Оформленням обкладинки та художнім наповненням серії
займався заслужений художник України Іван Балан.

Друзі, художники, колеги, з якими він працював і спілкувався багато років, ділилися теплими спогадами, говорили про його людяність, доброзичливість і відданість мистецтву.

На завершення виступила дружина художника. Вона подякувала всім, хто прийшов на виставку, хто пам’ятає і цінує творчість Івана Балана, підтримує добру пам’ять про нього і зберігає його мистецьку спадщину.

Після завершення урочистої частини учасники виставки зробили спільну світлину на пам’ять. Щира вдячність  пану Юрію Грунтовському за це фото, адже й мені дуже хотілося бути разом з усіма, серед людей, які прийшли вшанувати пам’ять художника.

Після офіційної частини відвідувачі ще довго не розходилися: розглядали роботи, спілкувалися, ділилися спогадами про Івана Балана. Його графіка, книжкові ілюстрації, екслібриси й сакральний живопис ще раз нагадали, наскільки багатогранним був талант митця і наскільки глибоко він відчував українську культуру.

Щира вдячність усім, хто долучився до організації цієї виставки, хто зберігає і популяризує творчу спадщину художника. Такі події допомагають нам відчути живий зв’язок поколінь і силу українського мистецтва.

Світла пам’ять Іванові Балану…

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Пам’ять у світлинах…  Пропоную переглянути світлини Івана Балана  із виставок у «Вернісажі» та Художньому музеї. Усі світлини з особистого архіву: Світлій пам’яті Івана Балана присвячено…

Запис Наша дума не вмре… Пам’яті художника Івана Балана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього вечора звучала музика, яка більше нагадувала молитву. Тут говорили про постать Сидора Воробкевича — людину, що в ХІХ столітті поєднала духовне служіння, науку і мистецтво.

4 березня 2026 року в Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася просвітницько-мистецька зустріч «Музика як молитва» в межах виставки «Універсум Воробкевича». Це був не просто музейний захід — це була спроба побачити Сидора Воробкевича як цілісну постать: священника, науковця, композитора, педагога і творця культурного простору Буковини. Цьогоріч минає 190 років від дня народження митця, який у ХІХ столітті значною мірою формував духовне й національне життя краю.

У виконанні хору викладачів і студентів семінарії прозвучав церковно-літургійний піснеспів «Святий Боже».

Проректор семінарії протоієрей Ігор Луцан висловивши щиру вдячність  Ярини Вишпінській за високий рівень організації заходу та плідну співпрацю.

Народний артист України Іван Дерда виконав «Заграй ми, цигане старий» та «Рідна мово». І ці твори раптом перестали бути сторінками з підручника, вони стали живим голосом ХІХ століття.

Колекціонер Юрій Мисько розповів про експонати з приватної збірки та виконав пісню на вірш Воробкевича «Над Прутом».

Вірш «Мово рідна, слово рідне…», написаний під псевдонімом Данило Млака, став програмним текстом української культури. Уже за життя автора він набув пісенного звучання й широкої популярності.

Показували старі видання творів Сидора Воробкевича, звучав спів — і здавалося, що через музику та слово він знову повертається до нас. Згадували і про історію з пам’ятником. Час ніби все розставив на свої місця, але легкий осад у серці все ж залишився.

Запис Сидір Воробкевич: музика як молитва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 лютого 2025-го у Чернівецькому обласному художньому музеї відкрилася персональна виставка відомого чернівецького художника, члена НСХУ Анатолія Житарюка. На експозиції   під назвою «Гола правда» було представлено близько 40 творів автора, що розкривають його сучасний погляд на людину, буття та внутрішню сутність людини. «Гола правда» стала не лише назвою виставки, а й запрошенням до роздумів про те, що насправді ховається за зовнішнім шаром життя — про правду, яку ми щодня бачимо, уникаємо, прикрашаємо або не помічаємо… Художник залишає глядачеві простір для уяви.

Світло в залі було щедрим. Воно грало на поверхні скла, у якому віддзеркалювалися люстри й силуети глядачів. Тож на деяких світлинах можна побачити не лише картини, а й їхній живий контекст — присутність людей поруч із мистецтвом. Та й фото довелося робити вже після повітряної тривоги — трохи поспіхом, із внутрішнім відчуттям крихкості моменту. Та навіть у цій напрузі відчувалося: мистецтво триває.

Атмосфера відкриття була теплою й невимушеною. У залі зібралося багато людей — друзі художника, чернівчани різних поколінь, поціновувачі живопису. Хтось уважно вдивлявся в полотна, хтось ділився спогадами про попередні виставки митця. Згадували й його льодові скульптури на Театральній площі — яскравий мистецький експеримент, який колись здивував місто. Було відчуття не просто мистецької події, а живої розмови — про межі дозволеного, про красу, про щирість.

Анатолій Житарюк залишається вірним своїй музі. Його роботи впізнавані, емоційні, сповнені внутрішнього руху. Попри всі обставини нашого часу, він продовжує працювати й дарувати глядачам нові виставки — продумані, цілісні, щирі.

Хочеться подякувати художникові за цю відвертість і побажати натхнення, творчої сили та нових ідей. Бо мистецтво, яке народжується з внутрішньої потреби, завжди знаходить свого глядача.

Бажаємо нових творчих успіхів! Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями, можливість працювати і творити…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Відвертість як мистецький жест… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це не документальний знімок, а візуальна метафора: може про ізоляцію, про споглядання, про світ після людини — або про світ усередині людини. Фото читається як тиша, як пауза між ударами часу, як та сама 1/100 секунди, у якій застигла думка…

Urban Victims («Міські жертви»). Узагальнений образ…Це може бути сьогодні, вчора або багато років тому…Техніка геліогравюри. Це не швидкий цифровий кадр, а зупинена мить, яка вимагала повільного народження.

Світло тут не освітлює — воно спостерігає. Лампа нагадує око, свідка або допитувача. Предмети відкидають довгі, різкі тіні на стіну, і ці тіні стають не менш важливими за самі об’єкти. Вони створюють другий, прихований сюжет — де реальність і відображення не збігаються. Тут хтось щойно був, думав, писав, працював — і зник.

На фотовиставці «1/100 секунди» — 13 авторів і 13 поглядів. Але насправді — це 13 способів домовитися з часом. Кожен кадр — відповідь на запитання: що для мене мить?

У фотовиставці «1/100 секунди» зібралися автори з різними підходами й баченням миті: Тарас Перун, Ігор Лопатюк, Віталій Панасюк, Володимир Лапушняк, Сергій Поляков, Тетяна Геда, Сергій Ахременко, Володимир Царюк, Анна Тамазликар, Богдана Руснак, Михайло Мекетенець, Віталій Паліброда та Євгеній Лашевський — кожен з них по-своєму відчуває час і рух у кадрі.

Представлені на виставці автори  працюють із різними стилями — від документального і стріт-фото до авторського мистецького погляду.

В одному просторі виставкової зали «Вернісаж» перетинаються різні світи: хтось може шукати мінімалістичну естетику, хтось — драматичну динаміку, а хтось — емоційні портрети.

