Як зазначає куратор виставки, завідувач відділу маркетингу, розвитку та комунікацій ЧХМ Лариса Курущак, ця експозиція продовжує красиву музейну традицію, започатковану ще у 2021 році виставкою студентів Вижницького коледжу мистецтв і дизайну ім. В. Шкрібляка «Із Божою ознакою». Наступного року її підхопило «Іванове житіє…». Цьогорічна ж подія — вже третя тематична музейна експозиція, і вона має широку географію, об’єднуючи митців із різних куточків України.

Цей масштаб став можливим завдяки унікальній міжмузейній колаборації: тут представлено твори живопису, графіки, скульптури, текстилю та кераміки з фондів ЧХМ, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка та Мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука в Чорториї.

Витончена скульптура Заслуженого художника України Івана Салевича зображує людську постать на високих сходах, яка тягнеться до сонця і птаха, що вінчає композицію. Поруч застиг міфічний карпатський цапок, а сам постамент задрапіровано автентичною буковинською веретою.

Ця символічна  робота  –  як  філософський роздум про тернистий шлях генія від земних витоків до сакральних вершин.

І найдивовижніше, як експозиційний простір починає перегукуватися із самими глядачами. Біля монументального графічного портрета режисера Сергія Параджанова  мені вдалося відчути справжній «діалог крізь час». Мій власний лук цього дня — хустка із принтами кінокадрів та облич із «Тіней забутих предків» — став такою незапланованою  особисто для мене частиною виставки.

Звернула увагу  на рельєфний портрет Миколайчука авторства Володимира Гамаля. Обличчя актора майстерно вписане у традиційну восьмикутну зірку-оберіг на тлі мерехтливого золота та рельєфних смуг-кінострічок. Цей твір сприймається  дуже символічно і велично.

Після офіційного відкриття виставки відвідувачі ще дуже довго не розходилися. Глядачі тепло спілкувалися, фотографувалися біля експонатів та разом згадували культові фільми, ділилися живими спогадами земляків про Івана Миколайчука — про його неймовірну харизму, щирість та любов до рідного краю.

Велика вдячність організаторам виставки та її куратору Ларисі Курущак за те, що подарували Чернівцям це свято пам’яті. Спадок Івана Миколайчука — його унікальне поетичне кіно, що прославило Україну на весь світ — не залишився на полицях архівів. Він живе в нашому побуті, в наших образах і в нашому повсякденному буковинському етнокоді.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Етнокод Івана Миколайчука: українські митці створили «багатоголосся» пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Презентація книги — це насправді подія значно більша, ніж просто вихід ще одного наукового видання. Бо Чорнівське городище — одна з тих пам’яток, які буквально змінюють наше уявлення про середньовічну Буковину. І водночас — місце, де історія ще не закінчилася: її продовжують відкривати просто зараз.

Професор Сергій Пивоваров — один із найвідоміших дослідників середньовічної археології Буковини. Саме він із 1999 року відновив систематичні дослідження Чорнівського городища після попередніх експедицій Чернівецького університету.
Його роботи важливі тим, що він не просто описує знахідки, а намагається відтворити життя людей XIII століття: як вони оборонялися, торгували, воювали, чим користувалися у щоденному житті.

Чорнівське городище — унікальна пам’ятка. Це не просто «давнє поселення». Це укріплений комплекс часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, одне з небагатьох городищ XII–XIII століть, яке досліджене археологами настільки повно.

Чорнівське городище добре зберегло систему оборони, археологи знайшли там сліди реального життя середньовічного прикордонного укріплення, виявлено прикраси, кераміку, елементи побуту, знайдені предмети свідчать про зв’язки Буковини з іншими землями Русі та Європи.

Особливо інтригує те, що Чорнівське городище існувало у дуже драматичний період — напередодні монгольської навали.

Коли археолог бере до рук наконечник стріли XIII століття, це вже не просто музейний експонат. Це слід конкретної людини, яка стояла на валу й дивилася в бік небезпеки в той час, коли змінювалася історія всієї Східної Європи.

Чорнівське городище важливе ще й тому, що доводить: Буковина не була глибинкою, «окраїною». Вона була частиною великого європейського історичного простору. Через цей регіон проходили торговельні, військові й культурні контакти.

На зустрічі в бібліотеці були історики, археологи, краєзнавці, активісти й ті, хто любить і досліджує наш край. Під час презентації Сергій Пивоваров декілька разів звертав увагу на креслення та ескізи Ярослава Волощука — чернівецького архітектора, інженера, письменника й  краєзнавця, який також був присутній на зустрічі.

