Три лекції. Три знані лектори. І три імені, які цього дня несподівано склалися в одну розмову: Йозеф Главка, Євген Гакман і Сидір Воробкевич. Воробкевич безпосередньо до програми лекцій не входив. Але саме так часто й працює справжня історія: одна почута думка раптом відкриває іншу, а потім ще одну.

Главка і Чернівці у великій європейській архітектурі

Професор Тамара Марусик говорила про 15 років перебування колишньої Резиденції митрополитів Буковини і Далмації у Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Доктор архітектури Ірина Коротун — про Йозефа Главку та архітекторів Рінгштрассе.

У 1861 році Главка отримав замовлення на проєкт Резиденції митрополитів у Чернівцях. Того ж року виграв тендер на спорудження Віденського оперного театру. Чернівці для нього не були випадковим місцем далеко від Європи — вони були частиною того самого архітектурного процесу, який формував обличчя європейських міст ХІХ століття.

Резиденція будувалася за його проєктом у 1864–1882 роках. Її ансамбль поєднав різні історичні мотиви, а над інтер’єрами працювали митці з Відня, Праги й Буковини. У 1867 році Резиденція отримала другу премію на Всесвітній виставці в Парижі.

Хто ж насправді створив цю Резиденцію?

Отець Микола Щербань, доцент кафедри філософії та культурології, говорив про митрополита Євгена Гакмана.

Ми звикли розповідати історію Чернівців через австрійську модернізацію: університет, театр, залізниця, європейське обличчя міста. І це важлива частина історії. Але Резиденція — особливий випадок. Її будівництво було ініційоване Євгеном Гакманом. Він очолив будівельний комітет, а Йозеф Главка став його заступником. Гакман звертався до австрійської влади щодо нової резиденції та піднесення статусу Буковинської єпархії до митрополії.

Будівництво фінансувалося Буковинським православним релігійним фондом. Перед нами — православна церковна ініціатива, підтримка австрійської держави, участь різних релігійних громад, європейський архітектор і багатонаціональне місто. Гакман був не лише єпископом і митрополитом. Він представляв Буковину в австрійському парламенті, був першим крайовим маршалком Буковини, відіграв важливу роль у заснуванні Чернівецького університету, підтримував освіту й людей.

Він любив музику. У 1847 році Гакман був присутній на музичному вечорі Ференца Ліста в Чернівцях. На прохання єпископа знаменитий піаніст двічі виконав власну обробку «Коломийки». І тут прозвучала думка Миколи Щербаня, яка мені особливо запам’яталася: нам не треба ставати європейцями — нам треба повернути власну європейськість.

Найболючіша історія — могила Гакмана

Євген Гакман помер у Відні 12 квітня 1873 року. Його тіло перевезли до Чернівців і поховали у крипті Святодухівського кафедрального собору. У радянський час собор закрили. 1976 року усипальницю митрополита було розорено, а його домовину вивезли. Куди саме — досі невідомо.

Перші кроки до вшанування Гакмана як святого робили ще наприкінці ХІХ століття. І лише у 2026 році, після більш ніж столітнього очікування, Євген Гакман офіційно став святителем. 11 травня Священний Синод Православної Церкви України ухвалив рішення про його канонізацію, а 5 липня у Чернівцях відбувся урочистий чин прославлення у лику святих.
Радянська влада могла винести гріб із храму. Але не змогла винести Гакмана з історії Чернівців.

І раптом — Воробкевич

18 вересня, коли слухала ці лекції, згадували і Сидора Воробкевича — священника, письменника, композитора, громадського і культурного діяча Буковини. У долі Воробкевича Євген Гакман теж залишив важливий слід. Саме він висвятив молодого Воробкевича на священника, а згодом підтримав його музичний талант: домігся направлення до Віденської консерваторії та призначив йому стипендію для навчання. Згадала і журналіста, письменника, історика Юрія Чорнея. Свого часу він виступав за збереження пам’ятника Воробкевичу, що стояв у сквері біля Резиденції. Від 2023 року Юрій Чорней служить у Збройних силах України. І я подумала: колись він захищав пам’ять про людину, яка належить історії Чернівців. Сьогодні він захищає Україну.

А ще зовсім поруч — церква Святої Параскеви, спорудження якої також пов’язане з діяльністю Гакмана.

14 вересня 2026 року, у день храмового свята костелу Воздвиження Чесного Хреста, представники Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ — отець Василь Левченко та семінаристи духовної семінарії імені митрополита Євгена Гакмана — передали римо-католицькій громаді вітання від єпископа Феогноста та образ святителя Євгена Гакмана.
Можливо, саме такі прості жести й показують, що означає жити поруч із власною багатоконфесійною історією.

ЮНЕСКО охороняє передусім матеріальну й культурну цінність ансамблю. Але Гакман і Воробкевич думали не лише про стіни. Вони створювали інституції, підтримували освіту, музику, літературу, людей. Тому, коли говоримо про європейськість Чернівців, не варто зводити її лише до красивих фасадів ХІХ століття. Хрест і зірка Давида, Резиденція, університет, імена Главки й Гакмана, пам’ять про Воробкевича — усе це різні сторінки однієї історії.

Нам справді не потрібно заново ставати Європою.

Можливо, нам потрібно повернути собі те, що в нас уже було.

І навчитися берегти.

Більше фото з події за посиланням – Повернути собі власну європейськість…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Європейськість, яку не треба винаходити заново спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На подвір’ї закладу по вулиці Ореста Криворучка, 30, зібралися вихованці, їхні батьки та педагоги. Захід розпочався з хвилини мовчання, якою вшанували пам’ять захисників України, та виконання Державного Гімну.

Урочисто відкрила захід заступник директора з навчально-виховної роботи Ірина Чернега, яка привітала присутніх із початком нового екскурсу у світ науки й творчості. Серед гостей на заході була Олена Раца — начальник відділу дошкільної, загальної середньої, позашкільної, інклюзивної освіти та цифрової трансформації. У своєму виступі вона відзначила важливість позашкільної освіти для формування нового покоління українських винахідників та щиро подякувала колективу за високий професіоналізм.

Протягом усього  заходу панувала атмосфера творчого піднесення. Цьогоріч двері центру гостинно відчинені для дітей та молоді віком від 5 до 25 років, які традиційно розвиватимуть свої таланти у численних секціях.

Зокрема, потужний кластер STEM-освіти та науково-технічного напрямку ОЦНТТУМ пропонує такі традиційні гуртки, як робототехніка на платформах Lego WeDo 1.0, Lego Mindstorms EV3, NXT 2.0 та Arduino, 3D-моделювання, програмування та візуальне програмування Pascal/Scratch, основи комп’ютерної схемотехніки, радіоелектронне конструювання, автотрасове моделювання, картинг, початкове технічне моделювання, математика для допитливих, «Юний винахідник і Lego-конструювання», комп’ютерна графіка, 3D-графіка та комп’ютерна анімація, а також курс «Юні користувачі ПК».

Художньо-естетичний напрямок STEAM-освіти традиційно представлений гуртками художньої кераміки, студією образотворчого мистецтва (малювання), художньо-технічного дизайну, а також секцією виготовлення сувенірів та подарунків, де діти опановують деревообробку, металообробку та художню обробку скла. Крім того, на базі закладу успішно розвивається медіастудія “AIDA”, де вихованці займаються цифровою фотографією, дитячою анімацією, ігровим та документальним кіно з використанням англійської мови, звукозаписом та аранжуванням, а також опановують курс «Моя майбутня професія (Цифрові медіа)».

Попереду на вихованців чекають сучасне обладнання, досвідчені наставники, участь у престижних конкурсах і можливість реалізувати власні найсміливіші ідеї.

Дізнатися більше про розклад занять та умови вступу можна безпосередньо у закладі за адресою: м. Чернівці, вул. Ореста Криворучка, 30. Також вичерпна інформація про роботу центру та електронна реєстрація в гуртки доступні на офіційному сайті Чернівецького ОЦНТТУМ за адресою ocnttum.com.

Бажаємо юним талантам незабутніх відкриттів та високих злетів!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і з архіву ОЦНТТУМ

Запис Творимо майбутнє разом: у Чернівецькому ОЦНТТУМ урочисто відкрили новий навчальний рік спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дмитро Ленько (другий ліворуч у першому ряду) і його підопічні

Одним із тих, хто послідовно розвиває цей напрямок, є ГО «Вектор руху» та тренер, засновник релокованого із Харкова в Чернівці спортивного клубу PowerSect Дмитро ЛЕНЬКО. Уже кілька років він працює з ветеранами, бере участь у розвитку адаптивного спорту та переконаний: силові тренування потрібні значно ширшому колу людей, ніж заведено вважати. Тому й організовує в столиці Буковини масштабні спортивні змагання, як-от Чемпіонат України із жиму лежачи, який проходив у Чернівцях у березні. Тоді тут зібралися понад 800 спортсменів з усієї країни, і серед них – ветерани російсько-української війни. Результатом стало як зростання спортивного  іміджу міста, так і чималий  економічний та соціальний вплив.

