У Чернівецькому обласному академічному театрі ляльок, який є Лауреатом премії ЛМВ НСТД «Галицька Мельпомена», у вівторок 7 червня, відбудеться вистава «Заздрісний Котик». Її початок о 12.00

Це повчальна історія, яка буде цікава і дорослим і діткам, адже в ній розкривається одвічна проблема стосунків…  Котик, який цілими днями лежить на теплому ліжечку з подушками, в якийсь момент позаздрив працьовитому Песику і вони, уклавши парі, вирішили помінятися місцями. Але, на жаль, для ледачого Котика,  служба в ролі Собаки виявилася не під силу. Зрештою, утверджується істина, що найкраще бути самим собою.

Адреса театру ляльок: м. Чернівці вул. Головна, 22.

Творці захопливої вистави:

Автори п’єси – Юрій Бобошко та Всеволод Данилевич.

Режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв України Руслан Неупокоєв.

Художник-постановник – Валерій Козуб.

Композитор – Анна Столяр.

Акторський склад вистави: провідні майстрині сцени – Світлана Ковальова й Антоніна Берна, акторка вищої категорії Юлія Квятковська та актор другої категорії Валерій Ясницький.

Художник по світлу – Володимир Калінін; освітлювач – Геннадій Мельничук.

Звукорежисери – Володимир Володькін та Андрій Грябан.

Завідувачка постановочної частини – Олена Юрченко.

Художниця-модельєрка – Мар’яна Швець.

Художниця-оформлювачка Наталія Балабан.

Художник-декоратор – Орест Старащук.

Костюмерка – Лариса Райлян.

Головна режисерка театру ляльок Наталія Марків.

Вистава виконуватиметься під фонограму.

Запис Театр ляльок запрошує на виставу, цікаву діткам і дорослим спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У столиці Буковини цими днями відбувся національний чемпіонат «Winter Amateur Cup».   У ньому взяли участь 117 команд з усіх куточків України, гравці яких змагались у кіберспортивній дисципліні PUBG:Mobile за призовий фонд у 80000 тисяч гривень.

Організувало чемпіонат Чернівецьке регіональне представництво ГО «Всеукраїнська організація «Федерація Є-спорту України»’. Оскільки змагання відбувались онлайн, тож долучитись могли всі охочі. Боротьба транслювалася на YouTube та Twitch, тому будь-хто міг зайти та вболівати за команду-фаворита.
Чемпіонат проходив у форматі SQUAD. У кожній команді було по 4 гравці. Для перемоги необхідно було пройти 3 етапи: групова стадія, півфінал та фінал. Із 117 команд у фінал пройшли 16. Найкращими стали 3 команди, що набрали найбільше ігрових очків у завершальному матчі. Місця розподілилися таким чином:

1 місце “Demolition” (Богдан Бойко, Валерія Кашлік, Георгій Лубков, Артем Руденко);

2 місце “SpaceJummers” (Владислав Поліщук, Олексій Кляйн, Юрій Кляйн, Денис Блащук);

3 місце “ZeroDreams” (Георгій Коновалов, Іван Кісільов, Денис Кудінов, Богдан Ляшевич);
Загалом до чемпіонату долучились 502 учасники віком від 13 до 50 років.
– Цей турнір продемонстрував, що  кіберспорт відкритий для будь-якого віку, – розповів голова UESF  Чернівецького регіонального представництва Сергій Щербань. – Коли ми побачили, що в команді Space Jummers, яка здобула срібло , грали син і батько, якому 50 років, то були приємно вражені й вирішили поцікавитися у чоловіка його враженням від участі в кіберспортивному замаганні.

Дізналися, що батькові про турнір розповів син. «І я був не проти взяти участь у такому заході, – поділився Юрій Кляйн, учасник команди Space Jummers. – Команди були сильні, тож отримав чудові емоції. Тим паче, що наша команда дружна, завжди підтримувала та допомагала. Я був не тільки вражений, а й звісно радий тому, що такі змагання почали організовувати у нашій країні для молоді».

Про призи і партнерів.

Призовий фонд був сформований за підтримки наступних спонсорів у вигляді продукції та сертифікатів на послуги

* realme – технологічний бренд (надали realme buds air 2(4 одиниць) та realme buds q2(8 одиниць) та ігровий телефон realme GT NEO2;

* СУШИЯ – найбільша в Україні мережа японської кухні (надали сертифікати на 1000 грн

(4 одиниці), на 500 грн (4 одиниці) і на 300 грн (4 одиниці);

* RedMonkey – IT-академія(надали 12 сертифікатів на навчальні курси);

*artliine – виробник ігрових ПК (надали сертифікати на знижку для збору ПК).

Запис Національний чемпіонат з мобільної гри у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Пробіжи свої перші  метрів у Новому  Році!

Все, що потрібно для старту успішного 2022 року:

Парк ім.Т.Г.Шевченка, центральна алея біля фонтану.

Тому спочатку невелика розминка, руханка, старт і успішний фініш!

 Як рік почнеш – так його і проведеш!

 Всі успішно пробігли  метрів!..

 До нових зустрічей у 2022-му!

Більше про забіг за посиланням – ПРОБІЖИ СВОЇ ПЕРШІ 2022 МЕТРІВ У НОВОМУ 2022 РОЦІ!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У перший день Нового року у Чернівцях стартував новорічний забіг… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цьогоріч відзначаємо 613-у річницю від першої письмової згадки про Чернівці.

1 жовтня:

EcoFest “Україно люба, диво калинове”.

Території ЗЗСО та прилеглі сквери.

10:00 до 13:00
“WorkoutFest” – фестиваль здорового способу життя. У програмі фестивалю: командні workout-батли на підтягування, віджимання, перетягування канату, естафети, змагання з ігрових видів спорту тощо.

Спортивні майданчики ЗЗСО.
12:00 до 14:00
Осінні буковинські перегони “Здорове покоління – здорова нація”. Спортивні змагання, естафети, ігри.

Всі ЗДО міста.
Протягом дня.
Персональна виставка заслуженого працівника культури України Володимира Краснова

Місце: Центр культури “Вернісаж”, вулиця Кобилянської, 53.

Час: 16:00.

Музично-поетичний вечір “Світ поезії Іванни Стеф’юк в слові та музиці: Вірші водою писані” за участі Іванни Стеф’юк, учасника шоу “Голос країни” Володимира Кавєріна та Олександра Мадея

Центральний палац культури, Театральна площа, 5.

17:30.

ІІ Молодіжний форум під відкритим небом “Місто і ми”.

У програмі: спілкування з прогресивними містянами, перегляд кіно у форматі: затишний вечір у пледі.

Двір на території ЗОШ №14.
18:00–20:00
2 жовтня

Урочисте відкриття Дня міста

Центральна площа.

12:00.

Презентація триптиху монументального живопису заслуженого художника України Андрія Холоменюка

Площа Центральна, 1 (міська рада)
12:00
Чернівецький міський чемпіонат з CS:GO

Вул. Небесної сотні, 19-е. Кіберспортивний клуб GO:PLAY (2 поверх ТЦ Palladium).
9:30.

Інтелектуальний турнір з гри Брейн ринг на Кубок міста Чернівців “Наше місто. Сторінками історії”

• Дворик міської ради.
  10:00 – 18:00
  Виставка учнівських творчих робіт Художньої школи ім. М.Івасюка “Чернівці – барвиста палітра рідного міста”
• На розі вулиць М.Гоголя та вул. О. Кобилянської.
  00
  Святкова концертна програма “Музична перлина – мої Чернівці” 
• Вул. О. Кобилянської, 36
• 00
  Концерт учнів та викладачів  “Ода Чернівцям” 

Вул. О. Кобилянської, 57
14:00
Пісенна тайстра — виступи народних аматорських колективів

Театральна площа.

13:00.

Майстерня ковалів

Площа пресвятої Марії, протягом дня.

Концерт “Освідчення Чернівцям”

Площа пресвятої Марії.

Час: 17:00.

Встановлення рекорду України з виготовлення найдовшої пасти

Вул.Кобилянської, 20.

14:00.

Театралізоване дійство запалювання ліхтаря “Світло на Панській”

Початок вулиці Кобилянської.

19:30.

Виставки роботизованих скульптур динозаврів

Центральний парк культури.

12:00.

“Кіносимфонія” – хроніка Чернівців крізь простір та час

Центр Миколайчука.

18:00.

Виступ команди з фрістайл мотокросу

Соборна площа.

Перший заїзд о 18:30, другий заїзд о 19:00.

Святковий концерт Артема Пивоварова та Pianoбой до Дня міста

Соборна площа.

19:00-22:00.

Чемпіонат України з велосипедного спорту (маунтенбайк, крос-кантрі, шорт-трек)

Вул. Руська, 226-б

11:00.

Чемпіонат України з мотоциклетного спорту (флет-трек)

Руська, 226-б

9:00.

Дитяче містечко «Чернівці – моя казка» – безкоштовний громадський освітньо-ігровий простір для дітей

Площа Філармонії

11:00-18:00.

Політ на повітряній кулі

Площа Філармонії

18:00-22:00.

3 жовтня

Кубок зі спортивного орієнтування

Олімпія

10:30.

Чемпіонат футболу серед дитячо-юнацьких спортивних закладів

Олімпія

12:00.

Чернівецький півмарафон Водограй

Соборна площа

8:00-13:00.

Безкоштовна оглядова екскурсія

Початок на Центральній площі біля міськради

12.00

ІІІ міський фестиваль поезії та авторської пісні  “Місто містичне” 

Театральна площа.

13:00.

Свято врожаю та молодого вина

Вул.Кобилянської, 20.

13:00.

Пісенний фестиваль “Буковинський храм”

Літній театр.

15:00.

Виступ танцювальних колективів та майстер-класи з сучасної спортивно-бальної хореографії 

Театральна площа.

15:30.

• Показ осінньої колекції одягу від модельної агенції“New Models“
• Вул. Кобилянської, 3.
  16:00
• Площа Філармонії
• “Ми – новітні Чернівці”: святковий дитячий концерт “За нами майбутнє”.
  13:00 – 15:00
  Майстер класи для дітей.
  15:00-17:00
  Розважальна ігрова програма для дітей.
  17:00-18:00
• Дискотека – флешмоб для дітей.
  18:00-19:00
  Перформативне дійство “Майбутні Чернівці” (танцювальне, театралізоване, вокальне, пісочне шоу
• 19:00 – 19:20

Вистава “Сватання на Гончарівці”

Муздрамтеатр (вхід вільний!!!)  .

18:30.

Вогняна вистава-шоу “Іон Хельсінг, рятівник Буковини”  від “Дикого вікінга” та “Art project “Shadows”

Площа пресвятої Марії.

20:30.

2-3 жовтня

Містечко народних ремесел

Площа пресвятої Марії.

10:00-20:00.

Містечко рестораторів

Площа пресвятої Марії.

10:00-00:00.

Виставка-продаж книг, картин, виробів ручної роботи, презентація туристичних послуг

Вул. Кобилянської, 28-30.

10:00-20:00.

Містечко хлібопекарів та кондитерів

Вулиця Шкільна.

10:00-20:00.

Містечко сироварів та бджолярів

Вул. Турецька,вул. Шкільна.

10:00-20:00.

“Чернівецька хата” – від ресторації Хата

Театральна площа

11:00-24:00
 

Запис Повітряні кулі, фаєр-шоу, вистава вікінгів – це та багато іншого на будь-який смак у програмі Дня міста Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Насправді Ірванець пише чи не у всіх відомих жанрах. Наприклад, він є одним із авторів сценарію до широко відомого фільму «Поводир» Олеся Саніна. А окрім віршів, на фестивалі він презентував свої нові п’єси, про які розповів, що вони – на міжнародну тематику.

– Одна – про затримку на мості по дорозі на Польщу трьох різних людей. Територія – нічия, а автобус до конкретної точки – пропущений… Інший твір – про похорон багатого українця на американському цвинтарі, аналогія з темою Once upon the time in USA.

А ще він розповів, що працював у групі, яка писала тексти для ведучих найпершого фестивалю «Червона рута», який у 1989-му пробудив усю Україну.