Сучасна археологія — це вже не лише лопата й пензлик. Це геофізика, аерофотозйомка, GIS-картографія, цифрове моделювання, аналіз металів і органічних залишків.

Суспільний інтерес до археології зараз великий: люди дивляться історичні відео, читають про розкопки, ходять на лекції та презентації. Але паралельно існує проблема нелегальних копачів, які шукають артефакти металошукачами заради продажу. При неконтрольованих розкопках руйнується контекст знахідки — а саме він є найціннішим для науки. На зустрічі було питання і про «чорних археологів».

Археологія — це не просто щось знайти, знайти якусь річ. Для науки важливо де саме вона лежала – у якому шарі, поруч із чим, що було над і під нею.

Тому такі книги й публічні презентації надзвичайно важливі. Вони повертають археологію людям як спосіб зрозуміти себе й своє минуле.

Чорнівське городище — це не лише земляний вал і уламки кераміки. Це місце пам’яті про людей, які жили тут сотні років тому. І поки археологи продовжують дослідження, середньовічна Буковина продовжує говорити.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чорнівське городище як історичний детектив: нова книга Сергія Пивоварова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мистецький проєкт «Цецин, Цецино, Цецина…» здобув перемогу в грантовій програмі благодійного фонду «Кращим БУТИ». Його ініціаторка та керівниця – Лариса Курущак, відома культурна діячка, завідувачка відділу маркетингу, розвитку і комунікацій Чернівецького обласного художнього музею.

10 липня 2025 року у приміщенні туристично-інформаційного центру Чернівців відкрилася виставка «Цецино. Палітра мрій». Тут представлено близько тридцяти творчих робіт учнів Чернівецької художньої школи ім. М. Івасюка (викладачі І. І. Каленик, В. І. Беженар), а також юних художників із гуртків «Арттерапія» і «Дивосвіт» Міського палацу дітей та юнацтва (керівники С. М. Крачило та Н. Р. Бойчук).

Майбутня художниця і співоча зірка  Єлизавета Беженар виконала  пісню “Гімн Цецино” на слова і музику Валентини Чолкан.

Метою проєкту є створення серії мистецьких листівок із репродукціями творів як професійних митців, так і юних художників, натхненних загадковим образом Цецина. Це не просто виставка — це спроба відкрити мешканцям і гостям Чернівців інший вимір нашого міського пейзажу, де природа переплітається з історією та мистецтвом.

На вернісаж завітали автори робіт, історики, краєзнавці, чернівчани, для яких Цецино — не лише географічна точка, а частинка рідної душі міста.

На завершення виставки гості довго спілкувалися, ділилися враженнями і всі без винятку хотіли сфотографуватися з розкішним вінком, сплетеним із польових квітів. Я впевнена, що ці квіти зібрані саме на Цецино — вони пахли лісом, сонцем і вітром з вершини гори. Це був неймовірно гарний і запашний оберемок, який став ще одним символом краси й натхнення, що дарує нам Цецино.

На жаль, через тимчасові технічні проблеми мій власний блог на WordPress наразі заблоковано, тож кількість світлин, які можу додати до цієї розповіді, обмежена. Та сподіваюся, що це лише тимчасова прикрість, і згодом я зможу поділитися повною фотоісторією про цей чудовий етап проєкту.

Цецино продовжує жити у мистецтві, спогадах і мріях. І це лише початок його нової історії.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Цецино: гора історій, мрій і мистецтва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Історична наука якось цнотливо обминає сімейно-сексуальні аспекти житія людської популяції Буковини минулого. Внутрішньо-сімейні стосунки якось не прийнято виносити на загальний розголос чи осуд. Не ваша, мовляв, свиняча справа! Та круть чи верть, усе життя оточене цим замкненим колом. І коли масштаби колізій сімейного фронту виринають на поверхню, то вони логічно й кінцево стають справами архівного ремесла.

