Провела захід дивовижна пані Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук та доцент ЧНУ. Її потужний голос, заворожлива харизма та пристрасне виконання класичних танго й романсів тримали залу на одному диханні. Особливої магії зустрічі додавало й те, що акомпанував пані Валентині на гітарі її чоловік Всеволод. Виступи цієї творчої пари — це окреме мистецтво, сповнене тонкого взаєморозуміння, ніжності та гармонії.

Валентина Чолкан майстерно вела слухачів не лише музичними лабіринтами, а й драматичними сторінками біографії самого Богдана Весоловського. Його життя — це дзеркало української долі ХХ століття. Усе починалося у міжвоєнному Львові 1930-х років. Навчаючись на юриста, молодий Богдан став зіркою першої величини та подарував Україні європейське ретро як головний композитор і піаніст легендарної капели «Ябцьо-джаз», яку очолював Леонід Яблонський. Його перше кохання та муза Ірена Яросевич надихнула митця на створення шедевра «Прийде ще час».

Проте Друга світова війна безжально розбила цей романтичний світ, змусивши Весоловського емігрувати. Згодом він оселився в Канаді, де створив сім’ю з Оленою Залізняк, але туга за Батьківщиною ніколи не полишала композитора.

Лише через 30 років розлуки, у 1967-му, йому вдалося відвідати рідний Львів. Проте омріяне повернення принесло невимовний біль. Замість європейської культурної столиці він побачив жорстко русифіковане, затиснуте в радянські лещата місто, де його пісні були під забороною. Цей духовний занепад настільки вразив митця, що підірвав його здоров’я. Повернувшись до Канади, він прожив лише кілька років і помер у 1971-му, заповівши поховати свій прах на Личаківському цвинтарі.

Саму цю стрімкість, внутрішній драматизм та багатогранність почуттів пані Валентина розкрила через аналіз музики. Вона детально пояснила слухачам внутрішню архітектуру танго — жанру, де за чітким ритмом завжди ховається буря пристрастей. Весь виступ пари був неймовірно потужним, стрімким та глибоким. У залі звучали шедеври, що назавжди вписані в історію нашої культури: «Усміх твій таємничий », «Прийде ще час», «Жоржина», «Ми закохані одне в одне», «Намалюй мені ніч» та інші.

Унікальність музичної структури танго, пісні «Як тебе не любити» полягає в тому, що її текст складається з трьох куплетів-катренів, і для кожного з них написана своя оригінальна мелодія. Валентина Чолкан говорить:  «І зверніть увагу, тут будуть знову ж таки три катрени. І всі три катрени — абсолютно інша мелодія». Композитор Богдан Весоловський створив унікальну форму українського ретро-танго, де три чотиривірші (катрени) не повторюють одну й ту саму музичну тему, а розвиваються динамічно один за одним.

Та найбільшим емоційним потрясінням вечора став романс «Я знов тобі».  «…мені краси її не треба, коли тебе на ній нема…»,  – ці щемливі рядки з романсу вражають до глибини душі. Це і мої особисті спогади…

Музика Богдана Весоловського виявилася дивовижним дзеркалом: вона стала виразником не лише сьогоднішніх драматичних подій і самотності, а й безмежного кохання та патріотизму, які тримають нас у найважчі часи. Його тужливі пісні летять крізь роки, нагадуючи, що справжні почуття не вмирають. У цьому й полягає унікальний феномен композитора: створивши свого часу легке міське ретро, він зміг загорнути в тужливі ритми танго і вальсу незламний український дух. Його творчість, яка колись рятувала українців від ностальгії в еміграції, сьогодні знову повертається, щоб об’єднувати нас на рідній землі і перемагати…
Лише наприкінці заходу присутні дізналися, що пан Всеволод напередодні потрапив в аварію — саме тому він увесь час виступав сидячи. Ця мужність та відданість мистецтву зворушили всіх нас.

Дякуємо пані Валентині та пану Всеволоду за цю зустріч. Вони подарували Чернівцям не просто творчість, а й довели, що справжнє мистецтво не має кордонів і часу…

Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що перетинає кордони часу: як у Чернівцях ожили танго Богдана Весоловського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Презентація книги — це насправді подія значно більша, ніж просто вихід ще одного наукового видання. Бо Чорнівське городище — одна з тих пам’яток, які буквально змінюють наше уявлення про середньовічну Буковину. І водночас — місце, де історія ще не закінчилася: її продовжують відкривати просто зараз.

Професор Сергій Пивоваров — один із найвідоміших дослідників середньовічної археології Буковини. Саме він із 1999 року відновив систематичні дослідження Чорнівського городища після попередніх експедицій Чернівецького університету.
Його роботи важливі тим, що він не просто описує знахідки, а намагається відтворити життя людей XIII століття: як вони оборонялися, торгували, воювали, чим користувалися у щоденному житті.

Чорнівське городище — унікальна пам’ятка. Це не просто «давнє поселення». Це укріплений комплекс часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, одне з небагатьох городищ XII–XIII століть, яке досліджене археологами настільки повно.

Чорнівське городище добре зберегло систему оборони, археологи знайшли там сліди реального життя середньовічного прикордонного укріплення, виявлено прикраси, кераміку, елементи побуту, знайдені предмети свідчать про зв’язки Буковини з іншими землями Русі та Європи.

Особливо інтригує те, що Чорнівське городище існувало у дуже драматичний період — напередодні монгольської навали.

Коли археолог бере до рук наконечник стріли XIII століття, це вже не просто музейний експонат. Це слід конкретної людини, яка стояла на валу й дивилася в бік небезпеки в той час, коли змінювалася історія всієї Східної Європи.

Чорнівське городище важливе ще й тому, що доводить: Буковина не була глибинкою, «окраїною». Вона була частиною великого європейського історичного простору. Через цей регіон проходили торговельні, військові й культурні контакти.

На зустрічі в бібліотеці були історики, археологи, краєзнавці, активісти й ті, хто любить і досліджує наш край. Під час презентації Сергій Пивоваров декілька разів звертав увагу на креслення та ескізи Ярослава Волощука — чернівецького архітектора, інженера, письменника й  краєзнавця, який також був присутній на зустрічі.

Сучасна археологія — це вже не лише лопата й пензлик. Це геофізика, аерофотозйомка, GIS-картографія, цифрове моделювання, аналіз металів і органічних залишків.

Суспільний інтерес до археології зараз великий: люди дивляться історичні відео, читають про розкопки, ходять на лекції та презентації. Але паралельно існує проблема нелегальних копачів, які шукають артефакти металошукачами заради продажу. При неконтрольованих розкопках руйнується контекст знахідки — а саме він є найціннішим для науки. На зустрічі було питання і про «чорних археологів».

Археологія — це не просто щось знайти, знайти якусь річ. Для науки важливо де саме вона лежала – у якому шарі, поруч із чим, що було над і під нею.

Тому такі книги й публічні презентації надзвичайно важливі. Вони повертають археологію людям як спосіб зрозуміти себе й своє минуле.

Чорнівське городище — це не лише земляний вал і уламки кераміки. Це місце пам’яті про людей, які жили тут сотні років тому. І поки археологи продовжують дослідження, середньовічна Буковина продовжує говорити.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чорнівське городище як історичний детектив: нова книга Сергія Пивоварова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

6 березня 2026-го у Центрі культури «Вернісаж» у Чернівцях відкрилася виставка пам’яті заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана,  присвяченої 212-й річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.

Іван Балан народився 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці на Тернопільщині. Художню освіту здобув у Чернівцях, а згодом навчався на факультеті графіки Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Багато десятиліть його життя було пов’язане з Буковиною, де він сформувався як художник, графік і книжковий ілюстратор. З 1992 року був членом Національна спілка художників України, брав участь у численних обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках.

Творчість Івана Балана вирізнялася багатогранністю. Він працював у галузі станкової графіки, живопису, книжкової ілюстрації, створював плакати, листівки та екслібриси. Митець є автором понад трьохсот книжкових знаків і численних ілюстрацій до літературних видань. Його роботи супроводжують книги українських письменників — від класиків до сучасних буковинських авторів.

На відкриття виставки у «Вернісажі» прийшло багато людей: художники, друзі, учні, науковці, шанувальники мистецтва. Приїхали і родичі митця з Тернопільської області, його малої батьківщини. Атмосфера була одночасно світлою і зворушливою: люди згадували Івана Балана як талановитого художника, мудру й доброзичливу людину, яка все своє життя присвятила українській культурі.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої», 1840

У видавництві «АНТ ЛТД» вийшла  книга Корнелії Товстюк “Радість поруч із нами” (Іван Балан: життя і творчість (з архіву родини Товстюк), яка  базується на матеріалах з приватного архіву родини Товстюк.

Важливою сторінкою творчості Івана Балана була його багаторічна співпраця з істориком і дослідником визвольного руху Нестором Мизаком. Художник став постійним оформлювачем його книг, присвячених складним і драматичним сторінкам української історії — боротьбі за незалежність, долям учасників підпілля, пам’яті про національний спротив. Саме графічні роботи Івана Балана — обкладинки, ілюстрації, символічні композиції — створювали особливу візуальну атмосферу цих видань.

Завдяки такій співпраці книги Нестора Мизака стали не лише історичними дослідженнями, а й цілісними культурними явищами, де слово і зображення працювали разом.

Під час відкриття виставки історик Нестор Мизак також згадав, що пам’ять про митця варто увічнити і в міському просторі Чернівців. Він висловив думку, що одну з вулиць міста можна було б назвати ім’ям художника — адже саме тут, на теперішній вулиця Княгині Ольги, де колись була вулиця Маршала Рибалка, жив і працював Іван Балан. На думку Нестора Мизака, така назва стала б символічним знаком вдячності місту художникові, який багато років творив у Чернівцях, оформлював книги, працював у сакральному мистецтві й залишив помітний слід у культурному житті Буковини.

Знову повертаюся в минуле… 11 вересня 2015-го у чернівецькому центрі культури «Вернісаж» можна було переглянути виставку «Підпільна графіка ОУН, УПА» , повстанські світлини, графіка заслуженого художника України Івана Балана у книгах Нестора Мизака «За тебе, свята Україно». Я була на цій виставці і тоді зробила невеликий (чи не зовсім невеликий) фоторепортаж, можна подивитися за цим покликанням – «Нам пора для України жить!»…

Художник працював і в сакральному мистецтві. Однією з його останніх робіт став розпис храму Різдва Івана Хрестителя, де він працював разом із художником Миколою Пелешуком. Цей храмовий живопис став своєрідним духовним підсумком творчого шляху митця — поєднанням майстерності, віри та глибокого відчуття української традиції.

Для Івана Балана екслібрис був не просто декоративним знаком. Це була особлива форма діалогу з книгою, з її автором і читачем. Саме тому його книжкові знаки вирізняються індивідуальністю і часто пов’язані з українською історією, культурою та літературою, зокрема з творчістю Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Букрек» (Чернівці) здійснив перше за часів незалежності повне академічне видання
творів Ольги Кобилянської у 10 томах. Оформленням обкладинки та художнім наповненням серії
займався заслужений художник України Іван Балан.

Друзі, художники, колеги, з якими він працював і спілкувався багато років, ділилися теплими спогадами, говорили про його людяність, доброзичливість і відданість мистецтву.