На виставку завітав знаний фотохудожник Броніслав Тутельман. Його роздуми про фотографію як мистецтво вибору й відповідальності знаходять підтвердження у персональних виставках, які він щедро дарує чернівчанам.

На виставці кожен кадр — це відповідь на запитання: що для мене мить? І, можливо, якби Дон Леон, Славік Лебедєв сьогодні стояв серед цих світлин, він би усміхнувся і сказав: витримка — це коли ти встигаєш полюбити мить ще до того, як вона зникне.

Ця виставка — не лише про фотографію, а про зупинку. Про можливість у ритмі щоденних подій на мить сповільнитися, уважно вдивитися й дозволити собі думати. Дякуємо авторам за чесний діалог зі світом, за кадри, у яких є тиша, напруга і сенс. І за саму можливість — споглядати й осмислювати, залишаючись наодинці з фотографією та власними відчуттями.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис 1/100 секунди — краплинка життя, що не повториться… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 січня 2025-го у Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася особлива зустріч — жива, тепла і наповнена глибинними сенсами. Тут представили тематичну експозицію, присвячену одному з найдавніших християнських обрядових дійств — Водохрещу. Виставка стала поєднанням музейного простору, живого слова, музики й безпосереднього дотику до історії.

В експозиції представлено близько 30 предметів із приватної колекції колекціонера Юрія Миська. Це — скляні штофи, збанки та графини початку ХІХ – початку ХХ століття, виготовлені в гутах Красноїльська, одному з провідних осередків гутного склоробства Буковини, а також керамічні збани кінця ХІХ – початку ХХ століття. Саме такі речі впродовж століть супроводжували людину під час водохрещенських обрядів, зберігали освячену воду, були присутні в родинних і храмових традиціях.

Особливу увагу привертали гутні штофи XVIII–XIX століть — масивні, з товстого зеленкуватого скла, з характерною асиметрією, що свідчить про ручну роботу. Деякі з них оздоблені християнською символікою — хрестами, рослинними мотивами, лініями, які асоціюються з рухом води.

Ці предмети є не лише зразками традиційного ремесла, а й матеріальними свідками віри та обрядової культури, де форма і декор несуть глибокий символічний зміст.

Зустріч модерувала Лариса Курущак, завідувачка відділу маркетингу, розвитку та комунікацій Чернівецького обласного художнього музею. Вона створила атмосферу відкритого діалогу між музеєм, колекціонером і відвідувачами, задаючи тон спокійної, уважної й зацікавленої розмови.

Колекціонер Юрій Мисько провів захопливу лекцію, під час якої розповів про історію кожного експоната, особливості гутного виробництва, символіку скла і шлях збирання колекції. Його виступ був наповнений особистими спостереженнями й любов’ю до предметів, які він не просто зберігає, а повертає в культурний простір.

Особливою окрасою заходу стало музичне слово. Пісню про Водохреща виконала Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. І її звучання додало події щирої духовної глибини. Поетичне осмислення води як Божої благодаті, сили очищення й оновлення.

Прозвучав також вірш Юрія Федьковича, присвячений Різдвяним святам. Поезія органічно переплелася з мовчазною красою скла, створюючи єдиний художній простір.

На завершення зустрічі з підсумковим словом виступила Марія Ільків, заступниця директора Чернівецького обласного художнього музею. Вона наголосила на важливості таких камерних, змістовних подій, що поєднують музей, приватні колекції та живу традицію.

Після офіційної частини присутні мали унікальну можливість детально оглянути експонати, а деякі з них навіть потримати в руках — відчути вагу скла, його холод і сліди часу. Цей момент став особливо цінним, адже перетворив глядача на безпосереднього учасника діалогу з минулим. Зустріч завершилася спільним фото на згадку — як символом єдності людей, пам’яті й традиції.

Водохрещенська експозиція в Чернівецькому обласному художньому музеї стала не просто виставкою старовинних речей, а простором живої культури, де скло, вода, слово і пісня зійшлися в одному сенсовому колі. Навіть крихке скло здатне зберігати століття — якщо в ньому є світло.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Скло пам’яті і вода обряду: водохрещенська експозиція у Чернівецькому художньому музеї… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фотознімки були зроблені під час 19 поїздок до України між квітнем 2022 року та лютим 2025 року.

Про автора — Говард Г. Баффетт

Говард Г. Баффетт /Howard Graham Buffett/— американський філантроп, фотограф і засновник Фонду Говарда Баффетта, що відзначився суттєвою гуманітарною підтримкою України: понад мільярд гривень допомоги, закупівля автобусів для територіальної оборони, травматологічних комплектів, створення реабілітаційного центру Superhumans у Львові. У квітні Associated Press (AP) повідомило, що сума допомоги, яку фонд надає Україні, перевищить 1 млрд доларів у 2025 році.

Баффетт вважає, що справжня довіра формується через особисту присутність — і саме це робить його неформальним другом і очевидцем правди. Про цей мистецький потяг писала і престижна The Art Newspaper, яка підкреслила, що проєкт є першим у світі подібного формату — галерея у складі потяга, що мандрує країною з фотографіями про стійкість українців. Куратором виставки є фотограф National Geographic Мухаммед Мухайсен, двічі лауреат Пулітцерівської премії. Протягом чотирьох місяців заплановано 63 зупинки. Тур розпочався в Одесі.

Україна торкнула Баффетта глибиною людяності, стійкістю, незламністю та силою духу. Це не просто новини війни — це історії людей, які відстоюють свою свободу. Його діяльність — це не просто благодійність, а щира, особиста місія з ризиками, реальністю та глибоким співчуттям.

Щиро дякую нашим захисникам, завдяки мужності й самопожертві яких ми можемо сьогодні жити, творити і пам’ятати. Дякую Говарду Грехему Баффетту за цю правдиву, сильну й зворушливу виставку, яка торкає серця і зміцнює нашу віру. Дякуємо всім, хто долучився до її організації та привіз мистецький потяг до Чернівців, щоб світлини стали голосом правди про Україну. Слава Україні!

Більше світлин з виставки за покликанням – Фотовиставка «Відвага нації» / Courage of a Nation – унікальний мистецький проєкт від Говарда Г. Баффетта.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Фотовиставка «Відвага нації» Говарда Баффетта згуртовує українців у складний час, заряджає гордістю, вірою і незламністю спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні — день народження Броніслава Тутельмана. І сьогодні ж мені здається, що його виставка стала ще одним доказом неминучої присутності життя, яке попри темряву вибухів шукає світло. Вчора я бачила його твори як гру форм і барв, а сьогодні бачу в них ще й тихий спротив злу.

Сьогодні я б дивилася виставку інакше. І, напевно, ще уважніше вдивлялася б у кожну деталь. Бо мистецтво – це не тільки про красу. Це про нашу пам’ять. І про наше право на життя навіть у час війни.

З нагоди дня народження хочу побажати пану Броніславу Тутельману сили, натхнення і мирного неба.  Нехай його мистецтво й далі відкриває нам нові грані світу, спонукає замислюватися  і нагадує, що світло завжди сильніше за темряву.

11 липня 2025-го у залах Центру культури «Вернісаж» відкрилася виставка знаного чернівецького фотохудожника Броніслава Тутельмана. Проєкт із промовистою назвою — «Неминуча присутність (Н. Пр.)» — автор створював упродовж кількох років. Виставка приурочена до ювілею митця.