Відкриваємо справу №119 з Фонду 3, опис 1 Чернівецького обласного державного архіву за 1853–1854 роки «Листування з Чернівецькою дирекцією поліції на прохання чернівецького жителя Сороки Йоганна (Івана) про відправлення дружини, яка віддалася п’янству і била дітей, до табору примусових робіт».
Як це треба було допекти людину, щоб у неї урвався чоловічий терпець і він розпустив гіркі нюні аж у самому поліцейському відділку!
1855 року у справі №637 йдеться про розшук Берти Клузіц – дружини ганноверського судді з Пруссії, яка втекла до Австрійської Буковини з учителем Генріхом Боде. На голову не налазить, як це можна – проміняти чоловіка престижної й грошової посади на якогось рядового вчителя – реально козла на барана. Ось любов що виробляє!
А 1862 року у справі №2092 ми бачимо слізне благання якоїсь Антоніни Кноль, яка втекла від чоловіка з Кракова до Чернівців, про скасування рішення щодо примусового повернення до чоловіка. Видко, чоловік вирішив даремно не витрачати власні кошти на круїз до Чернівців, а зробити це виключно державним коштом. Жінку можна зрозуміти: жити з таким скнарою – ліпше застрелитися.
В іншої персони – такого собі Іполита Дугіловича –1864–1865 року постала проблема з розшуком дружини, яка викрала його майно й зникла в невідомому напрямку, залишивши чоловіка в самій спідній білизні. І таке трапляється у цьому світі!
Чернівці та Буковина не були осереддям пуританства. Хоч влада стояла на варті пристойності. У серпні 1871-го чернівецький бургомістр отримав «згори» цінну вказівку про закриття будинків розпусти (справа №3484). Вказівка дійсно була цінною, та стабільний попит, як відомо, породжує пропозиції: за 30 років лише у крайовій столиці офіційно функціонувало кілька десятків борделів різного кшталту. Дам «зі зниженою соціальною відповідальністю» вистачало і для внутрішнього вжитку, і на експорт. Так, у справі №5730 від вересня 1891 – листопада 1892 років наведена переписка с дипломатичними представництвами Австрії про розшук неповнолітньої мешканки м.Чернівці Йозефіни Янушевської, вивезеної до будинку терпимості у Калькутті. Ось куди занесло бідолашну дівчину у прагненні індійського пригодницько-сексуального туризму.

Тоді влада пішла іншим шляхом: у справі №6256 від червня – вересня 1904 року наводиться листування з повітовими управліннями та православною консисторією Буковини про заборону позашлюбного співжиття. Як ця заборона діяла – знає лише Господь, бо в чуже ліжко не залізеш і свічку не потримаєш.
Привертає увагу листування з Чернівецьким міським магістратом та повітовим управлінням за статтею в чернівецькій газеті «Буковінер рундшау» про непристойну поведінку відвідувачів міського пляжу Чернівців (справа 8812 від 1.07-3.08.1903 р.). Про що саме йшлося в цих документах, нині важко второпати, адже критична планка дозволеного зазнавала історичної динаміки. Може, п’яні голі чоловіки ломилися до жіночих купалень, густо розташованих на правобережжі Прута? Або пані дозволяли собі занадто вільні вчинки? А, може, то журналісти шукали захопливу «полуничку» для своїх опусів?
Письменник Петер Демант у книзі «Моє перше життя» пізніше згадував, що якось через відвідини пляжу з коханою дівчиною він ледь не запізнився на екзамен. «О десятій ранку ми з Алісою зустрілися біля автобуса. Їй було спекотно їхати, не дивлячись на легку квітчасту сукню і сандалії босоніж. На пляжі я швидко роздягнувся і став біля жіночої роздягальні. Як вона виглядає в купальнику?.. Я підвів очі, й серце моє підскочило: на ній було вузьке бікіні, набагато сміливіше, ніж те, що колись на нашому пляжі зважилися б одягнути…». Запам’яталася юному Петеру і «Вальпургієва ніч», коли дівчата стрибали з гімназистами у воду з урвища «в чому мати народила». То й що тут справді екстравагантного?
Украй колоритно виглядає «Листування з Чернівецькою дирекцією поліції про розслідування доносів капельмейстера Соломона Грінберга на власника театру-вар’єте Якоба Фурмана щодо утримання повій» (справа №19345 від 3-15.04.1908 р.). Що саме спричинило образу Шломи на свого одновірця Яшу, якщо справа вихлюпнулася на загальний розсуд сторонніх до цього гоїв? Дівок не поділили? Чи Яша користувався послугами задарма, а заздрісному капельмейстеру Шломі доводилося платити з власної кишені?
Бували справи й серйозніші. 1896 року ректор Чернівецького університету повідомив про підлягання суду швейцара ботанічного інституту Теодора Сандуловича за зґвалтування (справа 16927). Так йому і треба: в робочий час слід неухильно пазити, а не перевищувати службові обов’язки! Зовсім ганебно виглядає справа №10529 від 2-23 листопада 1909 року «Листування із Заставнівським повітовим управлінням за скаргою Георгія Красняка на службовця повітового управління Самуїла Грубера про зґвалтування його дружини». Дурко ти, Дьордію! Був би справжнім мужиком, то добряче, але мовчки, натовк би пику отому сексопату Сьомі чи відірвав у нього все, що вартує до ситуації, а не скиглив би на весь повіт! Ото вже рогоносець-невдаха!
А в середині ХІХ століття Буковиною пройшлася якась сексуальна пошесть. Так, упродовж аж 15 років, від 1841-го до 1856-го, тривало листування з повітовим судом про позбавлення дворянського звання мешканця Чернівців Франца Корчишевського за зґвалтування неповнолітньої вкупі із шахрайством та іншими злочинами (справа №1516). Високородний злодій ще легко відбувся, бо сидіти би цьому лиходїві й сидіти!
Потягнуло на «свіжину» і такого собі стражденного Сербинського, про що свідчить справа №328 від 1854 року: «Донесення камерального мандатора громади Кучурмаре (себто Великого Кучурова) про розслідування факту зґвалтування учениць початкової школи громади Молодія вчителем Сербінським». Свої педагогічні таланти згаданий учитель саме в такий спосіб спрямував на підготовку молоді до реального дорослого життя. Мабуть, він був не один такий, бо у справі №4020 за 1862 рік – «Повідомлення державного міністерства про зняття з посади вчителів за розтління малолітніх» – визнаються факти поширення цих індивідуальних «просвітницьких» методів. Міністерство культів і освіти Австро-Угорщини ще раз повчально помахало пальчиком 1867-го в спеціальному циркулярі про звільнення з роботи та притягнення до кримінальної відповідальності вчителів за розбещення неповнолітніх учениць. Це вам не по-путінському цілувати в пупок! Утім, залишається питаннячко: тож повнолітніх учениць гвалтувати, виходить, можна?
Легкою безневинною розвагою слід вважати спеціальне повідомлення аж цілого державного міністерства 1865 року про зняття з роботи вчителя громади Ланцендорф (тобто Ленківців) Яна Франца за проведення абортів (справа №57126). Ну, трохи підробляв хлопець у вільний від основної роботи час на клопотах необережних… Кому що до того?!