Силова підготовка – фундамент адаптивного спорту

За словами Дмитра Ленька, силова підготовка є універсальною основою для більшості адаптивних видів спорту, таких як волейбол сидячи, баскетбол на кріслах колісних, легка атлетика, плавання та ампфутбол.

Зокрема, у рамках співпраці з ГО «Вектор руху» на базі клубу «Power Sect» свою силову підготовку вже проводить збірна Чернівецької області з ампфутболу. Для футболістів це критично важливо: тренування зміцнюють м’язи корпусу, рук, спини та здорової ноги, покращують баланс і вибухову силу.

Особливе місце у цій системі  дві дисципліни:

Пауерліфтинг. Це не просто спорт, а одна з найкращих систем загальної фізичної підготовки. Він розвиває силу, координацію та витривалість. Для людей із протезами сильний м’язовий корсет допомагає краще контролювати рухи, легше пересуватися та зменшує навантаження на здорові суглоби. Окрім фізичного, пауерліфтинг має потужний психологічний ефект: людина бачить власний прогрес і відчуває, що стає сильнішою, що суттєво впливає на реабілітацію.

Армреслінг. Один із найдоступніших силових видів спорту, який не потребує дорогого обладнання — достатньо спеціального столу та кваліфікованого тренера. Для ветеранів з ампутаціями нижніх кінцівок він особливо зручний, адже основне навантаження йде на верхню частину тіла. Армреслінг також формує міцну спортивну спільноту, де люди підтримують та мотивують одне одного.

Тож силова підготовка сьогодні є невід’ємною частиною багатьох адаптивних дисциплін.

Втім, розвиток адаптивного спорту — це підготовка не лише спортсменів, а й тренерів, які розуміють специфіку роботи з ветеранами та людьми з інвалідністю.

Саме з цією метою у профорієнтаційному проєкті ГО «Вектор руху» було організовано дві хвилі навчання за напрямком «Фітнес-тренер». Програму успішно завершили понад десяток учасників — ветерани, члени їхніх родин, внутрішньо переміщені особи та люди, які прагнули здобути нову професію або повернутися до активного життя.

– Для нас було важливо не просто навчити людей професії тренера. Ми хотіли дати їм інструмент для самореалізації, можливість працевлаштування та відчуття власної потрібності, – каже Олена БЕСЕДИНСЬКА, керівниця ГО «Вектор руху». – Спорт дуже часто стає тією сферою, яка допомагає людині відновитися психологічно, фізично та соціально. Користь від таких програм відчуває не лише кожен окремий випускник. Для Чернівців це також надзвичайно важливо, адже місто отримує нових кваліфікованих фахівців, які вже розуміють специфіку роботи з ветеранами, людьми з інвалідністю та різними категоріями населення. Це фактично формування нової культури інклюзивного спорту. Дане навчання ми проводили за підтримки благодійного фонду «RAZOM» у рамках проєкту «Сила, знання, вміння»

Від ветерана до тренера

Одним із випускників програми став 31-річний ветеран Дмитро КИСЛЕНКО.

За своє життя він встиг пройти кілька зовсім різних шляхів. Народився на Чернігівщині, за освітою музикант, до повномасштабного вторгнення працював кур’єром. Потім була служба у Повітряних силах і Сухопутних військах, важке поранення на Курському напрямку та лікування в Чернівцях, де він вирішив залишитися.

Сьогодні Дмитро навчається на юриста та працює у сфері протезування військових і цивільних, допомагаючи людям пройти весь непростий шлях — від оформлення документів до отримання якісного протеза. А ще він розвивається як тренер.

До війни спорт був важливою частиною його життя. Після поранення довелося починати майже заново, але саме фізична активність допомогла повернутися до активності.

У ветеранському просторі Чернівців він познайомився з Дмитром Леньком, який працює з ветеранами. Знайомство швидко переросло у співпрацю, а згодом Кисленко пройшов курс підготовки фітнес-тренерів у проєкті ГО «Вектор руху».

Фітнес-тренери – випускники навчальної програми ГО “Вектор руху”

— Кваліфікованих фітнес-тренерів не так багато, а тих, хто справді вміє працювати з ветеранами, ще менше. На курсі ми детально вивчали фізіологію, особливості відновлення, багато говорили про індивідуальний підхід. Дмитро Ленько дуже правильно розставляв акценти. Це були знання, які справді можна застосовувати на практиці, — говорить Дмитро.

Саме під час навчання остаточно сформувалася ідея, над якою вони сьогодні працюють разом.

Спільна мета — безбар’єрний спортивний простір

Дмитро Кисленко та Дмитро Ленько готують проєкт створення сучасного безбар’єрного спортивного залу. Уже очікують на результати грантового конкурсу.

Майбутній простір має бути повністю доступним для людей, які пересуваються на кріслах колісних, ветеранів після поранень та всіх, хто потребує особливих умов для занять спортом. Тут планують не лише проводити тренування, а й організовувати спортивні заходи та змагання. До роботи хочуть залучити й інших тренерів, які пройшли навчання у проєкті ГО «Вектор руху».

Дмитро Кисленко отримує сертифікат фітнес-тренера від Дмитра Ленька

— Хочеться багато чого, але розумію, що все буде поступово. Спочатку потрібно запустити справу, а вже потім розвивати й доповнювати її. Головне — є конкретна мета. А брак ресурсів мене не лякає, — говорить Дмитро Кисленко.

Його підтримує і Дмитро Ленько.

— Я переконаний: спорт має бути доступним для кожної людини незалежно від фізичних можливостей. Після поранення або ампутації дуже важливо не залишитися наодинці зі своїми труднощами. Спорт допомагає повернути здоров’я, впевненість у собі, соціалізацію та нову мотивацію жити.

За словами тренера, за останні роки в Чернівцях уже вдалося зробити чимало: проводили навчання для ветеранів, організовували тренування збірної області з ампфутболу, підтримували спортсменів із числа ветеранів, реалізовували спортивні заходи спільно з ГО «Вектор руху» та ГО «Сила без бар’єрів», проводили семінари й змагання.

– Я впевнений, що безбар’єрний спортивний центр стане не просто місцем для тренувань, а простором відновлення, підтримки та нових можливостей для багатьох людей. Ми переконані, що і пауерліфтинг, і армреслінг повинні стати одними з ключових напрямків розвитку адаптивного спорту в Чернівецькій області, адже вони є доступними, ефективними та здатні допомогти великій кількості людей повернутися до активного життя.

Спорт може допомогти людині знайти нову опору після війни. А для цього потрібні не лише сильні спортсмени, а й сильні тренери, готові створювати нові можливості для інших. Саме так у Чернівцях поступово формується сучасна система адаптивного спорту, де силова підготовка стає не самоціллю, а фундаментом відновлення, розвитку і безбар’єрного майбутнього.

Принципова різниця: ветеран перестає бути об’єктом і стає суб’єктом

Про те, що сила у взаємодії, говорить і керівник обласного комунального закладу «Ветеран хаб» та директор громадських організацій «Сталь», «Сталь Буковини» і «Клуб ветеранського розвитку» Олександр КОШОВИЙ, який і сам є ветераном. Має підстави так вважати, адже спортивну зону у «Ветеран хабі» обладнав саме завдяки співпраці з ГО «Вектор руху», який придбав оснащення у рамках проєкту за фінансової підтримки БФ «NOVA UKRAINE», а клуб PowerSect став одним із тих майданчиків, де люди можуть не просто тренуватися, а входити у спортивне середовище – спробувати власні сили, поставити перед собою спортивну мету, почати готуватися до змагань. А далі наважитися бути не лише спортсменом.

Дмитро Ленько тренує Олександра Кошового

«Сильна громада починається з людей, які готові об’єднувати свої можливості навколо спільної справи, – каже Олександр і стверджує, що прикладом цього для нього є те, що нині відбувається в Чернівцях навколо ветеранського, адаптивного спорту та пауерліфтингу. Адже, за його словами, «це вже не одиночний захід, не один спортивний зал і не окремий громадський проєкт. Це широка співпраця, в якій кожен бере на себе частину відповідальності, а результат отримує вся громада.

Найбільшою цінністю він вважає те, що в цій роботі об’єдналися спортивна спільнота (представники пауерліфтингу, тренери, судді, спортсмени), бізнес і небайдужі чернівчани, а також громадський сектор – ГО «Вектор руху», клуб PowerSect, команда Ветеран ПРО Буковина, ГО «СТАЛЬ».