Броніслав Тутельман — одна з яскравих постатей чернівецького мистецького середовища. Його знають як фотохудожника, режисера, культурного провокатора, візуального оповідача. Його мистецтво — це завжди пошук, несподівані ракурси і спроба подивитися на реальність під іншим кутом.

У кожному проєкті — своєрідна гра з уявою глядача, з реальністю, з контекстом. На відкриття завітали друзі й колеги митця, представники різних культурних товариств, музейники, художники, фотографи, журналісти та гості міста. Для багатьох це була нагода не лише побачити нові роботи, а й зустрітися зі знайомими, однодумцями, митцями, з якими перетинаються творчі шляхи. Власне, ця виставка стала місцем зустрічі прихильників мистецтва взагалі — незалежно від напрямків чи уподобань.

Головна героїня нового проєкту — муза Марина, або ж «ХРУНЯ», як ніжно називає її автор. Вона — свідок часу, з власною іронічною оптикою на політичні, соціальні та особистісні процеси. Її образ знято в різних локаціях, і кожна серія кадрів — це своєрідний коментар на теми розпаду імперій, політики, гендерних питань, феномену блекаутів і багатьох інших аспектів нашої реальності.

Ця виставка — не просто фотовернісаж, а візуальний щоденник, мистецьке дослідження, інколи епатажне, але завжди впізнаване за стилем. Броніслава Тутельмана можна не завжди розуміти чи з ним погоджуватися, але важко заперечити: він має свій власний стиль, чітку концепцію і коло відданих прихильників.

Сам автор зізнається: «Іронія не може бути відповіддю на всі життєві проблеми, але вона служить своєрідним лейкопластирем». І справді, у світі, де часом надто багато болю, його виставка пропонує іноді іронічний, легший спосіб подивитися на життя — і замислитися.

Виставка  вже залишила свою «неминучу присутність» у мистецькому просторі міста. І, безперечно, присутність дивної, як на мене, Хруні — тієї самої музи, яка то смішить, то провокує, то змушує дивитися на світ інакше. Броніслав Тутельман говорить: «Я не завжди згоден з музою, але повністю готовий бути співавтором». Можливо, я теж не завжди поділяю симпатію до цієї химерної героїні, але я і не автор.

Тому, дякую пану Броніславу Тутельману за можливість побачити світ очима його музи. І за нагадування, що навіть у найсерйозніших темах завжди залишається місце для іронії.

Більше фото з виставки за покликанням – «Неминуча присутність» Броніслава Тутельмана.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Неминуча присутність»: світ очима музи Броніслава Тутельмана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мистецький проєкт «Цецин, Цецино, Цецина…» здобув перемогу в грантовій програмі благодійного фонду «Кращим БУТИ». Його ініціаторка та керівниця – Лариса Курущак, відома культурна діячка, завідувачка відділу маркетингу, розвитку і комунікацій Чернівецького обласного художнього музею.

10 липня 2025 року у приміщенні туристично-інформаційного центру Чернівців відкрилася виставка «Цецино. Палітра мрій». Тут представлено близько тридцяти творчих робіт учнів Чернівецької художньої школи ім. М. Івасюка (викладачі І. І. Каленик, В. І. Беженар), а також юних художників із гуртків «Арттерапія» і «Дивосвіт» Міського палацу дітей та юнацтва (керівники С. М. Крачило та Н. Р. Бойчук).

Майбутня художниця і співоча зірка  Єлизавета Беженар виконала  пісню “Гімн Цецино” на слова і музику Валентини Чолкан.

Метою проєкту є створення серії мистецьких листівок із репродукціями творів як професійних митців, так і юних художників, натхненних загадковим образом Цецина. Це не просто виставка — це спроба відкрити мешканцям і гостям Чернівців інший вимір нашого міського пейзажу, де природа переплітається з історією та мистецтвом.

На вернісаж завітали автори робіт, історики, краєзнавці, чернівчани, для яких Цецино — не лише географічна точка, а частинка рідної душі міста.

На завершення виставки гості довго спілкувалися, ділилися враженнями і всі без винятку хотіли сфотографуватися з розкішним вінком, сплетеним із польових квітів. Я впевнена, що ці квіти зібрані саме на Цецино — вони пахли лісом, сонцем і вітром з вершини гори. Це був неймовірно гарний і запашний оберемок, який став ще одним символом краси й натхнення, що дарує нам Цецино.

На жаль, через тимчасові технічні проблеми мій власний блог на WordPress наразі заблоковано, тож кількість світлин, які можу додати до цієї розповіді, обмежена. Та сподіваюся, що це лише тимчасова прикрість, і згодом я зможу поділитися повною фотоісторією про цей чудовий етап проєкту.

Цецино продовжує жити у мистецтві, спогадах і мріях. І це лише початок його нової історії.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Цецино: гора історій, мрій і мистецтва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У 1860-х роках у Відні спалахнув справжній бум на фото у форматі «візитівки» — портрети, які ставали візуальними автографами доби. У ті самі роки в Чернівцях з’являються перші фотографічні ательє, і світлини поступово перетворюються на невід’ємний елемент культури міського середовища. Фотографія стала не лише відображенням реальності, а способом створення «особистої міфології» — збереження образу, стилю, родинної гордості.

Лекторка також звернула увагу на смисловий шар кабінетних фото та на еволюцію міського простору у фотографіях межі століть.

На лекцію зібралися справжні поціновувачі старої фотографії. Атмосфера була живою, натхненною. Наприкінці заходу учасники жартома відтворили пози, характерні для фото початку ХХ століття, і навіть провели невелику ретрофотосесію.

Фотоательє у Чернівцях відігравали помітну роль у житті мешканців міста — тут фіксували родинні історії, важливі події, модні тенденції та формували уявлення про себе і про епоху. Завдяки світлинам, зробленим у цих салонах, ми сьогодні можемо краще зрозуміти, як виглядали чернівчани, як одягалися, що цінували і чим пишалися.

Щиро дякуємо пані Катерині Валявській за цікаву, глибоку і натхненну розповідь, що відкрила нові горизонти у сприйнятті фотографії як джерела історичної пам’яті.

Більше фото з заходу за покликанням – Про фотографію у повсякденному житті чернівчан (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) у лекції Катерини Валявської.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Лекція Катерини Валявської про фотографію у повсякденному житті чернівчан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1 травня 2025-го в Чернівецькому обласному художньому музеї відкрилася персональна виставка київського художника Андрія Жукова під назвою «Музика сфер». Це вже друга його експозиція в цьому музеї, що свідчить про постійний інтерес до творчості митця.

Андрій Жуков народився в 1972 році в Києві. Освіту здобув у Видавничо-поліграфічному інституті НТУУ «КПІ ім. Ігоря Сікорського». Його творчість охоплює різні напрями: станковий і монументальний живопис, роботи на металі, скульптуру, авторські маски, а також художню фотографію. З 2022 року художник мешкає і працює в Чернівцях, де, за його словами, знаходить натхнення та комфорт для творчості.