Віталій КОРЖИК, краєзнавець

Запис Стара Буковина крізь сімейно-сексуальну призму спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фестиваль став платформою для демонстрації оригінальних творчих проєктів, створених учнями з використанням сучасних комп’ютерних технологій. Програмне забезпечення, інтерактивні презентації, цифрові анімації та мультимедійні композиції були присвячені тематиці краси українського неба, духовності пісні та культурної спадщини.

Автори: Олександра Фратовчан і Марія Пертен, 8 клас. Пісня «Черемшина»

Від 5 до 12 травня 2025-го на базі комунального закладу «Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді» проведено відкритий обласний фестиваль комп’ютерних програм учнівської молоді  у форматі «онлайн». 95 учасників виборювали призові місця у 6 номінаціях Фестивалю. Номінації:  комп’ютерна графіка 2D, Інфографіка (Canva); комп’ютерна анімація в Power Point; 3 D графіка; комп’ютерний мультфільм; анімація в Scratch.

Модерувала зустріч Любов Анатоліївна Рабалка, завідувач методичним відділом ОЦНТТУМ. Технічний супровід: Денис Васильович Кондрюк, канд. фіз.-мат. наук, завідувач організаційно-масовим відділом Чернівецького ОЦНТТУМ.

Автор: Володимир Солодюк, 6 клас

Дмитро Михайлович Гнатюк (1925–2016) — справжній титан української культури, баритон світового рівня, чия творча спадщина й донині надихає молодь. Його ім’я нерозривно пов’язане з розквітом української опери та народної пісні. Як соліст Національної опери України, він виконував головні партії в класичних творах, передаючи через музику глибину національного духу.

Фестиваль, присвячений постаті Дмитра Гнатюка, — це спроба сучасного покоління переосмислити спадок митця через призму цифрових технологій та внести свій вклад у продовження його великої культурної місії.

Публікуємо прізвища учасників, які стали абсолютними переможцями і посіли 1 місце.

Комп’ютерна графіка 2D

Старша група: Надія Ліщук, 8 клас; Валерія Мизак, 10 клас;

Середня група: Уляна Попович, 5 клас;

Молодша  група: Єва Баблюк, 4 клас;

Інфографіка (Canva)

Старша група: Дар’я Попович, 10 клас; Анна Паращіна, 10 клас;

Середня група: Алевтина Матвійчук, 6 клас; Анна Котик, 7 клас;

Молодша група: Максим Швець, 1 клас;

Комп’ютерна анімація в Power Point

Старша група: Анастасія Кілешка, 11 клас; Еліна Пінтілей, 10 клас;

Середня група: Даніела Козачук, 6 клас; Софія Кучурка, 7 клас;

3 D графіка

Старша група: Ярослав Журавель, 8 клас; Катерина Дерев’янчук, 8 клас;