На завершення виступила дружина художника. Вона подякувала всім, хто прийшов на виставку, хто пам’ятає і цінує творчість Івана Балана, підтримує добру пам’ять про нього і зберігає його мистецьку спадщину.

Після завершення урочистої частини учасники виставки зробили спільну світлину на пам’ять. Щира вдячність  пану Юрію Грунтовському за це фото, адже й мені дуже хотілося бути разом з усіма, серед людей, які прийшли вшанувати пам’ять художника.

Після офіційної частини відвідувачі ще довго не розходилися: розглядали роботи, спілкувалися, ділилися спогадами про Івана Балана. Його графіка, книжкові ілюстрації, екслібриси й сакральний живопис ще раз нагадали, наскільки багатогранним був талант митця і наскільки глибоко він відчував українську культуру.

Щира вдячність усім, хто долучився до організації цієї виставки, хто зберігає і популяризує творчу спадщину художника. Такі події допомагають нам відчути живий зв’язок поколінь і силу українського мистецтва.

Світла пам’ять Іванові Балану…

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Пам’ять у світлинах…  Пропоную переглянути світлини Івана Балана  із виставок у «Вернісажі» та Художньому музеї. Усі світлини з особистого архіву: Світлій пам’яті Івана Балана присвячено…

Запис Наша дума не вмре… Пам’яті художника Івана Балана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього вечора звучала музика, яка більше нагадувала молитву. Тут говорили про постать Сидора Воробкевича — людину, що в ХІХ столітті поєднала духовне служіння, науку і мистецтво.

4 березня 2026 року в Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася просвітницько-мистецька зустріч «Музика як молитва» в межах виставки «Універсум Воробкевича». Це був не просто музейний захід — це була спроба побачити Сидора Воробкевича як цілісну постать: священника, науковця, композитора, педагога і творця культурного простору Буковини. Цьогоріч минає 190 років від дня народження митця, який у ХІХ столітті значною мірою формував духовне й національне життя краю.

У виконанні хору викладачів і студентів семінарії прозвучав церковно-літургійний піснеспів «Святий Боже».

Проректор семінарії протоієрей Ігор Луцан висловивши щиру вдячність  Ярини Вишпінській за високий рівень організації заходу та плідну співпрацю.

Народний артист України Іван Дерда виконав «Заграй ми, цигане старий» та «Рідна мово». І ці твори раптом перестали бути сторінками з підручника, вони стали живим голосом ХІХ століття.

Колекціонер Юрій Мисько розповів про експонати з приватної збірки та виконав пісню на вірш Воробкевича «Над Прутом».

Вірш «Мово рідна, слово рідне…», написаний під псевдонімом Данило Млака, став програмним текстом української культури. Уже за життя автора він набув пісенного звучання й широкої популярності.

Показували старі видання творів Сидора Воробкевича, звучав спів — і здавалося, що через музику та слово він знову повертається до нас. Згадували і про історію з пам’ятником. Час ніби все розставив на свої місця, але легкий осад у серці все ж залишився.

Запис Сидір Воробкевич: музика як молитва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ВРАЖЕННЯ

Мабуть, не тільки мені з дитинства запам’яталася та мить, коли гойдалася на гойдалці: все дужче й дужче, дедалі вище й вище, аж перехоплює подих. На мить заплющуєш очі, спускаючись додолу, відтак злітаєш вгору, де небо ще ближче. Від захоплення хочеться сміятися чи співати, відпустити свої емоції на волю, гукнувши на весь світ, щоб тебе почули не тільки мама чи тато, брат чи сестра, які розгойдують тебе. Чи ти сама. Ти тримаєшся за тугі канати обома руками міцно-міцно. Та часом… падаєш. Відчуваєш, як боляче, бачиш, як метушаться довкола тебе родичі. Встаєш – це, слава Богу не смертельно. І ще не здогадуєшся, що то Ангел-охоронець підставив свої крила, щоб захистити тебе від нещастя.
Певно, не тільки мені це пригадується. І не тільки гойдалки. Принаймні ліричний герой книги, про яку хочу розповісти, не раз потрапляв у ситуації, що могли закінчитися трагічно: провалювався під крихку кригу на ставку, ледь на потрапив під колеса машини, катаючись на ковзанах обіч дороги, довго не виходив із наркозу після операції… Малий непосида, який завдавав клопотів матері й вчителям, гордий, із загостреним почуттям справедливості, ставши дорослим, так само знаходив приключки на свою голову – подекуди смішні, кумедні (чого тільки варта ситуація в міжнародному аеропорту, коли він приспав пильність митника, намагаючись пронести в літак раритетні книги, подаровані друзями-британцями!), а нерідко – драматичні, коли доводилося «латати» травмований організм чи вгамовувати серцеві шторми. Пережитого змалечку до доволі поважного віку героя (читай – самого автора) вистачило б на багатьох. Ці житейські гойдалки випробовували його на міцність, стійкість, витривалість, силу духу, зрештою, на здатність сприймати світ, події, виклики долі, саме життя з гумором, акцентуючи на пошуках позитиву, добра, щастя…
Мені випало не просто погортати книгу Аркадія Томульця «Гойдалки свідомості» – погортати її й неможливо, бо хочеться вникнути, поміркувати, заглибитися, адже це – одкровення Людини з безрозмірною широтою інтелекту, інтересів, талантів. А те, що автор довірив мені перекласти їх українською мовою, дало можливість не просто поверхово, нашвидкуруч прочитати цю прозу, а зануритися (аж до дна!) в саму глибину Думки, Слова, Досвіду, Мудрості. Без перебільшення, я наче прожила життя героя – від колиски до садочка й перших казок, від шкільного порога до випускного, від студентських буднів за лавою і на збиранні колгоспного врожаю, від виснажливих спортивних тренувань та репетицій музичного ансамблю і театрального гуртка до судових засідань, де Феміда зважувала на своїх терезах добро і зло. І в кожному з цих епізодів вражало оте, так би мовити, земне тяжіння – до справедливості, до людяності, до милосердя, до прощення. І до пізнання світу, всесвіту та людини в ньому.
Скажіть, чи кожен із нас, побачивши чоловіка, який лежить на снігу, не пройде повз? Чи навіть мимо пораненого собаки? Чи котеняти-малюка, покинутого на безлюдді? Чи візьме одного, другого, третього… до свого обійстя і щоранку готуватиме цьому різношерстному прайду їхні смаколики і майструватиме оригінальні домівки для чотирилапого потомства? А, може, хтось із вас так само схоплювався вночі, спозаранку і машиною мчав із другом і з телескопом, щоб десь там, в якійсь облюбованій точці природи, побачити Червону планету з її супутниками або слід НЛО? А чи дружили ви, як герой оповідань, з… пітоном і равликами, чи ловили крабів і розмовляли зі щукою або птахами? Чи пробували перекласти собачу мову на людську? Чи могли вгамувати нетямущого чолов’ягу з пістолетом у руках і… стерти пальцем хмари в небі? А в затишному одеському ресторанчику випадково зустрічали й вели бесіду з відомим актором чи письменником? Або під час репетиції провідної ролі вкотре пробувати з’їсти ненависний гоголь-моголь, щоб нарешті режисер захоплено вигукнув: «Вірю! Нарешті вірю!»?.
Так, і актор, і музикант, і поет, і художник, і спортсмен, і юрист, і господар… Це ж скільки треба було стояти в черзі, щоб дістати від Бога стільки талантів?! А головне – зуміти розпорядитися ними, скористатися, не розтратити! У нього – й гітара звучить по-особливому, й троянди пахнуть, як у нікого, і кущі помідорів – у людський зріст, і виноградне вино – екстра-клас…
Можна було сміятися з армійських історій, описаних автором, пережити й вижити в яких допомагали сила волі, те ж потужне почуття гумору і, як кажуть, людський фактор, бо у світі поміж самодурства і прислужництва завше брали верх розум, розсудливість і людяність. Можна було тихенько сплакнути, читаючи щемливі спогади і одкровення про найближчих, найдорожчих – маму, діда й бабусю, братів, сина й доньку, онука. Про дружину Маріанну Гончарову, талановиту письменницю, яку Бог покликав до себе три роки тому, коли починалася осінь. Така ж мінлива, як саме життя. Як ті гойдалки, що в дитинстві викликали захват і спирали дихання, наближаючи то небо, то землю. Коли хотілося від переповнення емоцій відпустити свої почуття на волю, не боячись впасти… Сподіваючись на крила ангела-охоронця?
Як передмову до книги «Гойдалки свідомості» Аркадій Томулець запропонував оповідання Маріанни Гончарової «Воно ж интересно!» – монолог пацієнта Єлизавети Гнатівни, лікарки від Бога, мами автора і його двох братів, яких їй довелося самій ставити на ноги. Оповідання в притаманному гумористичному стилі про серйозне, про моменти життя. Автор побажав, щоб воно залишилося в оригіналі, російською мовою. Хоча кілька книг у перекладі українською побачили світ ще за життя пані Маріанни – їх переклала буковинська журналістка, письменниця Оксана Драчковська. Це ж оповідання опубліковане вперше. Ба більше, Маріанна наче благословила до друку прозові одкровення коханого чоловіка, друга життя, однодумця, з’явившись йому уві сні. Вони часто дискутували про роль книги, літератури в житті людини, зокрема про особливості жіночої і чоловічої прози, про те, що друкована книга «виходить з моди» на противагу електронним носіям інформації. І не тільки. Їм було про що поговорити, цим двом красивим, талановитим, залюбленим у життя людям…
На щастя, навіть зараз, попри волання сирен й обстріли українських міст, книги виходять у світ, відбуваються презентації, книжкові ярмарки, форуми за участі улюблених, відомих письменників, літераторів. Заявляють про себе й нові автори, які тішать глибокою прозою і проникливою поезією. На культурному фронті – мода на сміливе, чесне, правдиве, щире слово. Тож і «Гойдалки свідомості», лейтмотивом яких є любов – до родини, до рідного краю, до любого містечка Новоселиці, до людей, до природи, до «братів наших менших», і друга книга – «Копальня під назвою «Золото дурнів» – коротенькі історії, «зАбавки» (за визначенням автора), вихоплені з життя, пережиті колись і тепер, подекуди смішні, сатиричні, повчальні, подекуди щемливі, зворушливі, сентиментальні, безумовно, знайдуть свого читача. Ця прозова «двійня», як влучно сказали про новинки під час презентації в Чернівецькій обласній науковій бібліотеці ім. М.Івасюка і сам автор, і модераторка Ольга Серебріян, побачила світ завдяки художниці, дизайнерці Раїсі Рязановій і київському видавцю О.Федорову. А поза друкованими сторінками, «за кулісами» ще залишаються виношені в небайдужому серці, виколисані безсонними ночами різножанрові «зАбавки» письменника – про прозу життя з усіма його викликами, вибриками, випробуваннями…
«Книга талановитого автора викликає в мене гостре бажання спроєктувати свою, особливу реальність. Я її не лише створюю, але й живу в ній певний час. Деякі зі створених одного разу таких реалій залишилися зі мною на все життя. У кожного читача вона, ця реальність, абсолютно різна. І світ, згідно з твердженнями багатьох недурних людей, стає інакшим», – розмірковує А.Томулець в оповіданні «Жіноча проза».
Ось так і в мене: здається, я ще досі живу в тій реальності, в яку занурили мене ці Гойдалки.

