Захоплення обраних героїнь не вписуються у стереотипні уявлення про «жіночі хобі». Це – не вишивання, не плетіння, не рецепти, не косметика і навіть не (чи швидше – «не тільки») модна сьогодні йога. Як проводять дозвілля сучасні жінки – читайте далі.
Лілія Шутяк. Риболовля – можливість помовчати
Прессекретарка Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ часто і з задоволенням рибалить.
– Захоплення риболовлею виникло кілька років тому цілком спонтанно. Раніше я таким ніколи не займалась, хоча в моїй родині є кілька затятих риболовів, – розповідає Лілія. – Якось ми з чоловіком їхали у відпустку і він запропонував: «А давай купимо вудочку?». В селі, де ми відпочивали, якраз був ставок. До того моменту ми і не підозрювали, як нас затягне ця справа.
Найбільший кайф риболовлі в тому, що на кілька годин ти можеш абсолютно «вимкнути мозок» і зосередитись тільки на тому, клює чи ні. Риболовля – це своєрідна медитація, коли є лише людина і природа. Найдужче цікавить, що ж саме під водою і якого розміру рибу вдасться впіймати. Справжній азарт отримуєш тоді, коли клюнуло і ти починаєш тягнути улов із води.
Рибалю зазвичай із чоловіком, тому не переживаю, як він проводить свій вільний час. До речі, я абсолютно не типова рибалка, адже не вживаю алкоголю під час цього процесу. Для мене риболовля – це більше про азарт, відпочинок і можливість побути в спокійній обстановці без ґаджетів і спілкування. Із рибою не поговориш :) Коли траплялося потрапляти в компанію риболовів, то більшість трохи дивується з мого захоплення, але загалом сприймає нормально.
А от якраз жінки постійно дивуються. Кажуть, що не розуміють, що в цьому може бути цікавого і навіщо витрачати стільки часу на водоймах. Дехто відгукувалися, що це «брудна» справа, не для жінок. Адже там багато чоловіків, які вживають алкоголь і обговорюють дружин. І справді, майже завжди натрапляю на такі компанії. Але, як на мене, риболовля в цьому випадку – якраз і є тим місцем, де можна дізнатися багато цікавого про особливості стосунків чоловіків та жінок. Ну і те, що вони насправді думають одне про одного. Не кажучи вже про те, що це своєрідна «секта», адже риболов завжди зрозуміє собі подібного.
У рибі трохи розбираюсь. Знаю, як виглядає карась, короп, окунь, сом. Але сьогодні це не проблема, адже завжди можна загуглити :) Риболовля – справді недешеве заняття. Але я цим займаюсь не професійно, а як хобі. Тому й не витрачаю велику кількість грошей на спорядження. Хоча навіть найпростіша вудка недешева. А ще вона постійно ламається і до неї треба купувати якісь запчастини. Якщо ловити рибу весь сезон, а не час від часу, як я, то це – доволі дороге задоволення.
Наразі ні з ким із літературних знаменитостей не ловила рибу. Знаю, що великим прихильником цього заняття є письменник Андрій Любка. Ми з ним іноді обговорюємо наживки, водойми, є кльов чи нема, а також спійману рибу. Якби й рибалила з письменниками, не використовувала б цей час для вирішення робочих моментів: навряд чи риболовля – вдалий час для інтерв’ю, адже там потрібно бути максимально тихо. Інакше можна рибу розлякати. В цьому і привабливість мого хобі – нарешті я можу помовчати.
Іванна Стеф’юк. Коні і сплави. Поклик духу предків?
Завідувачка науково-методичного кабінету дослідження та збереження традиційної культури Учбово-методичного центру культури Буковини, кандидатка філологічних наук, кураторка етнографічного проєкту “Спадщина” і письменниця, звісно, обожнює читати, має звичку бігати щоранку і не пропускає нагоди кататися на конях і сплавлятися гірською рікою.