«Сьогодні серед ветеранів є ті, хто виступає на чемпіонатах України та області з пауерліфтингу і жиму лежачи, бере участь в інших силових дисциплінах, зокрема армреслінгу. Є ветерани, які здобули тренерську кваліфікацію і вже самі працюють з людьми та командами. Є ті, хто отримав суддівські кваліфікації та долучається до проведення змагань, – перелічує пан Олександр. – Тобто ветеран перестає бути лише учасником певної програми чи отримувачем допомоги. Він стає спортсменом, тренером, суддею, організатором і лідером спортивної спільноти! Це принципова різниця».

«Спортивний маршрут» ветерана не повинен закінчуватися медаллю
Окремим важливим напрямом Олександр Кошовий вважає зону пауерліфтингу у ветеранському просторі. Адже для підготовки ветеранів до тренувань і змагань було передано спеціалізоване обладнання, зокрема тренажер для занять та підготовки з жиму лежачи.
Але цінність такого обладнання не лише в самому «залізі».

«Ми створюємо місце, де людина може почати тренуватися у комфортному для себе середовищі, отримати підтримку, познайомитися з тренером, побачити інших ветеранів, які вже займаються спортом, а з часом перейти від звичайного тренування до системної підготовки і навіть до участі у змаганнях, – пояснює Олександр. – Саме так повинна працювати спортивна інфраструктура для ветеранів: не як окремий острів, а як міст до великої спортивної спільноти міста».

І хоч лідер ветеранської спільноти і відзначає конкретні результати цієї співпраці (два чемпіонати області з жиму лежачи, а також чемпіонат України з жиму лежачи та класичного жиму лежачи – поді, до яких ветерани долучалися вже не лише як учасники, а й як практики в організації великих змагань та в роботі тренерів і суддів), та головне бачить у більшому: «Ми не просто запросили людей на спортивний захід. Ми допомогли створити нових фахівців усередині ветеранської спільноти. Спорт може бути і реабілітацією, і професією».

І висловлює переконання, що наступним кроком для Чернівців має стати системний розвиток адаптивного спорту: «Не як кілька окремих заходів протягом року, а як постійна міська екосистема.

Ветеран повинен мати зрозумілий маршрут: прийти у ветеранський простір, спробувати тренування, отримати консультацію фахівця, знайти відповідну спортивну дисципліну, системно тренуватися, а за бажання підготуватися до змагань.
І далі цей маршрут не повинен закінчуватися медаллю.

Людина, яка має здібності та бажання, повинна отримати можливість навчатися, здобувати професію тренера, підвищувати кваліфікацію, ставати суддею, формувати власну групу спортсменів та передавати досвід іншим ветеранам».

Саме тому пан Кошовий одним із перспективних напрямів для Чернівців вважає
навчання фітнес-тренерів з числа ветеранів – бо це одночасно спорт, професійна адаптація, зайнятість, нові компетенції та формування людей, які найкраще розуміють потреби інших ветеранів.

Сталість проєкту – коли «головним героєм» є спільнота
Кошовий переконаний, що сильна нація починається із сильних спільнот. Коли в моделі немає «головного героя»: «Хтось надає простір. Хтось обладнання. Хтось знання. Хтось тренує. Хтось організовує чемпіонат. Хтось судить. Хтось виходить на поміст. Хтось уболіває. Бізнес може допомогти ресурсами. Громадські організації можуть об’єднати людей та реалізувати проєкт. Спортивні федерації дають професійне середовище та стандарти. Ветеранські простори допомагають знайти тих, кому це потрібно. А громада отримує живу систему, яка здатна розвиватися далі».
Водночас, розвиток адаптивного та ветеранського спорту пан Олександр бачить не лише питанням фізичної культури.

«Це питання здоров’я громади, соціальної інтеграції, професійної реалізації ветеранів та формування нового покоління лідерів.
Досвід Чернівців уже показує: коли ветеранська спільнота, громадські організації, спортивні федерації, тренери, приватні спортивні клуби, бізнес і громада працюють разом, один проєкт може запустити цілий ланцюг змін: з’являється обладнання, далі місце для тренувань, людина приходить у спорт, спортсмен виходить на змагання, ветеран отримує професію тренера, інший стає суддею, проводяться обласні та всеукраїнські чемпіонати, навколо них формується нова спільнота – і коло замикається, щоб одразу початися знову, вже з новими людьми.

Саме такі проєкти потрібно підтримувати, масштабувати й робити системними. Бо коли ветерани, спорт, бізнес, громадський сектор і громада працюють як одна команда, ми будуємо значно більше, ніж спортивну інфраструктуру. Ми будуємо середовище сильної, здорової, активної та незламної української нації».

Справжнє партнерство визначається результатом, а не кількістю логотипів на афіші

Олександр Кошовий відзначає, що результат співпраці ветеранської спільноти, громадських організацій, спортивних федерацій, приватних клубів, бізнесу і громади, які не ділять роботу на «вашу» і «нашу», а мають одну спільну мету,  можна побачити й торкнутися його руками. Це обладнана зона для тренувань, проведені чемпіонати області та України, ветерани на спортивному помості, підготовлені тренери й судді, нові команди та люди, які продовжують займатися спортом і вже передають свої знання іншим.

«За цими результатами — конкретні люди й команди: Юрій Бурега та Олена Бесединська з ГО «Вектор руху», які беруть на себе організацію та реалізацію проєктів, що поєднують ветеранів, спорт і громаду; Дмитро Ленько і команда PowerSect та Федерація пауерліфтингу Чернівецької області з Їхнім професіоналізмом, тренерством й готовністю відкривати спортивне середовище для ветеранів…

Саме за такими партнерствами, де кожен робить свою частину роботи, переконаний Олександр, майбутнє спортивних і ветеранських ініціатив на Буковині.

Партнери: представники Power Sect, ГО “Вектор руху” і “Ветеран Хаб”

З ним погоджується керівниця ГО «Вектор руху» Олена Бесединська, яка називає розвиток адаптивного спорту та створення безбар’єрного середовища одним із фундаментальних пріоритетів діяльності ГО “Вектор руху”: «Ми переконані, що спорт є одним із найпотужніших інструментів відновлення, повернення самоповаги та соціалізації для наших захисників і захисниць.

Результати проєкту “Сила, знання, вміння” довели: ветерани прагнуть не лише тренуватися самі, а й ставати менторами для побратимів. Саме тому наша команда продовжить послідовну роботу у напрямку розбудови адаптивного спорту в Чернівцях.

Наступним важливим кроком стане новий проєкт “Пліч-о-пліч”, який ми реалізуємо за системної підтримки нашого надійного партнера — Благодійного фонду “RAZOM”. У межах цього проєкту ми ставимо ще амбітнішу мету — підготувати та забезпечити сертифікацією державного зразка 40 тренерів із числа ветеранів.

Це буде не просто навчання, а формування потужної спільноти дипломованих фахівців, які професійно розвиватимуть інклюзивний та адаптивний спорт на Буковині. Ми творимо Чернівці містом рівних можливостей, де сильні допомагають ставати сильнішими!»

Маріанна Антонюк

Запис Сила, що повертає до життя: чи стануть Чернівці всеукраїнським центром адаптивного спорту спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Колись я писала про те, що фотографія — це 1/100 секунди, краплинка життя, що не повториться. Та на виставці час ніби втрачає свою звичну лінійність. Тут представлена і зовсім інша графіка мислення автора: складні, глибокі роботи, де класичний знімок переплітається із тонкою художньою постобробкою. Мене до глибини душі вразив цикл робіт, де колір пульсує, наче живий неон. Особливо магнетична робота — «Обійми полярного сяйва».

Дивлячись на ці космічні синьо-зелені лінії та силуети, на динамічні вихори «Вершниці», розумієш, що це справді «Інший вимір» — простір метафор, де реальність розмивається, лишаючи місце для чистої емоції. Ці світлини не заграють із глядачем гучністю — вони говорять із ним тишею, психологізмом та прихованими сенсами.

На відкритті з вітальними словами виступили представники офіційних структур краю: чернівецька журналістка, теле- та радіоведуча Марина Скинтей та начальниця управління культури Чернівецької міської ради Юлія Сафтенко. Про значення творчості Сергія Ахременка для нашого краю та про його внесок у формування сучасного культурного обличчя Буковини розповів Сергій Осачук, колишній голова Чернівецької ОДА. Директор Центру культури «Вернісаж» Оксана Стеблянко також привітала численних гостей та зазначила, наскільки важливою для культурного простору нашого міста є ця особлива ретроспектива творчості майстра.