Серед інших «підводок», Ірванець написав для ведучого (нині вже – народного артиста України) Василя Ілащука слова, якими той прокоментував виступ музичного гурту з Мінська – знаючи, що білоруси дуже поважають, коли назву їхньої столиці вимовляють правильно – Мєнськ. Так Ілащук і сказав у мікрофон написаний Ірванцем текст: «Наші гості прибули до нас із міста Мєнська – саме так правильно має називатися це місто!» Після виступу один з музикантів підійшов до Ілащука, потиснув йому руку і щиро подякував за правильно вимовлену назву – звісно, Ілащуку, а не тому, хто йому ці слова написав :)

Тоді ще не було комп’ютерів, я сидів у готелі «Буковина» якраз навпроти стадіону, і на друкарській машинці фігачив це під копірку – чотири екземпляри, п’ятий уже блідий, шостий – це взагалі якісь тіні на папері… Ви не знаєте, що таке п’ятий-шостий екземпляр, для вас зараз кожен екземпляр – перший, – сміється. – Це були ще ті технології… Я працював в сценарній групі, а потім у 90-92 роках  я очолював сценарну групу фестивалю «Вивих» у Львові. Це були золоті роки, коли нам дозволялося все. Львівська міська рада звідкись мала гроші, ну наприклад, на першому «Вивиху» ми проводили акцію «Прокидання поезії». Це я придумав, і зараз кажу молодим поетам, що що б ви зараз не робили –такого ви вже не зробите :)

Ну от коли зазвичай поетичні вечори проводять? Надвечір… А ми задумали: а давайте о 8 ранку? А давайте В НЕДІЛЮ о 8 ранку у Львівській опері?

Близько біля Львівської опери розташований готель «Львів». Це зараз уже готель «Львів», як і готель «Буковина» в Чернівцях, вилизаний… А тоді це був вибитий паркет, це були діри, шпари в дверях… І напередодні там ми святкували день народження поета Володимира Цибулька. Ми – це «Бу-ба-бу», «Пропала грамота», «Лу-Го-Сад»… А от чи був Цибулько – я не пригадаю. Ні! Таки був!

А після святкування вдосвіта, годині о п’ятій чи й раніше ми прийшли в оперу, все було домовлено, нас пустили. На сцені стояли різні «пристрої для спання»: якесь ліжко, розкладачка, диван, матрац, і солдатське двоповерхове ліжко – я якраз на нього й заліз зверху. А сцена була відділена такою металевою завісою, яка називається протипожежною – у випадку займання вона падає, щоб зупинити вогонь, відділити зал від сцени і навпаки. І ми лягли й заснули, уявіть собі – молоді здорові організми, які прийшли о пів на п’яту… а о восьмій ця завіса металева почала підійматися з таким специфічним деренчанням – «др-др-др-др»… І ось я відкриваю очі і бачу, що партер повний! Мені потім розповіли, що з різних віддалених районів Львова – з Майорівки, з Погулянки люди брали таксі,  щоби встигнути на наш виступ! І о восьмій ранку ми почали поетичні читання!

Ми читали свої вірші, і це тривало десь годину, а потім зала оркестрова під нами почала наповнюватися. І Віктор Недоступ (Бакс)  з групи «Пропала грамота» – він на сцені грав на гітарі і згадав свою пісню, в нього є така пісня «Галя за негра заміж пішла», а потім він заграв на слова Юрка Позаяка – ви ж усі знаєте цей геніальний текст «Коли ти летиш в літаку, і падає твій літак…» – і там є рядки «Життя непогана хріновина: тобі ще зіграють Бетховена». Проскурня попросив Бакса зробити на цьому слові паузу, Бакс замовк. В ямі диригент підняв паличку, і оркестр заграв Бетховена… Знаєте, це дорого коштує…

А через два роки в 92-му ми ставили на тій самій сцені Львівської опери поезооперу «Крайслер Імперіал», яка йшла чотири вечори! Скільки зараз коштує орендувати Львівську оперу на чотири вечори, як гадаєте? Золоті часи…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото «Мистецького фестивалю «Ї»

Запис Олександр Ірванець розповів, як працював у сценарній групі першого фестивалю «Червона рута» в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Окрім презентації Іздрик приголомшив аудиторію заявою про те, що не писатиме більше поетичних книг.

– Сьогодні буду презентувати останню свою книжку. В прямому сенсі останню. Причину поясню згодом, – сказав він, вийшовши на сцену.

Поезія Юрія Іздрика має особливий оптичний ефект наближення до самої зіниці ока. Так близько, що опиняєшся всередині вірша. Зрештою, всередині життя поета чи ліричного героя. Проживаєш як своє власне. Може, в цьому і полягає феномен Іздри­ка. Яким би не був тонально різним – ліричним чи іронічним, він залишається рідним, твоїм, тобою віддзеркаленим. Тут, окрім віршів, є ще й колажі поета. Ці “інші речі” проступають у словах і малюнках, тим самим творять тіло однієї єдиної речі – книжки як артефакту життя, – йдеться в анотації до книги.

У залі панувала атмосфера меланхолії і трохи було навіть моторошно, адже поет, за відведений на виступ час, розповів історію свого життя і вона тісно була пов’язана з коханням. Коханням тривалістю в пів життя. Тривалістю в третє життя Іздрика.

– Першою пригодою в 51 рік… був закоханий. Вперше. Безнадійно. В хлам. І тут я почав писати віршики. А вона щасливо заміжня столична львіца. А шо робить мудрий закоханий 50-річний підліток? Правильно, починає херячити вірші!

Зізнався автор, що не творив би, якби не кохання.

– Можна масу психічної енергії вкладати в графоманію. Коли це адекватно робиш… в моєму розумінні – це як хороший магічний кристал, зібраний з мемчиків, графічно підібраний, – каже він. – Я писав. Психічна енергія спрацьовувала і викликала відчуття «да, я бачу його!». І це вставляє, бо це емоції, які переживав кожен з нас.

Каже автор, що з переходом на Фейсбук винайшов власний стиль публікації в мережі, а це зайшло широкому загалу.

– Те, чим я горджуся, то це не віршами. Не моїми. 3 строфи для Фейсбука – ше нічого, 8 – це хреновий вірш! Я спростив текстуру. Заголовок капслоком, а вірш – маленькими без розділових знаків. Да, це я придумав. Але ми зберегли дружні стосунки. Таке вміння – ось це справжня любов. 

(вирване)

…іде король голий – як палець один

ні пари не має ні внуків

бо голий король…

він звичайна людина

він йде і зникає без звуку

Таким строкатим, поетичним, танцювальним та музичним був вечір з Іздриком. Привідкрию вам трішки завіси – сьогоднішня презентація – остання поетична презентація, але перша музична, саме у такому форматі.

(вирване)

«…завершиться світ любов’ю

як книжка останнім словом»

Довідка.

Юрій Іздрик — український прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Один із творців станіславського феномену. Автор повісті «Острів КРК», поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів», романів «Воццек», «Подвійний Леон» і «АМтм», збірки «Флешка», «Флешка-2GB», «Таке», «Underwor(l)d», «Ю», «Після прози», «AB OUT», «Календар любові», «Номінація», «Меланхолії», низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства.

За матеріалами пресслужби “Мистецького фестивалю “Ї”

Фото “Мистецького фестивалю “Ї”

Запис Поет Іздрик на «Мистецькому фестивалі «Ї» привселюдно «попрощався з віршами» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На цю творчу зустріч чекали сотні тернополян і гостей міста, адже щоразу, коли Капранови з’являються на сцені, присутні поринають у атмосферу невагомості. Віталій і Дмитро справді вміють зачарувати. І, повірте, не єдиним словом.

Цього разу поети-публіцисти відвідали Тернопіль в рамках 8-го «Мистецького фестивалю «Ї».

Незважаючи на часові рамки, брати Капранови розповіли одразу про обидва романи, згадавши про «Паперових солдатів», та виконали низку музичних композицій.

– Якщо людина читає художню книжку гарно написану, то у неї в голові завжди кіно, – каже Віталій Капранов. – У нас трапилась справжня подія – нам подзвонили і сказали написати сценарій. З цього все почалось.

«Рута» – книга-відкриття. Роман про історію, яка торкнулась нас із вами, певною мірою.

Головний герой, Андрій Литвин, служив у Вільнюсі у 1991-му і брав участь у штурмі Телецентру як радянський солдат. Згодом, у 2014-му він стає учасником революційних подій, але на цей раз уже як захисник української незалежності. Коли пропадає зв’язок із дочкою Рутою, яка працює в бібліотеці Майдану. Український Дім захоплюють «беркутівці», після чого Андрій вирушає на її пошуки у гарячі точки у ніч з 18 на 19 лютого 2014 року. Захищаючи барикади, його дістає минуле — Вільнюс 91-го і литовська студентка Рута, у яку він, сержант Литвин, був закоханий…

Зрештою, гайда до книгарні, за книгою і будь-які спойлери тут зайві!

⁃ Післясмак. Ви знаєте, що найцікавіше у читанні книжок? Обговорення! Їх обговорюють. Це таке рідкісне задоволення… дуже радимо і вам. Без обговорення – це як обід без десерту: ніби й поїв, а задоволення нема, – діляться брати Капранови.

За матеріалами пресслужби “Мистецького фестивалю Ї”

Фото “Мистецького фестивалю Ї”

Запис Брати Капранови: Якщо людина читає художню книжку гарно написану, то у неї в голові завжди кіно спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Свій міжнародний статус підтверджує цього року мистецький фестиваль «Ї». Цьогоріч приїзд польських гостей на фестиваль «Ї» підтримало Генеральне Консульство Республіки Польща у Луцьку. Гостей дійства привітав Генеральний Консул Республіки Польща у Луцьку Славомір Місяк під час третього дня у драмтеатрі на відкритті презентації книги Юстини Соболевської про польського автора Корнеля Філіповича, який народився в Тернополі. Попередньо два романи автора за перекладом координатора фестивалю Юрія Матевощука вийшли друком у видавництві «Крок» – «Провінційний роман» та «Щоденник антигероя».

Власне Юрій Матевощук разом із видавцем Юрієм Завадським чи не першими відкрили Корнеля Філіповича для українського читача. А роботу над третьою книгою – уже про життя автора – «Мирон. Ілля. Корнель. Розповідь про Корнеля Філіповича» продовжила польська авторка Юстина Соболевська.

Кажуть, що Корнель Філіпович народився в тернопільському готелі в центрі міста , а його дідусь був директором нинішньої 5-ої школи. Та після воєн з міста нічого не залишилось, а родину письменника свого часу переселили. Тож письменник проживав у Цешині, а згодом перебрався до Кракова.

-Корнель Філіпович – це письменник провінцій, який вміло описував жіночі образи, галицькі краєвиди, а ще – історії тварин так, ніби був сучасним зоозахисником. Після Другої світової війни автор від авангардних тем перейшов на теми слабкості та зламаності людини. Він без конкретного ставлення описує ухилянта від армії, компроміси війни, яка не з кожного зробила героя. В Україні такі твори звучать по-новому, адже це реальність держави, зазначає Юстина Соболевська.

До слова, цей рік в Україні оголошений роком Корнеля Філіповича, а восени в Тернополі під час наукової конференції відкрили меморіальну дошку Корнелеві Філіповичу.

За матеріалами пресслужби “Мистецького фестивалю Ї”

Фото “Мистецького фестивалю Ї”

Запис На літературному фестивалі в Тернополі полька презентувала книжку про тернополянина спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вхід 16-го та 17-го червня на усі події вільний. Для цього потрібно лише зареєструватися у відповідній формі.

Перший день Мистецького фестивалю «Ї» присвячений літературі Тернополя та проходив у бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля», де місцеві письменники представили свої книги та творчі проєкти.

Розпочала фестиваль Тетяна Іваніцька. Письменниця презентувала книгу «Мій дідусь був польським переселенцем», у якій використала художній жанр на базі реальних історичних фактів.

«Мого дідуся у 5 років переселили із села Кописно, Підкарпатського воєводства, української етнічної території Надсяння. Від села тоді майже нічого не залишилось, радянський режим так і не дозволив дідусеві туди повернутись. Ми після смерті дідуся вирішили поїхати туди, зібрати інформацію, також перевірити факти в архівах. Дуже хотілось зібрані історії та факти втілити у творі, адже це історія, яка має властивість повторюватися», – розповіла Тетяна Іваніцька.

Наступним провів презентацію Тарас Циклиняк. Він представив проєкт «Дитинство Тернополя», де розповів про життя тернополян в період Другої світової війни. Автору вдалося видати 10 книг куди увійшли історії, спогади дитинства людей, народжених у Тернополі у 30-х роках.

«Проєкт розпочався близько півтора року тому, коли мене попросили зробити відео із нарізкою спогадів про Тернопіль. Чесно кажучи, мені не дуже хотілося братися за таку справу, але я зрозумів, що ті проєкти, на які немає часу, їх потрібно робити вже і зараз, адже треба встигнути записати спогади старших людей. Тоді я познайомився з Іриною Максимів і вона розповіла мені про своє життя. І моя її обіцянка перевести її слова у книжну змусила мене довести справу до кінця», – розповів Тарас Циклиняк.

Ще однією подією в рамках фестивалю “Ї” була презентація книги Ірини Мацко «Душевні рецепти». Книга складається з 3 маленьких збірок: “Шпинат для мозку”, “Імбир для душі” та “Мигдаль для серця”. Авторка на сторінках розмістила короткі історії, новели з життя та поради як бути в тій чи іншій ситуації.