Виставка «Музика сфер» презентує роботи, створені впродовж 2023–2025 років у Чернівцях. Назва виставки відсилає до античної ідеї гармонії космосу, де кожне небесне тіло має свою мелодію. Жуков у своїх творах намагається передати цю невидиму музику через візуальні образи, використовуючи символи та метафори для розкриття складних соціальних і філософських тем.

Однією з особливостей виставки «Музика сфер» Андрія Жукова стала наявність детальних текстових пояснень до полотен. Ці мініесеї, витримані в академічному стилі, розкривають філософський задум автора, символіку зображень, а іноді — навіть міфологічний або історичний бекґраунд.

Для частини відвідувачів такі тексти можуть стати містком до розуміння твору, допомогою у сприйнятті складної художньої мови. Водночас, для іншої частини публіки — особливо тих, хто звик до спонтанного емоційного реагування на мистецтво — подібні пояснення можуть виглядати як надмірна раціоналізація. Але тим не менш кожний відвідувач має простір для індивідуального сприйняття твору художника.

Виставка викликає різні відгуки серед відвідувачів. Дехто відзначає глибину та філософську насиченість робіт, інші ж вважають їх абстрактними або штучними. Така полярність думок свідчить про те, що мистецтво Жукова не залишає байдужим і спонукає до роздумів. Художній світ Андрія Жукова у цій експозиції побудований навколо жіночого образу — яскравого, звабливого, сильного й одночасно тендітного. У його картинах жінка — це ніби ідеал, символ краси, але також дзеркало, у якому відбивається і сам автор, і глядач.

На завершення хочу подякувати художнику за цю виставку, за образи краси, символів і метафор, про складне, тонке й суперечливе.  Бажаю Андрієві Жукову натхнення у творчості й нових сфер — як внутрішніх, так і мистецьких.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «МУЗИКА СФЕР»: ВІЗУАЛЬНА МЕТАФІЗИКА АНДРІЯ ЖУКОВА В ЧЕРНІВЦЯХ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Поки що саме так сприймає нас світ, бо московія донесла і до Європи, і до Америки вкрадену в нас історію, подавши її, як свою, а ми, українці, досі цього не спростували. Без активної участі України світ і далі сприйматиме нас крізь чужу оптику.

У цьому вкотре переконалася на виставці «Шрам крізь усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», нещодавно експонованій у Чернівецькому художньому музеї та приуроченій до 85-ї річниці підписання пакту. Від нас експозиція помандрувала до Кам’янця-Подільського, а звідти — до Львова.
Подія нібито вже й минула, та вона не з тих, які можна замовчувати, адже вписана у контекст сучасних історичних подій, усього того, що нині відбувається з нами і на нашій території.
…Не одну сотню років світ сприймав Україну через призму, встановлену московією, яка захопила та привласнила нашу історію, історію Київської Русі. Та, на жаль, Європа досі бачить українську історію виключно з огляду на свої інтереси та виходячи зі свого розуміння реалій. Це яскраво засвідчила згадана виставка. Зрештою, й буковинськими істориками вона не сприйнята однозначно.
Для тих, хто не готовий читати лонгріди (з англ. longread, буквально — «довгочит, довготекст») — жанр журналістики, якому притаманний великий обсяг контенту), викладу проблему коротко, а вже потім подам факти більш розлого — для читача, який віддає перевагу фактам, думкам, документам тощо. Отже:

Український погляд на європейську виставку

Після повномасштабного нападу рашки на Україну 2022 року колишній російсько-німецький музей у Берліні отримав нове ім’я: Музей Берлін-Карлсхорст. Саме цей музей привіз до Чернівців виставку «Шрам через усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», приурочену до 85-ї річниці підписання пакту.
Пакт Гітлера–Сталіна (відомий ще як пакт Молотова–Ріббентропа) фактично став вироком для країн Центральної та Східної Європи, поділивши їхні території між двома тоталітарними режимами. У супровідних матеріалах виставки наведені важливі факти — анексії, депортації, репресії. Проте уважний аналіз будить запитання: а де в цьому викладі місце України?

Історична однобокість через небезпечні перекручення

Ознайомившись із виставкою, виявила низку небезпечних спрощень і навіть фальсифікацій. Зокрема, стверджується, що Радянський Союз «українізував» землі, на яких історично мешкали українці. Це твердження суперечить елементарній логіці та фактам. Так само потребує заперечення те, що Північну Буковину називають частиною окупованої Румунії, забуваючи, що це споконвічно українська земля, яка входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
До всього, виставка якось дивно, щоби не сказати гірше, подає позицію України щодо пакту Гітлера–Сталіна, стверджуючи, що тільки після 2014 року українське суспільство почало відкидати радянський наратив. Як журналістка з майже піввіковим стажем роботи, можу впевнено сказати: українська громадськість набагато раніше зрозуміла справжню природу цього «пакту з дияволом».

Розмова з організаторами: дипломатія чи виправдання?

Щоб розібратися, я звернулася безпосередньо до одного з організаторів виставки — Крістофа Мейснера. У своїх відповідях він визнав: так, концепція виставки базується на кордонах 1939 року, що могло призвести до спрощень. Він також погодився, що для частини українців події 1939–1940 років сприймалися як звільнення від іноземного панування.
Однак у своїх поясненнях пан Мейснер дипломатично уникає прямого визнання помилок і апелює до «обмежень формату пересувної виставки» та «необхідності спрощення для широкого загалу».

Чому важлива українська точка зору

Європа навіть нині знає про Україну обмаль. Західна Україна для багатьох досі асоціюється з колишніми територіями Польщі, Румунії чи Угорщини, а не з історичною українською спадщиною. А між тим тут зароджувалися великі українські державні утворення, саме тут відкриті осередки Трипільської культури, розташовані частини Київської Русі та Галицько-Волинське князівство.
Відтак виставка без окремої тумби з написом «Україна» є історично неповною та однобокою.
Порадувало почуте від організаторки виставки з нашого боку Наталії Нечаєвої-Юрійчук, кандидатки історичних наук, доцентки кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю Федьковича, яка разом зі своїми студентами у Берліні працювала в архівах музею та міста, що нібито планується підготовка матеріалів і документів з українського боку. Тим паче, що Микола Кушнір, працівник кафедри міжнародних відносин факультету історії ЧНУ, дослідник історії євреїв Буковини австрійського періоду, який переклав матеріали та документи для нашої виставки українською мовою, наголосив, що ця виставка — це суто європейська точка зору на історичну подію підписання пакту Гітлера-Сталіна. Суто європейська!
Коли почала цікавитися, а хто ж має представити українську позицію, почула різні думки: мовляв, ініціатива має виходити від Кабінету міністрів, а, може, міністерства освіти чи Інституту національної пам’яті. Водночас наголошувалося, що для цього потрібні відповідні матеріально-грошові вливання.
А де ж наша роль? Громадян-українців? Хіба не могли б студенти-історики з нашого ЧНУ на волонтерських засадах підготувати додаткові матеріали, аби розповісти світові правду про українську Буковину та Західну Україну загалом, аби виставка мала повний доконаний та закінчений вигляд, де український погляд на означені події органічно вписався б у канву європейської виставки? Питання, думаю, риторичне. Щоправда, поклавши руку на серце, доводиться визнати, що й держава нічогісінько для цього не робила раніше, як не робить і зараз. То, може, почнімо самі рятувати ситуацію? Адже тут жити і нам, і нашим дітям та онукам…

Висновок: історія потребує чесності

Як би не прагнули окремі куратори виставки примирити всі виявлені наративи, без відображення реальної історії України виставка перетворюється на чергову версію зручного, але дещо викривленого минулого.
Історія — не обслуга політичних інтересів. Вона або є правдивою, або стає знаряддям маніпуляцій.
Без української правди в європейській пам’яті не буде справедливості для всієї Східної Європи. У цьому переконана. гадаю, не тільки я. Тож треба обов’язково додати до експозиції відсутню там українську історичну правду.