Дружина митця, пані Любов, тримаючи в руках аркуш із провідними думками — наче делікатний дороговказ творчим спадком чоловіка, — перш за все щиро дякувала кожному, хто допоміг організувати цю виставку. Вона згадувала, як Сергій завжди закликав своїх учнів із фотошколи шукати власне художнє бачення, а не просто механічно фіксувати мить. Він учив їх вивчати живопис, архітектуру, постійно тренувати власне око й виховувати внутрішню культуру. Для нього фотографія була філософією довіри та делікатності. Про унікальний стиль та сміливість фотомитця в експериментах тепло говорили колеги фотохудожники Тарас Перун, Володимир Лопушняк, Тетяна Геда. Своїми думками поділився і Ігор Сорокоумов, підкресливши вагому роль Сергія у житті самого виставкового залу. Емоційний виступ режисера Івана Даніліна, чий щирий монолог нагадав присутнім: Сергій Ахременко об’єднував навколо себе весь мистецький простір Чернівців, надихаючи людей абсолютно різних творчих сфер. Про відбір фото для виставки розповів художник Сергій Кроповинський. Із спогадами про спільну творчу працю поділилися друзі, колеги, учні майстра…

Прозвучали на виставці й найтепліші спогади про багаторічну роботу Сергія Ахременка з підростаючим поколінням. Зокрема, Інна Плотнікова, співорганізатор Всеукраїнського фестивалю «Осінні барви Буковини» пригадала і фестиваль, де Сергій роками працював у журі, надихав юних фотографів та очолював яскраві, незабутні вуличні бліц-конкурси.

Вчора у «Вернісажі»  було багато людей: колеги-фотографи, художники, його талановиті учні, які колись на бліц-завданнях горнулися до свого ментора, ловлячи кожне слово без жодної дистанції чи зверхності. Сергій Ахременко формував середовище майже непомітно — своєю інтелігентною манерою спілкування, іронічною посмішкою та щоденною присутністю.

Тепер ця присутність стала метафізичною. Його світлини — це живі свідки його особливого, проникливого погляду на світ. І якщо фотографія, як казав колись сам Сергій, потребує контексту та супровідного слова, то контекстом цієї виставки є наша спільна любов і вдячність Майстру, який навчив це місто помічати нюанси.

.

Стоячи там, біля однієї з його дивовижних, наповнених глибоким синім світлом робіт,  спіймала себе на майже підсвідомому жесті — рука сама тягнеться до стіни поруч із полотном, ніби намагаючись доторкнутися до невидимого містка, що пов’язує наш світ із його виміром.

Досі не збагнути, що Сергія вже немає серед нас. Здається, що ще зовсім недавно ми говорили про світло, про осінь, про красу Буковини, яку так легко проґавити у щоденній метушні, але яку він так бездоганно вмів помічати й берегти.

Виставка триватиме до 20 вересня. Знайдіть час  і зазирнути в цей «Інший вимір».

Наодинці зі світлинами Сергія Ахременка так легко знову відчути, що світло — не просто освітлює, воно спостерігає за нами…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «Інший вимір» Сергія Ахременка: простір, де світло продовжує жити… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Понад 250 уривків укрліту чотирма мовами за співучасті чернівецького видавництва

Проєкт об’єднав партнерів з України, Німеччини та Угорщини й реалізується за фінансування Європейського Союзу. Координатором ініціативи є німецьке видавництво Schenk Verlag GmbH. До партнерства також долучилися Typotex Publishing Ltd. з Угорщини, Ukrainisches Atelier für Kultur und Sport e.V. з Німеччини, а також українські видавництва «Астролябія» і «Видавництво Анетти Антоненко».

Фінальним продуктом стало створення та запуск багатомовної цифрової платформи Ukrainian Magic Cube. На платформі читачі можуть ознайомитися з уривками українських творів та їхніми перекладами німецькою, угорською і польською мовами, а також аудіоверсіями окремих текстів.

Загалом на Ukrainian Magic Cube доступні понад 250 уривків української літератури та понад 450 перекладів. Тут представлені твори як сучасних авторів, так і класиків української літератури. Серед них – Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Тарас Шевченко, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Василь Стефаник, а також Оксана Забужко, Андрій Любка, Олександр Бойченко, Андрій Курков, Любко Дереш, Артем Чапай, Юлія Ілюха, Володимир Рафєєнко, Юрій Винничук, Євгенія Кононенко та багато інших.

Дізнатися більше про проєкт можна на babelmatrixplus.eu.

Платформу вже презентували в Києві та Берліні. Наступні найближчі презентації проєкту відбудуться у вересні на BookForum у Львові, Відні та Штутгарті. 

Проєкт фінансується Європейським Союзом. Висловлені погляди та думки належать виключно автору(ам) і не обов’язково відображають позицію Європейського Союзу.

Запис «Український магічний куб» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Але вечір 19 серпня у чернівецькому артпросторі «Bunker 2.0» на виставці «Між небом і землею» відкрив Олену з нового ракурсу — через об’єктив її власного мобільного телефона. Фото, які я робила теж мобільним телефоном вчора, але, вочевидь, в Олени якість мобільного трохи інша.

Для цього фінального фото пригадаємо Банаха — Тарського (або парадокс «подвоєння кулі»), який у жартівливій формі часто називають «парадоксом про торт». Математично він доводить, що тривимірну кулю (або наш торт) можна розрізати на скінченну кількість шматочків і скласти з них… два точно таких самих торти! Якби цей парадокс працював у реальності, шерпського торта точно вистачило б на всіх чернівецьких математиків-альпіністів і не тільки математиків!

Запис Парадокси нескінченності: Олена Карлова між небом, землею та Еверестом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Тил — для передової: у чернівецькому «Вернісажі» відкрили благодійну виставку 21 митця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час урочистого відкриття виставки скульптор і художник Іван Салевич дуже влучно зауважив: якщо у XIX столітті живописців приголомшила поява фотографії, то сьогодні перед мистецтвом постав новий виклик — Штучний Інтелект, який намагається витіснити практичне малярство. Та дивлячись на ці полотна, де у рельєфних мазках мерехтить вечірнє світло над Хотинською фортецею, а у сріблясто-зелених перламутрових натюрмортах засинає «Лавандовий сон», розумієш: жоден безликий цифровий алгоритм ніколи не замінить живу іскру людської душі та тактильну магію справжнього пензля.

Пагорби у Білівцях, де повітря стає густим від прохолодного, терпкого аромату, а земля одягає свої найвеличніші шати — безкрає море лілових, ультрамаринових та ніжно-бузкових відтінків. Цей край на два тижні став рідною домівкою та відкритим почуттям для понад двадцяти українських митців. Підсумком їхнього натхненного пленеру стала сьогоднішня виставка у Чернівецькому художньому музеї.

Особливо емоційним став виступ журналістки Людмили Чередарик, яка з великим захопленням говорила і про родину Гуцулів — Івана та Віктора. Саме вони стали головними організаторами цього мистецького свята. Завдяки їхнім зусиллям та бренду «LavandoVA mrija», село Білівці на два тижні перетворилося на затишний мистецький куточок. Вони створили для художників чудові умови, де запах нагрітої сонцем землі та тераси квітучої лаванди надихали на створення справжніх шедеврів.

Кожна з робіт  виставки –  це маніфест рукотворної краси, де колір вібрує залежно від кута зору, а фактура фарби зберігає тепло людських рук.

У музейній залі панував справжній рух. Глядачі не просто розглядали полотна, а довго стояли біля кожної роботи, роздивляючись густі мазки фарби, сперечаючись та ділилися враженнями. Багато хто фотографувався на тлі фіолетових пейзажів, намагаючись зберегти собі на згадку шматочок цього літнього настрою. І просто насолоджувалися моментом і спілкуванням із митцями…

Запис Лавандовий етюд Буковини: тактильна магія справжнього пензля… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22-річна Ліза має ментальну інвалідність. Через особливості спілкування їй непросто знайомитися з новими людьми та почуватися впевнено в незнайомому середовищі. Проте сьогодні вона вже має навички баристи, випікає кекси, допомагає готувати десерти та щодня відкриває для себе нові можливості.

Важливим етапом у житті дівчини стала Інклюзивна кав’ярня Карітасу Чернівецької Єпархії. Це не просто заклад, де можна випити кави (адже таких безліч у Чернівцях), а простір можливостей, спілкування та здобуття професійних навичок для людей, які часто стикаються з барʼєрами на шляху до працевлаштування.

Саме тут дівчина разом з іще понад десятком молодих людей з подібними особливостями розвитку отримала шанс спробувати себе в роботі, опанувати нові навички і відчути, що її праця потрібна іншим. Саме сюди вона поспішає у визначені дні своїх «чергувань».

Поки що Ліза приходить допомагати баристі Інклюзивної кав’ярні Ярославові Семенку – він після стажування залишився працювати в кав’ярні.  Через хвилювання їй ще складно самостійно обслуговувати незнайомих відвідувачів, але для друзів та постійних гостей кав’ярні вона вже впевнено готує капучино. Кожен новий успіх додає їй віри у власні сили.