Валентина МАЦЕРУК

Запис ГОЙДАЛКИ ЖИТТЯ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

13 червня, у п’ятницю, у день, що ніби сам промовляє про містичність цифр, в Гончаренко центрі Чернівців лунала розмова про Миколайчука — митця, що уособлює  українське кіно: актора, режисера і сценариста. Його життя і творчість тісно переплетені і з українською народною піснею. Валентина Чолкан,  доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської, автор і виконавиця  музичних творів, презентувала публічну лекцію про пісню як сутність, як голос, як силу, що формувала дух митця Івана Миколайчука.

Народна пісня була для Миколайчука  невід’ємною частиною внутрішнього світу його героїв. 

Іван Миколайчук планував екранізацію «Марусі Чурай» Ліни Костенко, як частину свого авторського кінопроєкту.

Вірш «Незнятий кадр незіграної ролі» – адресований Іванові Миколайчуку, з’явився у 1979–1980 роках, коли Ліна Костенко побачила його у селі під час зйомок «Вавилон XX» .

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
Два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.

Фільм «Пропала грамота». Виробництво фільму завершили ще 1972 року, але вперше його показали глядачам лише на початку 1980-х. І через українську народну пісню «А вже років триста»…

– Ой, вийди, вийди, із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
Визволь мене, серденько, із біди.

– Не вийду, козаче,
Не вийду, сокóлю.
Хоть рада, неможу,
Бо й сама в неволі.
Ой, у неволі, у ярмі,
За московським калауром у тюрмі.
За московським калауром у тюрмі…

Пісня «Лелеченьки»

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.

Слова: Дмитро Павличко. Музика: Олександр Білаш.

У лекції Валентини Чолкан була розповідь не лише про фільми, а про живе коло однодумців, які не просто творили кіно, але й були співавторами. Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Костянтин Степанков, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк, Борислав Брондуков, Лариса Кадочникова, Лесь Сердюк, Ліна Костенко, Марічка Миколайчук… Це була не просто лекція –  це була стрімка і пульсуюча розповідь про людину, яка відчувала пісню навіть у тиші кадру. Валентина Чолкан, землячка Миколайчука з Вижниччини, з Волоки, філолог і поціновувач пісенної душі українського кіно, поділилася не лише фактами – вона співала  й промовляла цю лекцію серцем. Щиро вдячні!

Я не ставила за мету переказати всю лекцію Валентини Чолкан – це й неможливо, і, мабуть, не має сенсу. Але поділилася тим, що зачепило мене особисто, що захотілося зберегти в пам’яті. Кожен у такій лекції чує щось своє – я почула своє.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

15 червня – день народження Івана Миколайчука. І сьогодні дуже багато людей зустрінуться на  родинному обійсті Миколайчуків. Кожного року теж відвідую Чорторию. А це була моя перша поїздка до Чорториї. 1998 рік. Юні і не зовсім юні туристи разом із знаними краєзнавцями Чернівців: Максом Шиклером (крайній зліва) і Михайлом Котляром (справа), а Герман Молоткін робив це фото. І подорож до Чортириї була такою:  спочатку примісьтим потягом до Вашківців, а далі колією назад, вже пішки, до Чорториї.

Пригадується й Михайло Михалатюк — щира, натхненна людина, чия фотовиставка у дворику Ратуші залишила по собі глибокий слід.

«Україна, на жаль, досі не є вільною, тому що вільна людина Іван Миколайчук в ній не є героєм. Він не став для неї героєм», – казав Сергій Тримда, кінознавець /Суспільне. Медіатека/… Люди — шанують. Люди — пам’ятають. Вільність у нас — ще й досі не проголошена цінність. Не всі і зараз  розуміють масштаб його вільної особистості. Бо вільних бояться. Бо вільного не можна зігнути чи використати.

Щиро дякую Валентині Чолкан за цю пристрасну, глибоку, живу розмову. За вміння не просто розповідати про великого митця, а говорити так, ніби Миколайчук — не минуле, а наше спільне сьогодення, яке ми ще маємо шанс усвідомити і зберегти.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Поклала руку тому ти на плечі,
Що грав на піаніно у куті.
А він, неначе, не звернув уваги,
Лиш усміхнувсь,
І переможця сміх мене ударив,
Як хльосткий батіг!
І я не знав де дітися від нього.
Що ти любила музику до болю -
Я знав раніш, кохав тебе за це.
А що зробить мені тепер з собою?..
Куди побите заховать лице?

Уже великі очі не шукали
Мене в студентськім гамірі на дворі.
Здавалося, що хтось ламає скали,
На піаніно грає у куті.
І я тоді згадав свої Карпати,
І, стомлених роботою, батьків,
О... Якби на піаніно вчили грати,
То, може, я б такого не терпів.
Та ні, я Вам не дорікаю, рідні,
Спасибі, що ви вчили, як могли,
Що все таки за гроші, бідні,
Із ярмарку сопілку привезли.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Але в житті не буде порожнечі,
Бо є сопілка і праця у житті!..

Іван Миколайчук

Запис Про народну пісню в житті Івана Миколайчука від Валентини Чолкан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Леся Щербанюк, директор Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського на початку зустрічі зазначила, що у серпні 2025-го виповнюється 90 років від дня народження літературознавця, педагога, громадського діяча, публіциста, Почесного громадянина міста Чернівці Анатолія Миколайовича Добрянського.

Анатолій Добрянський зібрав книгозбірню (32296 книг та періодичних видань) та унікальну фонотеку (понад 1500 грамплатівок і касет), на основі яких 2005 року у Чернівцях відкрито Муніципальну бібліотеку його імені.

Микола Рачук.

Читати давніх поетів –
Залишати право за собою бути поруч.
Читати талановитих забутих –
Наближатися до них.
Та найбільший привілей –
Заздрити їм
Без каменя за пазухою.
Заздрити не тільки їм,
Заздрити самому собі,
Що можеш із ним поспілкуватись.

Ми вчилися в старих поетів,
Ми вчимось в поетів ще ненароджених
І залишаємось водночас
Як попереду, так і позаду.
А вони посеред нас.
Так створюється атмосфера
Гармонії.
І той священик,
Що перебирає чотки,
Вірить нам.

Хто читає – той пише,
Хто пише – той читає…
Прочитане – написане –
Стелить шлях до тих незнайомих місць,
Об які раняться неофіти.

«З уламків відбулого», Чернівці, 2019

Кожне літературне покоління ХХ століття в Україні відображало не тільки нові мистецькі течії, але деякі українські митці часто боролися за саме право творити та жити, інші уже встигли адаптуватися до радянської реальності, ставши частиною офіційної культури. Лекція Світлани Кирилюк розкривала важливість поетичного слова як дзеркала епохи, інструменту опору та джерела натхнення для наступних поколінь. Максим Рильський, Павло Тичина, Іван Дзюба, Володимир Сосюра, Іван Драч – поети, які зображені на афіші лекції, проте на заході йшлося не лише про них, а й про інших поетів цього періоду.

Василь Стус. «Декларація поета і громадянина». 1960

Право — то слово дрібне.
От обов’язок — слово!

М. Рильський.

Гріх римувати горе.
Гріх римувати гнів.
У тюремному коридорі —
тільки пострілів ритми. І рими— нівечені.

У тюремному коридорі —
під’яремних мета —
збивши в кулак всі пориви —
ув атаку.
Де свободи чортма —
там музи — бранки.

«Хрущовська відлига» дала певну свободу слова, дозволила поетам-шістдесятникам відкрито висловлювати громадянську позицію. Система не залишала великих виборів: або пристосовуватися, або замовкнути, або стати вигнанцем. І кожний обирав свій шлях. Рання поезія М. Бажана, як сверджують літературні критики, має метафоричний стиль, складні образи у віршах збірки «Різьблене сонце», а вже пізніше – колективний пафос, прославляння революції, соціалістичного будівництва, ода Сталіну.

Для деяких поетів, на мою думку, як М. Бажан, поняття «хрущовської відлиги» видається доволі умовним, адже їхній власний творчий простір не мав чітких меж лібералізації чи її згортання. Однак цей простір уявної свободи – радше виняток, ніж правило. Поряд із ним жили й творили поети, для яких «відлига» стала лише короткою ілюзією, а реальність – це суворе протистояння.
Весною 1960-го у Києві було засновано Клуб творчої молоді, до якого долучилися Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Їхній простір – не уявна культурна втеча, а жива боротьба, за яку доводилося платити свобою, а інколи й життям.

Леонід Первомайський не був відвертим опозиціонером до радянської системи. Однак у його пізній творчості відчувається певне розчарування та відхід від ідеологічної спрямованості. Однією з найцікавіших його збірок є «Спомин про блискавку», як зазначила лектор Світлана Кирилюк.

Дмитро Павличко – одна з найсуперечливіших фігур в українській літературі. Його творчість поєднувала два полюси: офіційно схвалену радянську поезію та національну лірику. І цей внутрішній конфлікт відчувається в його спадщині. Ця подвійність поета справді впливає на сприйняття його творчості.

Ліна Костенко – символ незалежної думки. Вона була частиною дисидентського руху, хоча не зазнала арештів, як Стус чи Світличний. Відмовилася співпрацювати з владою, через що понад 15 років її не друкували, підписала «Лист 139» на захист українських діячів…

Ірина Жиленко брала активну участь і у діяльності Клубу творчої молоді.

Іван Світличний (20.09.1929 – 25.10.1993) – поет, перекладач, літературознавець, лідер руху шістдесятників. Він – автор перших розвідок про Василя Симоненка, Ігоря Калинця, Нью-Йоркську групу поетів.

Провина
Великий гріх на серці я ношу.
В. Стус

Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні.
Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні,
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо, гратами рябе, –

Судіть мене. Судіть без знижки,
Судіть – я винен – хоч до «вишки»,
Мене, а заодно й себе.

Зеновій Красівський, поет, фотограф, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи, усе життя присвятив боротьбі за вільну і справедливу Україну. Двадцятирічним виніс 21 день допитів у застінках НКВС, загалом відбув 26 років неволі – у радянських тюрмах, таборах, психлікарнях, на засланні.

Михайло Осадчий (1936–1994) – поет, прозаїк, публіцист, один із представників «шістдесятників» та дисидентського руху.

У праці Чорновола «Лихо з розуму» (1967) згадується і поет Михайло Осадчий, який також зазнав цього «лиха» – покарання за думку, за право бути собою.

Щиро дякуємо пані Світлані Кирилюк за надзвичайно цікаву та змістовну лекцію «Поезія шістдесятих як дзеркало часу». Дякуємо за можливість по-новому поглянути на творчість шістдесятників, відчути їхній внутрішній драматизм, силу слова та зв’язок із сьогоденням. Дякуємо колективу Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського за організацію заходу.

Хочу зазначити, що лекція Світлани Кирилюк, присвячена поезії шістдесятих, є логічною вшанувальною подією пам’яті Анатолія Добрянського, адже він був носієм тих самих ідей, що й поети-шістдесятники – вільнодумства, правди, краси слова.  Також варто згадати, що через Чернівці проходили багато митців цього покоління – тут бували Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко… Хоча вони не були уродженцями міста, їхні візити, виступи та зустрічі з місцевою інтелігенцією, зокрема з Добрянським, залишили помітний слід у літературному житті Чернівців того періоду.