Північна Буковина подана як «частина Румунії».
Українські землі начебто «українізували»… українців!
Боротьба українців за свою державність замовчана, а на тлі нинішньої війни це неприпустимо.

Чому так сталося? Бо ніхто, крім нас самих, не розповість світу нашу правду.
Україна має бути активною: готувати свої матеріали і знайомити з ними світ та Європу зокрема, захищати свою історію, пояснювати, що Західна Україна — це не «анексовані землі», а частина української нації.
Ми зобов’язані говорити про себе самі. Інакше за нас говоритимуть інші. Та приходитимуть на нашу землю, щоби нас «захистити»…

____________________________________________________________________

А тепер перейдемо, так би мовити, до розбору польотів. І почнемо з пресрелізу виставки, підготовленого німецьким музеєм. Ось його текст:
«23 серпня 1939 року Німецький рейх і Радянський Союз підписали пакт про ненапад, до якого було додано секретний протокол. Цей договір увійшов в історію як Пакт Гітлера-Сталіна або Пакт Молотова-Ріббентропа після його підписання двома міністрами закордонних справ. Секретний додатковий протокол до пакту розділив Центрально-Східну Європу між Балтійським і Чорним морями на німецьку і радянську сфери інтересів. Між підписанням договору 1939 року і вторгненням Німеччини в Радянський Союз 22 червня 1941 року і Радянський Союз, і Німецький рейх поступово посилювали цей поділ. Обидва суб’єкти використовували для цього військові засоби, анексуючи й окупуючи території інших держав, виганяючи, депортуючи та вбиваючи людей. Пересувна виставка «Розлом через Європу. «Наслідки пакту Гітлера-Сталіна» розглядає події у Східній та Центральній Європі в період з 1939 по 1941 рік. Зосередивши увагу на всіх регіонах між Балтійським і Чорним морями, які постраждали від наслідків секретного додаткового протоколу.
Виставка вперше пропонує огляд подій. Детально розглянуто чотири географічні регіони: 1) Естонія, Латвія та Литва, 2) Фінляндія, 3) Польща та 4) Румунія. Два тематичні стенди доповнюють розповідь. Один стенд розглядає пакт і його зміст, а також короткий період німецько-радянського співробітництва між 1939 і 1941 роками, а другий — фокусується на політичних дебатах про пам’ять у Європі та на тому, наскільки 23 серпня залишається суперечливим навіть після набуття ним статусу європейського дня пам’яті жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів у 2009 році.
Кожен із чотирьох географічних регіонів представлений в одному виставковому модулі. (Я назвала їх тумбами, бо вони оформлені у вигляді прямокутних об’ємних тумб – Л.Ч.) Спочатку представлено відповідні країни та їхній розвиток у міжвоєнний період, а потім обговорюються наслідки пакту для політики та суспільства.

Долі трьох людей ілюструють масштаб подій. Наслідки пакту торкнулися політиків і письменників, солдатів і простих людей. Відібрані біографії показують діапазон реакцій та ефектів, які узагальнені під термінами співпраця й опір, виживання й смерть…

Секретна карта розподілу Європи

Центральну роль у виставці відіграють найрізноманітніші спогади про наслідки пакту Гітлера-Сталіна з 1990-х років. У той час як Договір про ненапад дедалі більше забувається в Німеччині та відходить на другий план після початку війни 1 вересня 1939 року і злочинів Німеччини в Європі, передусім Голокосту, в Росії сьогодні його використовують в історико-політичних цілях. На відміну від Західної Європи, де про сталінські злочини мало що відомо через секретний додатковий протокол, пакт і його наслідки все ще є частиною колективної пам’яті в постраждалих державах Східної та Центральної Європи. Вони є центральною подією та формують ядро дебатів про їхню власну історію, наприклад, в Естонії, Латвії та Литві. На європейському рівні ці відмінності знайшли відображення найпізніше після розширення Європейського Союзу на схід у 2004 році. У той час, як західноєвропейські держави зосереджені на примиренні з націонал-соціалізмом, держави Центральної та Східної Європи зосереджені на сталінських злочинах. Не в останню чергу вторгнення Росії в Україну 2014 року, яке порушило міжнародне право, відкрило шрами в цих регіонах і змусило їх замислитися про необхідність більш пильної уваги до їхньої складної історії.

Момент підписання Пакту

Виставка та супутня інформація, опубліковані у вересні 2024 року, покликані відкрити простір для дискусій і спонукати до обміну різними точками зору. Тому вона була задумана як пересувна виставка. Крім німецької/англійської версії, вже доступна українська/англійська версія; презентація в Україні запланована на 2025 рік. (І відбувається нині – Л.Ч.)
У німецькомовних країнах виставку не тільки буде представлено на місці в Музеї Берлін-Карлсхорст, а й буде поширено в цифровому форматі. У співпраці з музеєм Берлін-Карлсхорст Федеральна агенція громадянської освіти розмістила весь зміст виставки на своєму вебсайті та розробила посібник для вчителів про те, як використовувати цифрову виставку в класах. (www.bpb.de/onlineausstellung-riss-durcheuropa) Виставка є спільним проектом Музею Берлін-Карлсхорст і кафедри історії Східної Європи Університету імені Генріха Гейне в Дюссельдорфі. Його спонсорували Федеральний комісар з культури та засобів масової інформації, Рейнська регіональна рада, Цивільний університет Дюссельдорфа та Інститут культури та історії німців у Північно-Східній Європі. (Виділено для того, щоби звернути на це увагу – Л.Ч.)
Супровідна інформація
Супровідна інформація до виставки опублікована видавництвом Wallstein-Verlag у вересні 2024 року. У 12 есеях автори з усіх країн, безпосередньо зачеплених Пактом, розглядають історичні події та пам’ять про них зі свого національного погляду. Головна ідея виставки — розповісти про наслідки пакту з різних точок зору, наслідки пакту — також лягли в основу видання. Автори писали під враженням від агресивної війни Росії проти України від 2014 року, яка порушила міжнародне право та досягла нового рівня ескалації з повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року. З’являються спогади про російську та радянську імперську політику та пов’язані з нею наслідки для держав Східної та Центральної Європи. Представлені матеріали вражаюче ілюструють вплив сучасності на наше сприйняття історії.»
***
Після знайомства з виставкою моя дорога пролягла на істфак, який, до слова, вразив мене сучасним підходом до навчання. Невеличкі аудиторії з круглими столами посередині. На столах — кавоварки, печиво, цукерки, замість зошитів у студентів ноутбуки. Коли навчалася у Львівському університеті, мені подібне й наснитися не могло…
Із задоволенням спілкувалася з викладачами, які брали участь в обговоренні виставки. Вони також відчули певну недовершеність експозиції через відсутність у ній України, а точніше – через короткозору оцінку подій виключно за двома роками — 1939-1940-им — і без уваги до історії України загалом. Та, як фахівці, зазначили: німецькі музейники переконали відвідувачів у головному: в результаті Пакту постраждала вся Європа без винятку. А головним підсумком виставки є глибоке переконання, що будь-яка свавільна зміна кордонів є великим злом!
Та все ж не давали спокою окремі твердження, висловлені в експозиції, і Наталія Нечаєва-Юрійчук, за що я дуже їй вдячна, сконтактувала мене з організатором пересувної виставки Крістофом Мейснером, який одразу ж відгукнувся на пропозицію поспілкуватися. Не затягуючи, п. Крістоф дав відповідь на всі запитання, що мене цікавили. Цим листуванням, опускаючи певні обов’язкові формулювання ввічливості, ділюся з читачем:

«Людмила Чередарик: – На головній тумбі виставки, де йдеться про наслідки Пакту Гітлера-Сталіна читаємо: «Невдовзі після цього Радянський Союз напав на Фінляндію, а влітку 1940 року окупував Естонію, Латвію, а також частину Румунії.»
Як я розумію, коли йдеться про частину Румунії, то розуміється Північна Буковина (Чернівецька область) , яка історично, якщо заглянути вглиб історії, є споконвіку слов’янською землею, себто українською, де було розташоване Галицько-Волинське князівство. А королівська Румунія ввела свої війська на Буковину тільки 1918 року, таким чином захопивши Північну Буковину та приєднавши її до себе. Отож, у 1940-му році сталося звільнення, бо, приміром, у Львові галичани проголосували за возз’єднання з соціалістичною Україною під час віча – загальних зборів громади. А буковинці це зробили ще у 1918 році, перед тим, як їхній край був анексований Румунією. Таким чином, важко погодитися з висновками, наведеними у матеріалах виставки. Ви якось можете це пояснити?

Крістоф Мейснер: — Виставка мала на меті подати історичні події 1939–1941 років із багатоперспективного підходу. Як концептуальну основу для орієнтації відвідувачів було обрано кордони 1939 року. Звісно, це підхід, який можна обговорювати. Але багатовікова історія України та зокрема Буковини не може бути повноцінно представлена у такому форматі, незважаючи на обрану концепцію. Кордони 1939 року слугують лише орієнтиром, адже вони, як і поняття націй, є умовними конструкціями, які слід критично осмислювати. Натомість суспільства завжди були різноманітними й мультиетнічними. Із цього виникають різні сприйняття подій. Тому я не можу не погодитися з Вами, коли Ви зазначаєте, що частина української спільноти сприймала польське та румунське панування як іноземне, а події 1939–1940 років – як визволення. Біографія Романа Зубика, представлена на виставці, яскраво це ілюструє.
Крім того, виставки є формою презентації історичних подій, яка через необхідне спрощення намагається донести складні історичні процеси. Це може не завжди задовольнити професійного історика, але важливо передати відвідувачам виставки найважливіші напрями розвитку подій у доступній формі. У форматі мандрівної виставки обсяг інформації був ще більше обмежений.

Л.Ч.: — А далі, вибачте, взагалі жахливі фейкові, як на мене, речі та історичне перекручування. Цитую:
«Після анексії радянські чиновники перебрали на себе адміністрацію і розпочали білорусизацію та українізацію територій.» Адже йдеться про території, на яких мешкали споконвіку білоруси та українці!!! Тож яка українізація та білорусизація??? Це не логічно, тому я цього не розумію: поясніть, будь ласка.

К.М.: — Відповідь на це запитання тісно пов’язана з попереднім. У міжвоєнний період суспільства в різних регіонах Центрально-Східної Європи були мультиетнічними й плюралістичними. Деякі уряди не хотіли цього визнавати, тому польський і румунський уряди в міжвоєнний період проводили політику полонізації та румунізації відповідно, що супроводжувалося утисками меншин, зокрема й українців. Після окупації цих територій Червоною армією у 1939 та 1940 роках СРСР намагався внести розкол у суспільство, розпочавши процес українізації та білорусизації, що шкодило іншим меншинам. Згодом це змінилося радянізацією, яка охопила всі верстви суспільства.

Л.Ч.: — Цитую: «В Україні впродовж тривалого часу Пакт офіційно асоціювався з возз’єднанням українських територій. Але з моменту російської агресії 2014 року громадська думка повністю відкинула відповідний радянський наратив. Як символ радянської окупації та злочинного тоталітарного режиму Пакт сприймають особливо жителі Західної України». Натомість, як журналіст із майже півстолітнім стажем роботи можу засвідчити, що це не так.
А далі ви друкуєте те, що спричинить конфлікт між поляками та українцями, а саме: «У національній пам’яті поляків Пакт прирівнюється до Четвертого поділу Польщі й ставиться в ряд з тими, які відбулися наприкінці XVIII століття».
До слова, Румунія протягом тривалого часу теж вважала територію Буковини своєю, тоді як у Сучавському повіті Румунії чи не переважна кількість сіл спілкувалася колись українською, а не румунською. Та хочу підкреслити свою велику повагу і вдячність сусідам-румунам, які у 2022 році щиро та з відкритими обіймами приймали наших біженців на своєму кордоні. Була цьому свідком.
Підсумовуючи, наголошу, що історія – примхлива пані й інколи викидає несподівані колінця. Тож за іронією долі два диктатори – Гітлер і Сталін спричинилися до возз’єднання західних українських земель із Великою Україною.
Одне слово, без висвітлення правдивої історії України ця виставка, як на мене, не є точною за своїм фактажем.

К.М.: — У сфері пам’яті особливо складно давати однозначні оцінки, адже пам’ять є динамічною і змінюється з часом.
Незаперечним є той факт, що для Польщі події, пов’язані з пактом Гітлера–Сталіна, є національною травмою, і значна частина населення сприймає їх як поділ країни. Але якщо з цього випливають ревізіоністські територіальні претензії, то це слід засудити й вважати неприйнятним, оскільки недоторканність територіальних кордонів закріплена у низці міжнародно-правових угод. Тому надзвичайно важливо забезпечити транскордонний і транснаціональний обмін, який охоплює й суспільство загалом. Українсько-польські та українсько-румунські історичні комісії та публікації, які виникли внаслідок їхньої роботи, заклали чудову основу для цього».