«Усе розпочалось з того, що я почала писати для себе і видавати я їх не планувала. Але коли їх назбиралося досить багато, задумалася про їхнє видавництво. І дуже рада, що вдалося знайти такий цікавий формат рецептів і побудовані вони так, що вказується страва, час приготування, поживність і секрет рецепту», – розповіла Ірина Мацко.

Завершальною у музеї-бібліотеці «Літературне Тернопілля» відбулася подія  «Пригодницька проза: минуле і майбутнє, теорія і практика», де Андрій та Сергій Синюк представили книгу «Три служби Генрика Сенкевича», а Віктор Янкевич презентував роман «Тенета 2.0»

Другою локацією першого дня фестивалю була креативний кластер «Na пошті», де влаштовувалися виставки та були представлені мистецькі проєкти. Протягом дня на локації презентували результати 4-ої всеукраїнської програми NVAIR. Завершили фестивальний день поетичними читання проєктів «Галицький трикутник» та «Тернопільська поезія мертва».

За матеріалами пресслужби “Мистецького фестивалю Ї”

Фото “Мистецького фестивалю Ї”

Запис У Тернополі стартував 8-ий Мистецький фестиваль «Ї» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До Х Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», що відбудеться 23–27 червня, «Видавництво 21» підготувало чимало нових видань. З деякими із них читачі та професійна аудиторія вже мали можливість познайомитися. Окремі книжки приїдуть безпосередньо на «Книжковий Арсенал». Серед таких – новий роман Артема Чапая «Вивітрювання», українське видання прози сучасної австрійської письменниці Кароліни Шутті «колись я бігала босоніж по м’якій траві», збірка малої прози психолога Лідії Орбан-Лембрик «Коли квітне сакура».
Роман «Вивітрювання» – це вже третя книжка Артема Чапая, що виходить у «Видавництві 21». У 2018 році побачила світ книжка малої прози «The Ukraine», 2019 року – роман «Дивні люди».
«Вивітрювання» – це постапокаліпсис. У центрі оповіді молода подружня пара, що вирушає у тривалу відпустку високо в гори. Але світ, у який їм доведеться спуститися, повернутися, кардинально відрізнятиметься від того, із якого вони прийшли. Пара добирається до свого помешкання на Київській Русанівці, в обмеженому просторі якої надалі й відбуваються всі основні події, що більше нагадують соціальний експеримент. І хоча твір належить до жанру фантастики, у смисловій реальності, сконструйованій Артемом Чапаєм, читачі побачать ознаки тієї реальності, в якій українці, зокрема, та людство, загалом, перебувають упродовж кількох останніх років. «Вивітрювання» показує людство в умовах кризи, яка постає індикатором та каталізатором сутності людини, її найкращих і найгірших проявів, а також каталізатором нових можливостей. Для когось криза – катастрофа, для когось – необхідність попрацювати із собою та майбутнім, для когось – можливість використати ситуацію з метою матеріального збагачення, отримання тотальної влади. Ніхто і ніщо не буде таким, як раніше. Як вижити в кризових умовах? Ми всі помремо, але ким? Питання та риторика, до яких людство призвичаїлося впродовж останнього року. Все це, використовуючи різні види комічного, осмислює у новому романі Артем Чапай.
Перша презентація роману «Вивітрювання» «Плакати, сміятися – чи як завжди? Що робити в разі кінця світу?» відбудеться 26 червня під час X Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» на сцені «Сфера» (час: 16:30 – 17:15).
Книжка Кароліни Шутті «колись я бігала босоніж по м’якій траві» виходить у перекладі Володимира Кам’янця і за підтримки Представництва Австрійської служби академічних обмінів у Львові з коштів Міністерства закордонних справ Республіки Австрія. Книжку складають два тексти: «колись я бігала босоніж по м’якій траві» та «Сови літають нечутно». Наскрізними для них є такі близькі та актуальні для українських читачів питання мови, пошуку власної ідентичності.
Мая, головна героїня твору «колись я бігала босоніж по м’якій траві», з передчасною втратою матері втрачає й рідну білоруську мову. Вона не розуміє австрійську тітку, яка береться нею опікуватись у віддаленому австрійському селі. У відлюдному тітчиному домі монотонно проходить дитинство заглибленої в себе дівчинки. Лише сусід Марек, вивезений з Польщі до Австрії на примусові роботи за часів нацизму, виявився спроможним створити Маї атмосферу захищеності й людського тепла. Звучання його рідної мови викликає в дівчинки спогади про власне втрачене коріння і втрачену мову, на пошуки яких вона згодом і вирушить. За роман «колись я бігала босоніж по м’якій траві» Кароліна Шутті 2015 року була відзначена Літературною премією Європейського Союзу.
Опосередковано мова виступає і одним з лейтмотивів у новелі «Сови літають нечутно». Її головний герой Якоб зростає у гнітючій безмовності батьківської оселі. Поодинокі й короткі контакти з довколишнім світом створюють у заляканого хлопчика уявлення, що поза домом лісника зимові ночі не такі довгі. Підсвідоме прагнення Якоба втекти від страхів і батькових знущань не може не мати фатальних наслідків.
Універсальними за своїми темами є також твори нової книжки психолога Лідії Орбан-Лембрик «Коли квітне сакура». Ще одна її книжка із циклу дорожніх нотаток психолога. Авторка намагається з’ясувати, чому людина так часто віддає себе у рабство емоцій, влади і гріхів. Вбачаючи довкола себе монстрів, людина вирощує монстрів у собі і сама стає монстром. Лідія Орбан-Лембрик, поєднуючи фахові та письменницькі навички, у своїх творах простежує процеси зародження деструктивних процесів у свідомості людини, допомагаючи збагнути мотиваційну глибину тих чи інших вчинків своїх персонажів. Безумовно, що книжка «Коли квітне сакура» має і терапевтичне значення.
З усіма новими книжками «Видавництва 21» можна буде ближче познайомитися під час «Книжкового Арсеналу», відвідавши стенд В 3.10. #ДочекаємосьКнижкового!
Також ці книжки вже можна замовляти на сайті «Видавництва 21».
Сторінка «Вивітрювання»: https://books-xxi.com.ua/products/vivitryuvannya
Сторінка «колись я бігала босоніж по м’якій траві»: https://books-xxi.com.ua/products/kolis-ya-bigala-bosonizh-po-myakij-travi
Сторінка «Коли квітне сакура»: https://books-xxi.com.ua/products/koli-kvitne-sakura

Інга Кейван, PR-менеджер «Видавництва 21»

Запис Що робити в разі кінця світу, де шукати свою ідентичність, де гніздяться монстри… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кумедний епізод стався на чемпіонаті серед університетів у Китаї під час змагань на «королівській» дистанції — стометрівці.
У момент, коли був даний сигнал про старт, разом із учасниками стартував і відеооператор із камерою в руках. Примітно, що у швидкості хлопець із технікою, що важить майже чотири кілограми, ні в чому не поступився бігунам та зобразив увесь забіг із найкращого ракурсу, повідомили U-MEWS.

Запис Оператор із камерою обігнав спринтерів на стометрівці: відео забігу «підірвало» мережу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Традиційно у Тернопіль завітають відомі літератори, музиканти та митці зі всієї України та зарубіжжя. Протягом 5 днів триватиме 8-ий «Мистецький фестиваль «Ї», який проведуть у Тернопільському драматичному театрі ім. Т.Шевченка.

Минулого року, у зв’язку з пандемією коронавірусу, організатори скасували проведення фестивалю та перенесли спершу на травень 2021, а згодом відтермінували ще на місяць до стабілізації ситуації зі захворюваннями на COVID-19. Відтак, 8-ий «Мистецький фестиваль «Ї» відбудеться 16 – 20 червня 2021 року.

Співорганізаторами фестивалю є Тернопільська міська рада. Спільно з нею, організатори склали насичену програму заходів відповідно до трьох сцен: музичної, літературної та кіно- театральної. Цьогоріч фестиваль триває 5 днів, перших два з яких тематичні: виступи тернопільських письменників у середу, 16 червня, у бібліотеці «Літературне Тернопілля» та кінодень з сучасними українськими стрічками у Палаці Кіно, 17 червня. Вхід на ці події вільний для всіх охочих, лише потрібно попередньо зареєструватися за посиланням. Під час кінодня транслюватимуть стрічки «Однокласник», «З України до Голлівуду», «Ваш Василь» та «Чорний ворон».

Хедлайнерами 8-го фестивалю «Ї» стануть музичні гурти Vivienne Mort, Kalush та Лінія Маннергейма. Завітають і відомі сучасні літератори: Юрій Андрухович, брати Капранови, Юрій Іздрик, Андрій Любка, Тарас Прохасько, Галина Крук, Мар’яна Савка, Дара Корній, Дмитро Лазуткін, Марк Лівін, Олександр Ірванець та ще понад 25 інших відомих письменників.

«Мистецький фестиваль «Ї» уже став доброю традицією та нешаблонним символом Тернополя, адже щороку проводиться він саме у Файному місті. Одного року фестиваль проходив навіть у форматі Громадського бюджету, що засвідчує неабияку зацікавленість тернополян у сучасному мистецтві та популяризації української культури. І це прекрасно, адже без власної унікальної культури неможливе існування сильної української нації. Я пишаюся, що саме мистецький фестиваль «Ї», який формує новий потужний культурний ландшафт української нації, щороку проводиться у Тернополі. На жаль, через пандемію у 2020 році довелося відмінити проведення 8-го фестивалю «Ї», тому дуже хочеться, щоб у цьому році нічого не завадило поціновувачам якісної української музики, поезії, гумору та кіно насолодитися виступами, перформансами і несподіванками, які для нас підготували організатори та гості фестивалю», – наголосив міський голова Тернополя Сергій Надал.

8-ий фестиваль «Ї» відбудеться з дотриманням усіх карантинних вимог. Розміщення посадкових місць на всіх локаціях фестивалю буде здійснено з дотриманням соціальної дистанції. Окрім цього, у приміщеннях будуть розташовані антисептичні засоби та усі відвідувачі фестивалю повинні носити захисні маски. З послабленням карантинних вимог відповідно до рівня жовтої зони захворюваності, дозволено заповнення залів на 2/3. Тому організатори знову відкрили продаж додатково ще 150 квитків.

Найскладніше було через карантинні обмеження по кількості відвідувачів закрити продаж квитків. Одразу після цього наші соцмережі переповнювали повідомлення та коментарі про те, що люди не встигли придбати квиток, але дуже б хотіли. Це чудово, що ми можемо збільшити продажів ще на 150 місць для наших відвідувачів. Для нас це дуже цінно, –  прокоментував послаблення карантинних вимог у місті Юрій Матевощук, директор «Мистецького фестивалю «Ї».

Організатори фестивалю «Ї» прагнуть  зробити мистецтво доступним для кожного. Завдяки підтримці низки органів місцевого самоврядування, вхід для пенсіонерів, учасників бойових дій, людей з 1 та 2 групою інвалідності (з супроводжуючим за потреби) та дітей до 7 років у супроводі батьків – безкоштовний. Для отримання квитка потрібно показати на місці відповідне посвідчення для підтвердження особи.

Команда організаторів впевнена, що фестиваль, попри карантинні обмеження, пройде з дотриманням усіх традицій, до яких уже звикли відвідувачі та гості протягом 8 років.

До слова, “Мистецький фестиваль “Ї” – одна з провідних культурних подій в Україні, яка поєднує різні креативні індустрії: літературу та видавничу справу, музичне, аудіальне та художнє мистецтво, кінематограф та фотографію. Щороку, починаючи з 2013-го,  фестиваль збирає найталановитіших митців зі всієї України та найближчого зарубіжжя для презентації книг та музичних альбомів, картин, кінострічок, світлин та проведення гострих дискусій на важливі для суспільства та національної культури теми.

Продаж квитків за посиланням.

Переглянути програму можна за посиланням.

Запис У Тернополі проходитиме 8-ий «Мистецький фестиваль «Ї» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Книжка вразила юних мрійників та здобула велику кількість прихильників за короткий час. Своє ім’я головний персонаж отримав від чеського драматурга Карла Чапека, який винайшов слово «робот». Видання створене в комбінованому жанрі та складається з оповідання й коміксу водночас. Таке поєднання стало доволі експериментальним для болгарського читача й, вочевидь, буде таким і для українського.

У книзі «Робот Чапек на планеті з трьома сонцями» йдеться про неперевершений штучний інтелект, приправлений дозою романтичної зарозумілості й впертості. Колись люди закодували в ньому історії, легенди та міфи й відправили робота у відкритий Космос, аби налагодити контакт із невідомими світами. Після довгої подорожі навмання він опинився на незнаній чудернацькій планеті з трьома сонцями, де вразив позаземних істот своїм розумом і чарівністю.