Середня група: Володимир Солодюк, 6 клас;

Комп’ютерний мультфільм

Старша група: Анастасія Кілешка, 11 клас;

Середня група: Дар’я Пономарьова, 7 клас;

Молодша група: Олександра Сластенко, 2 клас;

Анімація в Scratch і Python

Старша група: Сергій Пулинець, 8 клас;  Сергій Соломон, 9 клас;

Середня група: Сюзанна Ковблик, 6 клас;

Репортаж про закриття і підсумки Фестивалю:

Дмитро Гнатюк — голос нації, що звучить крізь час

Дякуємо ЗСУ за можливість творити і працювати. Велика шана й підтримка всім юним учасникам, які презентували свої творчі проєкти! Ви довели, що сучасна молодь має глибоке почуття патріотизму, здатна мислити креативно, працювати з новітніми технологіями та водночас зберігати повагу до культурної спадщини. Ваші роботи — це не лише програмні продукти, а справжні мистецькі висловлювання, що з’єднують минуле з майбутнім. Організатори висловлюють подяку всім учасникам фестивалю за креативні й змістовні роботи, керівникам гуртків, вчителям за натхненну педагогічну підтримку, а також усім, хто долучився до організації події.

Продовжуйте мріяти, творити та вірити у свої сили! Нехай цей фестиваль стане лише першим кроком у вашій блискучій інноваційній дорозі.

©Тетяна Спориніна, Любов Рибалка, члени оргкомітету Фестивалю

Запис Відкритий обласний фестиваль комп’ютерних програм учнівської молоді – 2025 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Софія Березіна біля своїх книг, які можна було придбати після презентації. Серед них не тільки видання «Видатні євреї Клужа», а й попередня популярна збірка «Євреї Буковини. Славні імена» тощо.

А це саме та єдина художньо-документальна книга пані Березіної, яка містить есеї, оповідання та навіть казки.

А наразі цими днями в Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка вона презентувала нове дослідження «Видатні євреї Клужа».

До слова, чимало героїв цієї книги Березіної дотичні до Чернівців. Може, недарма румунське місто Клуж-Напока є містом-побратимом Чернівців.

Відкриття презентації: справа – бібліотекарка Ольга Серебріян, модераторка імпрези.

До слова, п. Березіна вже мала презентацію своєї книжкової новинки у Клужі – місті, де мешкали її герої. Та про останніх варто розповісти окремо, що й зробила Софія Ісаківна під час презентації. Повірте на слово, присутні час від часу потай витирали сльози. Чому – зараз зрозумієте. Але розв’язка, зрозуміло, буде наприкінці.

Доля людей в долі світу та… Буковини
У новому дослідженні п. Березіної аж 50 імен. Показово, що книга містить чимало цікавих, документальних, зрозуміло, ілюстрацій.
Кожна історія життя – непересічна людська доля. Приміром уродженець Чернівців Б.Ц. Штенберг у сороковому році минулого століття переїхав із Клужу до Палестини і брав активну участь у створенні та розбудові Ізраїлю і був серед підписантів Декларації незалежності Ізраїлю 1948 року.
А, скажімо, Іштван Діамант – економіст, журналіст, менеджер, колекціонер – відкрив у Трансільванії перший металургійний завод, а відтак і його філіал у Чернівцях, відомий нам під назвою заводу «Індустрія», де випускали цвяхи, металеві сітки тощо. Показово, що у Чернівцях п. Діамант організував професійну школу з підготовки робітників.
Історія ж Бернарда та Лаури Горовіц має цікаве продовження. Досліджуючи життя цієї родини, Софія Березіна познайомилася з їхнім сином, професором хімії Оссі Горовіцем, який, як і його батьки, народився у Чернівцях. З-під його пера вийшло 167 наукових праць і понад 40 книг, та, чи не найголовніше, одне з його відкриттів використовується у лікуванні раку. А ще цей непосидючий чоловік, якому має виповнитися 80, – затятий у минулому альпініст, філателіст і скрипаль. Зрештою, це й не дивно, бо його мама закінчувала чернівецьку консерваторію – так тоді називалося наше музучилище. А Бернард – випускник філософського факультету Чернівецького університету. Зрозуміло, що під час війни вся родина потрапила до гетто, де загинули всі, крім них. Вони ж вижили завдяки тому, що вчили дітей і… писали вірші. Після війни вийшла їхня збірка «Голоси ночі. Вірші із гетто».
Після війни Горовіци повернулися до Чернівців і Бернард потрапив до трудового табору. У 1945-му народився їхній син Оссі, а 1947-го вони переїхали до Клужу.
Ларон Цві, уродженець Чернівців, є нині найстарішим практикуючим лікарем. Незабаром ендокринологу виповниться 98 років. За спиною чоловіка концтабір, Палестина, Єрусалим, університет. 1996-го отримав професорське звання. Протягом життя вивчав причини низькорослості. У медицині відомий синдром Ларона (карликовість Ларона) — спадкове захворювання, різновид карликовості, зумовлений вродженим дефектом гена рецептора соматотропного гормону (СТГ), причиною якого є нечутливість до дії гормону росту.