Більше фото з заходу за посиланням – «…Заздрити не тільки їм, заздрити самому собі, що можеш із ним поспілкуватись»…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «Поезія шістдесятих як дзеркало часу» – лекція від Світлани Кирилюк у Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Унікальна виставка поєднує образотворче й декоративно-ужиткове мистецтво та літературу. Експозиція вшановує великих творців української літератури Буковини – Юрія Федьковича, Ізидора Воробкевича та Ольгу Кобилянську. Виставка організована в рамках музейного проєкту «Літературно-мистецька Буковина». Це особливий мистецький проєкт, який уже понад десятиліття сприяє популяризації культурної спадщини краю та осмисленню її впливу на сучасне мистецтво», – Лариса Курущак, куратор виставки.

В експозиції разом із роботами знаних художників експонуються твори юних митців – Злати Крушельницької, Анни Лазарюк, Дарини Ніколаїшиної, Злати Мелещук.  Юні художниці – вихованці гуртка «Атр-терапія» Міського палацу дітей і юнацтва,  керівник Світлана Крачило. Доповнюють експозицію рідкісні друковані видання кінця XIX – XX століття та унікальні артефакти з приватної колекції Юрія Миська.

Сидір Воробкевич

РІДНА МОВА
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тілько камінь має.
Як ту мову мож забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила?
Як ту мову мож забути?
Таж звуками тими
Ми до Бога мольби слали
Ще дітьми малими;
У тій мові ми співали,
В ній казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого,
Того Бог карає;
Свої його цураються,
В хату не пускають,
А чужії, як заразу,
Чуму, обминають.
Ой тому плекайте, діти,
Рідну руську мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом! –
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має!
1869

Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!
Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, зроку до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величнимна в сi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя…
Такий мiй iдеал.
Свобiдний чоловiк iз розумом – це мiй iдеал.

Ольга Кобилянська, “Царівна”

Рідний край

Там, де я родився, там мій рідний край;
Слави, щастя, долі, Боже йому дай!
Слави, щастя, долі, веселу годину,
Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Там, де я родився, там мій рідний дім;
Слави, щастя, долі дай там, Боже, всім!
А найпаче нені і вітцеві мому,
Мир во віки вічні, мир у ріднім дому.

Юрій Федькович

«Мистецтво завжди було носієм важливих ідей, що формують нашу пам’ять, ідентичність та цінності. Виставка є своєрідним підсумком багаторічного дослідження мистецьких процесів Буковини, що дозволяє побачити, як змінювалося образотворче осмислення видатних письменників та громадсько-культурних діячів другої половини XIX – початку XX століття. Запрошуємо вас поринути в світ слова й образу, де література, історія та мистецтво зливаються в єдиний культурний простір і відкрити нові грані літературної спадщини Буковини через образотворчість», – Лариса Курущак

Ворог боїться нашої мови, бо знає: поки вона живе – живе Україна. Тож бережімо її. Говорімо нею. Читаймо нею. Думаймо нею. Бо поки звучить українська – ми непереможні. 

Більше фото з виставки за посиланням – До Міжнародного дня рідної мови – виставка «Лицарі світла»

Виставка триватиме до 9.03.2025.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис До відзначення Міжнародного дня рідної мови – виставка «Лицарі світла» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Головний герой казки – Ліжко, створене Майстром із цілющого дерева нетліна
ще за часів Давньої Греції. У казці йдеться про пригоди Ліжка-цілителя в різні епохи та в різних країнах. Надзвичайні події відбуваються і в наш час у житті двох двоюрідних братів – Михайлика та Ромчика. Після того, як Ромчику замість зламаного ліжка купують антикварне, він зникає, а в Ліжку кожного ранку з’являється нова дитина. Михайлик намагається розкрити таємницю і знайти брата.

Фантастична презентація, артистична модерація, перформанс від Ромчиків, його друзів, Ліжка від Майстра, телепортація, вітання від пана Сергія Гакмана з Румунії … І не забувайте про чорний плащ…

А чи можна читати листи з минулого? Іноді можна… Літературний альманах «Десять років натхнення».

Школи

Дві школи в моєму житті:
П’ята і тридцять п’ята,
Дали крильцята мені –
Крилами стали крильцята.
Лечу, не спиняюсь, ні,
В польоті черпаю сили.
Сивіють коси мої,
Та не сивіють крила.

В ІМ’Я…

Місто моє…
Щоразу
Розумію:
Воно – оаза,
Прихисток
В несамовитій
Війні,
Пролісок
В люто-лютневій
Зимі
Промінь надії
У чорній
Дірі
Дамка
Чи туз,
Навіть джокер
У грі.

Театральна площа
Тотальна проща
Ялинами
Зорями
Квітами
Сходинками
Зливою
Вмитими,
Дитинство моє
тут на кожному
кроці
В немилосердному
році.

Площа Соборна
РізнокольОрна
Буденна
Святкова
В Різдво-
ЯлинкОва
Натхненна
І урочиста
Чиста
Плечиста
Пречиста

Площа Центральна
Співальна
Хоральна
Ратуші вежа
У небо злітальна
Глянь! А чи не приземлилась Зоря
В постаті Кобзаря?

В ім’я Отця…
Соборна площа
В ім’я Сина –
Театральна-проща,
В ім’я Духа Святого
Звучить
Голос труби…
Трубний глас?
Тихо….
Цить!

Перехрещуся
Містом моїм…
Хай вороги
Розлетяться, мов дим,
Розтануть, мов віск
Від лиця вогню…
І Місто засяє
І заспіває
Акафіст
Новому
Дню…

Наталія Куконіна-Самойленко,  2024

Дякуємо! Браво! Автограф-сесія! І фотосесія…

ТРИ ДІВЧИНКИ
ПЕРША
В згарищах місто,
Де ти, дитинство?
Друзі, наряди,
Радісні дні?
Тут чуже ліжко…
Написані книжки
Мовою,
Що незнайома мені.
А сонечко
Все одно встає,
І я є!
ДРУГА
Я – та, що друга,
Зараз у друга,
Підвал у будинку –
Надійний покров.
У мене ж ні хати,
Ні мами, ні тата,
Мій друг став за брата…
Ууу! Виє ізнов…
А сонечко
Все одно встає,
І я є!
ТРЕТЯ
Я так танцювала,
Що мама казала:
Моя балеринко,
Стомилась, присядь!
Тепер ані танців,
Ні пачок-пуантів,
Лиш оплески листя
Тужливо шумлять.
Так, сонце засяє
І буря мине,
Але не для мене –
немає
Мене…

Наталія Куконіна-Самойленко, липень 2024

Дякуємо ЗСУ за можливість такої зустрічі і мирному небу над Чернівцями.

Бажаємо пані Наталії натхнення, щастя, міцного здоров’я, миру, перемоги!

Більше фото з заходу за посиланням – І детективне фентезі від Наталії Куконіної-Самойленко…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Детективне фентезі від Наталії Куконіної-Самойленко… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Лекція «Мій Юрій Федькович». Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської.

Відкриття ювілейної, до 85-річчя від дня народження, виставки талановитого майстра з художньої обробки дерева Якова Петращука.

Завершення проєкту «Букове зерня». Вручення каталогів учасникам проєкту «Букове зерня» (фінансова підтримка БФ «Кращим Бути») у просторі виставки «Наш Федькович» (малюнки, артбуки, мальописи-комікси юних художників з Чернівців і Вижниці). «Найважливіший результат – формування численного мистецького кола Федьковича, як дорослих, так і зовсім юних буковинців», – Лариса Курущак, завідувачка відділу науково-освітньої роботи ЧХМ, кураторка мистецьких заходів.

Офіційне завершення проєкту «Букове зерня» відбулося у формі вручення каталогів усім учасникам проєкту. До проєкту долучилася творча молодь Чернівецьких ліцеїв – №14 (кер. Шевцова І. П.) і №16 (кер. Фочук Г.О.), гуртків МПДЮ – «Дивотвір» (кер. Бойчук Н. Р.), «Образотворче мистецтво» (кер. Тимчук О.В.), «Арт-простір» (кер. Крачило С. М.), Вижницький фаховий коледж мистецтва та дизайну ім. В.Шкрібляка (кер. Петращук-Гинга О.Я.). Більше про один з етапів проекту можна подивитися за посиланням – «Як знаємо Федьковича?»: мистецький проєкт «Букове Зерня».

Це вже повністю проілюстрована казка “Бідолашко” Юрія Федьковича. Варто б було видати таку книгу з роботами сучасних дітей, з їх баченням цього твору Юрія Федьковича.

У післямові до катологу творчих робіт юних художників “Наш Федькович” Лідія Ковалець, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича зазначила: “Пропонований каталог – справді незвичайне мистецьке видання, може, найоригінальніше, найцікавіше з усіх пошановувань Юрія Федьковича до його 190-ліття. Бо діти внесли у знайомий образ стільки свіжості думок, майстерності своїх пальчиків, що це не може не захоплювати.”

До 85-літнього ювілею Якова Петращука з ініціативи відомої художниці Оксани Петращук-Гинги, доньки майстра, відбулася персональна виставка талановитого майстра з художньої обробки дерева До експозиції увійшли вироби з художнього текстилю, над якими працювали спільно і батько, і донька.

Яків Пантелейович Петращук народився 10 серпня 1939 року в селі Горошова Борщівського району Тернопільської області. 1971 року закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва. Майстер художнього різьблення по дереву. Працював на сувенірній фабриці. Був постійним учасником районних та обласних виставок народного мистецтва від 1960-х років. У 2023 році в Чернівецькому художньому музеї взяв участь у тематичній виставці «За красою», присвяченій 160-літньому ювілею Ольги Кобилянської й подарував установі декоративну вазу із серії «Букове зерня». На цьогорічній виставці є можливість побачити інші вироби з цієї серії.

Не одне покоління науковців, митців, дослідників зосереджуючи увагу на осмисленні особистості та творчого доробку Великого Буковинця, по-своєму розуміє та інтерпретує його, адже сприйняття цієї складної багатовимірної постаті доволі неоднозначне і розмаїте. Проте для кожного з нас Юрій Федькович ототожнюється з Буковиною, Гуцульщиною.

Рідний край

Там, де я родився, там мій рідний край;
Слави, щастя, долі, Боже йому дай!
Слави, щастя, долі, веселу годину,
Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Там, де я родився, там мій рідний дім;
Слави, щастя, долі дай там, Боже, всім!
А найпаче нені і вітцеві мому,
Мир во віки вічні, мир у ріднім дому.

Юрій Федькович

Лекція «Мій Юрій Федькович» від Валентини Чолкан, доцента кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреата міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської.

…«Де ти, чуро?
Тож ми твердо, хлопче, спали!
Подивися на світ божий,
Чи соколи не злетіли,
Щоб нам стати в брань з пекольним
Чортовитом! Меч і стріли!
А як в’ни ще не злетіли,
То ще далі спати мушу;
А як в’ни уже злетіли.
Тогди в брань з проклятим рушу.
Добувати нашу славу.
Добувати руску волю!»
О, злетіть вже раз, злетіте,
Ви сокілскії соколи!…

Юрій Федькович, Король Гуцул (2)

Дякуємо автору проєкту Ларисі Курущак та всім  учасникам заходу, глядачам,  які змогли завітати у Чернівецький художній музей, або ще завітають!  Мистецьке Коло Юрія Федьковича потужне, різнобарвне і збільшується з часом.