…І ще одне: додати голос України можемо тільки ми, українці

Так, виставка намагається подати історичні події в різних перспективах. Але поки серед цих перспектив бракує української, виставка залишатиметься неповною. Адже правда — не у формальних рамках і «орієнтовних кордонах» 1939 року, а й у глибокому та чесному розумінні того, як ці події вплинули на народ, який століттями виборював свою ідентичність, на українців. Буковина — не «спірна територія», і не тільки невід’ємна частина української цивілізації, де українське слово звучало задовго до імперських карт. Сьогодні Україна — це серце людської цивілізації добра. Останній її оплот. І саме ми, українці, маємо це сказати Європі та світові.
Можливо, я надто категорична, та, як на мене, ця виставка без української складової має бути призупинена і допрацьована, адже в такому вигляді її треба, поки що, зняти. Поясню, чому. По-перше, в ній присутній швидше політичний аналіз, аніж мова документів. Хоч це, мабуть, і не головне. У виставці простежується, як через Пакт Гітлера-Сталіна втратили свої території поляки, румуни, угорці. І слова немає про те, що Румунія у 1918 році, після Буковинського віча, на якому люди проголосували за приєднання до Великої України, ввела свої війська й анексувала Північну Буковину.
Виникає питання: А хто здобув? Відповідь однозначна — Радянська Україна. На польському стенді так і написано, що Східна Польща — а це нинішні і дуже стародавні західноукраїнські землі, була радянізована. Хіба таке не псує сусідські стосунки? І чи не від раші цей наратив із твердженням, що Ленін і Сталін створили Україну? Ось у чому проблема!
Ба більше, у німецькому пресрелізі до виставки йдеться про те, що матеріали виставки видані окремою книгою та запущені в освітній простір. А це означає, що на них виховуватимуть учнівську молодь і ними користуватимуться політики…
Отже, повертаюсь до того, з чого почала: наші чернівецькі студенти разом із професійними істориками з ЧНУ вже мають досвід роботи в європейських архівах, озброєні фактами, мовами та правдою. То чому б їм не долучитися до доопрацювання цієї виставки — не формально, а по-справжньому?
Бо якщо ми не додамо український голос — на заміну його прийде чужий зі своїми інтерпретаціями. А з ними прийдуть і спотворення, і забуття. І повторення того, що нині коїться на українській землі.
Ми маємо право на правду. І ми маємо обов’язок — донести її світові.

Людмила Чередарик, «Версії»

#Україна #ІсторіяУкраїни #ПравдаПроУкраїну #БоротьбаЗаПравду

Запис Україна крізь чужу оптику спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22 квітня 2025-го у Чернівецькому художньому музеї відкрилася виставка, присвячена світлій пам’яті заслуженого художника України Івана Балана (02.08.1941 – 06.03.2025). Експозиція триватиме протягом місяця та включає 19 живописних полотен і 18 екслібрисів, що репрезентують ключові етапи творчого шляху митця. Також представлені вибрані книжкові видання, оформлені або ілюстровані Іваном Баланом, які є лише невеликою часткою великого спадку художника, що залишив помітний слід у виданні української книги.

Творчість Івана Балана вирізняється глибоким національним змістом. Він створив понад 300 екслібрисів, численні плакати, листівки та книжкові ілюстрації. Його роботи прикрашають видання класиків української літератури, таких як Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Юрій Федькович, а також сучасних буковинських авторів. ​

Особливої уваги заслуговує співпраця митця з істориком Нестором Мизаком. Іван Балан ілюстрував 24 книги Мизака, присвячені визвольній боротьбі українського народу. Його графічні роботи, виконані в техніці ліногравюри, вражають емоційною глибиною та символізмом.

У 2009 році вийшов каталог «Іван Балан: малярство, оформлення книги, графіка», який підсумував доробок художника на той момент. Митець працював над наступним виданням, та, на жаль, не встиг його завершити.

Іван Балан залишив по собі не лише картини й книги, але й святині, де живе дух його творчості й любові до України. Його серце і талант назавжди залишилися у фарбах рідної землі, у світлі храмів, у кожній лінії, де живе його любов до України.

Більше світлин з виставки пам’яті Івана Дмитровича Балана і з інших виставок за покликанням – Світлій пам’яті Івана Балана присвячено і камерну виставку в Чернівцях…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світлій пам’яті художника Івана Балана… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проєкт триває на онлайн-платформі практично від початку повномасштабного вторгнення. А нещодавно частково «матеріалізувався» у виставку в галереї «Bunker» у Чернівцях – там, де, власне, й зародився насамперед як спосіб допомоги найближчим людям місцевої художниці Віолетти Олійник, батько і двоє братів якої стали на захист Батьківщини з перших днів великої війни. Віолетта і сама перетворювала свою творчість на зброю: і ювелірні вироби на продаж виготовляла, і навчилася дрони робити… А згодом відгукнулася на пропозицію об’єднати зусилля для більшого результату.

Виставка увійшла в 13-ку найяскравіших сучасних мистецьких подій в Україні, які рекомендує до відвідування «Суспільне Культура».  Про ідею проєкту і етапи її втілення розповідає куратор виставки, відомий українсько-канадський художник, чернівчанин Тарас ПОЛАТАЙКО.

Доброчинна інтернет-галерея

«Почалася війна, і Віолеттині рідні – тато і два брати, старший і молодший, – одразу пішли на фронт. На власних машинах, у цивільному одязі – боронити Київ. Вони вже мали досвід війни від участі в бойових діях від 2014 року. Треба було десь брати амуніцію… Це тепер ми вже ці всі слова знаємо – «броніки», «дрони», «реби» і т.д. – а тоді для нас це все лише починалося… – згадує Тарас. –

З’явилася ідея мистецької акції – зробити серію фотографій і спробувати продавати онлайн. Саме фото – тому що це робиться швидко, і можна роздрукувати тираж. Спало на думку, що у нас же багато хто вміє робити якісь невеличкі речі руками: вишивають, вирізають… Навіть старші люди роблять якісь маленькі гарні речі. Знаю, що багато знайомих моїх батьків точно таке роблять. Я попросив у них такі невеличкі штучки – які би, умовно, поміщалися в кишеню.  Щоб я міг ходити з ними Чернівцями і при нагоді шукати якийсь контекст для фото. Серед них були різьблені твори мого батька Яреми Полатайка і вишивки маминих подруг: Євдокії Несторяк, Ніни Фень та Лідії Мельник.

Згодом я цю серію надрукував і виставив. А хлопець моєї доньки в Торонто створив щось на кшталт інтернет-магазину: щоб можна було зайти в будь-якій точці світу і придбати те, що сподобалося. Заходиш на наш сайт, вибираєш роботу, купуєш – гроші надходять на рахунок. А роботу треба надіслати покупцю – цим я і займаюся уже три роки.

Україна тоді була на перших шпальтах усіх світових медіа, тож купували дуже жваво. Відповідно, за ті кошти ми дуже багато закуповували необхідних речей для фронту. І згодом наше житло перетворилося на склад, який був цим усім завалений: бронежилетами, берцями, прицілами, тепловізійними дронами, ребками, кровоспинними та іншим такмедом…

З термодронами, до речі, була цікава ситуація. На самому початку війни брат Віолетти сказав що було б класно якби на дрон причепити тепловізор, для спостереження вночі!… А виявилося, що така «штука» вже є! Тож ми кинулися їх купувати. Але тоді якраз уже всі за тим кинулися… Тому товар від нас «втікав» – спочатки шукали в Румунії, і Польщі, потім знайшли і купили у Франції на Лазурному березі. Поступово все було викуплено. Так дійшли до Аляски, звідки треба було переправляти у валізах знайомих, бо термодрони не можна переправляти через американський кордон …»

Гасло «Слава Україні!», викладене кровоспинним такмедом

«І от у цей період, коли житло більше було схоже на склад, а я – на СММщика, який постійно оновлює дописи на сторінці в інтернеті, Віолетта якось, розбираючи ці завали і сортуючи, що кому відправляти,  виклала із кровоспинних засобів літери «СЛАВА УКРАЇНІ», – продовжує художник. – Я тоді аж загорівся: це точно треба сфотографувати, це мусить зберегтися! Це ж із кровоспинних засобів викладено, ці слова! Аж мурашки по шкірі пішли від усвідомлення потужності цього символізму.