Мама дівчини розповідає, що донька завжди з нетерпінням чекає своїх чергувань. Ліза настільки радіє можливості прийти до кав’ярні, що буквально підстрибує від щастя, адже для неї це не просто цікаве дозвілля – це справжня робота, де вона почувається потрібною, відповідальною та корисною.

З часом з’явилися й нові досягнення. Ліза навчилася випікати кекси, а одного разу разом із Ярославом навіть приготувала торт. Здавалося б, невеликі кроки, але саме вони допомагають їй ставати самостійнішою та впевненішою у власних можливостях.

Особливим днем для Лізи став її день народження, який відсвяткували тут же, в Інклюзивній кав’ярні. Поруч були друзі та молоді люди, які, як і Ліза, долучені до проєктів Карітасу. Свято запам’яталося ще й несподіваним сюрпризом, про який розповідає керівниця кав’ярні Анна Барбазюк: випадковий відвідувач закладу виявився викладачем естрадного співу, а дізнавшись, з якої нагоди святкування, заспівав для іменинниці просто посеред затишної зали! Це був відомий буковинський співак і композитор Георгій Постевка, і цей щирий жест став для дівчини ще одним підтвердженням того, що вона є частиною великої та дружньої спільноти.

Історія Лізи — це історія про те, як підтримка, довіра та можливість спробувати свої сили здатні змінювати життя. Її успіх вимірюється не лише навичками баристи чи випічкою десертів. Він полягає у впевненості, яку дівчина поступово здобуває щодня, у готовності робити нові кроки та не боятися викликів.

За кожним самостійно приготовленим капучино, кожним кексом чи млинцем стоїть значно більше, ніж кулінарна майстерність. Це маленькі перемоги, які крок за кроком допомагають Лізі будувати власне майбутнє — життя, у якому вона відчуває себе потрібною, здатною та успішною.

Інклюзивна кавʼярня Карітасу Чернівецької Єпархії демонструє, що інклюзія – це не лише про доступність простору (хоч тут, звісно, простір доступний: підйомник для відвідувачів на кріслах колісних, спеціально облаштована вбиральня), а й про створення можливостей для кожної людини реалізувати свій потенціал.

Саме такі ініціативи допомагають будувати суспільство без барʼєрів, у якому кожен має шанс бути почутим, потрібним і успішним.

Ніколь Гаркуша, студентка І курсу кафедри журналістики філологічного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича

Запис Маленькі перемоги великої дівчинки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щороку на початку літа наше місто стає особливим. Вулиці наповнюються розмовами про мистецтво, обіймами та спонтанними зустрічами. Саме з цим передчуттям ішла на п’ятий «Миколайчук OPEN». Усе стартувало 13 червня, і попереду були десятки показів, де кожен обирав свій власний маршрут.

Наступного дня фестивальна дорога привела нас до Чорториї, на батьківщину Івана Миколайчука. У тиші його хати-музею, серед рідних для нього краєвидів, гостро відчуваєш: Миколайчук — це не просто параграф у підручнику історії кіно. Він живий, його дух досі з нами. Навколо садиби буяє висока червнева трава з тендітними польовими дзвониками — та сама, яку колись косив сам Іван…

Пам’ять повернула мене на десять років назад, коли ми так само збиралися тут, і дорогою до хати звучали живі музичні інструменти.

Цього року традиція продовжилася, але музиканти грали вже на подвір’ї, наповнюючи повітря особливим настроєм.

Головним оберегом цього місця залишається пан Михайло Грицюк — справжній хранитель правдивих спогадів та історій із життя свого великого родича. На різних локаціях цьогорічного фестивалю помічала племінника Івана Миколайчука, а в розмовах та інтерв’ю люди раз у раз переповідали ті самі історії, які колись почув від пана Михайла. І це неймовірно добре — значить, слово живе, передається далі й не згасає.

Цей живий зв’язок поколінь  підкреслив і режисер Олесь Санін під час зустрічі в обласній бібліотеці імені Михайла Івасюка. Іван Миколайчук був не просто музою чи постаттю, він був справжньою всесвітньою стихією, яка й досі живить наше кіно. Пізніше, під час спеціального показу його історичного екшена «Довбуш» у кіноконцертній залі «Чернівці», ця стихія ожила на екрані. Стрічка вже стала явищем, але щоразу відкриває нові деталі — у характерах героїв, у силі Карпат і в нашому одвічному прагненні волі.

Особливою була й розмова з кінознавцем Володимиром Войтенком 15 червня про творчість і відповідальність митця. А потім ми дивилися фільм про композитора Миколу Лисенка. На вулиці Ольги Кобилянської було ще трохи cвітло для вечірнього екрана, тому фільм я подивилася ще раз  вже вдома.

Вже вчетверте за п’ятирічну історію фестивалю бренд мистецьких аксесуарів [не] хустка створив хустку-мерч, присвячену стрічці за участі Івана Миколайчука. Хустки-мерчі попередніх едицій фестивалю були присвячені фільмам «Легенда про княгиню Ольгу», «Тіні забутих предків», «І в звуках пам’ять відгукнеться».  Цьогорічний мерч – ним стала хустка, присвячена фільму «Вавилон ХХ» — першій режисерській роботі Івана Миколайчука.

Але, мабуть, найважчим і водночас найважливішим моментом фестивалю став «День військового кіно». Документальна стрічка «Готові до спротиву. 107-ма бригада ТрО ЗСУ» та спілкування з її творцем, чернівецьким режисером Олександром Ткачуком. Цей фільм — не просто хроніка. Війна триває, вона щодня безжально переписує людські долі, але ми зобов’язані фіксувати цю новітню історію. На екрані постали  звичайні люди Буковини,  України, які стали на захист своєї держави.

Особливим  став показ фільму закриття — чеської спортивної драми «Непереможні», заснованої на реальних подіях про збірну з парахокею. Це неймовірно сильна історія про силу духу та другий шанс після важких травм. Перед початком до глядачів звернувся консул Чеської Республіки Їржі Борчел. Його слова глибоко закарбувалися в пам’яті: він присвятив цей фільм ветеранам та захисникам України, наголосивши, що вони воюють сьогодні за свободу всієї Європи.

Журі та глядачі обрали найкращих, і ось як розподілилися нагороди V «Миколайчук OPEN».

Національний короткий метр:

• Переможець за результатами глядацького голосування: «Природний баланс» (реж. Олександр Миронюк)
• Приз журі: «Коротка інструкція з розставання» (реж. Варвара Зарицька)
• Спеціальна відзнака журі: «Недоступні» (реж. Кирило Земляний)
• Особлива відзнака від Amo Pictures: «Розкажи мені казочку» (реж. Діана Анікєєва)

Міжнародний повний метр:

• Головний переможець, Приз журі та Вибір глядачів (Приз глядацьких симпатій): «Про людей і мʼясо» (реж. Ян Джонхьон, Південна Корея) — абсолютний тріумфатор, який підкорив і серця глядачів, і професійне око суддів.
• Друге місце (Спеціальний приз за глядацьким голосуванням): «Рок, трава й тачки» (реж. Х. М. Кравіото)
• Спеціальна відзнака журі: «Королева на морі» (реж. Ланс Гаммер)

Конкурс музичних відео:

• Вибір глядачів: кліп «Лімб» від Small Depo та Третьої штурмової (реж. Софіко)
• Приз журі: «Скажена собака» від Oi FUSK (реж. Ілля Дуцик)

Генеральна директорка фестивалю Тетяна Д’яченко поділилася, що команді вдалося втілити в життя все, про що мріялося на початку. Вона не приховує: цьогорічна програма стала серйозним іспитом на міцність, адже вмістити понад сотню подій у кілька червневих днів — це неймовірна праця.

Після оголошення нагороджень на сцену піднялася вся велика команда організаторів та учасників фестивалю, і зала вибухнула оплесками. Цей момент спільного тріумфу на тлі великого екрана зафіксував головне — ми разом, попри все.