Більше фото з заходів у музеї за посиланням – Мистецькі заходи до відзначення ювілею Юрія Федьковича у Чернівецькому художньому музеї. 

І у цей день, 8 серпня, чернівчани вшанували пам’ять «Буковинського Соловія» покладанням квітів до його пам’ятника.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Завершення проєкту «Букове зерня» і заходи до відзначення ювілею Юрія Федьковича у Чернівецькому художньому музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Учасники зустрічі переглянули роботи “Буковинські мальописи: постаті” Злати Крушельницької. Комп’ютерна графіка. Ці роботи були презентовані 8 серпня 2024-го на закритті проєкту «Букове зерня» у Чернівецькому художньому музеї.

Ми навіть згенерували образ Юрія Федьковича не тільки поета, письменника, військового, ерудита, кавалера, але й за складанням зоряних і астрологічних карт…

Не могла не скористатися вже вдома можливістю створити, згенерувати, змоделювати образ Юрія Федьковича, астролога, астронома, дослідника за складанням зоряних карт та ось що в мене вийшло. Точніше, у штучного інтелекту.

Музи Федьковича ми побачили і почули. Тепер знаємо, як можна їх та інших героїв, виконавців, авторів героїв генерувати, завдячуючи штучному інтелекту і  команді з Фонду Символи. Та музою зібрання в Літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича була у той день його директор пані Леся Колодій.

І була ще одна співоча муза – Наталія Процюк. Це був музичний дарунок: премʼєра пісні. Поезію Федьковича «Старий жовняр» заспівала чернівчанка Наталя Процюк Natalia Camelia. Музика Наталії Процюк.

“Місяченьку, місяченьку
Світлий, круглолиций!
Ти у бога проживаєш,
З морем розмовляєш,
Ти з ясними зіроньками
Землю оглядаєш, —
Чи не бачив мої літа —
Рожеві квіти,
Личко моє мальоване,
Кучерики виті?
Може, вони в чистім полі
Стали десь обозом,
А може, вни квіточками
Цвітуть при дорозі —
При цісарській дороженьці?
Місяченьку-князю!
Чом не прийдуть чорнобриві,
Чом не привітають
Хоть годиночку увечір,
Хоть одну мінутку?..
Місяченьку, місяченьку,
Друже мій, голубку, —
Чом лишили сиротою
Мене на сім світі?..
Місяченьку, місяченьку!
Літа мої, квіти!”

Юрій Федькович

Дякуємо за цікаву зустріч організаторам і всім присутнім.

Більше фото з заходу у Літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича за посиланням – Імпреза «Музи Федьковича» в Літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича за підтримки ІТ команди Фонду Символи.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Ці думки вже вислювлювпла. Але тут це буде доречно.

p.s. Астрономією цікавляться не тільки астрономи. Астрономію люблять, в першу чергу, романтики. Обсяг і широта уявлень про світ  значною мірою визначаються як астрономічними знаннями,  якими володієш, так і  астрономічною інформацією, яку здатна людина зрозуміти. Існування людини і Всесвіту взаємопов’язані і у цьому полягає суть  антропного принципу. Я не впевнена, чи  знав Юрій Федькович теорему Птолемея, теорему елементарної геометрії,  яка стверджує, що добуток довжин діагоналей вписаного в коло чотирикутника дорівнює сумі добутків довжин його протилежних сторін, але  Клавдія Птолемея  цінив, знав, як астронома.

«Гороскопія, або Єгипетська астрольоґія Й. Федьковича. [Вступне слово]. Наслідком багаторічних студій Ю. Федьковича над астрологією наприкінці 1870-х – першій половині 1880-х років стали кілька підготовлених ним німецькомовних книжок. О. Маковей у „Житєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича” (1911) називає їх шість, даючи зрозуміти, що нотаріальний інвентар, на який він покликається, може бути неповний. Зокрема, це підготовлена в 1883 р. і супроводжувана різними таблицями та обчисленнями „Die Horoskopie oder aegyptische Astrologie von J. Fedkowicz” („Гороскопія, або Єгипетська астрольоґія Й. Федьковича”),» –  Б.І. Мельничук, Л.М.Ковалець, Л. М.Черняк “Юрій Федькович”.

Тепер в  електронній бібліотеці “УКРАЇНІКА” можна прочитати у книзі: Писання Осипа Юрія Федьковича : Твори. Т. 4 : Матеріали до життєписи Осипа Юрія Гординського-Федьковича /з першодруків і автографів зібрав, упоряд. і пояснив О. Маковей. – 1910. – XII, 653 c.  Лишаю оригінальний текст:

«З астрольогічних праць Федьковича.

Федькович займався астрологією головно в роках  1874-1894.

Велика на 900 аркушевих сторін астрольогічна праця Федьковича (оправлена кріпко у шкуру, з закладками) п.з. «Apotelesmata oder das  Buch der Decrete» так і лишиться певно ніколи не оголошеною, бо вона є тільки доказом Федьковичевого хоробливого наклону до містики.

Was wersteht man unter Horoskopie?

Unter Horoskopie – richtiger Chronoskopie  oder Chronomantie – ehedem  Astrologie genannt – versteht  man die Kunst aus der Stellung  der Gestirne zur Zeit der Geburt eines  Menschen die Zukunft desselben  vorherzusagen.

Kann denn die Zukunft iiberhaupt  vorausbestimmt  und  verhergesakt  warden?…»

Думаю, Осип Маковей не був романтиком і теореми Клавдія Птолемея точно не знав. І «Просвіта» відмовилася друкувати книжку Юрія Федьковича «Планіта чи Ворожка». А ми зараз дивуємося, чому у Чернівцях немає навіть планетарію,  за обсерваторію взагалі мовчу…

Запис Імпреза «Музи Федьковича» і штучний інтелект спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ЗАВТРА

У нас сьогодні
дуже багато проблем,
Але головна –
це “завтра” передусім:
Почнеться співом недавньогрецьких сирен,
що виють Вієм:
в підвал! лягай!
поміж стін!

Чи співом пташок
Почнеться воно: фьють-фьють!
Який залітає у вікна натхненням снаги?
І шурхотом віників – двірники
Заметуть
підлогу подвір’їв
і вуличні береги?

У нас сьогодні проблема із “завтром”: як?
Яка погода? Принаймні, прогноз який?
Чи дощ звичайний?
Чи ряснокульний ляк?
А, може, той, що осліплює?
Дощ сліпий?!

Чи навіть злива –
бомби, як із відра?
Ти хочеш сонечка? Хочемо всі, авжеж!
Але ж сьогодні така неприродня гра,
Що замість сонечка – спалахи від пожеж.

Який на завтра
Планується раціон?
Білки-жири-вуглеводи…
Сніданок який?
Бо ж на обід буде просто бомбезний бульйон,
А ранком –
бенкет із ракет,
хочеш – їж, хочеш – пий!

Ти питимеш каву?
З цукром?
Ще й з молоком?
Хай пощастить!
А як ні – філіжанку сльози.
Слізки солені?
А ти їх –
одненьким ковтком.
Ні? То не пий,
просто плач, просто вий, голоси.

Бульйон вже у шлунку,
Хто з’їв,
той у вирві лежить…
А що на вечерю: дерунчики з ранок
чи ран?
Червоне вино?
Чи то келих із кров’ю дрижить?
Вино!
бо для крові потрібна цистерна – не дзбан.

А завтра туманно,
Безпланово, шкереберть,
В утробі “сьогодні” –
назад нема вороття.
Пологи опівночі:
завтра – нове життя…
І хай
не народжуватиметься більше смерть…

Наталія Куконіна-Самойленко, 2024

«Проводжаємо весну, зустрічаємо літо…» – 29 травня 2024-го  відбулося  чергове засідання клубу «Дебют-Читання» у Чернівецькій обласній науковій бібліотеці  ім. М.Івасюка. Модератор події: Ольга Серебріян,  відділ краєзнавства. Учасники заходу цього разу зустрілися із поеткою і казкаркою, перекладачем  Наталією Куконіною-Самойленко. Зараз пані Наталія проживає з родиною у Франції.

Тематика віршів, які читала Наталія Куконіна-Самойленко, була різноманітною. Це і відлуння подій сьогодення, трагедія  війни. І невеликі замальовки про буденне життя,  омріяний мир і гармонію. Знайшов своє відображення у виступі і цикл дитячих віршів. Ми мали можливість  не тільки  послухати авторський  текст, але на екрані побачити головних героїв і героїнь, які надихають пані Наталію у своїй творчості.

Наталія Куконіна-Самойленко, травень 2024

Наталія Куконіна-Самойленко, травень 2024

Наталія Куконіна-Самойленко повідомила про те, що планується публікація збірки віршів для дітей.  Певна частина накладу буде опублікована українською мовою, а певна – польською. Проілюструє книгу відома художниця Раїса Рязанова. Перекладачка на польську з української – пані Люція Ушакова, викладачка польської мови, членкиня Обласного Товариства Польської Культури ім. А.Міцкевича.

А у мене мама величезна,

Наче Сонце, що й вночі не щезне.

А якщо я раптом загублюся,

Я побачу Сонце та знайдуся.

Мама гарна:

усмішка широка,

сині коси,

три червоних ока.

А іще ховає десь зелене…

Найгарніша в світі

мама в мене.

Наталія Куконіна-Самойленко, березень 2024

.

Mama Marysi

Moja mama przypomina słońce,

Moc którego promienieje w nocy.

Jeśli nagle kiedyś stracę drogę,

Ujrzę słońce i ustąpią trwogi.

Mama piękna:

uśmiech ma szeroki,

siny warkocz

i czerwonooka.

A jeszcze jedno oko utajone,

Nie takie jak te inne, a zielone.

Teraz wszystko już o mamie wiecie,

Że najcudowniejsza jest na świecie!

Переклад: Люція Ушакова

Запис «Завтра – нове життя… і хай не народжуватиметься більше смерть…», – Наталія Куконіна-Самойленко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юрій Михайлович Мисько –  чернівецький колекціонер, співавтор разом  із Сергієм Володимировичем Пивоваровим   історико-краєзнавчих нарисів «Медальєрика і фалеристика Буковини».

22 травня кожного року на державному рівні відзначають чергову річницю перепоховання праху українського поета, письменника, художника та громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка. Саме 22 травня 1861 року домовину з тілом Шевченка перепоховали на Чернечій горі біля Канева, як і заповідав великий український поет.