Звістка про його виняткову мудрість поширювалася з космічною швидкістю. Малі та дорослі терпляче чекали своєї черги, аби звернутися за порадою. Робот допоміг багатьом і переконав місцевих мешканців побудувати бібліотеку й музей.

«Робот Чапек на планеті з трьома сонцями» читається легко, з посмішкою і  щоразу провокує зазирнути до інтернету й бібліотеки з пізнавальною метою.

У трилогії зібрано 16 коміксів, що стосуються культурного, морального, історичного та географічного минулого різних часів на Землі. Усі видання насичені харизматичними та веселими персонажами, які сподобаються дітям від 7 до 12 років. Деякі жарти, ймовірно, будуть до вподоби й дорослим читачам.

Довідка про автора.

Марін Трошанов народився 24 травня 1984 року в місті Бургас, де закінчив англомовну середню школу імені Гео Мілєва. У 2009 році отримав ступінь магістра з міжнародних відносин у Софійському університеті Святого Климента Охридського. У 2015 році він увійшов до фіналу національного конкурсу «Лідери наступного покоління» для молодих менеджерів та підприємців, а пізніше вступив до магістратури в університеті Шеффілда, яку закінчив із відзнакою та пропозицією стати викладачем. Наразі Марін керує людьми, ресурсами та проєктами у глобальній ІТ-компанії.

Марін Трошанов, Євгені Пройков та відомий художник Петир Станіміров створили комікс «Клеймо», що отримав нагороду за найкращий традиційний комікс на міжнародному фестивалі в Белграді у 2012 році (серед 286 кандидатів із 29 країн).

Марін – лідер престижної ініціативи найбільшого болгарського інтернет-ЗМІ для книг та читання «Я читаю» –  «Письменник у позику». Мета ініціативи – проводити відкриті уроки в різних куточках Болгарії (на запрошення дітей і викладачів літератури).

«Робот Чапек на планеті з трьома сонцями» – перша частина серії. У ній також є ще дві книжки: «Робот Чапек і шпигунська місія Пафуй-тіні» (жовтень, 2019) та «Робот Чапек і лабіринт сердитого слизького чудовиська» (березень, 2020).

Запис «Чорні вівці» видали книжку-комікс про штучний інтелект спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Попередньо фестиваль «Ї» мав відбутися 12 – 16 травня 2021 року у Тернопільському драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка. Проте у зв’язку з епідеміологічною ситуацією захворюваності на COVID-19, організатори прийняли рішення про перенесення дат на місяць.

Для нас найбільш пріоритетна безпека наших відвідувачів та гостей. А тому це було основним фактором прийняття такого рішення, – зазначає директор «Мистецького фестивалю «Ї» Юрій Матевощук.

8-ий фестиваль «Ї» відбудеться з дотриманням усіх карантинних вимог. Відтак, розміщення відвідувачів на всіх локаціях фестивалю буде здійснено з дотриманням соціальної дистанції. Тому загальна кількість дозволених квитків у продажі, відповідно, вдвічі скорочена. Окрім цього, у приміщеннях будуть розташовані антисептичні засоби та усі відвідувачі фестивалю повинні носити захисні маски.

Наразі маємо ситуацію невизначеності, при якій дуже складно щось спрогнозувати чи запланувати. Для організаторів фестивалів та культурних подій – це великий виклик. Попри те, що ми звикли усе планувати, наша команда зараз обрала гнучкий формат прийняття рішень, зважаючи на поточну ситуацію у місті. І ми дякуємо усім відвідувачам, запрошеним учасникам, які з розумінням ставляться до цього, – додав Юрій Матевощук.

Організатори дуже сподіваються, що ситуація зі захворюваністю на COVID-19 дозволить провести фестиваль у червні з дотриманням усіх карантинних вимог. З численних коментарів та повідомлень на сторінці фестивалю «Ї» можна зробити висновок, що на можливість проведення заходу сподіваються й самі відвідувачі. Вони більше року чекають традиційного офлайн-формату фестивалю «Ї», який мав відбутися ще у травні 2020-го.

Команда «Мистецького фестивалю «Ї» просить стежити за оперативними анонсами на сторінках у Facebook та Instagram, де повідомлятимуть важливі рішення.

Наразі організатори продовжують підготовку до фестивалю у червні та активно спостерігають за ситуацією щодо захворюваності у місті.

Команда “Мистецького фестивалю “Ї”

Запис «Мистецький фестиваль «Ї» перенесли на червень 2021 року спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вчора о 17:00 у ФОК Олімпія відбувся фінальний матч з футзального футболу між командами «Урожай» та «Чернівецький Рятувальник».
Фінал відбувся у рамках змагань відкритого футзального Кубку Чернівців.
Зігравши у півфіналі, «Урожай» у серії пенальті здобув перемогу над «Волокою», а «Чернівецький Рятувальник» розгромив коману «ТОМ.Studio».
У фіналі «Урожай» виборов перемогу із рахунком 4:1 і став володарем футзального Кубку Чернівців.
                                                                  Олександр Фролов, студент відділеня журналістики ЧНУ 

Запис «Урожай» – володар футзального Кубку Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Розташована серед соснового лісу, Чорбівка вабить до себе красивою природою, свіжим повітрям та тишею, яку на околицях порушує скрипіння сосен, зрідка деренчання лісопильні, а також забутими пам’ятками, історією таємничого поховання та двохсотлітньою церквою. Церква, до речі, відчинила свої двері для вірян лише 15 років тому, після більш ніж тридцятирічної перерви. Нині це храм Святого Духа і він милує око та прикро дивує водночас – розкішний дерев’яний храм пофарбували в салатовий колір…

Усередині нам цього разу не вдалося побувати, місцеві розповіли, що священник приїжджає на службу до церкви лише в неділю та на великі свята. Та побачити його в селі можна частіше, за словами тих же місцевих, лісопильня на краю села теж належить отцю.

Загальний опис – враження суб’єктивне

Чорбівка – це напівзабуте в класичному сенсі цього слова село, яке вимирає. Тут уже не працюють ні школа, ні амбулаторія, та й сільська рада, судячи з усього, не щодня відчинена. Приміром, ми приїхали в село в будній день, ще не було обіду, а сільрада була зачинена, так само не працював і ФАП.

Діють поки що садок, є кілька магазинів. Але в Чорбівці полонить туга, віє пусткою і ще чимось невловимим – ніби є ще люди, така-сяка інфраструктура, але запустіння дихає з кожного не обкошеного кута в центрі, із тієї ж закритої адмінбудівлі, із покинутих шкіл збудованих понад століття тому, з руїн, які залишилися від колись відомих на всю Європу стаєнь, із будинків для панської челяді, де довго була амбулаторія, а зараз – це коробки без вікон-дверей… Але ще є череда, ще женуть пасти корів, а, отже, в’ється життя.

Як дістатися

Дістатися до Чорбівки теж непросто, якщо їдете громадським транспортом. Прямого сполучення між обласним центром та селом немає. Доїхати можна до Кобеляк, а звідти  вже до Чорбівки. Та врахуйте, що автобус з районної автостанції курсує лише в понеділок, середу, п’ятницю та неділю об 11.50, назад – о 13.25.

Що подивитися
Років двадцять тому в Чорбівці у залишеній церкві виявили поховання. Трапилося це випадково: молодий чоловік вирішив зірвати дубову підлогу в покинутому храмі. Наступного дня чоловік загинув. На похоронах одна старенька сказала, що то мстить княгиня Гагаріна, адже чоловік, грабуючи церкву, зачепив склеп з її похованням. Через деякий час у церкву відправили трьох сміливців, щоб ті перевірили чи справді там хтось похований. Хлопці виявили пошкоджену труну з кістками.

Місцевий краєзнавець, відомий український фотограф, журналіст Костянтин Бобрищев, дізнавшись про цю історію, вирішив будь-що дослідити, як відома княгиня Олена Гагаріна (Ротчева) опинилася в Чорбівці, та знайти її нащадків. Він опитав чи не всіх жителів, але ніхто не чув про княгиню Олену Гагаріну, доки не натрапив на стареньку в селі Кунівка.

– Трапилося це випадково, я проїжджав через це село на велосипеді і в однієї старенької попросив напитися води. А потім запитав, чи вона не чула про таку княгиню Гагаріну. Вона засміялася і сказала, що чула. Я не повірив, але жінка позвала мене за собою в хату і почала водити по кімнатах. В одній з кімнат на стіні висіла фотографія, яка потім обійшла пів світу – Олена Павлівна із донькою Ольгою Заборинською. Виявилося, що саме її дід, священник, сповідував княгиню Олену Павлівну перед смертю, – розповідає Костянтин Бобрищев. – Коли матеріал з’явився в газеті «День», в той же день я отримав листа на електронну пошту: «Я правнучка княгині Гагаріної з Аргентини». Тоді ж надійшли листи із США та Росії. У мене зав’язалося інтенсивне листування. Зрештою, я вирішив зібрати їх усіх тут у 2012 році. Але через вік змогли приїхати лише Світлана та Людмила Заборинські з Москви.

Хто така Олена Гагаріна та як вона опинилася в Чорбівці

Олена Павлівна народилася в сім’ї московського князя Гагаріна, отримала блискучу освіту, знала досконало кілька мов. На одному із літературних вечорів молода княгиня познайомилася з талановитим поетом Олександром Ротчевим. Між ними спалахнуло кохання, і незабаром молоді люди одружилися. Проте зробили це таємно, бо Олександр не мав ані титулів, ані багатства, навіть не походив зі знатного роду. Аби якось вижити, молоде подружжя в 1835 році поїхало до Америки. На той час там діяла російсько-американська кампанія, жило багато російських поселенців. Ротчеви мешкали у фортеці Форт-Росс, що в Каліфорнії. Олександра призначили комендантом фортеці. Нині у США живе добра пам’ять про Ротчевих, у 1925 році там створений музей цієї сім’ї, нині він має статус національного. Княгиню Олену там згадують як красиву, розумну та чуйну жінку, яка організувала дитячий садок у фортеці, відкрила школу, влаштовувала світські вечори, написала дві книги та спілкувалася з індіанцями. Одна з гір в Каліфорнії названа на честь Гагаріної.

Княгиня Гагаріна з донькою Ольгою. Фото –m.day.kyiv.ua

Після повернення до Росії Олена та Олександр стали жити окремо. Вона поїхала до Іркутська працювати на державній службі. Там видала свою доньку Ольгу заміж за військового Ахіллеса Заборинського. Згодом зі своєю молодою дружиною він переїхав до України. У Чорбівці жив бездітний дядько Ахіллеса Івановича. За дядьком та його маєтком не було кому доглядати, тому генерал-майор Заборинський звільнився з військової служби та виїхав у Кобеляцький уїзд Полтавської губернії.

Незабаром княгиня Олена Гагаріна приїхала погостювати до доньки Ольги на кілька місяців, а залишилася в Чорбівці аж на 14 років. На Полтавщині вона й померла. Поховали її у склепі старої дерев’яної Стародухівської церкви, збудованої ще в 1800 році. З часом люди забули про поховання, воно жило лише в оповідях старожилів

Тривалий час нащадки Гагаріної вважали, що церква була знищена. На їхній запит з Полтавської єпархії надійшла відповідь, що церкву знищили. Насправді церква ніколи не була знищена. Перед війною її перетворили в клуб, потім прислали сюди священика, який правив до середини 60-х років. Коли батюшка помер, закрили й церкву, а приміщення віддали під колгоспні склади, відновилася служба тут лише на початку 2000-х років. Поховання княгині так і залишається у храмі.

– Біля церкви був розташований цвинтар, тут було сім родових могил. Їх років понад двадцять тому розгорнули бульдозером і розрівняли землю. На той час церква була стояла без вікон-дверей. Ось це ми ходимо по родовому кладовищу, – розповідає Костянтин Бобрищев, показуючи на церковний двір.

– Серед інших тут похований начальник генерального штабу військ Східного Сибіру, генерал-майор Ахіллес Заборинський, який мав родовий маєток у селі. Чорбівку він отримав у спадок від свого дядька, оселився тут разом з дружиною Ольгою Ротчевою, донькою знаменитої княгині Гагаріної. Чим воно було відоме? Тут, на початку ХІХ століття знаходився унікальний завод арабських скакунів – найбільший у Європі. Сюди приїжджали імператори Олександр ІІІ та Микола ІІ, які замовляли коней та збрую для своїх конюшень.

За храмом на околиці села, за могутніми соснами, на одній з яких лелече (!) гніздо і розташовані колись відомі на всю Європу стайні. Точніше, кілька рядів руїн, які від них залишилися.

Там само, поруч, кілька невеликих будинків без вікон-дверей, але добротних, бо збудовані два століття тому з дуба. Від самого панського будинку не лишилося вже нічого. Рід Заборинських у Чорбівці вимер, а їхні маєтності почали поступово руйнуватися ще століття тому.