І вже після завершення вечірні Чернівці проводжали фестиваль неймовірною тишею. Підняла очі й побачила  чистий серпик місяця, що завис прямо над вечірнім костелом Воздвиження Чесного Хреста. У цьому кадрі, у світлі ліхтарів і старої бруківки було стільки миру й затишку, що раптом подумалося: нагороди та статуетки — це прекрасна й заслужена відзнака для митців, але справжнє серце «Миколайчук OPEN» б’ється саме тут, у глядацькому залі та на затишних вулицях міста…

Розповіла лише про кілька найзнаковіших для мене миттєвостей, які залишилися в душі  особистим враженням. Але краса цього фестивалю в тому, що кожен із тисяч глядачів знаходив тут щось своє, дуже особливе й близьке. І це справді здорово.  Та й очевидно, що справа і  рідне українське кіно Івана Миколайчука не просто живуть — вони мають силу надихати, тримати нас разом і давати сили боротися далі.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вісім днів кіно, пам’яті й зустрічей: враження від фестивалю «Миколайчук OPEN» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо 18 червня під час творчої зустрічі з режисером Олесем Саніним у бібліотеці імені М. Івасюка чернівчани більше говорили про залаштункові таємниці кіновиробництва, то цей вечір у кінозалі перетворився на справжній маніфест сучасної боротьби.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора став вихід на сцену українського захисника. Воїн, який носить гордий бойовий позивний «Довбуш», звернувся до творців картини. Він щиро розповів, що з моменту виходу фільму на екрани у 2023 році, ця історія стала для нього та його побратимів потужним джерелом сили на передовій.

Під оплески залу військовий піднявся на сцену та особисто вручив Олесю Саніну та Олексію Гнатковському свій бойовий шеврон. Цей жест став символічним мостом між карпатськими лицарями XVIII століття та тими, хто захищає Україну прямо зараз.

Цей показ у Чернівцях довів: фільм «Довбуш» давно перестав бути просто художнім кінематографом. Це дзеркало нашої реальності. Коли екранний опришок та реальний військовий тиснуть один одному руки, стає очевидно — українська сила непереможна, а сміливі — завжди мають щастя.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Символ, що єднає епохи: як у Чернівцях опришок «Довбуш» зустрівся із захисником у пікселі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час спілкування режисер поділився унікальними історіями зі знімального майданчика та продемонстрував ексклюзивні кадри з бекстейджу. Проте розмова швидко вийшла далеко за межі кіновиробництва й торкнулася значно ширших тем — пам’яті, свободи, історії та культурної спадщини.

Що приховано за кожним кадром «Довбуша»? Чому режисер звертається до творчості Леонардо да Вінчі, Яна Матейка й карпатських легенд? Як кіномова фільму перегукується зі світовими художніми шедеврами — від композиційних алюзій на «Таємну вечерю» до витончених класичних натюрмортів? Чому для творців було важливо відтворити автентичність навіть у найменших деталях — аж до косметики, виготовленої за старовинними рецептами?

Окремою темою зустрічі стала тяглість української культури та духовний зв’язок із постаттю Івана Миколайчука. «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю», — сказав Олесь Санін.

Режисер переконаний: саме Миколайчук був тією творчою силою, яка задавала тон цілій епосі українського поетичного кіно. За словами Саніна, без Івана Миколайчука неможливо уявити не лише його власний творчий шлях, а й кінематографічний світ Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики… Він був не просто талановитим актором чи сценаристом — він формував художню мову українського кіно, його внутрішній ритм і стиль. Режисер  наголосив: українська культура живе тоді, коли існує спадкоємність поколінь, коли сучасні митці не втрачають духовного зв’язку зі своїми попередниками.

Символічно, що між стрічками «Поводир» і «Довбуш» існує не лише авторський зв’язок. У новому фільмі також знявся один із акторів «Поводиря». Для Олеся Саніна це не випадковість, а ще один прояв тяглості українського кіно, у якому важливими залишаються не лише сюжети, а й люди, що творять його стиль. На кадрі з фільму «Довбуш» зображений незрячий музикант, котрий грає на унікальному старовинному інструменті — торбані.  Його роль у стрічці виконав  львівський лірник та бандурист Тарас Дороцький.

Не менш захопливо звучали історії про локальні карпатські міфи й реальні історичні постаті, зокрема легенда про засновника хасидизму Баал Шем Това та його зв’язок із постаттю Олекси Довбуша. Саме такі сюжети, за словами режисера, допомагають побачити Карпати як місце зустрічі різних культур, а не їхнього протистояння.

Головним лейтмотивом зустрічі стали слова Олеся Саніна про те, що лише вільна людина здатна бути по-справжньому щасливою. А сьогодні, наголосив режисер, українські захисники воюють не лише за територію. Вони виборюють чесну, справедливу Україну майбутнього — країну, у якій житимуть їхні діти.

Зустріч не раз переривалася щирими оплесками, а після її завершення слухачі ще довго не розходилися. На згадку про цей особливий вечір присутні зробили спільне фото.

А вже завтра, 19 червня,  ми збираємося йти на «Довбуш» у кіноконцетну залу «Чернівці» , щоб побачити цю історію на великому екрані. «Довбуш» — спеціальний показ за участі Олеся Саніна та Олексія Гнатковського | кінофестиваль Миколайчук OPEN.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора 19 червня  став вихід на сцену українського захисника. Про те, як саме відбувся цей момент, можна переглянути  у матеріалі: як боєць із позивним “Довбуш” передав свій шеврон творцям фільму…

“Знакова особистість в Україні!

Хотілось би і мені на таких зустрічах бувати.

Поки що, маю зустрічі з іншими знаковими людьми, у котрих душа розлетілася на друзки, а в голові постійний шум і гул дронів. ,, Лікарю, зберіть мене докупи. Я бачив таке… (часом розповідають…). Я маю повернутись, я відомщу за все ,, .

Дякую, що розповідаєте і сигналізуєте, життя продовжується і такі українці, як Санін, що пробуджують пам’ять і гідність, найперше, у молоді та у всіх, хто хоче знати, звідки ми, якого роду, що маємо робити, щоб рости в міру свого зросту”, – ось що під моїм невеликим постом про зустріч з режисером Олесем Саніним на фб написала мій друг Мирослава Соколова, лікар з шпиталю…

.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Олесь Санін: «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Війна триває, і цей фільм нагадує про надвисоку ціну нашої відносної буденності в тилу. Для багатьох родин, які прийшли на показ, ці кадри — можливість бодай на екрані побути поруч зі своїми захисниками. А для когось — це жива пам’ять про побратимів, які навічно залишилися в строю.

Документальний цикл «Готові до спротиву» виконує надважливу місію — він не дозволяє розмити та забути обличчя тих, хто першим закрив собою країну. Олександр Ткачук та творча команда подарували Чернівцям не просто кіно, а національний архів пам’яті про буковинський патріотизм. І поки триває боротьба, такі перегляди потрібні нам усім — щоб пам’ятати, завдяки кому Чернівці залишаються українськими.

Запис Обличчя буковинського спротиву: у Чернівцях показали літопис 107-ї бригади ТрО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як зазначає куратор виставки, завідувач відділу маркетингу, розвитку та комунікацій ЧХМ Лариса Курущак, ця експозиція продовжує красиву музейну традицію, започатковану ще у 2021 році виставкою студентів Вижницького коледжу мистецтв і дизайну ім. В. Шкрібляка «Із Божою ознакою». Наступного року її підхопило «Іванове житіє…». Цьогорічна ж подія — вже третя тематична музейна експозиція, і вона має широку географію, об’єднуючи митців із різних куточків України.

Цей масштаб став можливим завдяки унікальній міжмузейній колаборації: тут представлено твори живопису, графіки, скульптури, текстилю та кераміки з фондів ЧХМ, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка та Мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука в Чорториї.

Витончена скульптура Заслуженого художника України Івана Салевича зображує людську постать на високих сходах, яка тягнеться до сонця і птаха, що вінчає композицію. Поруч застиг міфічний карпатський цапок, а сам постамент задрапіровано автентичною буковинською веретою.

Ця символічна  робота  –  як  філософський роздум про тернистий шлях генія від земних витоків до сакральних вершин.

І найдивовижніше, як експозиційний простір починає перегукуватися із самими глядачами. Біля монументального графічного портрета режисера Сергія Параджанова  мені вдалося відчути справжній «діалог крізь час». Мій власний лук цього дня — хустка із принтами кінокадрів та облич із «Тіней забутих предків» — став такою незапланованою  особисто для мене частиною виставки.

Звернула увагу  на рельєфний портрет Миколайчука авторства Володимира Гамаля. Обличчя актора майстерно вписане у традиційну восьмикутну зірку-оберіг на тлі мерехтливого золота та рельєфних смуг-кінострічок. Цей твір сприймається  дуже символічно і велично.

Після офіційного відкриття виставки відвідувачі ще дуже довго не розходилися. Глядачі тепло спілкувалися, фотографувалися біля експонатів та разом згадували культові фільми, ділилися живими спогадами земляків про Івана Миколайчука — про його неймовірну харизму, щирість та любов до рідного краю.

Велика вдячність організаторам виставки та її куратору Ларисі Курущак за те, що подарували Чернівцям це свято пам’яті. Спадок Івана Миколайчука — його унікальне поетичне кіно, що прославило Україну на весь світ — не залишився на полицях архівів. Він живе в нашому побуті, в наших образах і в нашому повсякденному буковинському етнокоді.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Етнокод Івана Миколайчука: українські митці створили «багатоголосся» пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проте те, що відбулося на сцені 31 травня — це зовсім інша історія! Народний драматичний театр ім. Григорія Агєєва під керівництвом Івана Даніліна перетворив класику на динамічний вир подій, діалогів та неймовірних перевтілень. Відірвати очей від сцени було просто неможливо!