Така емблема ще донедавна була на одній із аптек Чернівців…
…На березі Дунаю в Будапешті є пам’ятник: 60 пар взуття, яке перед розстрілом нацисти наказали зняти євреям. Імена загиблих не підписані, але вважається, що одна пара належить Гедеону Ріхтеру. Саме тому Ріхтеру, чиє ім’я зазвичай асоціюється з назвою бренду лікарських засобів або ж фармацевтичного підприємства, що їх випускає. Проте варто нагадати, що Гедеон Ріхтер — це ім’я та прізвище відомого фармацевта, підприємця, розробника та засновника фармацевтичної компанії, який народився далекого1872 року в Австро-Угорської імперії. А в 1944-му він не зміг залишити своє дітище, свою фармацевтичну фабрику і… серед 60 пар взуття закатованих євреїв одна належить Гедеону Ріхтеру.
А між цими датами було довге життя талановитої та закоханої у свою справу людини
…Після отримання спадку, накопичивши практичні знання з аптекарського мистецтва, 1901 року молодий Ріхтер придбав аптеку у Будапешті, де створив новаторську лабораторію, в якій почав розробляти різноманітні лікарські засоби. Саме ця лабораторія стала не просто основою майбутньої компанії, а й місцем, де були закладені основи сучасної світової фармації. Першим органотерапевтичним продуктом Ріхтера став адреналіновмісний препарат з антигіпертензивною та кровоспинною дією. Але на цьому дослідження завзятого вченого не припинилися. Серцевий засіб Адіган, розроблений на початку 1910-х років, а також дезінфікуючий Хіперол та жарознижувальний Калмопірин мали великий успіх у ранньому асортименті продуктів. Цікаво, що останні два препарати доступні й сьогодні! Про це пише видання Аптека.ua.
Ті, кому далеко за тридцять, пам’ятають, що в радянських аптеках з-поміж закордонних ліків найчастіше зустрічалися пігулки та флакони з написом фірми Гедеон Ріхтер. Ба більше, донедавна дві великі літери – RG прикрашали вхід до аптеки, що і нині розташувалася на вул. Головній між вулицям Шкільна та Шептицького. На жаль, під час ремонту ці літери були збиті…

«П’ять димарів» Ольги Лендьєн
Це ще одна клужанка, яка прожила нелегких 93 роки, ставши свідком усіх жахіть ХХ століття (1908 – 2001). Вона прототип героїні американського драматичного фільму «Вибір Софії» режисера Алана Пакули за однойменним романом Вільяма Стайрона, в якому Меріл Стріп зіграла головну роль та отримала премію «Оскар».
Письменник же почув історію Ольги Лендьєн під час Нюрнберзького процесу. І вона його приголомшила.
…Уся сім’я Лендьєн потрапила до Аушвіцу, де цілодобово працювали крематорії та диміли 5 димарів.
… Коли німецький офіцер наказав Ользі вибрати з двох дітей – дівчинки та хлопчика – того, кого… спалять, жінка не змогла зробити вибір – і в неї забрали обох.
Надалі в концтаборі її тримала лють і бажання вижити, щоби розповісти про нелюдські звірства цих людиноподібних.
Присутні побачили найбільш драматичний уривок фільму – саме тоді на очах багатьох з’явилися сльози. І в залі бібліотеки звучала музика Джона Вільямса до кінофільму «Список Шиндлєра».

Отже, ті, кого зацікавили ці історії, можуть завітати до бібіліотеки: Софія Березіна подарувала книгозбірні кілька примірників.

«Цю книгу Софії Березіної хочеться прочитати, – каже модераторка заходу Ольга Серебріян. – Та мріється, щоби такими ж активними як як єврейська громада були й інші наші національні об’єднання. Адже історія міста, краю містить ще стільки ненаписаних, а отже й непрочитаних сторінок…”

Уже після презентації поцікавилася в Софії Ісаківни, чому і як вона, аудитор за фахом, раптом почала писати. «Все відбулося само собою, – пояснила любителька-краєзнавиця. – Своєрідним же тригером стало… 600-річчя нашого рідного міста Чернівці».
З’ясувалося, що до поважного ювілею влада вирішила видати збірку, в якій була б представлена історія усіх національних громад міста. Адже толерантність, як відомо, – це маніфестна риса чернівчан: у місті проживають представники 65-ти національностей.
Євреська громада доручила цю відповідальну роботу Софії Березіній, яка й виконала її натхненно та вчасно. Чого, на жаль, не можна було сказати про інших. Збірник так і не побачив світ, зате робота пані Софії поклала початок її захопленню на все наступне життя.