Музей, якому не судилося бути

Після того як історія віднайденого поховання княгині Гагаріної облетіла світ, Костянтин Бобрищев налагодив контакти із американським музеєм Ротчевих. Окрім того, американці хотіли відкрити філію свого музею в Чорбівці, але не знайшли порозуміння із сільською владою. Там просто відмахнулися від цієї ідеї та не доклали жодних зусиль задля її втілення в життя.

Отже, підбиваючи підсумки, що вас очікує в Чорбівці:

– Старовинна церква Святого Духу;
– руїни двохсотрічного кінного заводу;
– залишки дубових будиночків, зведених теж понад 200 років тому;
– цікаві будівлі двох понад сторічних шкіл;
– без перебільшення розкішна природа.

На розвинуту інфраструктуру не розраховуйте: найближчий готель в Кобеляках, що за 20 кілометрів від Чорбівки, якщо їхати не навпростець, а більш-менш нормальною дорогою.

Текст – Ольга Правденко

Фото – Ольга Матвієнко
https://kolo.news/

Запис «Вйо, на прогулянку»: старовинна церква,  поховання з прокляттям та руїни унікальних стаєнь на Полтавщині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від Миргорода до Дібрівки близько 10 кілометрів. Кілька разів на день сюди курсують рейсові автобуси. Вартість квитка – 10-15 гривень. На в’їзді вас зустрінуть наїзник з конем, а згодом – млин, який вважають візитівкою села.

Дібрівський кінний завод (ДКЗ) заснував князь Дмитро Романов 1888 року. Мандруючи Полтавщиною, він обрав саме це місце для розведення коней. Придбав же землю за дорученням Федір Ізмайлов, який став першим керівником господарства. З ініціативи Романова тут збудували додаткові стайні, манежі та іподром, що створило передумови для розвитку племінного конярства. Дібрівські чотириногі красені неодноразово перемагали на всеукраїнських та міжнародних кінноспортивних змаганнях.

«Коло» вже писало про тутешні рисисті перегони, виготовлення кумису тощо, але багато цікавого залишилося поза нашою увагою.

Із часу заснування господарства у селі залишилося чимало старих споруд. Проте всі вони в досить занедбаному стані й навіть не входять до переліку пам’яток місцевого значення. До сьогодні збереглися будівля адміністрації ДКЗ, будинок Романова, стайні, кузня.

Сам кінний завод практично в центрі села. Неподалік від входу на територію господарства розташований будинок адміністрації. Приміщення завжди використовували для роботи керівництва ДКЗ, у народі споруду називають «контора». Туристи не сплутають її з чимось іншим, адже перед будівлею стоїть пам’ятник кобилі з лошам та міститься кругла площа, яку здебільшого використовують для паркування.

– На жаль, немає інформації, хто архітектор цієї споруди. Втім, швидше за все, будівля почала функціонувати наприкінці XIX сторіччя. В одній з її частин, де зараз міститься сільський Будинок культури, був зал, де проводили аукціони з продажу коней. Перший аукціон Романов провів 1897 року. Тож робимо з цього висновок, що споруда вже існувала на той час, – розповідає екскурсоводка, племобліковиця Тетяна Копилова. – У фойє проводили вечори відпочинку для працівників господарства. Також тут була бібліотека.

Будівля в задовільному стані й потребує ремонту. Зараз у приміщенні працюють адміністрація ДКЗ, сільська бібліотека, Музей історії кінного заводу та Будинок культури.

Опалюється лише частина споруди. Попри те, що будівля має стіни по пів метра завтовшки, питання часу, коли вона почне руйнуватися.

Прикро, що не вдалося зберегти окрасу території ДКЗ – будинок Данила Романова. Будівлю, хоч вона й дерев’яна, можна було врятувати. Але зараз її затіняють дерева, туди немає достатнього доступу повітря, – резюмує Тетяна Петрівна.

Колись красива споруда з дерев’яним різьбленням зараз стоїть у чагарниках.

Ця будівля ще пам’ятає екскурсії та туристів, адже саме тут раніше був розташований Музей історії ДКЗ. Після того ж, як експозицію перенесли, споруда почала руйнуватися.

У будинку, який слугував резиденцією Данила Романова під час його приїздів, протікає дах в одному місці.

– Там уже зробили лазівку, частина кутова так затекла, що утворилася щілина, і туди можуть проникнути всі, кому заманеться, – розповідає екскурсоводка. – А в іншій частині будівлі, де раніше жила прислуга, вибили вікно, розібрали грубку. Я в попереднього керівництва попросила, то вікно забили.

Будинок мав два ґанки, а також містив спальню господаря, приміщення для прислуги, каретний зал, де розпрягали коней. Ґанок на задньому дворі вже зруйнований вщент.

Взагалі в дібрівському музеї залишилося не так багато документальних згадок про зведення цих споруд.

– Складність полягає в тому, що офіційні папери з часів заснування ДКЗ не збереглися або ж містяться в архіві Санкт-Петербурга, – каже Тетяна Петрівна.

Кінь долає дистанцію, коли він добре підкований. Тож у Дібрівці завжди досить потужною була ковальська школа. Тут працював відомий коваль Микола Березовець, який і викладав у ковальській школі. У селі, практично біля іподрому, збереглося до цього часу приміщення кузні.

Церква святих Флора й Лавра та дзвіниця на стайні

Спочатку в одній із дібрівських стаєнь люди облаштували іконостас. Стайня, у якій відбувалася служба, навіть мала дзвіницю нагорі. Цю дзвіницю з лелечим гніздом, щоправда, уже без дзвона, ви зможете побачити й сьогодні.

– Втім така імпровізована церква була не до вподоби Ізмайлову. По-перше, він мав переконання, що це відволікає працівників. По-друге, просто за іконостасом стояли лошата. Федір Миколайович вважав це неподобством, і саме він ініціював закладення першої церкви у селі, – розповідає Тетяна Копилова. – Відповідно до документів, церкву освятили в грудні 1908 року. Невипадково вона має ім’я святих Флора й Лавра, адже їх вважають покровителями конярства.

Саме біля цієї церкви й поховали першого керівника ДКЗ №62. Могила Ізмайлова збереглася в Дібрівці до сьогодні.

Попередній храм зруйнували комуністи 1936 року, адже на той час ще тривала активна антирелігійна боротьба. Від нього залишилася одна башта.

Нинішня дерев’яна церква в Дібрівці більше схожа на капличку. Її відбудували 2010 року, поблизу місця, де стояла стара.

Могила коня

Примітне в Дібрівці ще одне поховання – жеребця Лоу Гановера.

Тут варто зазначити, що в конярстві є традиція ховати видатних жеребців та кобил стоячи. Також інколи ховають лише голову та серце коня, який мав значні здобутки за життя.

На території ДКЗ розташована могила Лоу Гановера.

– Лоу Гановер – один із перших жеребців американської стандартбредної породи, які надійшли до Радянського Союзу після Першої світової війни. Лоу Гановера завезли зі США. У дібрівському господарстві він дав найкраще потомство російської орловської породи з американською кров’ю, – розповідає екскурсовдка.

Перші дібрівські всесоюзні коні-рекордисти, які здолали дистанцію 1600 метрів швидше, ніж за 2 хвилини, – нащадки іменитого американського жеребця.

Фінансування конезаводу

Ситуація в українському конярстві нині катастрофічна. І якщо ще чотири роки тому під час інтерв’ю колишній керівник ДКЗ розповідав, що в господарстві 300 коней, то зараз уже лишилося 250 голів.

Річ у тім, що Дібрівський кінний завод – державне господарство, яке підпорядковується ДП «Конярство України». Земля тут не розпайована, а отже, це ласий шматок для великих агропідприємств. Місцеві розповідають, що ДП «Конярство України» укладає угоди з агрохолдингами про оренду землі в Києві, надто не переймаючись проблемами самого господарства. Кінному ж заводу бракує землі, щоб випасати коней та засівати ділянки, знову ж таки, щоб прогодувати взимку тварин. Тож є всі шанси, що через експансію агрохолдингів коні в ДКЗ скоро стоятимуть упроголодь.

– Конярство завжди було збитковою галуззю, просто раніше отримувало дотації з тваринництва та рослинництва, – каже Тетяна Копилова. – Потрібно, щоб держава повернулася до конярства обличчям. Встановлення фіксованих цін на коней, можливості експортувати коней та впровадження тоталізатора на перегонах збільшили б шанси конярам вижити в цей скрутний час, – резюмує Тетяна Петрівна.

Записатися на екскурсію до Музею історії кінного заводу та господарством можна за телефоном: (098) 386-48-66.

Наталка Сіробаб, https://kolo.news/

Фото: Ольга Матвієнко

Запис Вйо, на прогулянку: кінний завод на Полтавщині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Навчальні заклади за проєктом архітектора Опанаса Сластіона на Полтавщині збудували на початку ХХ століття. Це найбільший у світі комплекс українського архітектурного модерну.

У Полтавській області 43 такі унікальні школи. Вони розташовані в Лохвицькому, Чорнухинському та Пирятинському районах. Споруди проєктування Опанаса Сластіона також є в Чернігівській та Сумській областях. Навчальні заклади можна впізнати за їхніми особливими ознаками – баштами на вході та шестикутними вікнами.

Із 54 шкіл Сластіона 11 розташовані за межами Полтавської області, 20 з них не використовують і близько 15 перебувають  у стані руїни. Кілька споруд уже знищили. З 1820-х років на Лівобережній Україні російський імператор заборонив будувати в українському архітектурному стилі. І лише на початку ХХ століття єдине повітове земство – Лохвицьке, вирішило будувати в національному архітектурному стилі, який засудив цар Микола ІІ. Тоді за проєктом Сластіона створили 60 шкіл.

Ми обрали три архітектурні пам’ятки, розташовані досить близько одна від одної, щоб наша мандрівка мала зручну логістику й можна було впоратися за один день. Відвідали три села: Мокіївку й Харсики Чорнухинського району, а також Христанівку Лохвицького району.

Мокіївка

Село Мокіївка розташоване приблизно за 6 кілометрів від траси «Київ – Харків».

Дорога сюди більш-менш пристойна. Школу за проєктом Опанаса Сластіона ми шукали недовго. Вона стоїть у самому центрі села, біля будівлі нинішньої школи та дитсадка.

Архітектурна пам’ятка добре збереглася. Зараз у її приміщенні розташований музей Мокіївської сільської ради. Потрапити всередину можна, завчасно зателефонувавши до сільради та попередивши про візит.

Про збереження архітектурних пам’яток

Вихідці з Полтавщини, насамперед журналістка, голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасим’юк, три роки тому ініціювали проєкт «Школи Лохвицького земства», мета якого – зберегти ці унікальні будівлі.

В авторів ініціативи амбітні наміри – домогтися, щоб школи підпадали під охорону ЮНЕСКО. Проте наразі це зробити досить складно, адже спочатку потрібно всі будівлі внести до державного реєстру та забезпечити їм належну охорону.

Окрім того, важливо, щоб кожну школу використовували, адже споруда не може ввійти до переліку об’єктів ЮНЕСКО, якщо вона руйнується.

Нині проєкт благодійний, державного фінансування немає.

Харсіки

Після школи в Мокіївці ми попрямували до села Харсіки, розташованого приблизно за 16 кілометрів звідти.

Варто зазначити, що до кінцевого пункту призначення ви їхатимете через Чорнухи. А це батьківщина відомого уродженця Полтавщини Григорія Сковороди.

Тож якщо матимете вдосталь часу, обов’язково відвідайте Чорнухинський літературно-меморіальний музей, присвячений життю і творчості видатного українського просвітителя.

У селі Харсіки школа Лохвицького земства перебуває в значно гіршому стані, аніж наш попередній об’єкт. Протяги гуляють її кімнатами. Активісти пробували забивати вікна плівкою, але бачимо, що це не дуже допомагає. Щоправда, дах будівлі зберігся, і якби її вчасно законсервували, історичну споруду можна було б урятувати.

Місцеві люди кажуть, що раніше в цьому приміщенні була школа, а потім – медичний заклад. Тепер же будівля поступово валиться, адже в неї немає господаря.

Христанівка

Далі в нас за планом – село Христанівка Лохвицького району. Христанівка розташована на правому березі річки Сула, раніше вона входила до складу Сенчанської сотні Лубенського полку.

1913 року у селі звели однокомплектну земську школу, яку ми шукали найдовше, адже вона стоїть у чагарниках акації. Схоже, що місцева сільська рада не надто переймається історичною спорудою, адже можна було хоча б якось долучитися до розчищення території навколо неї. Сама будівля в задовільному стані. Половина споруди вціліла, адже тут донедавна був медичний пункт. Інша ж частина школи більш занедбана. У руйнуванні будівлі добряче «допомогли» вандали. Вони пошкодили підлогу та стіни в пошуках металічних дротів.