Ця вистава підкорює формою та атмосферою. Режисер майстерно поєднав драматургію з неймовірним технічним наповненням. Окремої уваги заслуговує світлове оформлення: динамічні контрасти та точкові акценти створювали відчуття ігрового простору, де кожен крок героя — це хід у небезпечній простір. Музичний супровід не просто доповнював дію, а диктував цей божевільний темп, перетворюючи розмови XVII століття на актуальний, живий перформанс.

Актори буквально тримали енергетичний запал від першої до останньої секунди. Вони видавали живі, гострі, динамічні емоції. Це було сміливо, гучно, часом провокативно, але неймовірно талановито!

Браво, Театре!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тартюф»: як режисер Іван Данілін та Народний драматичний театр ім. Г. Агєєва переосмислили Мольєра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Провела захід дивовижна пані Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук та доцент ЧНУ. Її потужний голос, заворожлива харизма та пристрасне виконання класичних танго й романсів тримали залу на одному диханні. Особливої магії зустрічі додавало й те, що акомпанував пані Валентині на гітарі її чоловік Всеволод. Виступи цієї творчої пари — це окреме мистецтво, сповнене тонкого взаєморозуміння, ніжності та гармонії.

Валентина Чолкан майстерно вела слухачів не лише музичними лабіринтами, а й драматичними сторінками біографії самого Богдана Весоловського. Його життя — це дзеркало української долі ХХ століття. Усе починалося у міжвоєнному Львові 1930-х років. Навчаючись на юриста, молодий Богдан став зіркою першої величини та подарував Україні європейське ретро як головний композитор і піаніст легендарної капели «Ябцьо-джаз», яку очолював Леонід Яблонський. Його перше кохання та муза Ірена Яросевич надихнула митця на створення шедевра «Прийде ще час».

Проте Друга світова війна безжально розбила цей романтичний світ, змусивши Весоловського емігрувати. Згодом він оселився в Канаді, де створив сім’ю з Оленою Залізняк, але туга за Батьківщиною ніколи не полишала композитора.

Лише через 30 років розлуки, у 1967-му, йому вдалося відвідати рідний Львів. Проте омріяне повернення принесло невимовний біль. Замість європейської культурної столиці він побачив жорстко русифіковане, затиснуте в радянські лещата місто, де його пісні були під забороною. Цей духовний занепад настільки вразив митця, що підірвав його здоров’я. Повернувшись до Канади, він прожив лише кілька років і помер у 1971-му, заповівши поховати свій прах на Личаківському цвинтарі.

Саму цю стрімкість, внутрішній драматизм та багатогранність почуттів пані Валентина розкрила через аналіз музики. Вона детально пояснила слухачам внутрішню архітектуру танго — жанру, де за чітким ритмом завжди ховається буря пристрастей. Весь виступ пари був неймовірно потужним, стрімким та глибоким. У залі звучали шедеври, що назавжди вписані в історію нашої культури: «Усміх твій таємничий », «Прийде ще час», «Жоржина», «Ми закохані одне в одне», «Намалюй мені ніч» та інші.

Унікальність музичної структури танго, пісні «Як тебе не любити» полягає в тому, що її текст складається з трьох куплетів-катренів, і для кожного з них написана своя оригінальна мелодія. Валентина Чолкан говорить:  «І зверніть увагу, тут будуть знову ж таки три катрени. І всі три катрени — абсолютно інша мелодія». Композитор Богдан Весоловський створив унікальну форму українського ретро-танго, де три чотиривірші (катрени) не повторюють одну й ту саму музичну тему, а розвиваються динамічно один за одним.

Та найбільшим емоційним потрясінням вечора став романс «Я знов тобі».  «…мені краси її не треба, коли тебе на ній нема…»,  – ці щемливі рядки з романсу вражають до глибини душі. Це і мої особисті спогади…

Музика Богдана Весоловського виявилася дивовижним дзеркалом: вона стала виразником не лише сьогоднішніх драматичних подій і самотності, а й безмежного кохання та патріотизму, які тримають нас у найважчі часи. Його тужливі пісні летять крізь роки, нагадуючи, що справжні почуття не вмирають. У цьому й полягає унікальний феномен композитора: створивши свого часу легке міське ретро, він зміг загорнути в тужливі ритми танго і вальсу незламний український дух. Його творчість, яка колись рятувала українців від ностальгії в еміграції, сьогодні знову повертається, щоб об’єднувати нас на рідній землі і перемагати…
Лише наприкінці заходу присутні дізналися, що пан Всеволод напередодні потрапив в аварію — саме тому він увесь час виступав сидячи. Ця мужність та відданість мистецтву зворушили всіх нас.

Дякуємо пані Валентині та пану Всеволоду за цю зустріч. Вони подарували Чернівцям не просто творчість, а й довели, що справжнє мистецтво не має кордонів і часу…

Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що перетинає кордони часу: як у Чернівцях ожили танго Богдана Весоловського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед початком концерту присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих Героїв України. Ця тиша у Мармуровій залі звучала особливо проникливо й нагадувала, якою ціною сьогодні виборюється можливість жити, творити й співати українську пісню.

Особливого змісту концертові додала благодійна мета. Усі кошти, зібрані під час заходу, колектив спрямує на придбання зарядної станції «Бандера-павер» для свого колеги — викладача Коледжу ЧНУ та воїна 36-ї окремої механізованої бригади Іллі Гудзика.

У концертній програмі прозвучали стрілецькі та повстанські пісні, духовні й хорові твори, обробки українських народних мелодій, твори українських та буковинських композиторів. Кожна композиція звучала щиро й сильно, нагадуючи: українська пісня — це не просто мистецтво, а жива пам’ять народу, його історія і незламний дух.

За диригентським пультом — художній керівник капели, лауреат премій імені Сидора Воробкевича та Марка Черемшини Любомир Равлюк. Музичний супровід забезпечила концертмейстерка Людмила Нагірна. Ведучими вечора стали Галина Абрам’юк та Дмитро Павлюк.

До Мармурової зали прийшли викладачі, студенти, друзі капели, шанувальники хорового мистецтва.

Під час концерту ректор Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Руслан Білоскурський вручив учасникам капели подяки за багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва та популяризацію української пісні. Це стало щирим визнанням багаторічної діяльності колективу, який уже багато десятиліть є важливою частиною культурного життя Буковини.

Народна аматорська чоловіча хорова капела «Дзвін» — один із найвідоміших чоловічих хорових колективів Буковини. Колектив діє при Центрі культури та дозвілля ЧНУ й об’єднує викладачів, співробітників, студентів університету та знаних митців краю.

Особливо приємно було бачити, що упродовж багатьох років капела «Дзвін» об’єднувала не лише професійних музикантів, а й представників різних факультетів університету. Чимало співаків прийшли до колективу саме з математичного факультету ЧНУ. Як людина, яка закінчила свого часу матфак, знаю, що у свій час у капелі співали студенти-математики, викладачі фізмату, а потім матфаку — зокрема Володимир Кирилович Маслюченко, Михайло Леонович Свердан,  Антон Михайлович Садовяк та інші. Це ще раз підтверджує особливу атмосферу «Дзвону», де любов до науки гармонійно поєднувалася з любов’ю до української пісні.

На концерті був присутній і колишній ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Степан Васильович Мельничук, який упродовж багатьох років підтримував і опікувався капелою «Дзвін». На його адресу зі сцени прозвучали щирі слова вдячності за увагу до хорового мистецтва та підтримку колективу.

Зі словами вдячності виступили представники Чернівецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Чернівецького обласного товариства «Політв’язнів та репресованих», профспілкової організації працівників та Студентського парламенту ЧНУ.  Теплі слова лунали також від рідних учасників капели та численних шанувальників хорового мистецтва. Атмосфера вечора була особливо щирою й піднесеною — такою, коли музика звучить не лише зі сцени, а й у серцях слухачів.

Привітати колектив завітав і  Народний артист України Павло Дворський.

Під час концерту прозвучала й пропозиція порушити клопотання про присвоєння художньому керівникові капели Любомиру Равлюку почесного звання «Заслужений працівник культури України». Адже багаторічна праця диригента, його відданість українській пісні та внесок у розвиток хорового мистецтва Буковини давно заслуговують на високе державне визнання. Водночас хочеться, аби підтримка таких ініціатив звучала не лише у словах зі сцени. Авторитетні громадські та культурні організації, які висловлюють вдячність колективу, мають вагу й можливість бути почутими. Тому важливо не просто згадувати про клопотання, що «перебуває у кабінетах», а й наполегливо сприяти його реальному розгляду та втіленню. Люди, які десятиліттями працюють для української культури, заслуговують не формальної, а дієвої підтримки.