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» прах Кобзаря прибув до Канева. Перепохованням Тараса Шевченка опікувався художник Григорій Честаховський. 8 травня 1861 р у Петербурзі на Смоленському цвинтарі викопали домовину з тілом Тараса Шевченка, пронесли через усе місто до Московського (Миколаївського) вокзалу та залізницею відправили до Москви для подальшого переправлення в Україну. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва й Канева. 19 травня 1861 р. у храмі Різдва Христа Спасителя в Києві, де була виставлена домовина з тілом Тараса Шевченка, відбулася панахида. У Києві з Кобзарем прощалися студенти, багато городян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Тараса в Києві. Але переважили ідея з Чернечою горою, бо за життя Шевченко мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». Цією горою Тарас Григорович милувався, сидячи біля вікна у будинку Максимовичів. Від свого друга-енциклопедиста Шевченко дізнався, що гора – останній прихисток трьох гетьманів.  На Чернечій горі, де був старий козацький монастир, поховані гетьмани Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка. Несли тіло пророка на своїх раменах члени «Старої Громади»: нащадки князя Володимира, Гедиміна, нащадки гетьманів, передаючи Шевченку благость своїх родів. 22 травня після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 р., Переяслав

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Кавказ. Уривок. 18 листопада 1845 р., Переяслав.

Дякуємо організаторам заходу і  пану Юрію Миську за представлену колекцію для виставки «В своїй хаті своя і правда, і сила, і воля…»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Виставка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…» з приватної колекції Юрія Миська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Монолатій – український історик, політолог, публіцист і журналіст, член Національної спілки письменників України, доктор політичних наук. Він є професором Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктором філософії Українського вільного університету в Мюнхені, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка.

Книжка «Макогін псевдо Розумовський» Івана Монолатія — 8 місце в номінації «Минувшина. Біографії/мемуари» Книжка року 2023. Також  «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» була номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка 2024 року.

«Козацьке мітотворення здатне на диво. Козацькі полковник Іван Богун, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Мазепа, Павло Полуботок і Кирило Розумовський ніколи б не здогадалися, як можна використати їхні прізвища у міжнародній політиці ХХ сторіччя. Це історія спершу закоренілого бурлаки, шахрая, воєнного авіатора і морського піхотинця, коханця заміжньої жінки, а відтак – авантюриста-бонвівана, вправного спекулянта національною ідеєю, а ще – пристрасного автомобіліста. І все було б чудово, якби не його народження на Підавстрійській Галичині, еміґрація до США, військова кар’єра як чужинця і громадянина, удаваний лобізм українського питання, бажання стати новим володарем України. Він досі фігурує у таємних досьє ФБР, ЦРУ, МІ5 та МІ6, а ще – НКВД, Сиґуранци і ґестапо. Це історія американця українського походження Якова Макогона (1880–1956), яка ще не дочекалася ані фільму, ані роману, а біографії – й поготів».

Презентована книга «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» Івана Монолатія – ретельна за хронологією різних документів, з різних джерел, захоплююча розповідь про життя і пригоди американського розвідника українського походження Якова Макогона.  Це інтригуюча розповідь про приватного шпигуна, сержанта, що був на службі Корпусу морської піхоти США, який разом із не менш авантюрною дружиною ймовірно працював на декілька розвідувальних інституцій Заходу… Авантюрист, містифікатор…

«У книжці «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» представлено галерею видатних українців першої половини XX ст. (Олена Кисілевська, Євген Коновалець, Арнольд Марґолін, Василь Мудрий, Євген Онацький, Мілена Рудницька, Павло Скоропадський, Андрей Шептицький та ін.) та іноземців (Василь Вишиваний, Ґарет Джонс, Енріко Інсабато, Роял Коупленд, Ріхард Ярий та ін.), що стали творцями непересічних історичних подій. Розкриває діалектику еволюції картини світу людини під тиском зовнішніх факторів (воєн, зміни політичних режимів), увиразнює здатність особистості містифікувати власне життя й опинятися у полі зору спецслужб, правоохоронних і зовнішньополітичних відомств, аналізує український авантюризм як спільну ментальну характеристику політичних еліт», – з подання ГО «Івано-Франківський осередок Наукового товариства ім.Шевченка» – Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Зустріч із автором була  цікавою, жвавою, дискусійною, насиченою подробицями з життя не тільки героя самої книги Якова Макогона, але й цікавими деталями співпраці з різними архівами, бібліотеками, службами. Зацікавив присутніх і етап життя Макогона, що пов’язаний із Чернівцями. Естетика самої книги, як і всі книги Івана Монолатія, також посідає особливе місце.

І на останок: автограф- сесія із Іваном Монолатієм.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, присутнім науковцям, читачам, колегам за  зустріч з автором сорока книг – Іваном Монолатієм.

Дякуємо Івану Монолатію за унікальну книгу, за інтелектуальну працю. Нових творчих успіхів, нових книг, зустрічей. Миру Україні і перемоги!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Іван Монолатій презентував у Чернівцях книгу «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

(До 70-річчя від дня народження Григора МАЦЕРУКА (20.02.1954 – 2.03.1981)
Ці рядки із оповідання журналіста, молодого письменника згодом стали символічним зверненням до нього, до його пам’яті. Усього 27 років земного життя доля вділила Григору Мацеруку, який найбільше любив три маленькі батьківщини у нашій великій Україні – Волинь, бо там народився, Львівщину, бо там здобував вищу освіту й знайшов свою другу родину, Буковину, бо тут розпочинав свою творчу роботу. Точніше – трудову біографію, працюючи в газеті «Молодий буковинець». Із задоволенням їздив у відрядження по всій Буковині й відчував особливу радість від нових знайомств, враження від яких виливалися у щирі розповіді на газетних шпальтах. А до творчості брався ще зі шкільних літ – писав вірші, друкувався на сторінках Любешівської та Іваничівської районних газет, у студентські роки облюбував «малу прозу», а згодом з’явилися й рукописи з оповіданнями, повістями…
Він творив їх особливо одержимо. Тож залишив у спадок чималий творчий доробок. Частина його творів увійшла до книги «Заповідаю довго жити», яка побачила світ у київському видавництві «Радянський письменник» посмертно (1983 р.). Чимало з них публікувалися у місцевих та всеукраїнських часописах. Кілька новел видрукувані й у хрестоматії «Письменники Буковини».
«Молоденький же він був, як той цвіт яблуні», – якось згадувала одна мати свого сина. Істину про молодість цвіту мати відкрила своїм тяжко зболеним серцем, бо цвіт не може знати старості, коли б він не цвів – ранньої весни чи навіть під осінь. І згадав я це болісне порівняння, коли прочитав оповідання Григора Мацерука, об’єднані назвою «Заповідаю довго жити», –написав у передмові до книги Андрій М’ястківський. Не тільки він, а й інші письменники, журналісти, критики, прості читачі звертали увагу на цю назву. Адже коли людині щойно минуло двадцять «з гаком», хіба складає вона такий «заповіт»?
Ось і доволі промовисту назву до книги «По кому росте трава», що побачила світ 2005 року у Видавничому домі «Букрек», ми взяли із папки з рукописами автора – Григір мріяв про таку книгу й готував до видавництва. Розумів, що слово, закарбоване в книжкових рядках, навіть довговічніше, ніж гранітний пам’ятник. Устами свого героя він вивів просту філософію людського життя: «По добрих людях, коли вони помирають, хоч травичка на пам’ять росте…», що спростовує байдужу обивательську позицію «Після мене хоч трава не рости!..».
У передмові до книги, яка вміщає майже всі твори, що залишилися в родині, письменник, друг Григора Мирослав Лазарук, зокрема, згадує: «…Григір квапився, але не робив це поспіхом, абияк – тільки б збутися, ніби усвідомлював: часу на вдосконалення слова Бог йому не відведе. Тому писав і впорядковував рукописи ретельно, виважуючи все до найменших дрібниць»…
Він поспішав жити, наче повірив у циганчине пророцтво про відміряні йому земні 27 років. Він наче випереджав свій час і свій вік, зрілим, надто дорослим поглядом оцінюючи світ. Він любив людей, природу, кохався в літературі, особливо імпонувала йому творчість Григора Тютюнника, якому присвятив кілька своїх новел. З якою любов’ю Григір описував рідні місця своєї малої батьківщини, як щиро представляв своїх ліричних героїв, схожих на земляків-волинян, друзів по студентській лаві Львівського журфаку, чернівецьких приятелів! У своєму ранньому вірші «Звертання до лелеки», будучи старшокласником, він написав: «Відлетиш, як весна лиш настане…». Навряд, чи думав тоді, що сам відлетить у вічний вирій другого березневого дня. Так несподівано. Недописавши, недоспівавши, недолюбивши…
…А тепер, і через понад чотири десятки років, ми озиваємося до нього. Нашою незагойною, незнищенною пам’яттю. Книгами, які читають не тільки його ровесники, а й молоде покоління, публікаціями в газетах, літературними читаннями його пам’яті, організованими друзями з Волині, вечорами пам’яті в Чернівцях, премією ім. Івана Бажанського, якої удостоєний посмертно, дипломними роботами, тематичними уроками-портретами, незабутніми спогадами в родинному й дружньому колі. «Щоб усе живе до тебе озивалося!».
Валентина МАЦЕРУК, Артем МАЦЕРУК.

Микола БУЧКО
Ти нам потрібний…
Пам’яті Григорія Мацерука
«Ти нам потрібний, –
казали, –
потрібний!»
І – по барлогах,
аж мокрі,
носили
Зерна душі його
теплі й добірні

В лантухах чорних.
І – знов голосили:
«Ти нам потрібний!»
Приходили.
Брали.
Ще й дивувалися:
скільки у нього?!.
Легше йому тої миті ставало –
Ніби у пазусі… чорта… чи Бога…
Легше ставало.
Полегшало зовсім…
Вже на столі –
не на втомливій лаві…
Справді не голі (праворуч) й не босі.
В шані зігріті (ліворуч), у славі…
Тиша –
тихіш од найбільшої тиші,
Мати самує,
мов сон,
в узголів’ї.
«Ти нам…» – повторюють в закутках миші. –
… нічого взяти – то й зайве прислів’я».

Мирослав ЛАЗАРУК
Григорію Мацеруку

* * *
Дощівка, змиваючи з плит мовчазних
Непевні пилини, наймення і дати,
Зникає між ними в глибинах земних.
В тобі воскресає. Й дощиськом лапатим

Стоїш ти у вікнах моїх, як в очах.
О, як я лякаюсь холодної з’яви,
Я днюю і сплю при розквітлих свічах
І скапую воском гарячим на трави…

Як швидко усе заростає між нас
Колючим в’язким непоступливим глодом.
Життя постає без оманних прикрас,
Й тоді я «ніщо» зрозуміти не годен.

І плити холонуть. І навіть рука
Теплом їх ніколи уже не засвітить…
Дощівка неквапна важка і гірка
Тепло забирає, щоб землю зігріти.

* * *
… звідти не чекають і не кличуть,
Звідти – тільки трави до колін.
Квітами дрібненькими кигичуть
І віщують забуття і тлін;

Трави не зривають і не косять,
Їх лишень утоптують назад.
А вони ні плачуть, ні голосять
І ростуть ні рівно, ані вряд…

Я благав їх, ставши на коліна,
І молив, щоб більше не росли.
Та земля німіла, мов нерідна, –
Трави не рости тут не могли.

І хрести чорніли, як монахи,
Хто їх дерновинням вперезав?
І витали невідомі птахи,
І тремтіла янгольська сльоза…

Чернівці, 1988 р.

Олег ПОТУРАЙ
У вирій
Григорію Мацеруку

Покидають поети цю землю праведно-грішну.
А, можливо, як птахи, лишень відлітають до вирію?
Не повернуться більше у весну тривожну торішню
Ані сном, ані дійсністю, ані навіть чиєюсь вірою.