Людмила Чередарик, «Версії»

Запис Аудиторка, що стала біографом єврейських Чернівців і не тільки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як з’явилася і зростала зелена оаза міста

Чернівецький парк у середмісті обласного центру – невеличке, але досить дивовижне утворення. Уявіть собі тільки на хвилинку, що на його території мешкають сто (!) різних видів тварин, з яких 4 (!) – червонокнижних. А ще тут зростає близько 3000 (!) рослин, серед яких понад 100 (!) – це інтродуковані види. Для розуміння: слово інтродуковані означає чужорідні. Тобто це ті види живих організмів, що перебувають за межами своїх природніх ареалів. Напевне, їх можна назвати екзотичними рослинами.
Але й це ще не все! Тож усіма цікавинками Чернівецького парку ім. Шевченка ділиться знавець природи та історії краю, природознавець Віталій КОРЖИК:

У новій історії Чернівців ще й досі збереглось чимало красивих легенд, які за неодноразового цитування сьогодні вже виглядають ледь не достовірними фактами. Їх некритичне використання під час відтворення перебігу містобудівельних подій призводить до хибних висновків і спотворення істини. Однією з них є історія створення великої рекреаційної території в Чернівцях – народного парку (Volksgarten), нині відомого як парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення «Центральний парк культури і відпочинку ім. Т.Г.Шевченка» площею 16,9 га, що і було затверджено з 24 лютого 1964 року. Рекреаційна територія підпорядковується безпосередньо адміністрації парку.
Перший у Чернівцях міський парк був закладений 1830 року за зразком віденських парків завдяки зусиллям окружного інженера Адольфа Маріна та міського архітектора Андреаса Микулича. На південній околиці Чернівців по правому боці дороги на Сучаву під парк відвели верхню частину днища і схилів долини нині безіменного і зниклого струмка. Вперто циркулює і озвучується думка, що парк створили з частини лісу, вилученого з масиву загального користування, де потім провели роботи з його розчищення і впорядкування. Завдяки цій легенді виникла хибна думка з подальшими історичними фантазіями і псевдонауковими висновками про високий ступінь залісненості південної частини нинішньої території Чернівців, чого насправді не було.
Ліси загального користування, звичайно, колись існували, але наприкінці XVIII ст. тут, біля важливого міського споживача деревини, вже давно сформувались пасовища, сінокоси та окремі орні ділянки. Вздовж струмка на тлі сусідніх луків і пасовищ у багнистих місцях зберігалась вузька узбережна смуга дерев. Це добре підтверджується найточнішим на той час документом – мапою Чернівців 1830 року. Відсутні будь-які натяки на якісь оточуючі ліси загального (і будь-якого іншого) користування.
На пізнішій мапі 1854 р. земельна структура південної околиці Чернівців додатково підкреслює відсутність будь-яких суміжних лісових площ. Зі сходу до парку примикають приватні сільськогосподарські угіддя, із заходу парк межує з відомим міським луком, який використовувався для велелюдних народних гулянь та військових вправ Чернівецького гарнізону – так званою площею Фердінанда (Ferdinandsplatz). Первісна зелена смуга насаджень вздовж струмка також фіксується цією ж мапою у її правому нижньому куті. Тобто планувальники парку вельми вдало і економно використали ландшафтні особливості всієї території зі збереженням водної осі струмка, ресурси якого залучили для створення декоративних водойм.

Мапа Volksgarten 1854

Закладання парку безперешкодно відбувалось фактично на вільному місці за проєктами і бажаннями його авторів. Завдяки організаційним зусиллям міського інженера Адольфа Маріна тут висадили 35 тис. кущів і дерев різних видів з різних регіонів Австрії та інших держав. Рівні алеї за модою того часу обсадили деревами місцевих порід: липами, кленами, грабами, дубами. З того часу більшість рослин уже випала із насаджень. Але і тепер на алеях та у кварталах парку можна побачити окремі дуби і ясени діаметром понад метр, що залишилися від перших посадок.