Сьогодні, коли Україна виборює свою свободу, такі концерти набувають особливого значення. Бо хорова пісня — це не лише мистецтво. Це підтримка, молитва, пам’ять і сила, яка об’єднує людей.

Капела «Дзвін» вкотре довела: українська пісня звучить не лише зі сцени — вона звучить у самому серці народу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

P.S. Цю статтю присвячую світлій пам’яті свого батька — викладача кафедри математичного аналізу, який щиро любив і пишався Народною аматорською чоловічою хоровою капелою «Дзвін». Для нього українська пісня, університет і «Дзвін» були частиною життя, якою він по-справжньому дорожив.

Запис Пісня, що тримає дух: у Чернівцях відбувся благодійний концерт капели «Дзвін» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під склепіннями костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях два вечори поспіль звучала музика, що об’єднувала людей — щира, глибока, жива. Саме так у місті відбувся благодійний IV фестиваль класичної музики «VOROBKEVYCH FEST»

Фестиваль відбувався 20–21 травня у костелі Найсвятішого Серця Ісуса — одному з найкрасивіших і найатмосферніших просторів Чернівців. Саме тут класична музика звучала особливо глибоко й проникливо, наповнюючи храм не лише звуком, а й відчуттям внутрішнього світла та спокою.

Автором ідеї та організатором фестивалю є Ярослав Гамаль — викладач Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича, лауреат міжнародних конкурсів та відомий буковинський музикант. Завдяки його ініціативі фестиваль об’єднує у Чернівцях виконавців і слухачів, для яких музика є не лише мистецтвом, а й способом зберігати культурну пам’ять, традицію та духовну тяглість поколінь.

Особливого значення фестиваль набуває у рік 190-ліття від дня народження Сидора Воробкевича — видатного буковинського композитора, письменника, священника, педагога і громадського діяча, чия творчість стала важливою частиною української музичної та культурної спадщини. Саме тому «VOROBKEVYCH FEST» є не лише концертною подією, а й своєрідним продовженням тієї мистецької традиції, яку свого часу формував Воробкевич на Буковині.

Перший день фестивалю був присвячений виступам солістів та ансамблів студентів коледжу мистецтв. Для багатьох молодих виконавців це стала можливість виступити на великій сцені перед повним залом та відчути справжній контакт із публікою.

Другий день фестивалю подарував слухачам масштабні виступи творчих колективів коледжу: хору, камерного та симфонічного оркестрів, оркестру баяністів-акордеоністів, капели бандуристів і народного оркестру. Кожен виступ супроводжувався щирими оплесками, а сам концерт перетворився на справжнє свято музики.

Особливо символічною стала атмосфера другого дня фестивалю: зал був наповнений людьми у вишиванках. Це виглядало дуже природно й водночас урочисто — ніби музика, архітектура костелу й українська традиція об’єдналися в один живий культурний простір.

«VOROBKEVYCH FEST» вкотре показав, що Чернівці залишаються містом із глибокими культурними традиціями, де класична музика здатна збирати повні зали, а молодь — щиро й професійно продовжувати мистецьку спадщину Буковини. Подія має не лише мистецьку, а й благодійну мету — відбувся збір коштів на потреби ЗСУ та на відновлення самого костелу. І, мабуть, найцінніше у таких подіях — це відчуття, що музика сьогодні потрібна людям. Вона об’єднує, підтримує, допомагає зберігати красу й людяність навіть у непрості часи.

Фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» став подією, яка ще раз нагадала: класична музика у Чернівцях має своє вдячне середовище, свої традиції та своє майбутнє. Щира подяка учасникам концертів, творчим колективам, викладачам, організаторам і всім, хто долучився до створення цього музичного свята. Окрема вдячність — громаді костелу Найсвятішого Серця Ісуса за відкритий простір, у якому музика звучала особливо піднесено й проникливо, а також глядачам, які наповнили фестиваль увагою, теплом і щирими оплесками.

«Задзвенімо разом, браття,
Піснь воскресну і нову…»

Сидір Воробкевич, 1879

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що об’єднує: у Чернівцях відбувся благодійний IV фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це справді історична подія — професор Чернівецького університету Олена Карлова офіційно увійшла до списку людей, які зійшли на Еверест у сезоні весна-2026. У міжнародному summit report серед альпіністів, які досягли вершини Евересту 20 травня 2026 року, офіційно зазначена українка Olena Karlova. Олена Карлова — не випадкова людина в альпінізмі.
У 2025 році вона офіційно зійшла на Макалу (5-та вершина світу, 8485 м) у складі експедиції Satori Adventures. Це підтверджено на сайті компанії. І тепер — Еверест, 8848.86 м. І, мабуть, у цьому теж є своя формула Евересту — коли холодний розрахунок зустрічається з мрією, а сила характеру виявляється важливішою за ризики.

За словами Ріші Рама Бхандарі, керуючого директора Satori Adventures, вісім міжнародних клієнтів та 14 непальських альпіністів з його компанії стояли на вершині даху світу.

Хто офіційно був у команді Satori Everest Expedition – Spring 2026

Згідно з офіційним постером та міжнародною публікацією, summit team складалася з:

1. Nicholas Ellul (Мальта)
2. Olena Karlova (Україна)
3. Magdalena Kowara (Польща)
4. Mariusz Mlynarczyk (Польща)
5. Rafal Janusz Skrzypiec (Польща)
6. Sandra Maria Wieliczko (Люксембург)
7. Ngo Hai Son (В’єтнам)
8. Thi Thanh Binh Nguyen (В’єтнам)

Шерпи експедиції (офіційно вказані на постері)

На постері Satori Adventures вказані:

• Lakpa Tasi Sherpa
• Nima Sherpa
• Furte Sherpa
• Pema Sherpa
• Ongdak Sherpa
• Pasang Nurbu Sherpa
• Thuktang Sherpa
• Pasang Gyaljen Sherpa
• Purnima Shrestha
• Lankaram Tamang
• Lakpa Sherpa
• Dawa Nurbu Sherpa
• Phurtenji Sherpa
• Pasang Sherpa

Саме ці шерпи і високогірні робітники були офіційною групою супроводу експедиції.  Олена і після повернення з Макалу наголошувала  про особливу подяку — шерпам експедиції. Саме вони у високогір’ї несуть на собі не лише спорядження й кисень, а й величезну відповідальність за життя людей. Вони прокладають маршрут крізь лід і тріщини, допомагають під час summit push, страхують у найнебезпечніших ділянках і часто першими приходять на допомогу в критичних ситуаціях. Без них більшість сучасних сходжень на Еверест були б просто неможливими. Еверест — це не лише момент на вершині. Це ще й небезпечний шлях назад, виснаження, боротьба організму за відновлення і величезна ціна людської витривалості.

Попереду в команди — ще складний  спуск із висоти понад вісім тисяч метрів, де кожен крок вимагає концентрації, витривалості й сил після summit push. Тому зараз — найщиріші побажання безпечного спуску для Олени Карлової та всієї експедиції Satori Adventures. Ангела-Хранителя на кожному кроці серед льоду, вітру й високих Гімалаїв.

А ми в Чернівцях уже дуже чекаємо на зустріч з Оленою — так само, як чекали після її сходження на Макалу. Щоб знову почути історію про гори, силу людського духу, ризик, красу світанків над хмарами і ту межу можливостей, за яку наважуються заходити лише одиниці.

Захоплення. Велика повага. І щира радість, що серед підкорювачів Евересту тепер є й чернівчанка — Олена Карлова – Olena Karlova.

©Тетяна Спориніна

P.S. Уже після публікації цієї статті Олена Карлова 22 травня  повідомила ще одну неймовірну новину: одразу після сходження на Еверест вона здійснила підйом і на сусідній восьмитисячник — Лхоцзе (8516 м), четверту за висотою вершину світу.

За словами Олени, про цей задум в Україні знали лише двоє людей.

«Ні, я не легенда українського альпінізму, і нічого не підкорювала. Мені просто пощастило побувати на вершинах двох восьмитисячників протягом двох днів», — написала вона на своїй Facebook-сторінці.

Свої сходження Олена присвятила батькам і синові, а також подякувала своєму шерпі й напарнику @sherpalakpa_2019, який дбав про її безпеку під час обох сходжень.

«І знаєте, навіть найвища вершина світу стає досяжною, якщо в це повірити»

І поки над Гімалаями сходить сонце, Чернівці вже мають свою історію Евересту…

Запис Чернівчанка Олена Карлова офіційно підкорила Еверест спершу з'явиться на Медіа-Версії.