– Взагалі-то я і спорт – поняття дуже далекі ще зі школи, – сміється Іванка. – Сили в мене – нуль, спритності – нуль, рухова активність – така собі… Тож спортсменка я дуже … потенційна. Але колись я відчула щось особливе, коли побачила коней. Вільва з клубу родинного відпочинку «Буковинська Троя» мене вразила. Спочатку я її лише гладила, потім захотілося покататися, і це мене надзвичайно захопило. Окрім тактильних відчуттів – шкіри коня, вітру в обличчя – було щось більше. Тож я займаюся верховою їздою Зараз через карантин – вимушена пауза у тренуваннях, але дуже чекаю. Після верхової їзди я відчуваю таку бадьорість, що мені не потрібна ні кава, ні жодні енергетики. Мої м’язи нарешті розуміють, що я від них хочу, а голова світла і готова до праці. До речі, моя бабка свого часу возила ліс конем. Звісно, це не хобі – це важка праця, пов’язана з потребою виживання. Але може, це захоплення конями в мене саме від неї?
А останнім часом я захопилася сплавлянням на катамаранах. Зараз, до речі, саме час для сплавляння – ще не холодно, але й уже не спекотно. Спочатку це було просто споглядання сплаву, потім я ризикнула стати пасажиркою, а згодом навчилася веслувати, і тоді вже отримала величезне задоволення від цього. До цього мене долучив Василь Соник – краєзнавець, посадовець Снятинської районної ради. Взагалі Покуття дуже гарно на мене впливає :)
До слова, тільки нещодавно я згадала таку річ: мій дід колись був керманичем – керував сплавлянням плотів по Черемошу. Сплав може бути дуже різним: сьогодні річка спокійна, а завтра така бурхлива, що зносить на своєму шляху все. Дуже цікаво про плотогонів сказано в мого улюбленого Марка Черемшини: «Така-то вже наша гуцульська вдача: огонь пече, а ми йому насупротив!» Знову ж таки, розумію, що ніяк не можна порівнювати ту важку і небезпечну дідову працю, пов’язану з потребою виживання, і моє захоплення з елементом екстриму. Але це дуже символічно, що я сплавляюся тим самим маршрутом, тією самою річкою.
Не можу сказати, що це мій спосіб життя, адже це – рідкість, це приємна розкіш. Але коли потрібно відволіктися від роботи – будь-якої, чи фізичної, чи розумової – активний відпочинок є найкращими способами.
Не екстримом, але, принаймні, нестандартом є мої звички читати вдосвіта і щоранку бігати. То вже звички – і це прекрасно. Маю азарт до танців – але не на сцені, а душевна така забава, з «голубкою», «гуцулкою» і «полькою». Люблю дикість стихії – бурю, зливу, спеку. Люблю життя.
Людмила Чередарик. Парапланеризм – випробування себе, звичайна людська цікавіть і відстороненість від буденності
Головна редакторка чернівецької газети «Версії» займалася карате, була рефері на боксерському рингу і вперше політала на параплані в 65 років.
– Завжди вважала, що зайвих знань не буває. Хотілося спробувати все. Чим тільки не займалася: і балетом та спортивною гімнастикою, і художньою гімнастикою та фехтуванням, і карате – тоді, коли його тільки дозволили в Радянському Союзі, адже це був заборонений вид спорту в нашій тодішній країні. Коли ми, групка аматорів, почали цим займатися, то одного з нас навіть до КДБ викликали і закрили там на пів доби. До речі, цей чоловік зараз знову зі мною в одній компанії займається йогою. Хоча останнім часом йогою чомусь більше жінки захоплюються… Але насправді розминка карате побудована на елементах йоги.
Отже, яких лише захоплень у мене не було. Музикою займалася – грала на домрі, фортепіано та гітарі. Колись навіть свідомо ходила на курси крою і шиття, щось навіть пошила. Хоча зараз, правду кажучи, вже ті навички не відтворю… Важко далося в’язання: дівчата в гуртожитку університетському переконували, що воно дуже заспокоює, а мене натомість неймовірно дратувало. Завжди цікавилася усім. Просто і сама по собі допитлива, і для професії це дуже корисно. Адже одна справа – героя майбутньої публікації просто слухати, а зовсім інша – розуміти тему, його фах, уявляти, як і що ще можна розпитати, щоб розкрити тему глибше.