Народний сад у 50-х роках XIX ст.. Акварель Franz Xaver Knapp (1809-1883)

У 70-х роках XIX ст. Народний сад зазнав значної реконструкції, яка проводилася у традиційному вже для того часу ландшафтному стилі. Було створено нову систему алей, введено велику кількість декоративних інтродукованих рослин. У квітні 1875 р. на честь срібного весілля монаршої пари в парку посадили «Цісарський дуб». За традиціями європейського паркового мистецтва звели будиночки для відпочивальників. У центрі парку була облаштована купальня (курсалон) у стилі класицизму, воду для якого, на думку нинішніх романтиків і фантазерів, брали зі струмка, що протікав поруч. Неподалік розміщувався басейн з фонтаном, ставок з лебедями, вкритий водяними ліліями. Пізніше південну частину парку перевели до земель спортивного призначення (нині тут стадіон «Буковина»).
Вода для курсалона із струмка – це також із сфери фантазій. На час створення парку його водність з гідрогеологічних особливостей вже була мізерною, а санітарний стан не вписувався у тогочасні екологічні нормативи. У першому десятиріччі ХХ ст. струмок з причин забудови довколишньої території остаточно втратив постійний стік і регулярно зазнавав забруднення зливовими водами з оточуючих вулиць. Тому поверхневий стік був переведений у підземний колектор, а ставки засипані. Рештки цього струмка ще можна побачити у рові між будинками № 17 та № 19 по вул. Руданського, куди виведений каналізаційний дренажний колектор парку. Колишнє русло, вірніше днище долини, ще добре ідентифікується під час великих злив, утворення потоку і затоплення водою нижньої (південно-східної) частини парку.
Парк було оформлено скульптурними композиціями, серед яких встановлене 17 жовтня 1897 року бронзове погруддя-пам’ятник першому ректору Чернівецького університету, депутату австрійського парламенту та крайового сейму, почесному громадянину Чернівців Костянтину Томащуку, виконане віденським скульптором Антоном Бренеком. В 1944 році за розпорядженням радянського керівництва цей явно «буржуазний» пам’ятник був знищений, але у жовтні 2015 року відновлений українською владою.
У міжвоєнний період парк мав іншу офіційну, але повністю кальковану з попередньої назву – «Gradina publica». У радянський час він отримав статус центрального парку культури та відпочинку ім. Калініна, де збудували, а потім реконструювали так званий Зелений театр, встановили шаховий та інші тематичні павільйони, танцювальну площадку, різноманітні атракціони, цілий табун типово совітцьких скульптурних зображень, які мали надихати відпочиваючих на щось високе. Сакральну функцію виконувала групова скульптурна композиція з канапою, на якій слухняний учень Й.В.Сталін з увагою вислуховував настанови свого мудрого вчителя – В.І.Леніна. Після розвінчання культу особи на «намоленому» місці встановили нейтральний пам’ятник менш імпозантній особі М.І.Калініна. Але він не надовго затримався на постаменті. Нині тут планується встановити черговий пам’ятник, доля спорудження якого ще не вирішена. З парком тісно пов’язане створення Чернівецького ботанічного саду, заснованому у 1875 р. на суміжній ділянці Ferdinandsplatz.

Високодуховний та естетичний за радянськими мірками вхід до парку у 40-х – початку 50-х роках.

Як об’єкт природно-заповідного фонду Буковини парк виконує важливі екологічні функції. На даний час тут зростає близько 3000 рослин, серед яких понад 100 інтродукованих видів. За свідченнями чернівецьких ботаніків, паркові комплекси належать до угруповань 11 асоціацій і 7 формацій, переважають ценози деревної рослинності формацій Acereta pseudoplatanus, Robinieta pseudoacacia та Fraxineta excelsioris. Рослинність представлена 133 видами, що належать до 109 родів та 48 родин. Із близько 100 видів тварин, що мешкають, в межах парку і на прилеглих ділянках виявлено 4 види, занесених до Червоної книги України. Як для людного міста це дивовижно і надзвичайно цінно.
До речі, за аналогічним принципом у Чернівцях з 1968 року створювався також і формувався парк «Жовтневий», де на землях колишніх городів і ягідників вздовж існуючої раніше низки дерев біля непоказного струмка Лопатна формувались деревно-чагарникові угрупування різного екологічного та естетичного призначення. Дякувати Богу, що без гіпсових статуй. Нині це парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, що займає 70 гектарів.
Цікаво, чи не виникне у XXII столітті чергова чернівецька легенда, що цей парк також був закладений на ділянці лісу?..

Віталій КОРЖИК, еколог, краєзнавець, кандидат географічних наук, заслужений природоохоронець України

Запис VOLKSGARTEN – GRADINA PUBLICA – ЦПКВ імені КАЛІНІНА – Парк ім.Т.Г.ШЕВЧЕНКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.