Перед їхнім відльотом лунає музика чинно.
Не затихає, доки вони не зникають в далечі.
То в дорогу останню проводжає їх Батьківщина,
Тихо струни торкає, щоб не чулося каркання галичі.

Тихо струни торкає… В них задума важка осіння.
Батьківщина стоїть скорботно край полів
із сірими стернями.
Так нелегко їй проводжати свого коханого сина –
Проводжати, завчасно знаючи,
що не буде йому повернення.

Покидають поети цю землю. Поети, де ви?
Чи в краю безтілесному будете справді вдома ви?
Не до спокою прагнули, щастя немає в Едемі.
Нащо ж правду і щирість лишили
невтішними вдовами?

Ані слова. Мовчать. Посмутніло дивляться трохи.
Ані слова. Мовчать. Посміхаються тільки молодо.
І мовчанням своїм відкривають безкрайню дорогу
Від короткого літепла до безмежно тривалого холоду.

І коли не стає їх, по-новому оцінюєш тишу.
Світла пам’ять про них на це кожному право дає.
Покидають поети цю землю праведно-грішну
І відходять у землю, що єдино лишається праведною.

Луцьк. 1981.

Валентина МАЦЕРУК
СТАРІ ЛИСТИ
Г.М.

Старі листи, пожовклі вже від часу.
Рядки і букви, писані думки.
І почуття, неначе вже не наші,
Бо за плечима – вже роки й роки…
Старі листи. Забуте вже кохання –
Немов було чи снилося колись –
Пішло в ту даль, де бачились востаннє.
В тім почутті ми так й не набулись.
Старі листи – як доторки до серця,
Як повінь спогадів, що хлинула на мить.
В душі – чуттів невисохлі озерця,
Хоча здавалося: давно вже не болить.
Старі листи… Немає адресата,
Нема адреси, і конверт зотлів.
Лишилися в рядках наші цитати.
Напевно, ти колись мене любив…
10.02.2024

P.S.
Замість епілогу:
70-річчю від дня народження Григора Мацерука приурочено книжково-документальну виставку «Щоб усе живе до тебе озивалося», оформлену відділом краєзнавства Чернівецької обласної наукової бібліотеки ім. М.Івасюка, що містить майже 70 джерел інформації: книги Г.Мацерука, літературні збірники, газети та журнали, де друкувалися окремі його оповідання, статті в буковинській і волинській періодиці про письменника, журналіста, досьє (ксерокопії низки публікацій), його ранні поезії та присвяти пам’яті Григора від буковинських поетів. Та унікальною частиною експозиції є люб’язно надані родиною документи – рукописи Григора, серед них і вірші, та листування з видавництвами. І символічно, що саме в день дарування книг відділ отримав неоціненний дарунок – першу книгу «Заповідаю довго жити», якої у фонді не було.

Запис «ЩОБ УСЕ ЖИВЕ ДО ТЕБЕ ОЗИВАЛОСЯ…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Віталій Колодій народився на Одещині, здобув освіту в Одеському технікумі нафтової і газової промисловості, але тяга до творчості спонукала вступити на філфак Чернівецького університету. Після його закінчення писав вірші, займався журналістикою. Повернувся до Одеси, обіймав керівні посади у тамтешніх ЗМІ та видавництвах. А з кінця 70-х жив і працював у Чернівцях.

Завідував відділом культури чернівецької обласної газети «Радянська Буковина». Був серед засновників газети «Молодий буковинець», започаткував часописи «Буковинське віче» (1990—1991) та «Літературно-мистецька Буковина» (1997—1998). Від 1992 до 1996 року був директором Музею буковинської діаспори. Близько 20-ти років очолював Чернівецьку обласну організацію Спілки письменників України.

Пішов у засвіти 29 березня 2016 року.

Друзі і колеги з шаною згадують поета і його творчість. Творча спільнота його рідного містечка Первомайськ вшанувала відомого і талановитого земляка вечором його пам’яті.

Буковинська письменниця  Віра Китайгородська назвала його «перфекціоністом і в галузі видавничій, і в царині журналістики». А близький товариш Віталія Дем’яновича, письменник і мовознавець з Одеси Олекса Різників (Різниченко), який пройшов складний шлях репресій і концтаборів за українські переконання, надіслав до редакції вірш, присвячений пам’яті поета.

«Віталій Колодій належить до того покоління поетів, коли треба було (як сказано у Святому письмі) сім разів бути переправленим у слові.

Традиція потужної і вишуканої поетичної мови, успадкована від класиків різних років, озвалася у Колодієві своїм неповторним голосом, де зважувалося не лише слово, а й кожен звук, де панувала абсолютна гармонія форми і змісту, де всі літературні засоби працювали на поетичний образ, витончений, як у ювеліра.

Віталій Дем’янович був перфекціоністом і в галузі  видавничій, і в царині журналістики, вмів поцінувати творчість колег так, що після його похвали треба було далі ставати на голову вищим.

Саме вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані у всіх жанрах його творчості. Глибокий філософ, майстерний перекладач,  прискіпливий редактор, віртуозній лірик…

Він має бути присутній у переліку тих імен, яких вивчають і якими пишаються».

Віра Китайгородська, письменниця, заслужений працівник культури України.

ОЙ, МІЙ ЛАДОНЬКУ, ВІТАЛЬКА…

Я не знала ще від роду свят-неділь,
наді мною вився біль мій, наче хміль,
Наді мною виколисувався біль

В. Колодій

«Орел думок злітає на чоло,
А дух овечий в перестрашші блеє…»

В.Колодій

О Віталька КОЛОДІЙ!!

У когорті молодій

Вінграновського Миколи

Антонюк, що є Андрій,

і Павловський, і Ярмульський!!!

Богопольців – цілий рій…

Ти вродивсь у Божім полі

Тож уже з дитячих літ

Бог поклав свою печатку

на юнацькому чолі

Ти возніс  свою матусю

із землянки в хату-рай,

збудувавши власноручно!

здивував сусідів вкрай!

Як ми стелю валькували!

Як ту хатку освящали

Як ми чарку випивали

за новесеньким столом!

А та радість удовина,

Що такого має сина,

Розлетілася кругом.

І лягла тобі дорога

із Одеси до Карпат.

Бог  поміг облаштувати

Чернівецький гетьманат!

Ти був ОБРАНИЙ, мій друже,

ось чому судилось нам

побувати на Йордані,

і ОЧИСТИТИСЯ там.

А Румунія й Молдова

За переклади твої

Уклонялися низенько,

бо вгодив ти, друже, їм!!

Ти завжди мої писання

У «Відродженні» читав,

тож мені придумав псевдо

і Відродженцем назвав.

Довго діє та печатка!

І тепер радію я –

Твоя Оля і дівчатка

На веню Колодія.

Олекса Різників, письменник, мовознавець, громадський діяч

Підготувала Маріанна Антонюк

Запис «Вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Автором цієї скульптурної композиції, яку встановили 1952 року, є чернівецький, модний свого часу, скульптор  Ігнац Нахманович Клігер. Це маловідоме авторство. У Чернівцях є декілька пам’ятників Кобилянській, але маємо гадку, що тут їй найкраще. Бо вона гуляла у цьому парку, коли мешкала на вулиці Новий світ (нині Шевченка), і парк був її улюбленим місцем», — зауважує Леся Щербанюк, дослідниця історії міста, директор муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Далі вона продовжує:

У листі до В. Стефаника від 15 червня 1898 року  О. Кобилянська «звітує»: «Найкращі години мої в дню – се тії зранку. Встаю рано, дуже рано, й іду до великого міського городу і цілуюся там з самотою в уста. Там так пречудово, пане Стефаник, зранку – страх!». У парку вона осмислювала свої творчі задуми та сюжети. Тут вона гуляла алеями з Лесею Українкою, коли та приїжджала у Чернівці. Постійними, майже щоденними, були прогулянки обох письменниць по розкішному й величному парку. Стаття Л. Щербанюк «Перший курсалон та культурне життя у Чернівцях. Яким був парк Шевченка майже двісті років тому», 4 вересня 2020.

Cпочатку давайте завітаємо у Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. На той час містяни називали його Народний або Публічний сад.

«Жоден історик, письменник чи краєзнавець ще від давніх часів у Чернівцях не оминув згадку у своїх творах парку Шевченка, як-от Раймунд Фрідріх Кайндль, Георг Дроздовський, Вернон Кресс, Ірина Вільде», — розповідає дослідниця історії міста Леся Щербанюк.

В тексті прізвище Вернон Кресс. Не можу не додати фото з презентації 12.12.2019 книги Вернона Кресса «Перше життя. (Не)вигадана повість» /(«Первая жизнь. (Не)выдуманная повесть»)/. І фото з книги «Вернон Кресс» Юрія Чорнея , історика, журналіста, а зараз військового ЗСУ.

Герої ж цієї публікації Ігнац Клігер, Ольга Кобилянська, пам’ятник Ользі Кобилянській Ігнаца Клігера. Але ще раз хочу подякувати Юрію Чорнею за небайдужість у «Справі Воробкевича». Сподівюся, що пам’ятник Ігнаца Клігера чекає професійна реставрація і ім’я скульптора буде на табличці. А Юрію Чернею – велика повага і Ангела-Хранителя.

Отож, Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. Який вже і назву змінив – Центр культури та дозвілля імені Тараса Шевченка. Який ще належить до об’єктів природно-заповідного фонду як національне, природне і культурне надбання. А не до об’єктів громадського простору… Парк був закладений 18 травня 1830 року за проектом інженера Адольфа Маріна і був першим парком у Чернівцях.

Ігнац Нахманович Клігер (1913, Чернівці – поч. 1990-х, Німеччина) прожив у Чернівцях понад півстоліття. Його прізвище походить від Klüger (Kluger), яке на теренах Буковини і Галичини трансформувалося на «Клігер». Про нього дуже мало відомо, хіба що він – скульптор доби соціалістичного реалізму.

Рідним Чернівцям Ігнац Клігер залишив прекрасну згадку про себе. Пам’ять про нього живе у скульптурному творі, який і сьогодні можна побачити в Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Це – композиція І. Клігера «Ольга Кобилянська».

Скульптор виконав її як пам’ятник Ользі Кобилянській і 1952 року його установили перед Чернівецьким драматичним театром. Пізніше твір Клігера перемістили до парку. Скульптура Клігера підкоряє емоційними камерними інтонаціями і проявом творчої художньої індивідуальності автора. Митець доніс до нас незабутній образ письменниці, який є цінним своєю поетичністю і мудрістю людини, що перебуває в гармонії з високою творчістю. 

Галина Тарасюк

Ользі Кобилянській

І вже далі читаємо у Галини Тарасюк, поетеси, прозаїка, критика, публіциста, перекладача «ПЕРЕБЕРІЯ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ», 30.11.2020.