Футбол мені спочатку не дуже подобався, але потім почала ходити на стадіон – і розібралася, і виявилося, що це дуже цікава і красива гра. Ну я мусила це все знати, бо тоді в газеті очолювала відділ спорту і оборонно-масової роботи. Мусила тямити в спорті, бо ж мені про спортсменів писати!
А от у наступний номер готую матеріал про боксерів. Дізнаюся щось нове для себе, хоча дещо про цей вид спорту уже знаю. Адже свого часу, коли працювала в газеті «Молодий буковинець», була рефері на рингу! Газета проводила конкурс на приз ім. Кудінова – дуже відомого тоді молодого боксера, щоправда, з 20-их років минулого століття, і я була суддею від газети. Цікаво зараз згадувати це…
В дитинстві, років у 13-14, склала собі план, чого я мушу в цьому житті навчитися. Серед цих пунктів були стрибки з парашутом і водіння автомобіля. І ось я у же на пенсії, а з парашутом так і не стрибнула, і автівку не воджу – хоча спробувала, бо автошколу закінчила минулого року!
Ну, мабуть певною компенсацією за невтілені стрибки з парашутом став мій політ на параплані. Це було позаминулого року, тобто мені тоді було вже 65. Страшно навіть уголос промовляти ці роки. Та коли цього не робити, то нібито й нічого… Молода іще!
Загалом, щоби вільно почуватися у небі, потрібно багато тренувань. Треба розумітися в аеродинаміці, відчувати напрямок вітру, знати, як саме заходити на посадку… Бо навіть правильне сидіння та відповідні нахили тулуба й повороти голови з руками мають значення для маневрування. Не просто втриматися у потоці повітря!
Та все ж, завдяки інструкторам я злетіла. Коли нарешті відірвалася від землі, нічого довкола не бачила, а тільки чула команди хлопців – ліва рука, права рука… Таким чином я робила повороти. Посадка здалася мені легшою. І тільки на 3-ій та 4-ий раз я змогла в повітрі оглянутися довкола й усвідомити, що лечу… Це почуття передати словами важко.
І все ж захопленням життя Людмили є журналістика. 2016 рік, чернівецька кав’ярня: вона разом із журналістками Валею Кушніренко (Луганськ) і Валею Мацерук (Чернівці) – зліва направо, з якими дружить ще зі Львова, від студентської лави.
Для чого я це зробила? Це було бажання екстриму? Ніби й ні, бо особисто в мене від нього тільки болить голова. Закортіло випробувати себе і глибше пізнати свої можливості? Ймовірно. Хоча швдше за все це була звичайнісінька людська цікавість. Саме та, що рухає прогрес. А ще з висоти пташиного польоту не тільки будинки, машини і люди, але й усі власні життєві труднощі бачиш ніби збоку, ніби вони не стосуються тебе особисто.
Сідонія Ходикіна. Київські «динамівці» були для мене святими!
Нинішня пенсіонерка в юності була затятою футбольною вболівальницею.
Мабуть, мало би бути трохи дивно, що в буковинському радянському селі в 60-ті роки дівчина могла захоплюватися футболом. Але не в тому випадку, коли це село – Шипинці, бо тут місцевий футбол – це давня традиція, яка з покоління в покоління охопила всіх хлопців. Грав на місцевому стадіоні і двоюрідний брат пані Сідонії Степан Івасюк, Штефко – а вона ходила з ним за компанію вболівати.