Десь у цей час мені написала давня знайома з Канади, художниця Дженет Кардифф, мабуть найвідоміша в світі художниця з аудіоарту, роботи якої представлені в найбільших музеях світу.  Як і більшість сучасних художників, вона працює з різними жанрами. Тож повідомила, що спеціально для нас зробила серію колажів і хоче передати їх задонатити. А я ж уже собі сформулював концепцію – що це моя серія фото маленьких мистецьких штучок, розміщених у якомусь контексті…

Тож за якийсь день я цю ідею переформатовую так, що проєкт стає відкритим для всіх охочих художників. І вони починають донатити! Так це переросло в онлайн-галерею, до якої долучилися понад два десятки митців».

Віртуальна платформа і реальний «Bunker»

«У галереї «Bunker», що в Чернівцях, представлені роботи шести художників – тих, які фізично є в місті. Решта митців-доброчинців, які долучилися до проєкту, живуть в Канаді, Англії, Австрії, Штатах. Їхні роботи купують по інтернету, а якщо хочуть придбати роботи, які бачите тут – я їх пересилаю.

Хотів у чернівецьку виставку включити роботу Дженет Кардифф – якщо не зображення (акварелі можна придбати на інтернет-платформі), то саунд-арт.  У неї є чудова звукова інсталяція, поліфонічна вокальна композиція  Spem in alium за твором, написаним англійцем Томасом Таллісом у 1570 році. Це дуже складний хоровий твір, розписаний на 40 партитур, його виконують 8 хорів по 5 голосів у кожному, виконавці мають стояти «підковою», тоді мелодія «рухається змійкою» – і коли слухач перебуває в центрі «підкови», тоді ця музика має найбільший ефект, справляє найбільше враження.  Дженет це відтворила: записала 40 треків, розмістила «підковою» 40 якісних колонок у приміщенні, і це виконання можна слухати, як «вживу». Цю роботу закупили найвідоміші музеї світу.

Та я усвідомлюю, наскільки важлива для цього проєкту якість звуку, тож не хотів би спаскудити цю ідею поганим втіленням…  Також постало би питання авторських прав – як їх правильно оформити, якими фінансами вкластися, і чи доцільно це робити в благодійному проєкті, яким ми акумулюємо кожну копійку для фронту… Тож роботу Дженет ми не представляємо – але в нас у «Бункері», як тло виставки, просто звучить твір Томаса Талліса, а я розповідаю цю чудову історію (сміється). Висловлюємо подяку Дженет таким способом…

Другим до нас додався Стас Туріна – знаний український художник, який певний час був важливою частиною відомого мистецького колективу «Відкрита група», яка репрезентувала Україну на кількох Венеційських Бієннале поспіль. Зараз він працює самостійно, в нього є серія рисунків «Нескінченний натюрморт». Нам він прислав конверт з рисунками «Новою поштою» і сказав – просто беріть…

Далі почали додаватися інші. Чернівчанин Сергій Колісник – художник і музикант, надав серію, яка називається «Птахи». Це зображення, створені ним з модулів, які він обертає, накладає, крутить і компонує, по-різному суміщає – і в цьому процесі ці форми починають нагадувати традиційний буковинський орнамент. А ще схожі на fpv дрони. Тож кошти від продажу цих робіт також спрямовуються на купівлю дронів.

В окремому залі розміщені роботи Івана Салевича. Ми з ним давні друзі, і він запропонував свої роботи тоді, коли прочитав у газеті про те, що Віолетта сама робить fpv дрони. Передав серію своїх пейзажів, які почали дуже гарно продаватися. Тож довелося навіть ще додати робіт.

Ще один художник, який долучився до виставки – киянин Богдан Макаренко, який опинився в Чернівцях одразу після початку повномасштабного вторгнення, коли Київ був під загрозою, і так і залишився тут дотепер. Мав виставку в нашому Художньому музеї, творить у нашому місті. Живописець з твердою рукою і тонким відчуттям кольору.

«Брати»

Важливе місце на виставці посідає згадка про перформанс 2023 року «Брати» Віолетти Олійник у Люблінській галереї «Лабіринт». Це велике фото дівчини з кропив’яною сорочкою, яку вона плела для своїх братів.

«У Любліні Віолетта упродовж трьох днів втілювала казковий сюжет про зачарованих братів, яких злі чаклуни перетворили на лебедів, і тільки жертовні дії сестри можуть їх урятувати від закляття,- розповідає Тарас Полатайко. –  Треба лише за три дні встигнути сплести сорочку з попередньо зірваної кропиви, не проронивши при цьому ані слова. Віолетта це робила. Причому робила серед розміщених на стінах галереї фотографій братів і сестер, яких розлучила війна. Це були дитячі світлини її подруг, знайомих – брати яких зараз воюють. Дехто надав світлини з братами, які вже загинули. Віолетта зробила їх чорно-білими. Тобто на світлині хлопчик і дівчинка, він – чорно-білий, а вона – в кольорі…

Відвідувачі галереї сприйняли її акцію дуже щиро – навіть бігали в аптеку і приносили дівчині якісь креми для її зранених рук. Також високу оцінку подія отримала від польських художників».

Коли говорять музи – ворожі гармати мовчать

«Насправді за три роки хвиля зацікавленості війною дещо вляглася, – визнає Тарас Полатайко. – Та й коло покупців замкнулося: спочатку роботи купили друзі – всі, хто хотіли підтримати Україну, потім друзі друзів, далі охочих стає все менше. Війні три роки, іноземне оточення з нею звиклося, ця ситуація для них стала, на жаль, нормою. Вже немає такої динаміки, яка була спочатку, але все одно наші спільні зусилля генерують донати для ЗСУ».

Куратор виставки зауважує, що твори, які виставлені на продаж у галереї «Bunker» – порівняно недорогі, 50-100 доларів. Ціни в канадських доларах що є 2/3 від американського долара. Купують їх зазвичай не колекціонери, а просто ті, хто переживає за Україну та наших захисників. Покупці онлайн-галереї – переважно закордонні – у нас справжні поціновувачі не мають грошей, а багачі не аж так кохаються у мистецтві. Та перед Різдвом продажі були дуже гарні. І на виручені кошти вдалося закупити знову багато турнікетів, які спиняють кров і рятуються життя. Як не дивно, їх досі бракує.

А окрім придбання творів з галереї, можна також взяти участь у їх розіграші, долучившись до збору на банку для 117 бригади. За донат від 100 грн можна виграти роботу Стаса Туріни, а за найбільший донат – отримати принт Віолетти Олійник.

Таким чином мистецтво допомагає нашим військовим нас захищати, а ворожі гармати змушує мовчати.

Маріанна Антонюк

Запис Коли «Хтось молиться за тебе…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Фотовиставка «Місто, в якому ми закохалися» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.