Я пам’ятник собі…
До слова, про пам’ятники. І тут не обійшлося без її містифікації. Мінливість її образу не годен вловити і втримати ні глина, ні гіпс, ні бронза. Той скульптор, якому вдасться відтворити ЇЇ суть, ще в проекті…
Але особисто мені найбільше до вподоби (радше – не дратує) маленька непретензійна музейно-паркова скульптура роботи Л. Клігера, один із «штампованих» примірників якої встановлено в центрі Чернівців – у парку імені Т. Шевченка, а два інших – в літературно-меморіальному музеї її імені і на філфаці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Але в теплі і затишку скульптура не справляє такого щемного враження, як у тіні дерев старого парку, відкрита всім вітрам, дощам і снігам. До цієї Ольги Кобилянської рідко покладають квіти. Більшість народу, що снує і відпочиває в її улюбленому «городі», навіть не здогадуються, що то – вона. І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев ніким не поміченою і спостерігати за тими, кого з доброго дива колись робила героями своїх творів. Але… може я в полоні оптичного обману?

Ще про пам’ятник Ігнаца Клігера згадує журналістка Наталія Фещук: «До будинку треба пройти через веранду. Тут все автентичне, нічого не змінювали. Влітку тут Кобилянська любила пригощати своїх друзів медом з холодною криничною водою або й просто відпочивала. Про це нагадує своєрідне скульптурне зображення письменниці, виконане 1950 року Ігнацем Клігером». «Стаття Ольга Кобилянська: вершниця, яка любила білі троянди», 4.06.2020.

Тепер про троянди, які любила Ольга Кобилянська…

Рожі (1896)
Ольга Кобилянська
У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони…
Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.
Вона ще перед кількома хвилями була пуп’янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп’янком.
Вона була повна поетичного почуття — рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами…

Через кладку (1909 — 1911)
Ольга Кобилянська
Знаєте ви білі рожі? Ті звичайні, не окулізовані, котрих листки ані не улискуються, ані не колють, а так собі — звичайні, матові з виду. Ті білі звичайні рожі (уважайте) виростають великими корчами, і цвіт їх досить повний. Листочки цвіту білі, і лиш серединою, звідки розпочинають розгортатися, ніби — кажу “ніби” — вони мов мріють рожевістю. Але то не значно. І не в тім річ, бо помимо того все ж таки білі рожі. Білі — від початку аж до кінця свого. А головна їх чудова прикмета (я б сказав — вони гербові), — це їх запах. Запах, що викликує в душі мрії, шматок того, що зветься звичайним словом — рай, спомини з молодих щасливих літ і всяких образів з колишнім гарним, зібраним в одну хвилину.
Я лиш кажу.
Головна їх чудова прикмета — це їх запах. Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме дві такі рожі стоять біля мене, — і пахнуть, чарують…
…Мої “білі рожі” — сами виховуються. На зиму загартовані самі собою, вижидають у мрійному півсні між стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень, вони цвітуть… Гей, як цвітуть, процвітають вони! аж зчудуєшся тою несподіваною силою. Садять так багато з-поміж зеленого свойого листя білого цвіту, неначеб не мали вже більше дожити другої весни, — дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дівчина, вічно розмріяна, неначе кам’яніла з якоїсь розкоші коло тих рож, що цвіли в червні… Дивилася поважними очима на них, упоювалася їх запахом і, усміхаючись, несвідомо говорила сама собі:
— Я щаслива!..
Чуєте? Щаслива!

Білі троянди, а саме рожі не окулізовані, у листопаді не знайдеш. А ось блідо-рожева рожа, троянда тепер поряд. Десь за тиждень до сьогоднішнього дня пам’ятник Ольги Кобилянської трохи обновили. Але таблички, що скульптор пам’ятника – Ігнац Клігер, я не знайшла…

Далі буде…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У своєму інтерв’ю юному інтерв’юеру Тихонюку Андрію, відомий поет та прозаїк заявив, що вважає скандал навколо зйомок серіалу «СМТ Інгулець» постановочним, а саму ситуацію – «комбінацією» Володимира Зеленського і Олександра Ткаченка:

«Мені здається, це взагалі якась така комбінація президента Зеленського разом із Ткаченком. “Давай спочатку зробимо вигляд наче будемо знімати серіал, а потім суворий президент це зупинить, відповідно заробляти свої очки, а поганий боярин-міністр буде за це покараний і піде у відставку»

Пізніше прозаїк доповнив: «Ми маємо до діла людей, які створюють серіали…ми в межах серіалу жили і продовжуємо жити починаючи з 2019 року. В Офісі Президента працюють автори сценаріїв для серіалів, відповідно кожен прояв нашого внутрішньополітичного життя – це частина отаких от сценаріїв»

Повне інтерв’ю з Юрієм Андруховичем: https://youtu.be/k6aAdgUxSAQ

Запис «Це комбінація Зеленського і Ткаченка», – Андрухович про серіал «СМТ Інгулець» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Микола Бучко – Світло і Слово були його сутністю. До 75-річчя з дня народження

 Світло і Слово сплелися в його душі так магічно і тонко, що золотими ниточками цього дивотвору простягнулися в безмежність…
«При світлі Слова» – за назвою збірки поезій Миколи Бучка – пройшов неймовірно теплий вечір у Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського з нагоди 75-х роковин від дня народження Поета (1948-2017).

У стінах, де він завжди був дорогим бажаним гостем і де йому самому бажалося бути, звучали вірші, пісні і пахнули яблука. Це він, поцілований небесами, зачаровував присутніх своїм неосяжним талантом. Це він, той, що прийшов у цей світ на свято Яблучного Спаса, пригощав солодкими яблуками – плодами, що були для нього сакральними. Це він промовляв своїм мистецьким Серцем… Через рідних, творчих друзів, колег, людей, яким він довіряв, яких любив… і які люблять і цінують його досі й назавжди.

Маленькими, зовсім дрібнесенькими літерами викарбовувала на папері рука Поета Великі Слова, аби залишити їх нам. Його людська вдача не залишала байдужою нікого, а його творіння зачіпали струни душ композиторів, художників, друзів-поетів. Вірші Миколи Бучка ми, на щастя, маємо можливість читати в книжках, а безліч прекрасних пісень, якими сьогодні насолоджуємось у концертних залах, почали свою історію саме з його поезії.

Вшанувати пам’ять світлої талановитої Людини зібралося шляхетне інтелектуальне товариство: літератори, журналісти, композитори, викладачі, поети, художники, етнографи… І всі вони – люди, які можуть сказати про свого товариша, колегу – Миколу Івановича – найвищі слова. Для когось він був і залишається взірцем, наставником, для когось – назавжди творчим товаришем… Але всі вони йому близькі, споріднені з ним душею…

Модерувала захід авторка цієї оповіді. А присутні упродовж зустрічі пригадували приємні моменти знайомства і спілкування з ним, ділилися спогадами про Миколу Івановича, враженнями від його поезій, згадували його добрі справи, спільні зустрічі, літературні та музичні проєкти, творчі імпрези, які часто ініціював натхненний Митець. Кожен з гостей озивався про нього доброзичливим, нелукавим словом. Ця душевна щирість була відчутною навіть в немовленому, в очах. А все тому, що сам Микола Іванович був справді щирою людиною.

«Він писав до останнього. І ось це Світло було присутнє в його Поезії завжди», – перегортала сторіночки життєпису і творчості поетеса, журналістка і бібліотекарка Лариса Хомич. З глибоким щемом в душі і неймовірною теплотою озивалася вона про дорогу серцю людину. Поділилася спогадами про те, як літературна студія зріднила їх, зазначила, як він сам шанував людей, скільки в нього народилося за життя віршів-присвят – літераторам, поетам, художникам… Мені він подарував вірш «Турецький міст» – із вдячністю зазначила Лариса Дмитрівна. Пригадувала безкінечні творчі ідеї та імпрези митця: «всі, хто брав участь в його імпрезах, знають, скільки праці він вкладав у все це»…

«Людина, що дійсно мала Місію від Бога… Він любив велелюддя і збирав біля себе творчих людей… Поет, який справді гідно прожив своє життя… Він завжди допомагав молоді, яка до нього тяглася і прислухалася… Його притишений голос так уважно слухали у великих залах… Людина надзвичайної ідейності, заповзятості, наполегливості… Він творив для людей, бо знав, що це їм потрібно… До всіх справ підходив з величезною натхненністю та відповідальністю… Він справді особливий, якийсь неземний… Він тихо виконував свою роль»… – такі слова про Поета лунали та повторювалися упродовж цілого вечора…

Кожен вважає шляхи перетинання з поетом важливою сторінкою у своєму житті. Присутні поринули у спогади, адже кожного з них пов’язувала та чи інша співпраця з митцем, журналістська чи то будь-яка творча. Говорили про його поетичні кроки, про життя і діяльність як поета та талановитого організатора. Про порівняно мало вивчену діяльність Миколи Бучка як перекладача розповів Василь Карлащук.

А про особливий, надзвичайно вартісний внесок у культурну скарбницю Миколи Івановича і безкорисливу важливу роботу, що залишається належно недооціненою – активну жертовну працю у першому в  Чернівцях культурологічному товаристві «Оберіг», розповідали етнограф, дизайнер, журналіст і директор Буковинського Центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк і перекладач, художник, мистецтвознавець Юрій Якимчук.

Дуже зворушливим був спогад Валентини Мацерук, яка читала поезії Миколи Бучка.

Історією  знайомства з Поетом і спільними творчими досягненнями поділилися виконавиці музичних творів Лариса Белова та Лариса Бережан. Присутні мали можливість насолодитися поєднаннями поетичного і музичного.

Потішила музичним виконанням і диригентка камерного хору Чернівецької обласної філармонії Надія Селезньова, яка «мала за честь бути молодшим творчим другом Миколи Бучка впродовж 15-ти років».

Сама вона не змогла бути на заході, але надіслала надзвичайно світлі вісточки-відгуки про поета, спогади про миті спілкування – «моменти, даровані небом» і чарівні неперевершені музичні композиції, які, як і інші з десятків вокальних та хорових творів з’явилися «завдяки наполегливій завзятій натхненності» Людини Пера. Музику писала Олена Чмут «спеціально до того чи іншого заходу, організованого Миколою Івановичем. У цих піснях Слово і часточка душі Миколи Івановича, які назавжди залишаться тут на землі з людьми»…

Можна тільки уявити, наскільки важливою і дорогою людиною був Поет Микола Іванович Бучко для кожного, хто його знав, при житті.

І дійсно, його душа, його талант не згасає – продовжується у віршах і піснях… І свідченням цього є те, що гості бібліотеки чи то Миколи Івановича багато говорили про майбутнє, про творчі плани, видання книг його поезій… Юрій Якимчук представив макет книги, який ще при житті схвалив Микола Бучко.

Його, звісно, не вистачає кожному. Але Слово Поета – Живе. Тож, і він повсякчас з нами.
Напевне, він мав і справді Високу Місію від неба. Тому і «завжди спішив поділитися щойно написаними рядками». Тому і народився на Спаса, аби бути в цьому світі Спасінням – мистецьким, духовним – для творчої молоді, для близьких людей, для всіх шанувальників його безмірного Таланту.

А ми пишаємось тим, що маємо такого славного Митця, цінуємо і радіємо кожному рядочку, як він радів кожній миті:

       Радуюсь! Сонячно радуюсь
Кожній хвилині несхитливій,
Вічності знадливим висям,
Щастю незмінному людському
Радуватися!

І трішки атмосфери цього теплого вечора Світлої Пам’яті Поета хочемо передати Вам, шанові читачі…

Лариса Українець, працівниця бібліотеки імені А.Добрянського

Запис При світлі Слова спершу з'явиться на Медіа-Версії.