– У Шипинцях на храмове свято зазвичай завжди був данець (танці – ред.), але то увечері, а вдень організовувалися футбольні змагання. І мій двоюрідний брат Штефко грав у футбол на місцевому стадіоні. Любила іти на це дивитися – навіть не можу сказати, чи справді на гру, а чи більше через те, що за брата вболівала. Спочатку просто бачила, що хлопці бігають полем, копають м’яч – а вже коли почала дивитися усвідомлено, то почала розуміти, як там усе складно. Що багато залежить від стратегії, тактики, розташування гравців на полі, технічних прийомів, ролей гравців – нападник, захисник, з якого боку обороняє чи атакує, капітан команди, воротар… Не всі правила одразу «схопила». Довго не могла зрозуміти, чому гол іноді не зараховується. Потім виявилося, що учасники іноді штучно створюють ситуацію «офсайд» – коли захисники не можуть наздогнати чужого гравця з м’ячем на своїй половині поля, то відстають і залишаються позаду навмисно, щоби між ним і воротами було менше двох гравців. Таким чином порушується певне правило і гол не зараховується. За цим дуже пильно стежать арбітри. Вони також помічають те, що майже неможливо помітити – як іноді випадково гравець зачіпає м’яч рукою, як часом хтось грає нечесно і може вдарити суперника по ногах… За таке видаляли з поля.
Штефко і Сідонія – шипинські футболіст і вболівальниця :)
Коли вже почала розумітися на футбольній грі, завжди вболівала за київське «Динамо» і за нашу збірну – тоді, зрозуміло, це була збірна СРСР. Але це була середина і друга половина 60-х років минулого століття, і «Динамо» (Київ) грало за збірну майже у повному складі. Пригадую за прізвищами: Віталій Хмельницький був футболіст, Віктор Банніков воротар, Анатолій Бишовець – нападаючий, Євген Рудаков, Володимир Веремєєв…
Їздити на матчі не було ніякої можливості, тож вболівала перед телевізором. Але спочатку і телевізори були далеко не у всіх. У нас не було, а у Штефка вже був. То я на велосипеді їздила до нього дивитися футбол (ми жили в різних кутках села). Зазвичай матч починався о 19 годині, тривав до 21-ї, восени в цей час було вже темно… Але я не зважала. Це була зіркова команда. У 1966-му вони перемогли в чемпіонаті СРСР, виграли Кубок СРСР, Андрія Бібу визнали найкращим футболістом року, а п’ятеро динамівців (Сабо, Серебряников, Островський, Поркуян і Банніков) вибороли бронзові медалі на чемпіонаті світу в Англії. Пам’ятаю, як по телевізору показували, як вони ці медалі в Кубок склали…
У 1967 році кияни дебютували в Кубку чемпіонів. То була ціла трагедія, коли вони програли полякам (чемпіон Польщі «Гурник» – ред.), вигравши перед тим у чинного володаря трофею – шотландського «Селтіка»). І як мене не розвеселила навіть принесена двоюрідною сестрою Дарусею газета з фотографією гри, де у погоні одне за одним чи то наш киянин поляка за труси схопив, чи навпаки – той нашого… Світлина смішна була, хоч труси і залишилися на гравцеві.
Фото з мережі Інтернет
А одного разу київське «Динамо» приїхало до Чернівців на товариський матч з «Буковиною». Я не могла це пропустити. Пішли з Дарусею на стадіон – правда, чули, що хлопці на трибунах вслід критично зауважували, що ми тут, мовляв, «шастаємо». Але загалом обстановка була доброзичлива, фанати – лояльні, бо це був матч не для вболівання за певну команду, а для споглядання красивої гри взірцевої команди професіоналів, асів. Після гри вони мали бути в готелі «Київ», а перед тим – вечеряли в ресторані «Дністер» на Кобилянської. То ми караулили їх на виході, щоби взяти автографи – зберігала то все у спеціальному зошиті, в який збирала їхні фотографії, вирізки з газет. Кількох спіймала, тож мала автографи – але не всіх – бо вони якось не всі одночасно виходили з вечері, а мені ж ще на поїзд треба було встигнути, щоб додому дістатися…
Як уже казала, я вболівала тільки за київське «Динамо». На матчі «Буковини» не ходила, хоча цікавилася, чи вони виграли, чи програли, які місця в турнірній таблиці посідають… І все моє оточення вболівало так само за улюблену команду. Жодної людини, яка би вболівала за «Спартак», не знаю J
Батьки не були проти мого захоплення. Тато і сам любив футбол, то згодом, коли і в нас з’явився телевізор, ми разом жодного матчу не пропускали. А мама якось не переймалася. Ніколи не було жодних застережень, що я, мовляв, шукаю собі жениха серед футболістів – навіть близько цього не було. Це було справжнє вболівання, я не мала від цього ніякісінької вигоди. Вони були як святі для мене!