Рятувати ж колись величну архітектурну споруду взялися громадські активісти, всіляко привертаючи увагу влади до пам’ятки, яка руйнується.

– Можливо, якщо школа буде на слуху, то з’явиться більше причин вкласти гроші в цю будівлю, щоб її все-таки не знищили, – зазначає громадська активістка Оксана Олійник, яка вже понад п’ять років переймається долею історичної пам’ятки. – Архітектори кажуть не лазити по будівлі, бо вона аварійна. Але ми підписали меморандум з радою ОТГ, що дає дозвіл облаштовувати тут Музей історії Христанівки.

Пані Оксана – колишня киянка. Каже, що здебільшого люди не надто цінують місце, у якому живуть.

– Мені було це дивно, бо ми вибрали це село як чудове місце для життя й бачимо, який відгук в іноземців на нього. Тож довго думали, як додати ваги селу в очах людей, які тут живуть, і вигадали Музей історії Христанівки, – розповідає громадська активістка.

Тож Оксана Олійник поставила собі за мету зібрати родинні історії мешканців села й оформити їх так, щоб цим можна було поділитися з іншими людьми.

– Спочатку це був онлайн-проєкт, не прив’язаний до приміщення школи. Ми сканували фотографії, відновлювали їх, люди описували ці світлини й таким чином згадували давні історії, – каже жінка.

Ініціатори проєкту знімали відеоінтерв’ю, опитуючи старожилів і таким чином відшукуючи родзинки місцевості. Активісти зараз роблять усе, щоб їхню ініціативу асоціювали зі школою. Втім, оцифровані матеріали складно презентувати у її приміщенні. Для цього потрібні відповідна техніка й кошти.

Сільська ж рада всі ініціативи активістів ігнорує.

Ще два роки тому в приміщенні школи функціонував сільський ФАП. Саме тому частина будівлі збереглася краще, має вікна та двері. Але фельдшерський пункт перебрався до Будинку культури.

– Я дуже боролася за те, щоб ФАП туди не переводили, бо так будівлю хоч якось підтримували. Після того як виїхав ФАП, від’єднали світло, – каже Оксана Олійник.

Село Христанівка входить до Лохвицької ОТГ. Теперішній голова територіальної громади обіцяв посприяти в збереженні історичної споруди. Він підтримує ідею відновлення школи та відвідує заходи активістів. Проблема в тому, що після того, як школа отримала статус пам’ятки архітектури, тут не можна робити ремонт.

– Це має бути лише реставрація. Ми не можемо самовільно вставити вікна та двері, адже наші дії розцінюватимуть як вандалізм, – розповідає пані Оксана. – Зараз є багато міжнародних та українських проєктів, які підтримують відродження історичної спадщини, матеріальної та нематеріальної. У нас, у принципі, обидва компоненти присутні. І можна було б залучати кошти й відбудовувати цю школу, але без проєкту реставрації ми нічого не можемо.

Приватна київська фірма, яка має право відновлювати такі споруди, озвучила приблизну вартість такого проєкту – 350 тисяч гривень. На думку громадських активістів, саме ОТГ має виділити на це кошти.

Сама ж пані Оксана намагається всіляко залучати людей до облагородження історичної пам’ятки. Деякі місцеві не відмовляються. Завдяки жительці Христанівки Любові Божко  кімнати в школи вибілені й чисті.

Останніми роками активісти організували безліч заходів у приміщенні школи.

Спочатку щосуботи проводили читання в аварійній частині будівлі, щоб зацікавити дітей та познайомити їх зі сучасною дитячою літературою, грали з малечею в тематичні ігри.

До Христанівки приїздили іноземні волонтери та привозили книги та солодощі.

Пані Оксана з подругою знімали відеоблог, у якому показали, як прибирають приміщення історичної будівлі.

– Це відео я опублікувала на сторінці ініціативи «Школи Лохвицького земства», щоб показати, що в Христанівці теж є така школа. І Ольга Герасим’юк практично через кілька тижнів приїхала познайомитися, – говорить пані Оксана.

Тоді практично все село вийшло на толоку до школи та на христанівську кашу, а пані Ольга забезпечила присутність міністра, преси на цьому заході та людей із населених пунктів, де є такі школи. Пізніше христанівські активісти долучалися до прибирання інших навчальних закладів за проєктами Опанаса Сластіона.

Разом із місцевими дітьми Оксана Олійник влаштували виставу театру тіней, у якій символічно виганяли з напівзруйнованої школи демонів та іншу нечисть, уявляючи, що саме через них тут з’явилася розруха.

– Ще одна велика подія для села була, коли нам у бібліотеку з  американської школи українознавства надіслали англомовну дитячу літературу. Хотілося якось подякувати. І ми зібрали людей у грудні, до католицького Різдва, щоб показати цю літературу, заспівали та записали відео «Щедрика». Показали виставу та всі новини про Христанівку вивели за допомогою відеопроєктора, адже в багатьох у селі немає Інтернету, – розповідає громадська активістка.

Присутні запалили велику ватру. Місцева художниця та письменниця Олена Пригода розмалювала школу, її чоловік музикант та письменник Тарас Завітайло грав на гітарі.

На цей захід прибули представники Української академії лідерства, а також Ольга Герасим’юк і Максим Іванов. Саме тоді повісили табличку, що школа має охоронний статус.

Загалом активісти організовували багато активностей на базі пам’ятки архітектури: показували селянам фільм «Війна химер», відео зі спогадами місцевих мешканців про Голодомор. Фактично, напівзруйнована споруда – це культурний осередок Христанівки.

Пані Оксана каже, що наразі в будівлі показувати особливо немає чого, але сюди варто приїхати, щоб відчути її дух.

Потроху в приміщенні школи розростається експозиція Музею історії Христанівки.

Загалом ініціаторка створення музею не планувала виставляти тут великої давніх речей, втім, колекція тут назбиралася вже чималенька.

ш

– Це не зовсім експонати, але це те, що люди нам знесли, почувши слова «музей» і «Христанівка». Тобто все зібрали без особливих зусиль. Деякі елементи надала Васильківська школа, – розповідає Оксана Олійник.

Поки що активісти шукають варіанти, як оформити експозицію музею.

Де зупинитися

Раніше в пані Оксани була зелена садиба, але родина згодом відійшла від цього, адже це невигідна справа. Але тут завжди раді друзям та волонтерам. Тож якщо ви хочете долучитися до прибирання школи, втілювати творчі ідеї – вам сюди.

Христанівській школі хоча б на деякий час могли б продовжити життя принаймні вставлені вікна та двері. Але активісти не можуть зробити цього без проєкту.

– Давайте зробимо нарешті цей проект реставрації, щоб ми могли рухатися далі. Я не перекладаю всю відповідальність на посадовців. Ми можемо виконувати роботи спільнокоштом, шукати фінансування, але проєкт має зробити влада, – звертається до посадовців Оксана Олійник. – Якщо робити «по книжці», то це мільйони та мільярди, а можна зробити мінімум і врятувати будівлю.

Наталка Сіробаб, https://kolo.news/ 

Фото – Ольга Матвієнко

Запис «Вйо, на прогулянку»: найбільший у світі комплекс українського архітектурного модерну на Полтавщині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Лілія Шутяк. Риболовля – можливість помовчати

Прессекретарка Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ часто і з задоволенням рибалить.

– Захоплення риболовлею виникло кілька років тому цілком спонтанно. Раніше я таким ніколи не займалась, хоча в моїй родині є кілька затятих риболовів, – розповідає Лілія. – Якось ми з чоловіком їхали у відпустку і він запропонував: «А давай купимо вудочку?». В селі, де ми відпочивали, якраз був ставок. До того моменту ми і не підозрювали, як нас затягне ця справа.

Найбільший кайф риболовлі в тому, що на кілька годин ти можеш абсолютно «вимкнути мозок» і зосередитись тільки на тому, клює чи ні. Риболовля – це своєрідна медитація, коли є лише людина і природа. Найдужче цікавить, що ж саме під водою і якого розміру рибу вдасться впіймати. Справжній азарт отримуєш тоді, коли клюнуло і ти починаєш тягнути улов із води.

Рибалю зазвичай із чоловіком, тому не переживаю, як він проводить свій вільний час. До речі, я абсолютно не типова рибалка, адже не вживаю алкоголю під час цього процесу. Для мене риболовля – це більше про азарт, відпочинок і можливість побути в спокійній обстановці без ґаджетів і спілкування. Із рибою не поговориш :) Коли траплялося потрапляти в компанію риболовів, то більшість трохи дивується з мого захоплення, але загалом сприймає нормально.

А от якраз жінки постійно дивуються. Кажуть, що не розуміють, що в цьому може бути цікавого і навіщо витрачати стільки часу на водоймах. Дехто відгукувалися, що це «брудна» справа, не для жінок. Адже там багато чоловіків, які вживають алкоголь і обговорюють дружин. І справді, майже завжди натрапляю на такі компанії. Але, як на мене, риболовля в цьому випадку – якраз і є тим місцем, де можна дізнатися багато цікавого про особливості стосунків чоловіків та жінок. Ну і те, що вони насправді думають одне про одного. Не кажучи вже про те, що це своєрідна «секта», адже риболов завжди зрозуміє собі подібного.

У рибі трохи розбираюсь. Знаю, як виглядає карась, короп, окунь, сом. Але сьогодні це не проблема, адже завжди можна загуглити :) Риболовля – справді недешеве заняття. Але я цим займаюсь не професійно, а як хобі. Тому й не витрачаю велику кількість грошей на спорядження. Хоча навіть найпростіша вудка недешева. А ще вона постійно ламається і до неї треба купувати якісь запчастини. Якщо ловити рибу весь сезон, а не час від часу, як я, то це – доволі дороге задоволення.

Наразі ні з ким із літературних знаменитостей не ловила рибу. Знаю, що великим прихильником цього заняття є письменник Андрій Любка. Ми з ним іноді обговорюємо наживки, водойми, є кльов чи нема, а також спійману рибу. Якби й рибалила з письменниками, не використовувала б цей час для вирішення робочих моментів: навряд чи риболовля – вдалий час для інтерв’ю, адже там потрібно бути максимально тихо. Інакше можна рибу розлякати. В цьому і привабливість мого хобі – нарешті я можу помовчати.

Іванна Стеф’юк. Коні і сплави. Поклик духу предків?

Завідувачка науково-методичного кабінету дослідження та збереження традиційної культури Учбово-методичного центру культури Буковини, кандидатка філологічних наук, кураторка етнографічного проєкту “Спадщина” і письменниця, звісно, обожнює читати, має звичку бігати щоранку і не пропускає нагоди кататися на конях і сплавлятися гірською рікою.

– Взагалі-то я і спорт – поняття дуже далекі ще зі школи, – сміється Іванка. – Сили в мене – нуль, спритності – нуль, рухова активність – така собі… Тож спортсменка я дуже … потенційна. Але колись я відчула щось особливе, коли побачила коней. Вільва з клубу родинного відпочинку «Буковинська Троя» мене вразила. Спочатку я її лише гладила, потім захотілося покататися, і це мене надзвичайно захопило. Окрім тактильних відчуттів – шкіри коня, вітру в обличчя – було щось більше. Тож я займаюся верховою їздою Зараз через карантин – вимушена пауза у тренуваннях, але дуже чекаю. Після верхової їзди  я відчуваю таку бадьорість, що мені не потрібна ні кава, ні жодні енергетики. Мої м’язи нарешті розуміють, що я від них хочу, а голова світла і готова до праці. До речі, моя бабка свого часу возила ліс конем. Звісно, це не хобі – це важка праця, пов’язана з потребою виживання. Але може, це захоплення конями в мене саме від неї?

А останнім часом я захопилася сплавлянням на катамаранах. Зараз, до речі, саме час для сплавляння – ще не холодно, але й уже не спекотно. Спочатку це було просто споглядання сплаву, потім я ризикнула стати пасажиркою, а згодом навчилася веслувати, і тоді вже  отримала величезне задоволення від цього. До цього мене долучив Василь Соник – краєзнавець, посадовець Снятинської районної ради. Взагалі Покуття дуже гарно на мене впливає :)

До слова, тільки нещодавно я згадала таку річ: мій дід колись був керманичем – керував сплавлянням плотів по Черемошу. Сплав може бути дуже різним: сьогодні річка спокійна, а завтра така бурхлива, що зносить на своєму шляху все. Дуже цікаво про плотогонів сказано в мого улюбленого Марка Черемшини: «Така-то вже наша гуцульська вдача: огонь пече, а ми йому насупротив!» Знову ж таки, розумію, що ніяк не можна порівнювати ту важку і небезпечну дідову працю, пов’язану з потребою виживання, і моє захоплення з елементом екстриму. Але це дуже символічно, що я сплавляюся тим самим маршрутом, тією самою річкою.