Наталя Каптусарова. Люблю працювати з вітрилами
Керівниця регіонального прес-офісу Приватбанку в Одесі не просто ходить в круїзи на яхті, а склала іспит на яхтенного капітана
– Мені раніше подобалося кататися на лижах, гірськолижний спорт… Екстрім! – згадує Наталя. – А три роки тому я «захворіла» яхтами. В Одесі покататися на яхті – це цілком звично, нормально і доступно за ціною. І в компанії часто трапляється хтось із друзів, у кого є яхта. Раніше це були яхти, зроблені своїми руками – наприклад, з фанери чи ще чогось там, а зараз можуть бути і якісні саморобні, і дуже дорогі, і середньої цінової категорії. А ще є кілька яхтшкіл. Коли ти йдеш берегом моря, бачиш безліч вітрил – то сердечко «йокає» від цієї краси, ти згадуєш прочитані книги, побачені фільми, відчуваєш себе як Асоль…
Ось так і мене подруги покликали покататися на катамарані (двокорпусній яхті) – і мені якось дуже сподобалося. Але самій дивно – як я раніше цим не захопилася, живучи в Одесі два десятки років? Мабуть, через той самий стереотип, що яхтинг – це дорого. Насправді – ні. Дитячі спортивні яхтенні школи, яких в Одесі дві для діток від 8 до 12 років – одна безкоштовна, інша вартує 600 грн на місяць. Цілком прийнятна ціна.
Отже, почалося з ходіння на прогулянкових яхтах. І одного разу моя жіноча компанія (де я, 45-літня, була наймолодшою) зібралася відзначити 60-літній ювілей однієї з подруг – в чартері на яхті. Тобто поїхати в Грецію, взяти в оренду яхту – звісно, з капітаном, – і відсвяткувати. Виявилося, що це також не надто дорого і цілком співмірно з 1-2-тижневим відпочинком у 5-зірковому готелі. Зрозуміло, що і яхти бувають різні, але в середньому тиждень на яхті може на особу вартувати від 450 до 900 доларів. Ну і плюс харчування, і квитки, аби доїхати до країни – але їх також можна знайти зовсім недорого.
І от коли все вже було вирішено і був знайдений одеський капітан, він слушно запитав: «А хто мені буде допомагати?» Бо ж самому важко швартуватися, та й загалом є низка моментів, де мають бути задіяні щонайменше троє людей. І я вирішила, що я цього хочу! Мені до того часу вже дуже сподобалося те відчуття свободи на яхті, коли всі твої проблеми залишаються на задньому плані. Мої особисті відчуття – що це потужне підживлення енергією, яка дозволяє потім, на березі, жити, працювати, займатися різними дурницями.
І я пішла вчитися. Зрозуміла, що хтось же має мене навчити цього всього: мотузки кидати, вузли в’язати… Полізла в інтернет, пішла нетрадиційним шляхом, від теорії до практики, бо зазвичай вчитися приходять ті, хто вже практикують яхтинг. Виявилося, що в Україні і в Одесі зокрема є низка шкіл, які готують шкіперів і яхтенних капітанів з міжнародною ліцензією. Я пішла вчитися. Теорії – 14 занять по 4 години. І тут раптом я з’ясувала, що вартість навчання на спеціальності «кваліфікований член екіпажу» і «шкіпер» (капітан) – однакова! То якщо вже витрачати гроші – то чого б не стати капітаном? Поставила собі таку мету. Зазвичай на таке навчання приходять у дещо молодшому віці, переважно зі спортивного яхтингу.