Не можу сказати, що це мій спосіб життя, адже це – рідкість, це приємна розкіш. Але коли потрібно відволіктися від роботи – будь-якої, чи фізичної, чи розумової – активний відпочинок є найкращими способами.

Не екстримом, але, принаймні, нестандартом є мої звички читати вдосвіта і щоранку бігати. То вже звички – і це прекрасно. Маю азарт до танців – але не на сцені, а душевна така забава, з «голубкою», «гуцулкою» і «полькою». Люблю дикість стихії – бурю, зливу, спеку. Люблю життя.

Людмила Чередарик. Парапланеризм – випробування себе, звичайна людська цікавіть і відстороненість від буденності

Головна редакторка чернівецької газети «Версії» займалася карате, була рефері на боксерському рингу і вперше політала на параплані в 65 років.

– Завжди вважала, що зайвих знань не буває. Хотілося спробувати все. Чим тільки не займалася: і балетом та спортивною гімнастикою, і художньою гімнастикою та фехтуванням, і карате – тоді, коли його тільки дозволили в Радянському Союзі, адже це був заборонений вид спорту в нашій тодішній країні. Коли ми, групка аматорів, почали цим займатися, то одного з нас навіть до КДБ викликали і закрили там на пів доби. До речі, цей чоловік зараз знову зі мною в одній компанії займається йогою. Хоча останнім часом йогою чомусь більше жінки захоплюються… Але насправді розминка карате побудована на елементах йоги.

Отже, яких лише захоплень у мене не було. Музикою займалася – грала на домрі, фортепіано та гітарі. Колись навіть свідомо ходила на курси крою і шиття, щось навіть пошила. Хоча зараз, правду кажучи, вже ті навички не відтворю… Важко далося в’язання: дівчата в гуртожитку  університетському переконували, що воно дуже заспокоює, а мене натомість неймовірно дратувало.  Завжди цікавилася усім. Просто і сама по собі допитлива, і для професії це дуже корисно. Адже одна справа – героя майбутньої публікації просто слухати, а зовсім інша – розуміти тему, його фах, уявляти, як і що ще можна розпитати, щоб розкрити тему глибше.

Футбол мені спочатку не дуже подобався, але потім почала ходити на стадіон – і розібралася, і виявилося, що це дуже цікава і красива гра. Ну я мусила це все знати, бо тоді в газеті очолювала відділ спорту і оборонно-масової роботи. Мусила тямити в спорті, бо ж мені про спортсменів писати!

А от у наступний номер готую матеріал про боксерів. Дізнаюся щось нове для себе, хоча дещо про цей вид спорту уже знаю. Адже свого часу, коли працювала в газеті «Молодий буковинець», була рефері на рингу! Газета проводила конкурс на приз ім. Кудінова – дуже відомого тоді молодого боксера, щоправда, з 20-их років минулого століття, і я була суддею від газети. Цікаво зараз згадувати це…

В дитинстві, років у 13-14, склала собі план, чого я мушу в цьому житті навчитися. Серед цих пунктів були стрибки з парашутом і водіння автомобіля. І ось я у же на пенсії, а з парашутом так і не стрибнула, і автівку не воджу – хоча спробувала, бо автошколу закінчила минулого року!

Ну, мабуть певною компенсацією за невтілені стрибки з парашутом став мій політ на параплані. Це було позаминулого року, тобто мені тоді було вже 65. Страшно навіть уголос промовляти ці роки. Та коли цього не робити, то нібито й нічого… Молода іще!

Загалом, щоби вільно почуватися у небі, потрібно багато тренувань. Треба розумітися в аеродинаміці, відчувати напрямок вітру, знати, як саме заходити на посадку… Бо навіть правильне сидіння та відповідні нахили тулуба й повороти голови з руками мають значення для маневрування. Не просто втриматися у потоці повітря!

Та все ж, завдяки інструкторам я злетіла. Коли нарешті відірвалася від землі, нічого довкола не бачила, а тільки чула команди хлопців – ліва рука, права рука… Таким чином я робила повороти. Посадка здалася мені легшою. І тільки на 3-ій та 4-ий раз я змогла в повітрі оглянутися довкола й усвідомити, що лечу… Це почуття передати словами важко.

І все ж захопленням життя Людмили є журналістика. 2016 рік, чернівецька кав’ярня: вона разом із журналістками Валею Кушніренко (Луганськ) і Валею Мацерук (Чернівці) – зліва направо, з якими дружить ще зі Львова, від студентської лави.

Для чого я це зробила? Це було бажання екстриму? Ніби й ні, бо особисто в мене від нього тільки болить голова. Закортіло випробувати себе і глибше пізнати свої можливості? Ймовірно. Хоча швдше  за все це була звичайнісінька людська цікавість. Саме та, що рухає прогрес. А ще з висоти пташиного польоту не тільки будинки, машини і люди, але й усі власні життєві труднощі бачиш ніби збоку, ніби вони не стосуються тебе особисто.

Сідонія Ходикіна. Київські «динамівці» були для мене святими!

Нинішня пенсіонерка в юності була затятою футбольною вболівальницею.

Мабуть, мало би бути трохи дивно, що в буковинському радянському селі в 60-ті роки дівчина могла захоплюватися футболом. Але не в тому випадку, коли це село – Шипинці, бо тут місцевий футбол – це давня традиція, яка з покоління в покоління охопила  всіх хлопців. Грав на місцевому стадіоні і двоюрідний брат пані Сідонії Степан Івасюк, Штефко – а вона ходила з ним за компанію вболівати.

– У Шипинцях на храмове свято зазвичай завжди був данець (танці – ред.), але то увечері, а вдень організовувалися футбольні змагання. І мій двоюрідний брат Штефко грав у футбол на місцевому стадіоні. Любила іти на це дивитися – навіть не можу сказати, чи справді на гру, а чи більше через те, що за брата вболівала. Спочатку просто бачила, що хлопці бігають полем, копають м’яч – а вже коли почала дивитися усвідомлено, то почала розуміти, як там усе складно. Що багато залежить від стратегії, тактики, розташування гравців на полі, технічних прийомів, ролей гравців – нападник, захисник, з якого боку обороняє чи атакує, капітан команди, воротар… Не всі правила одразу «схопила». Довго не могла зрозуміти, чому гол іноді не зараховується. Потім виявилося, що учасники іноді штучно створюють ситуацію «офсайд» – коли захисники не можуть наздогнати чужого гравця з м’ячем на своїй половині поля, то відстають і залишаються позаду навмисно, щоби між ним і воротами було менше двох гравців. Таким чином порушується певне правило  і гол не зараховується. За цим дуже пильно стежать арбітри. Вони також помічають те, що майже неможливо помітити – як іноді випадково гравець зачіпає м’яч рукою, як часом хтось грає нечесно і може вдарити суперника по ногах… За таке видаляли з поля.

Штефко і Сідонія – шипинські футболіст і вболівальниця :)

Коли вже почала розумітися на футбольній грі, завжди вболівала за київське «Динамо» і за нашу збірну – тоді, зрозуміло, це була збірна СРСР. Але це була середина і друга половина 60-х років минулого століття, і «Динамо» (Київ) грало за збірну майже у повному складі. Пригадую за прізвищами: Віталій Хмельницький був футболіст, Віктор Банніков воротар, Анатолій Бишовець – нападаючий, Євген Рудаков, Володимир Веремєєв…

Їздити на матчі не було ніякої можливості, тож вболівала перед телевізором. Але спочатку і телевізори були далеко не у всіх. У нас не було, а у Штефка вже був. То я на велосипеді їздила до нього дивитися футбол (ми жили в різних кутках села). Зазвичай матч починався о 19 годині, тривав до 21-ї, восени в цей час було вже темно… Але я не зважала. Це була зіркова команда. У 1966-му вони перемогли в чемпіонаті СРСР, виграли Кубок СРСР, Андрія Бібу визнали найкращим футболістом року, а п’ятеро динамівців (Сабо, Серебряников, Островський, Поркуян і Банніков) вибороли бронзові медалі на чемпіонаті світу в Англії. Пам’ятаю, як по телевізору показували, як вони ці медалі в Кубок склали…

У 1967 році кияни дебютували в Кубку чемпіонів. То була ціла трагедія, коли вони програли полякам (чемпіон Польщі «Гурник» – ред.), вигравши перед тим у чинного володаря трофею – шотландського «Селтіка»). І як мене не розвеселила навіть принесена двоюрідною сестрою Дарусею газета з фотографією гри, де у погоні одне за одним чи то наш киянин поляка за труси схопив, чи навпаки – той нашого… Світлина смішна була, хоч труси і залишилися на гравцеві.

Фото з мережі Інтернет

А одного разу київське «Динамо» приїхало до Чернівців на товариський матч з «Буковиною». Я не могла це пропустити. Пішли з Дарусею на стадіон – правда, чули, що хлопці на трибунах вслід критично зауважували, що ми тут, мовляв, «шастаємо». Але загалом обстановка була доброзичлива, фанати – лояльні, бо це був матч не для вболівання за певну команду, а для споглядання красивої гри взірцевої команди професіоналів, асів. Після гри вони мали бути в готелі «Київ», а перед тим – вечеряли в ресторані «Дністер» на Кобилянської. То ми караулили їх на виході, щоби взяти автографи – зберігала то все у спеціальному зошиті, в який збирала їхні фотографії, вирізки з газет. Кількох спіймала, тож мала автографи – але не всіх – бо вони якось не всі одночасно виходили з вечері, а мені ж ще на поїзд треба було встигнути, щоб додому дістатися…

Як уже казала, я вболівала тільки за київське «Динамо». На матчі «Буковини» не ходила, хоча цікавилася, чи вони виграли, чи програли, які місця в турнірній таблиці посідають… І все моє оточення вболівало так само за улюблену команду. Жодної людини, яка би вболівала за «Спартак», не знаю J

Батьки не були проти мого захоплення. Тато і сам любив футбол, то згодом, коли і в нас з’явився телевізор, ми разом жодного матчу не пропускали. А мама якось не переймалася. Ніколи не було жодних застережень, що я, мовляв, шукаю собі жениха серед футболістів – навіть близько цього не було. Це було справжнє вболівання, я не мала від цього ніякісінької вигоди. Вони були як святі для мене!

Наталя Каптусарова. Люблю працювати з вітрилами

Керівниця регіонального прес-офісу Приватбанку в Одесі не просто ходить в круїзи на яхті, а склала іспит на яхтенного капітана

– Мені раніше подобалося кататися на лижах, гірськолижний спорт… Екстрім! – згадує Наталя. – А три роки тому я «захворіла» яхтами. В Одесі покататися на яхті – це цілком звично, нормально і доступно за ціною. І в компанії часто трапляється хтось із друзів, у кого є яхта. Раніше це були яхти, зроблені своїми руками – наприклад, з фанери чи ще чогось там, а зараз можуть бути і якісні саморобні, і дуже дорогі, і середньої цінової категорії. А ще є кілька яхтшкіл. Коли ти йдеш берегом моря, бачиш безліч вітрил – то сердечко «йокає» від цієї краси, ти згадуєш прочитані книги, побачені фільми, відчуваєш себе як Асоль…

Ось так і мене подруги покликали покататися на катамарані (двокорпусній яхті) – і мені якось дуже сподобалося. Але самій дивно – як я раніше цим не захопилася, живучи в Одесі два десятки років? Мабуть, через той самий стереотип, що яхтинг – це дорого. Насправді – ні. Дитячі спортивні яхтенні школи, яких в Одесі дві для діток від 8 до 12 років – одна безкоштовна, інша вартує 600 грн на місяць. Цілком прийнятна ціна.

Отже, почалося з ходіння на прогулянкових яхтах. І одного разу моя жіноча компанія (де я, 45-літня, була наймолодшою) зібралася відзначити 60-літній ювілей однієї з подруг – в чартері на яхті. Тобто поїхати в Грецію, взяти в оренду яхту – звісно, з капітаном, – і відсвяткувати. Виявилося, що це також не надто дорого і цілком співмірно з 1-2-тижневим відпочинком у 5-зірковому готелі. Зрозуміло, що і яхти бувають різні, але в середньому тиждень на яхті може на особу вартувати від 450 до 900 доларів. Ну і плюс харчування, і квитки, аби доїхати до країни – але їх також можна знайти зовсім недорого.

І от коли все вже було вирішено і був знайдений одеський капітан, він слушно запитав: «А хто мені буде допомагати?» Бо ж самому важко швартуватися, та й загалом є низка моментів, де мають бути задіяні щонайменше троє людей. І я вирішила, що я цього хочу! Мені до того часу вже дуже сподобалося те відчуття свободи на яхті, коли всі твої проблеми залишаються на задньому плані. Мої особисті відчуття – що це потужне підживлення енергією, яка дозволяє потім, на березі, жити, працювати, займатися різними дурницями.

І я пішла вчитися. Зрозуміла, що хтось же має мене навчити цього всього: мотузки кидати, вузли в’язати… Полізла в інтернет, пішла нетрадиційним шляхом, від теорії до практики, бо зазвичай вчитися приходять ті, хто вже практикують яхтинг. Виявилося, що в Україні і в Одесі зокрема є низка шкіл, які готують шкіперів і яхтенних капітанів з міжнародною ліцензією. Я пішла вчитися. Теорії – 14 занять по 4 години. І тут раптом я з’ясувала, що вартість навчання на спеціальності «кваліфікований член екіпажу» і «шкіпер» (капітан) – однакова! То якщо вже витрачати гроші – то чого б не стати капітаном? Поставила собі таку мету. Зазвичай на таке навчання приходять у дещо молодшому віці, переважно зі спортивного яхтингу.

Я була єдиною жінкою на курсі і мене дуже підтримували. Я занурилася в цю атмосферу «яхтенного братства», певного кодексу. Це дуже цікавий світ, який має однакові правила у всіх країнах. Це те, що ми бачимо в кіно, – ця підкреслена галантність, ввічливість. Це небезпечний вид спорту, розваг, і в морі все залежить лише від тебе і від твоєї команди. І тому правила цього братства такі, що в будь-якій країні тобі допоможуть, незалежно від вартості твоєї яхти – чи простенької за 10 тис. доларів, чи океанічної за 2 мільйони… І мільйонер так само, як і незаможний яхтсмен, однаково приймуть мотузку, щоб допомогти пришвартуватися.

Вивчилася я. Складно було з навігацією, метеорологією… Є ще такий предмет – МППЗС, міжнародні правила попередження зіткнення суден, де треба вивчити світлові і звукові сигнали, за якими чітко можна визначити, яке це судно і в якому напрямку воно йде. Це я вчила дуже довго, бо системи там немає, це просто треба вивчити.

А після теорії я вже в Греції, в чартері на практиці зрозуміла, що  це складно, але цікаво і дуже затягує. Чартерний човен досить легкий у керуванні. Фішка чартера в тому, що ти приїздиш в якусь теплу країну, орендуєш човен (як автівки часто орендують), і йдеш на тиждень, два, чи на скільки дозволяє бюджет, бажання і час, вивчаєш країну, в будь-якій гарній бухті можеш пришвартуватися, зупинитися, покупатися в морі. Кайф. Човен може мати 2, 3, 4 каюти (залежно від гаманця замовника), душ-туалет, обладнану кухню…

Словом, захворіла я цим і почала тренуватися – у дуже класного яхтсмена, засновника і власника яхт-клубу Альберта Кабакова. Тренував спочатку мене на спортивних човнах, потім ми вирішили  створити жіночу команду і поганятися в аматорських регатах – то він почав тренувати нашу «вікову» жіночу команду.

Згодом я себе спіймала на тому, що мені подобається працювати з вітрилами. У мене поки що не дуже виходить. І човен для регат, для гонок – інший, там мотузок безліч, ще якісь нюанси – і мені захотілося це все вивчити, цим управляти. Азарт! У такому активному тренувально-навчальному варіанті я вже перебуваю рік.

Щодо сексизму, то в яхтингу немає такого, як часто буває на автомобільних шляхах, коли кажуть: «Та це тьотка за кермом». У яхтингу однакове ставлення і однакові вимоги до всіх. Є ролі на човні, є «посади» в команді, спеціалізація, кожен вибирає для себе посильну і мусить її виконувати.

Чоловіки-яхтсмени дуже бережно ставляться до жінок. Мої колеги по навчанню розуміли, що мені складно, приділяли більше уваги мені, але жодного разу ніхто не сказав, що «це тільки для чоловіків, що ти тут робиш». І зараз в яхтклубі, де я займаюся, так само. Якщо таке хтось собі дозволяє – то це точно не чоловіки, які відбулися як яхтсмени. Це ті, хто просто йдуть за модою відпочинків у чартерах. Але ні стать, ні фізичний стан не впливають на управління яхтою. І подібна зверхність проходить дуже швидко, бо море не прощає зверхності.

КОМЕНТАР

Психологиня, гештальт-терапевтка Альона Головіна: «Жодних обмежень, які б накладала стать, не може бути в реалізації нас як особистостей»

– Сьогодні традиційно «чоловічі» і «жіночі» ролі доволі розмиті. Дуже багато чоловіків із задоволенням можуть викону вати соціально «умовно-жіночі» ролі і функції, і багато жінок, які досягають не меншого, а може й більшого успіху, ніж чоловіки у «їхніх» сферах. Тому що чим більше у соціуму є «чисто чоловічих»  ролей і «чисто жіночих», то більше можемо говорити про низький рівень психологічної культури і загальної культури теж. Чим розвиненіша країна, чим менше люди в ній думають про різноманітні стереотипні уявлення і атавізми, тим більше можливостей для кожної людини незалежно від статі реалізувати свої бажання і здібності. Жодних обмежень, які б накладала стать, не може бути в форматі реалізації нас як особистостей!

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»,

світлини з особистих архівів героїнь публікації

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Запис  (НЕ)Жіночі хобі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього разу ми вирушили в подорож шевченківськими місцями – до села Березова Рудка Пирятинського району. Саме тут розташована садиба Закревських – пам’ятка історії, архітектури та садово-паркової культури кінця XVIII –початку XIX століть.

Від траси «Київ – Харків» до Березової Рудки їхати 12 кілометрів. Треба відзначити, що власною автівкою туристам дістатися туди не буде проблемою, адже дорога більш-менш нормальна. Окрім того, до населеного пункту курсують автобуси з Пирятина.

Село заснував гетьман Іван Скоропадський 1717 року. Пізніше Березову Рудку в нащадків гетьмана викупили Закревські й зробили його своїм родинним маєтком.

Досі зберігся двоповерховий мурований палац у стилі необароко, зведений 1838 року, у якому мешкали поміщики. Будівлю, яка нині має статус національної пам’ятки, проектував відомий на той час архітектор Євген Червінський.

– Династія Закревських жила в Рудці понад 160 років. П’ять поколінь у різний час мешкали в маєтку. Парадний двір складається з трьох будівель: помешкання для прийому гостей, їдальня-пекарня-кондитерська, пізніше прибудували оранжерею й палац, – розповідає директорка Березоворудського історико-краєзнавчого музею Валентина Гончар. – Раніше в маєтку були чотири альтанки (у китайському, японському стилі, чайний павільйон), але до сьогодні збереглася лише одна, цегляна, вбудована в огорожу. Із цього місця відкривався чудовий краєвид на річку Рудку.

Складнощі зі збереженням пам’ятки

Із 1929 року в приміщенні палацу функціонує сільськогосподарський технікум, тож будівля перебуває на балансі міністерства освіти й науки та міністерства аграрної політики.

Проблема полягає в тому, що палац – пам’ятка архітектури національного значення, а робити реставрацію технікуму не під силу. Міністерство культури жодним чином не долучалося до відновлення та збереження історичної спадщини. Валентина Василівна в музеї – і директорка, і екскурсоводка, і прибиральниця. Каже, що за останні роки жодної реставрації не було, лише планові ремонти виконували.

Нащадки відомої династії періодично приїжджають до маєтку, керівництво музею не втрачає з ними зв’язку.

– Одна з Закревських, яка мешкає в Люксембурзі, 2009 року виділила гроші на ремонт даху палацу. Завдяки цьому будинок не завалився, – розповідає Валентина Василівна. –Але цих грошей не вистачило. Я їздила до голови Полтавської ОДА (тоді ще – Валерія Асадчева), і нам дали ще 300 тисяч гривень. На ці кошти перекрили дах, зробили відмостку навколо будівлі, нове водовідведення, і це певною мірою врятувало будинок.

Директорка Березоворудського історико-краєзнавчого музею каже, що неодноразово зверталася до влади, писала звернення. Районна адміністрація також долучалася й просила фінансової підтримки згори, але поки що марно.

Сподівання в Березовій Рудці покладають на чинну владу.

– Нещодавно до нас приїздили голова Полтавської ОДА Олег Синєгубов і його заступниця Катерина Рижеченко, які порушили питання внесення палацу до програми «Велике будівництво» 2021 року, – розповідає Валентина Василівна.

Неподалік від палацу розташована піраміда-усипальниця.

– Своїх родичів Закревські ховали під стіною Свято-Троїцької церкви, яка, на жаль, не збереглася. А Гнат Платонович Закревський, представник останнього покоління, побачив, що ці поховання почали руйнуватися, – розповідає Валентина Гончар. – Йому хотілося увіковічнити свій знаменитий рід, адже з нього вийшло багато видатних людей. Тож Гнат Платонович вирішив накрити сімейний родинний склеп пірамідою-каплицею.

Піраміда-усипальниця складається з трьох поверхів. Два підземні – давні поховання, які збереглися частково. На другому поверсі містилися тіла самого Гната Платоновича Закревського, який помер під час подорожі в Єгипті, і його сина, який помер через шість років після батька. Два підземні поверхи закрили ажурною решіткою. Через неї проглядалися цинкові домовини, які й привабили грабіжників.

– Старожили розповідають, що коли червоноармійці прибули проводити продрозверстку в село, вони зайшли в незвичайну споруду, витягли поховання назовні, усе розібрали, кістки викинули в канаву, якою було обнесене кладовище. Цинкові домовини залишили, нічого крім срібних ручок, не знайшовши. Полізли вниз, зруйнували решту поховань. А селянам було боляче на це все дивитися, і вони тихо вночі викопали на околиці кладовища яму і знесли рештки родини Закревських туди, – розповідає Валентина Василівна.

Довго ця могила стояла без будь-яких ознак, пізніше на ній поставили примітивний хрест. А згодом, уже в часи незалежної України, сюди почали їздити нащадки Закревських. Тоді на могилі поставили хрест та надгробок, зробили біля неї огорожу.

Зараз піраміда перебуває в жалюгідному стані й потребує негайного відновлення. Свого часу розграбоване поховання всередині прикрите лише дерев’яним помостом.

За словами директорки музею, піраміду-усипальницю також внесли до проекту «Велике будівництво» 2021 року.

Березова Рудка й Тарас Шевченко

Тарас Шевченко досить часто бував у березоворудському маєтку.

Уперше він приїхав сюди в липні 1843 року на один день, потім – у грудні 1843-го. Тоді Кобзар намалював два портрети господарів будинку Платона Олексійовича та його чарівної дружини Ганни Іванівни Закревської, яка була його великим коханням.

Як зазначає директорка, музею, саме тут письменник був щасливий.

– Уже викуплений з неволі 1938 року до 1847-го, коли пішов на заслання. Значна частина цих років припадає саме на перебування в Березовій Рудці. Тут письменник мав багато друзів, тож часто їздив сюди. Шевченко любив зустрічатися з селянами, спілкувався з їхніми дітьми. Коли зустрічав малечу, завжди давав копієчку, – каже Валентина Василівна.

Саме з Березовою Рудкою пов’язане глибоке та сумне кохання письменника, адже його обраниця Ганна була заміжня. За Платона Закревського її 17-річною дівчиною видали силоміць батьки.

Ганні Закревській поет, уже перебуваючи на засланні, присвятив низку своїх віршів.

– Уперше вони зустрілися 12 липня 1843 року на балу в поміщиці Вільховської, у селі Мосівка Черкаської області. Шевченко закохався в Ганну з першого погляду. Вірш «Г.З» – спогад про їхню першу зустріч. «Якби зустрілися ми знову» – ще одна інтимна поезія, яку відомий уродженець Полтавщини Микола Лисенко поклав на музику, – каже Валентина Василівна. – Уже коли письменник відбув заслання і приїхав до Пирятина з надією побачити Ганну, то дізнався, що її вже немає живої. Саме тоді він пише плач за долею Ганни «Ой, маю я, маю оченята».

На території палацово-паркового комплексу розташований пам’ятник Тарасові Шевченку.

Пройтися місцями, де творив митець, споглядати краєвиди, якими він надихався, – усе це варте того, аби вирушити в мандри до Березової Рудки.

Варто зазначити, що неподалік розташоване і село Крячківка, де щороку проводять кобзарський фестиваль.

У центрі села, неподалік піраміди працюють три магазини та кафе. Там можна придбати собі харчі. Пані Валентина зазначає, що раніше в Березовій Рудці функціонувала «зелена» садиба, але господарі вирішили закрити її. Тож зараз зупинитися у селі з ночівлею практично ніде.

Екскурсія маєтком Закревських для дорослих коштує 20 грн, для дітей – 10 грн. Попередньо краще домовлятися з директоркою музею. Телефонуйте за номером: (096) 495-39-62.

Графік роботи: щодня з 10 до 17.00,  понеділок та неділя – вихідні.

Наталка Сіробаб, полтавське інтернет-видання Kolo.news

Запис Вйо, на прогулянку: відкриваємо невідому Полтавщину спершу з'явиться на Медіа-Версії.