Я була єдиною жінкою на курсі і мене дуже підтримували. Я занурилася в цю атмосферу «яхтенного братства», певного кодексу. Це дуже цікавий світ, який має однакові правила у всіх країнах. Це те, що ми бачимо в кіно, – ця підкреслена галантність, ввічливість. Це небезпечний вид спорту, розваг, і в морі все залежить лише від тебе і від твоєї команди. І тому правила цього братства такі, що в будь-якій країні тобі допоможуть, незалежно від вартості твоєї яхти – чи простенької за 10 тис. доларів, чи океанічної за 2 мільйони… І мільйонер так само, як і незаможний яхтсмен, однаково приймуть мотузку, щоб допомогти пришвартуватися.
Вивчилася я. Складно було з навігацією, метеорологією… Є ще такий предмет – МППЗС, міжнародні правила попередження зіткнення суден, де треба вивчити світлові і звукові сигнали, за якими чітко можна визначити, яке це судно і в якому напрямку воно йде. Це я вчила дуже довго, бо системи там немає, це просто треба вивчити.
А після теорії я вже в Греції, в чартері на практиці зрозуміла, що це складно, але цікаво і дуже затягує. Чартерний човен досить легкий у керуванні. Фішка чартера в тому, що ти приїздиш в якусь теплу країну, орендуєш човен (як автівки часто орендують), і йдеш на тиждень, два, чи на скільки дозволяє бюджет, бажання і час, вивчаєш країну, в будь-якій гарній бухті можеш пришвартуватися, зупинитися, покупатися в морі. Кайф. Човен може мати 2, 3, 4 каюти (залежно від гаманця замовника), душ-туалет, обладнану кухню…
Словом, захворіла я цим і почала тренуватися – у дуже класного яхтсмена, засновника і власника яхт-клубу Альберта Кабакова. Тренував спочатку мене на спортивних човнах, потім ми вирішили створити жіночу команду і поганятися в аматорських регатах – то він почав тренувати нашу «вікову» жіночу команду.
Згодом я себе спіймала на тому, що мені подобається працювати з вітрилами. У мене поки що не дуже виходить. І човен для регат, для гонок – інший, там мотузок безліч, ще якісь нюанси – і мені захотілося це все вивчити, цим управляти. Азарт! У такому активному тренувально-навчальному варіанті я вже перебуваю рік.
Щодо сексизму, то в яхтингу немає такого, як часто буває на автомобільних шляхах, коли кажуть: «Та це тьотка за кермом». У яхтингу однакове ставлення і однакові вимоги до всіх. Є ролі на човні, є «посади» в команді, спеціалізація, кожен вибирає для себе посильну і мусить її виконувати.
Чоловіки-яхтсмени дуже бережно ставляться до жінок. Мої колеги по навчанню розуміли, що мені складно, приділяли більше уваги мені, але жодного разу ніхто не сказав, що «це тільки для чоловіків, що ти тут робиш». І зараз в яхтклубі, де я займаюся, так само. Якщо таке хтось собі дозволяє – то це точно не чоловіки, які відбулися як яхтсмени. Це ті, хто просто йдуть за модою відпочинків у чартерах. Але ні стать, ні фізичний стан не впливають на управління яхтою. І подібна зверхність проходить дуже швидко, бо море не прощає зверхності.
КОМЕНТАР
Психологиня, гештальт-терапевтка Альона Головіна: «Жодних обмежень, які б накладала стать, не може бути в реалізації нас як особистостей»
– Сьогодні традиційно «чоловічі» і «жіночі» ролі доволі розмиті. Дуже багато чоловіків із задоволенням можуть викону вати соціально «умовно-жіночі» ролі і функції, і багато жінок, які досягають не меншого, а може й більшого успіху, ніж чоловіки у «їхніх» сферах. Тому що чим більше у соціуму є «чисто чоловічих» ролей і «чисто жіночих», то більше можемо говорити про низький рівень психологічної культури і загальної культури теж. Чим розвиненіша країна, чим менше люди в ній думають про різноманітні стереотипні уявлення і атавізми, тим більше можливостей для кожної людини незалежно від статі реалізувати свої бажання і здібності. Жодних обмежень, які б накладала стать, не може бути в форматі реалізації нас як особистостей!
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»,
світлини з особистих архівів героїнь публікації
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews
