Запис Тил — для передової: у чернівецькому «Вернісажі» відкрили благодійну виставку 21 митця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час урочистого відкриття виставки скульптор і художник Іван Салевич дуже влучно зауважив: якщо у XIX столітті живописців приголомшила поява фотографії, то сьогодні перед мистецтвом постав новий виклик — Штучний Інтелект, який намагається витіснити практичне малярство. Та дивлячись на ці полотна, де у рельєфних мазках мерехтить вечірнє світло над Хотинською фортецею, а у сріблясто-зелених перламутрових натюрмортах засинає «Лавандовий сон», розумієш: жоден безликий цифровий алгоритм ніколи не замінить живу іскру людської душі та тактильну магію справжнього пензля.

Пагорби у Білівцях, де повітря стає густим від прохолодного, терпкого аромату, а земля одягає свої найвеличніші шати — безкрає море лілових, ультрамаринових та ніжно-бузкових відтінків. Цей край на два тижні став рідною домівкою та відкритим почуттям для понад двадцяти українських митців. Підсумком їхнього натхненного пленеру стала сьогоднішня виставка у Чернівецькому художньому музеї.

Особливо емоційним став виступ журналістки Людмили Чередарик, яка з великим захопленням говорила і про родину Гуцулів — Івана та Віктора. Саме вони стали головними організаторами цього мистецького свята. Завдяки їхнім зусиллям та бренду «LavandoVA mrija», село Білівці на два тижні перетворилося на затишний мистецький куточок. Вони створили для художників чудові умови, де запах нагрітої сонцем землі та тераси квітучої лаванди надихали на створення справжніх шедеврів.

Кожна з робіт  виставки –  це маніфест рукотворної краси, де колір вібрує залежно від кута зору, а фактура фарби зберігає тепло людських рук.

У музейній залі панував справжній рух. Глядачі не просто розглядали полотна, а довго стояли біля кожної роботи, роздивляючись густі мазки фарби, сперечаючись та ділилися враженнями. Багато хто фотографувався на тлі фіолетових пейзажів, намагаючись зберегти собі на згадку шматочок цього літнього настрою. І просто насолоджувалися моментом і спілкуванням із митцями…

Запис Лавандовий етюд Буковини: тактильна магія справжнього пензля… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22-річна Ліза має ментальну інвалідність. Через особливості спілкування їй непросто знайомитися з новими людьми та почуватися впевнено в незнайомому середовищі. Проте сьогодні вона вже має навички баристи, випікає кекси, допомагає готувати десерти та щодня відкриває для себе нові можливості.

Важливим етапом у житті дівчини стала Інклюзивна кав’ярня Карітасу Чернівецької Єпархії. Це не просто заклад, де можна випити кави (адже таких безліч у Чернівцях), а простір можливостей, спілкування та здобуття професійних навичок для людей, які часто стикаються з барʼєрами на шляху до працевлаштування.

Саме тут дівчина разом з іще понад десятком молодих людей з подібними особливостями розвитку отримала шанс спробувати себе в роботі, опанувати нові навички і відчути, що її праця потрібна іншим. Саме сюди вона поспішає у визначені дні своїх «чергувань».

Поки що Ліза приходить допомагати баристі Інклюзивної кав’ярні Ярославові Семенку – він після стажування залишився працювати в кав’ярні.  Через хвилювання їй ще складно самостійно обслуговувати незнайомих відвідувачів, але для друзів та постійних гостей кав’ярні вона вже впевнено готує капучино. Кожен новий успіх додає їй віри у власні сили.

Мама дівчини розповідає, що донька завжди з нетерпінням чекає своїх чергувань. Ліза настільки радіє можливості прийти до кав’ярні, що буквально підстрибує від щастя, адже для неї це не просто цікаве дозвілля – це справжня робота, де вона почувається потрібною, відповідальною та корисною.

З часом з’явилися й нові досягнення. Ліза навчилася випікати кекси, а одного разу разом із Ярославом навіть приготувала торт. Здавалося б, невеликі кроки, але саме вони допомагають їй ставати самостійнішою та впевненішою у власних можливостях.

Особливим днем для Лізи став її день народження, який відсвяткували тут же, в Інклюзивній кав’ярні. Поруч були друзі та молоді люди, які, як і Ліза, долучені до проєктів Карітасу. Свято запам’яталося ще й несподіваним сюрпризом, про який розповідає керівниця кав’ярні Анна Барбазюк: випадковий відвідувач закладу виявився викладачем естрадного співу, а дізнавшись, з якої нагоди святкування, заспівав для іменинниці просто посеред затишної зали! Це був відомий буковинський співак і композитор Георгій Постевка, і цей щирий жест став для дівчини ще одним підтвердженням того, що вона є частиною великої та дружньої спільноти.

Історія Лізи — це історія про те, як підтримка, довіра та можливість спробувати свої сили здатні змінювати життя. Її успіх вимірюється не лише навичками баристи чи випічкою десертів. Він полягає у впевненості, яку дівчина поступово здобуває щодня, у готовності робити нові кроки та не боятися викликів.

За кожним самостійно приготовленим капучино, кожним кексом чи млинцем стоїть значно більше, ніж кулінарна майстерність. Це маленькі перемоги, які крок за кроком допомагають Лізі будувати власне майбутнє — життя, у якому вона відчуває себе потрібною, здатною та успішною.

Інклюзивна кавʼярня Карітасу Чернівецької Єпархії демонструє, що інклюзія – це не лише про доступність простору (хоч тут, звісно, простір доступний: підйомник для відвідувачів на кріслах колісних, спеціально облаштована вбиральня), а й про створення можливостей для кожної людини реалізувати свій потенціал.

Саме такі ініціативи допомагають будувати суспільство без барʼєрів, у якому кожен має шанс бути почутим, потрібним і успішним.

Ніколь Гаркуша, студентка І курсу кафедри журналістики філологічного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича

Запис Маленькі перемоги великої дівчинки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щороку на початку літа наше місто стає особливим. Вулиці наповнюються розмовами про мистецтво, обіймами та спонтанними зустрічами. Саме з цим передчуттям ішла на п’ятий «Миколайчук OPEN». Усе стартувало 13 червня, і попереду були десятки показів, де кожен обирав свій власний маршрут.

Наступного дня фестивальна дорога привела нас до Чорториї, на батьківщину Івана Миколайчука. У тиші його хати-музею, серед рідних для нього краєвидів, гостро відчуваєш: Миколайчук — це не просто параграф у підручнику історії кіно. Він живий, його дух досі з нами. Навколо садиби буяє висока червнева трава з тендітними польовими дзвониками — та сама, яку колись косив сам Іван…

Пам’ять повернула мене на десять років назад, коли ми так само збиралися тут, і дорогою до хати звучали живі музичні інструменти.

Цього року традиція продовжилася, але музиканти грали вже на подвір’ї, наповнюючи повітря особливим настроєм.

Головним оберегом цього місця залишається пан Михайло Грицюк — справжній хранитель правдивих спогадів та історій із життя свого великого родича. На різних локаціях цьогорічного фестивалю помічала племінника Івана Миколайчука, а в розмовах та інтерв’ю люди раз у раз переповідали ті самі історії, які колись почув від пана Михайла. І це неймовірно добре — значить, слово живе, передається далі й не згасає.

Цей живий зв’язок поколінь  підкреслив і режисер Олесь Санін під час зустрічі в обласній бібліотеці імені Михайла Івасюка. Іван Миколайчук був не просто музою чи постаттю, він був справжньою всесвітньою стихією, яка й досі живить наше кіно. Пізніше, під час спеціального показу його історичного екшена «Довбуш» у кіноконцертній залі «Чернівці», ця стихія ожила на екрані. Стрічка вже стала явищем, але щоразу відкриває нові деталі — у характерах героїв, у силі Карпат і в нашому одвічному прагненні волі.

Особливою була й розмова з кінознавцем Володимиром Войтенком 15 червня про творчість і відповідальність митця. А потім ми дивилися фільм про композитора Миколу Лисенка. На вулиці Ольги Кобилянської було ще трохи cвітло для вечірнього екрана, тому фільм я подивилася ще раз  вже вдома.

Вже вчетверте за п’ятирічну історію фестивалю бренд мистецьких аксесуарів [не] хустка створив хустку-мерч, присвячену стрічці за участі Івана Миколайчука. Хустки-мерчі попередніх едицій фестивалю були присвячені фільмам «Легенда про княгиню Ольгу», «Тіні забутих предків», «І в звуках пам’ять відгукнеться».  Цьогорічний мерч – ним стала хустка, присвячена фільму «Вавилон ХХ» — першій режисерській роботі Івана Миколайчука.

Але, мабуть, найважчим і водночас найважливішим моментом фестивалю став «День військового кіно». Документальна стрічка «Готові до спротиву. 107-ма бригада ТрО ЗСУ» та спілкування з її творцем, чернівецьким режисером Олександром Ткачуком. Цей фільм — не просто хроніка. Війна триває, вона щодня безжально переписує людські долі, але ми зобов’язані фіксувати цю новітню історію. На екрані постали  звичайні люди Буковини,  України, які стали на захист своєї держави.

Особливим  став показ фільму закриття — чеської спортивної драми «Непереможні», заснованої на реальних подіях про збірну з парахокею. Це неймовірно сильна історія про силу духу та другий шанс після важких травм. Перед початком до глядачів звернувся консул Чеської Республіки Їржі Борчел. Його слова глибоко закарбувалися в пам’яті: він присвятив цей фільм ветеранам та захисникам України, наголосивши, що вони воюють сьогодні за свободу всієї Європи.

Журі та глядачі обрали найкращих, і ось як розподілилися нагороди V «Миколайчук OPEN».

Національний короткий метр:

• Переможець за результатами глядацького голосування: «Природний баланс» (реж. Олександр Миронюк)
• Приз журі: «Коротка інструкція з розставання» (реж. Варвара Зарицька)
• Спеціальна відзнака журі: «Недоступні» (реж. Кирило Земляний)
• Особлива відзнака від Amo Pictures: «Розкажи мені казочку» (реж. Діана Анікєєва)

Міжнародний повний метр:

• Головний переможець, Приз журі та Вибір глядачів (Приз глядацьких симпатій): «Про людей і мʼясо» (реж. Ян Джонхьон, Південна Корея) — абсолютний тріумфатор, який підкорив і серця глядачів, і професійне око суддів.
• Друге місце (Спеціальний приз за глядацьким голосуванням): «Рок, трава й тачки» (реж. Х. М. Кравіото)
• Спеціальна відзнака журі: «Королева на морі» (реж. Ланс Гаммер)

Конкурс музичних відео:

• Вибір глядачів: кліп «Лімб» від Small Depo та Третьої штурмової (реж. Софіко)
• Приз журі: «Скажена собака» від Oi FUSK (реж. Ілля Дуцик)

Генеральна директорка фестивалю Тетяна Д’яченко поділилася, що команді вдалося втілити в життя все, про що мріялося на початку. Вона не приховує: цьогорічна програма стала серйозним іспитом на міцність, адже вмістити понад сотню подій у кілька червневих днів — це неймовірна праця.

Після оголошення нагороджень на сцену піднялася вся велика команда організаторів та учасників фестивалю, і зала вибухнула оплесками. Цей момент спільного тріумфу на тлі великого екрана зафіксував головне — ми разом, попри все.

І вже після завершення вечірні Чернівці проводжали фестиваль неймовірною тишею. Підняла очі й побачила  чистий серпик місяця, що завис прямо над вечірнім костелом Воздвиження Чесного Хреста. У цьому кадрі, у світлі ліхтарів і старої бруківки було стільки миру й затишку, що раптом подумалося: нагороди та статуетки — це прекрасна й заслужена відзнака для митців, але справжнє серце «Миколайчук OPEN» б’ється саме тут, у глядацькому залі та на затишних вулицях міста…

Розповіла лише про кілька найзнаковіших для мене миттєвостей, які залишилися в душі  особистим враженням. Але краса цього фестивалю в тому, що кожен із тисяч глядачів знаходив тут щось своє, дуже особливе й близьке. І це справді здорово.  Та й очевидно, що справа і  рідне українське кіно Івана Миколайчука не просто живуть — вони мають силу надихати, тримати нас разом і давати сили боротися далі.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вісім днів кіно, пам’яті й зустрічей: враження від фестивалю «Миколайчук OPEN» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо 18 червня під час творчої зустрічі з режисером Олесем Саніним у бібліотеці імені М. Івасюка чернівчани більше говорили про залаштункові таємниці кіновиробництва, то цей вечір у кінозалі перетворився на справжній маніфест сучасної боротьби.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора став вихід на сцену українського захисника. Воїн, який носить гордий бойовий позивний «Довбуш», звернувся до творців картини. Він щиро розповів, що з моменту виходу фільму на екрани у 2023 році, ця історія стала для нього та його побратимів потужним джерелом сили на передовій.

Під оплески залу військовий піднявся на сцену та особисто вручив Олесю Саніну та Олексію Гнатковському свій бойовий шеврон. Цей жест став символічним мостом між карпатськими лицарями XVIII століття та тими, хто захищає Україну прямо зараз.

Цей показ у Чернівцях довів: фільм «Довбуш» давно перестав бути просто художнім кінематографом. Це дзеркало нашої реальності. Коли екранний опришок та реальний військовий тиснуть один одному руки, стає очевидно — українська сила непереможна, а сміливі — завжди мають щастя.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Символ, що єднає епохи: як у Чернівцях опришок «Довбуш» зустрівся із захисником у пікселі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час спілкування режисер поділився унікальними історіями зі знімального майданчика та продемонстрував ексклюзивні кадри з бекстейджу. Проте розмова швидко вийшла далеко за межі кіновиробництва й торкнулася значно ширших тем — пам’яті, свободи, історії та культурної спадщини.

Що приховано за кожним кадром «Довбуша»? Чому режисер звертається до творчості Леонардо да Вінчі, Яна Матейка й карпатських легенд? Як кіномова фільму перегукується зі світовими художніми шедеврами — від композиційних алюзій на «Таємну вечерю» до витончених класичних натюрмортів? Чому для творців було важливо відтворити автентичність навіть у найменших деталях — аж до косметики, виготовленої за старовинними рецептами?

Окремою темою зустрічі стала тяглість української культури та духовний зв’язок із постаттю Івана Миколайчука. «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю», — сказав Олесь Санін.

Режисер переконаний: саме Миколайчук був тією творчою силою, яка задавала тон цілій епосі українського поетичного кіно. За словами Саніна, без Івана Миколайчука неможливо уявити не лише його власний творчий шлях, а й кінематографічний світ Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики… Він був не просто талановитим актором чи сценаристом — він формував художню мову українського кіно, його внутрішній ритм і стиль. Режисер  наголосив: українська культура живе тоді, коли існує спадкоємність поколінь, коли сучасні митці не втрачають духовного зв’язку зі своїми попередниками.

Символічно, що між стрічками «Поводир» і «Довбуш» існує не лише авторський зв’язок. У новому фільмі також знявся один із акторів «Поводиря». Для Олеся Саніна це не випадковість, а ще один прояв тяглості українського кіно, у якому важливими залишаються не лише сюжети, а й люди, що творять його стиль. На кадрі з фільму «Довбуш» зображений незрячий музикант, котрий грає на унікальному старовинному інструменті — торбані.  Його роль у стрічці виконав  львівський лірник та бандурист Тарас Дороцький.

Не менш захопливо звучали історії про локальні карпатські міфи й реальні історичні постаті, зокрема легенда про засновника хасидизму Баал Шем Това та його зв’язок із постаттю Олекси Довбуша. Саме такі сюжети, за словами режисера, допомагають побачити Карпати як місце зустрічі різних культур, а не їхнього протистояння.

Головним лейтмотивом зустрічі стали слова Олеся Саніна про те, що лише вільна людина здатна бути по-справжньому щасливою. А сьогодні, наголосив режисер, українські захисники воюють не лише за територію. Вони виборюють чесну, справедливу Україну майбутнього — країну, у якій житимуть їхні діти.

Зустріч не раз переривалася щирими оплесками, а після її завершення слухачі ще довго не розходилися. На згадку про цей особливий вечір присутні зробили спільне фото.

А вже завтра, 19 червня,  ми збираємося йти на «Довбуш» у кіноконцетну залу «Чернівці» , щоб побачити цю історію на великому екрані. «Довбуш» — спеціальний показ за участі Олеся Саніна та Олексія Гнатковського | кінофестиваль Миколайчук OPEN.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора 19 червня  став вихід на сцену українського захисника. Про те, як саме відбувся цей момент, можна переглянути  у матеріалі: як боєць із позивним “Довбуш” передав свій шеврон творцям фільму…

“Знакова особистість в Україні!

Хотілось би і мені на таких зустрічах бувати.

Поки що, маю зустрічі з іншими знаковими людьми, у котрих душа розлетілася на друзки, а в голові постійний шум і гул дронів. ,, Лікарю, зберіть мене докупи. Я бачив таке… (часом розповідають…). Я маю повернутись, я відомщу за все ,, .

Дякую, що розповідаєте і сигналізуєте, життя продовжується і такі українці, як Санін, що пробуджують пам’ять і гідність, найперше, у молоді та у всіх, хто хоче знати, звідки ми, якого роду, що маємо робити, щоб рости в міру свого зросту”, – ось що під моїм невеликим постом про зустріч з режисером Олесем Саніним на фб написала мій друг Мирослава Соколова, лікар з шпиталю…

.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Олесь Санін: «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Війна триває, і цей фільм нагадує про надвисоку ціну нашої відносної буденності в тилу. Для багатьох родин, які прийшли на показ, ці кадри — можливість бодай на екрані побути поруч зі своїми захисниками. А для когось — це жива пам’ять про побратимів, які навічно залишилися в строю.

Документальний цикл «Готові до спротиву» виконує надважливу місію — він не дозволяє розмити та забути обличчя тих, хто першим закрив собою країну. Олександр Ткачук та творча команда подарували Чернівцям не просто кіно, а національний архів пам’яті про буковинський патріотизм. І поки триває боротьба, такі перегляди потрібні нам усім — щоб пам’ятати, завдяки кому Чернівці залишаються українськими.

Запис Обличчя буковинського спротиву: у Чернівцях показали літопис 107-ї бригади ТрО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як зазначає куратор виставки, завідувач відділу маркетингу, розвитку та комунікацій ЧХМ Лариса Курущак, ця експозиція продовжує красиву музейну традицію, започатковану ще у 2021 році виставкою студентів Вижницького коледжу мистецтв і дизайну ім. В. Шкрібляка «Із Божою ознакою». Наступного року її підхопило «Іванове житіє…». Цьогорічна ж подія — вже третя тематична музейна експозиція, і вона має широку географію, об’єднуючи митців із різних куточків України.

Цей масштаб став можливим завдяки унікальній міжмузейній колаборації: тут представлено твори живопису, графіки, скульптури, текстилю та кераміки з фондів ЧХМ, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка та Мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука в Чорториї.

Витончена скульптура Заслуженого художника України Івана Салевича зображує людську постать на високих сходах, яка тягнеться до сонця і птаха, що вінчає композицію. Поруч застиг міфічний карпатський цапок, а сам постамент задрапіровано автентичною буковинською веретою.

Ця символічна  робота  –  як  філософський роздум про тернистий шлях генія від земних витоків до сакральних вершин.

І найдивовижніше, як експозиційний простір починає перегукуватися із самими глядачами. Біля монументального графічного портрета режисера Сергія Параджанова  мені вдалося відчути справжній «діалог крізь час». Мій власний лук цього дня — хустка із принтами кінокадрів та облич із «Тіней забутих предків» — став такою незапланованою  особисто для мене частиною виставки.

Звернула увагу  на рельєфний портрет Миколайчука авторства Володимира Гамаля. Обличчя актора майстерно вписане у традиційну восьмикутну зірку-оберіг на тлі мерехтливого золота та рельєфних смуг-кінострічок. Цей твір сприймається  дуже символічно і велично.

Після офіційного відкриття виставки відвідувачі ще дуже довго не розходилися. Глядачі тепло спілкувалися, фотографувалися біля експонатів та разом згадували культові фільми, ділилися живими спогадами земляків про Івана Миколайчука — про його неймовірну харизму, щирість та любов до рідного краю.

Велика вдячність організаторам виставки та її куратору Ларисі Курущак за те, що подарували Чернівцям це свято пам’яті. Спадок Івана Миколайчука — його унікальне поетичне кіно, що прославило Україну на весь світ — не залишився на полицях архівів. Він живе в нашому побуті, в наших образах і в нашому повсякденному буковинському етнокоді.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Етнокод Івана Миколайчука: українські митці створили «багатоголосся» пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проте те, що відбулося на сцені 31 травня — це зовсім інша історія! Народний драматичний театр ім. Григорія Агєєва під керівництвом Івана Даніліна перетворив класику на динамічний вир подій, діалогів та неймовірних перевтілень. Відірвати очей від сцени було просто неможливо!

Ця вистава підкорює формою та атмосферою. Режисер майстерно поєднав драматургію з неймовірним технічним наповненням. Окремої уваги заслуговує світлове оформлення: динамічні контрасти та точкові акценти створювали відчуття ігрового простору, де кожен крок героя — це хід у небезпечній простір. Музичний супровід не просто доповнював дію, а диктував цей божевільний темп, перетворюючи розмови XVII століття на актуальний, живий перформанс.

Актори буквально тримали енергетичний запал від першої до останньої секунди. Вони видавали живі, гострі, динамічні емоції. Це було сміливо, гучно, часом провокативно, але неймовірно талановито!

Браво, Театре!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тартюф»: як режисер Іван Данілін та Народний драматичний театр ім. Г. Агєєва переосмислили Мольєра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Провела захід дивовижна пані Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук та доцент ЧНУ. Її потужний голос, заворожлива харизма та пристрасне виконання класичних танго й романсів тримали залу на одному диханні. Особливої магії зустрічі додавало й те, що акомпанував пані Валентині на гітарі її чоловік Всеволод. Виступи цієї творчої пари — це окреме мистецтво, сповнене тонкого взаєморозуміння, ніжності та гармонії.

Валентина Чолкан майстерно вела слухачів не лише музичними лабіринтами, а й драматичними сторінками біографії самого Богдана Весоловського. Його життя — це дзеркало української долі ХХ століття. Усе починалося у міжвоєнному Львові 1930-х років. Навчаючись на юриста, молодий Богдан став зіркою першої величини та подарував Україні європейське ретро як головний композитор і піаніст легендарної капели «Ябцьо-джаз», яку очолював Леонід Яблонський. Його перше кохання та муза Ірена Яросевич надихнула митця на створення шедевра «Прийде ще час».

Проте Друга світова війна безжально розбила цей романтичний світ, змусивши Весоловського емігрувати. Згодом він оселився в Канаді, де створив сім’ю з Оленою Залізняк, але туга за Батьківщиною ніколи не полишала композитора.

Лише через 30 років розлуки, у 1967-му, йому вдалося відвідати рідний Львів. Проте омріяне повернення принесло невимовний біль. Замість європейської культурної столиці він побачив жорстко русифіковане, затиснуте в радянські лещата місто, де його пісні були під забороною. Цей духовний занепад настільки вразив митця, що підірвав його здоров’я. Повернувшись до Канади, він прожив лише кілька років і помер у 1971-му, заповівши поховати свій прах на Личаківському цвинтарі.

Саму цю стрімкість, внутрішній драматизм та багатогранність почуттів пані Валентина розкрила через аналіз музики. Вона детально пояснила слухачам внутрішню архітектуру танго — жанру, де за чітким ритмом завжди ховається буря пристрастей. Весь виступ пари був неймовірно потужним, стрімким та глибоким. У залі звучали шедеври, що назавжди вписані в історію нашої культури: «Усміх твій таємничий », «Прийде ще час», «Жоржина», «Ми закохані одне в одне», «Намалюй мені ніч» та інші.

Унікальність музичної структури танго, пісні «Як тебе не любити» полягає в тому, що її текст складається з трьох куплетів-катренів, і для кожного з них написана своя оригінальна мелодія. Валентина Чолкан говорить:  «І зверніть увагу, тут будуть знову ж таки три катрени. І всі три катрени — абсолютно інша мелодія». Композитор Богдан Весоловський створив унікальну форму українського ретро-танго, де три чотиривірші (катрени) не повторюють одну й ту саму музичну тему, а розвиваються динамічно один за одним.

Та найбільшим емоційним потрясінням вечора став романс «Я знов тобі».  «…мені краси її не треба, коли тебе на ній нема…»,  – ці щемливі рядки з романсу вражають до глибини душі. Це і мої особисті спогади…

Музика Богдана Весоловського виявилася дивовижним дзеркалом: вона стала виразником не лише сьогоднішніх драматичних подій і самотності, а й безмежного кохання та патріотизму, які тримають нас у найважчі часи. Його тужливі пісні летять крізь роки, нагадуючи, що справжні почуття не вмирають. У цьому й полягає унікальний феномен композитора: створивши свого часу легке міське ретро, він зміг загорнути в тужливі ритми танго і вальсу незламний український дух. Його творчість, яка колись рятувала українців від ностальгії в еміграції, сьогодні знову повертається, щоб об’єднувати нас на рідній землі і перемагати…
Лише наприкінці заходу присутні дізналися, що пан Всеволод напередодні потрапив в аварію — саме тому він увесь час виступав сидячи. Ця мужність та відданість мистецтву зворушили всіх нас.

Дякуємо пані Валентині та пану Всеволоду за цю зустріч. Вони подарували Чернівцям не просто творчість, а й довели, що справжнє мистецтво не має кордонів і часу…

Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що перетинає кордони часу: як у Чернівцях ожили танго Богдана Весоловського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед початком концерту присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих Героїв України. Ця тиша у Мармуровій залі звучала особливо проникливо й нагадувала, якою ціною сьогодні виборюється можливість жити, творити й співати українську пісню.

Особливого змісту концертові додала благодійна мета. Усі кошти, зібрані під час заходу, колектив спрямує на придбання зарядної станції «Бандера-павер» для свого колеги — викладача Коледжу ЧНУ та воїна 36-ї окремої механізованої бригади Іллі Гудзика.

У концертній програмі прозвучали стрілецькі та повстанські пісні, духовні й хорові твори, обробки українських народних мелодій, твори українських та буковинських композиторів. Кожна композиція звучала щиро й сильно, нагадуючи: українська пісня — це не просто мистецтво, а жива пам’ять народу, його історія і незламний дух.

За диригентським пультом — художній керівник капели, лауреат премій імені Сидора Воробкевича та Марка Черемшини Любомир Равлюк. Музичний супровід забезпечила концертмейстерка Людмила Нагірна. Ведучими вечора стали Галина Абрам’юк та Дмитро Павлюк.

До Мармурової зали прийшли викладачі, студенти, друзі капели, шанувальники хорового мистецтва.

Під час концерту ректор Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Руслан Білоскурський вручив учасникам капели подяки за багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва та популяризацію української пісні. Це стало щирим визнанням багаторічної діяльності колективу, який уже багато десятиліть є важливою частиною культурного життя Буковини.

Народна аматорська чоловіча хорова капела «Дзвін» — один із найвідоміших чоловічих хорових колективів Буковини. Колектив діє при Центрі культури та дозвілля ЧНУ й об’єднує викладачів, співробітників, студентів університету та знаних митців краю.

Особливо приємно було бачити, що упродовж багатьох років капела «Дзвін» об’єднувала не лише професійних музикантів, а й представників різних факультетів університету. Чимало співаків прийшли до колективу саме з математичного факультету ЧНУ. Як людина, яка закінчила свого часу матфак, знаю, що у свій час у капелі співали студенти-математики, викладачі фізмату, а потім матфаку — зокрема Володимир Кирилович Маслюченко, Михайло Леонович Свердан,  Антон Михайлович Садовяк та інші. Це ще раз підтверджує особливу атмосферу «Дзвону», де любов до науки гармонійно поєднувалася з любов’ю до української пісні.

На концерті був присутній і колишній ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Степан Васильович Мельничук, який упродовж багатьох років підтримував і опікувався капелою «Дзвін». На його адресу зі сцени прозвучали щирі слова вдячності за увагу до хорового мистецтва та підтримку колективу.

Зі словами вдячності виступили представники Чернівецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Чернівецького обласного товариства «Політв’язнів та репресованих», профспілкової організації працівників та Студентського парламенту ЧНУ.  Теплі слова лунали також від рідних учасників капели та численних шанувальників хорового мистецтва. Атмосфера вечора була особливо щирою й піднесеною — такою, коли музика звучить не лише зі сцени, а й у серцях слухачів.

Привітати колектив завітав і  Народний артист України Павло Дворський.

Під час концерту прозвучала й пропозиція порушити клопотання про присвоєння художньому керівникові капели Любомиру Равлюку почесного звання «Заслужений працівник культури України». Адже багаторічна праця диригента, його відданість українській пісні та внесок у розвиток хорового мистецтва Буковини давно заслуговують на високе державне визнання. Водночас хочеться, аби підтримка таких ініціатив звучала не лише у словах зі сцени. Авторитетні громадські та культурні організації, які висловлюють вдячність колективу, мають вагу й можливість бути почутими. Тому важливо не просто згадувати про клопотання, що «перебуває у кабінетах», а й наполегливо сприяти його реальному розгляду та втіленню. Люди, які десятиліттями працюють для української культури, заслуговують не формальної, а дієвої підтримки.

Сьогодні, коли Україна виборює свою свободу, такі концерти набувають особливого значення. Бо хорова пісня — це не лише мистецтво. Це підтримка, молитва, пам’ять і сила, яка об’єднує людей.

Капела «Дзвін» вкотре довела: українська пісня звучить не лише зі сцени — вона звучить у самому серці народу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

P.S. Цю статтю присвячую світлій пам’яті свого батька — викладача кафедри математичного аналізу, який щиро любив і пишався Народною аматорською чоловічою хоровою капелою «Дзвін». Для нього українська пісня, університет і «Дзвін» були частиною життя, якою він по-справжньому дорожив.

Запис Пісня, що тримає дух: у Чернівцях відбувся благодійний концерт капели «Дзвін» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під склепіннями костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях два вечори поспіль звучала музика, що об’єднувала людей — щира, глибока, жива. Саме так у місті відбувся благодійний IV фестиваль класичної музики «VOROBKEVYCH FEST»

Фестиваль відбувався 20–21 травня у костелі Найсвятішого Серця Ісуса — одному з найкрасивіших і найатмосферніших просторів Чернівців. Саме тут класична музика звучала особливо глибоко й проникливо, наповнюючи храм не лише звуком, а й відчуттям внутрішнього світла та спокою.

Автором ідеї та організатором фестивалю є Ярослав Гамаль — викладач Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича, лауреат міжнародних конкурсів та відомий буковинський музикант. Завдяки його ініціативі фестиваль об’єднує у Чернівцях виконавців і слухачів, для яких музика є не лише мистецтвом, а й способом зберігати культурну пам’ять, традицію та духовну тяглість поколінь.

Особливого значення фестиваль набуває у рік 190-ліття від дня народження Сидора Воробкевича — видатного буковинського композитора, письменника, священника, педагога і громадського діяча, чия творчість стала важливою частиною української музичної та культурної спадщини. Саме тому «VOROBKEVYCH FEST» є не лише концертною подією, а й своєрідним продовженням тієї мистецької традиції, яку свого часу формував Воробкевич на Буковині.

Перший день фестивалю був присвячений виступам солістів та ансамблів студентів коледжу мистецтв. Для багатьох молодих виконавців це стала можливість виступити на великій сцені перед повним залом та відчути справжній контакт із публікою.

Другий день фестивалю подарував слухачам масштабні виступи творчих колективів коледжу: хору, камерного та симфонічного оркестрів, оркестру баяністів-акордеоністів, капели бандуристів і народного оркестру. Кожен виступ супроводжувався щирими оплесками, а сам концерт перетворився на справжнє свято музики.

Особливо символічною стала атмосфера другого дня фестивалю: зал був наповнений людьми у вишиванках. Це виглядало дуже природно й водночас урочисто — ніби музика, архітектура костелу й українська традиція об’єдналися в один живий культурний простір.

«VOROBKEVYCH FEST» вкотре показав, що Чернівці залишаються містом із глибокими культурними традиціями, де класична музика здатна збирати повні зали, а молодь — щиро й професійно продовжувати мистецьку спадщину Буковини. Подія має не лише мистецьку, а й благодійну мету — відбувся збір коштів на потреби ЗСУ та на відновлення самого костелу. І, мабуть, найцінніше у таких подіях — це відчуття, що музика сьогодні потрібна людям. Вона об’єднує, підтримує, допомагає зберігати красу й людяність навіть у непрості часи.

Фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» став подією, яка ще раз нагадала: класична музика у Чернівцях має своє вдячне середовище, свої традиції та своє майбутнє. Щира подяка учасникам концертів, творчим колективам, викладачам, організаторам і всім, хто долучився до створення цього музичного свята. Окрема вдячність — громаді костелу Найсвятішого Серця Ісуса за відкритий простір, у якому музика звучала особливо піднесено й проникливо, а також глядачам, які наповнили фестиваль увагою, теплом і щирими оплесками.

«Задзвенімо разом, браття,
Піснь воскресну і нову…»

Сидір Воробкевич, 1879

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що об’єднує: у Чернівцях відбувся благодійний IV фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це справді історична подія — професор Чернівецького університету Олена Карлова офіційно увійшла до списку людей, які зійшли на Еверест у сезоні весна-2026. У міжнародному summit report серед альпіністів, які досягли вершини Евересту 20 травня 2026 року, офіційно зазначена українка Olena Karlova. Олена Карлова — не випадкова людина в альпінізмі.
У 2025 році вона офіційно зійшла на Макалу (5-та вершина світу, 8485 м) у складі експедиції Satori Adventures. Це підтверджено на сайті компанії. І тепер — Еверест, 8848.86 м. І, мабуть, у цьому теж є своя формула Евересту — коли холодний розрахунок зустрічається з мрією, а сила характеру виявляється важливішою за ризики.

За словами Ріші Рама Бхандарі, керуючого директора Satori Adventures, вісім міжнародних клієнтів та 14 непальських альпіністів з його компанії стояли на вершині даху світу.

Хто офіційно був у команді Satori Everest Expedition – Spring 2026

Згідно з офіційним постером та міжнародною публікацією, summit team складалася з:

1. Nicholas Ellul (Мальта)
2. Olena Karlova (Україна)
3. Magdalena Kowara (Польща)
4. Mariusz Mlynarczyk (Польща)
5. Rafal Janusz Skrzypiec (Польща)
6. Sandra Maria Wieliczko (Люксембург)
7. Ngo Hai Son (В’єтнам)
8. Thi Thanh Binh Nguyen (В’єтнам)

Шерпи експедиції (офіційно вказані на постері)

На постері Satori Adventures вказані:

• Lakpa Tasi Sherpa
• Nima Sherpa
• Furte Sherpa
• Pema Sherpa
• Ongdak Sherpa
• Pasang Nurbu Sherpa
• Thuktang Sherpa
• Pasang Gyaljen Sherpa
• Purnima Shrestha
• Lankaram Tamang
• Lakpa Sherpa
• Dawa Nurbu Sherpa
• Phurtenji Sherpa
• Pasang Sherpa

Саме ці шерпи і високогірні робітники були офіційною групою супроводу експедиції.  Олена і після повернення з Макалу наголошувала  про особливу подяку — шерпам експедиції. Саме вони у високогір’ї несуть на собі не лише спорядження й кисень, а й величезну відповідальність за життя людей. Вони прокладають маршрут крізь лід і тріщини, допомагають під час summit push, страхують у найнебезпечніших ділянках і часто першими приходять на допомогу в критичних ситуаціях. Без них більшість сучасних сходжень на Еверест були б просто неможливими. Еверест — це не лише момент на вершині. Це ще й небезпечний шлях назад, виснаження, боротьба організму за відновлення і величезна ціна людської витривалості.

Попереду в команди — ще складний  спуск із висоти понад вісім тисяч метрів, де кожен крок вимагає концентрації, витривалості й сил після summit push. Тому зараз — найщиріші побажання безпечного спуску для Олени Карлової та всієї експедиції Satori Adventures. Ангела-Хранителя на кожному кроці серед льоду, вітру й високих Гімалаїв.

А ми в Чернівцях уже дуже чекаємо на зустріч з Оленою — так само, як чекали після її сходження на Макалу. Щоб знову почути історію про гори, силу людського духу, ризик, красу світанків над хмарами і ту межу можливостей, за яку наважуються заходити лише одиниці.

Захоплення. Велика повага. І щира радість, що серед підкорювачів Евересту тепер є й чернівчанка — Олена Карлова – Olena Karlova.

©Тетяна Спориніна

P.S. Уже після публікації цієї статті Олена Карлова 22 травня  повідомила ще одну неймовірну новину: одразу після сходження на Еверест вона здійснила підйом і на сусідній восьмитисячник — Лхоцзе (8516 м), четверту за висотою вершину світу.

За словами Олени, про цей задум в Україні знали лише двоє людей.

«Ні, я не легенда українського альпінізму, і нічого не підкорювала. Мені просто пощастило побувати на вершинах двох восьмитисячників протягом двох днів», — написала вона на своїй Facebook-сторінці.

Свої сходження Олена присвятила батькам і синові, а також подякувала своєму шерпі й напарнику @sherpalakpa_2019, який дбав про її безпеку під час обох сходжень.

«І знаєте, навіть найвища вершина світу стає досяжною, якщо в це повірити»

І поки над Гімалаями сходить сонце, Чернівці вже мають свою історію Евересту…

Запис Чернівчанка Олена Карлова офіційно підкорила Еверест спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У час, коли Україна виборює не лише свою свободу, а й майбутнє, особливого значення набуває розвиток технічної освіти. Саме вона формує покоління, здатне відбудовувати державу, створювати інновації та забезпечувати її технологічну незалежність. Історія участі керівника радіотехнічного гуртка Олександра Глевка разом із вихованцями Романом Факасом, ученем 9-го класу Луковицького ОЗЗСО та Олександром Піцулом, учнем 8-го класу Молодійського ліцею у міжнародному конкурсі з радіоелектроніки в латвійському місті Вентспілс — яскравий приклад того, як такі поїздки стають потужним освітнім і життєвим імпульсом. З України у конкурсі брали участь дві команди: з Рівного і Чернівців.

Олександр Глевко — не просто педагог, а людина, яка пройшла шлях від вихованця гуртка до його керівника. Свого часу він навчався у Чернівецькому обласному центрі науково-технічної творчості учнівської молоді, де здобував перші практичні навички з радіоелектроніки у керівника гуртка Василя Георгійовича Нікуліци, а сьогодні передає цей досвід своїм учням, відкриваючи їм значно ширші можливості. Участь у міжнародному конкурсі стала для його вихованців першим серйозним випробуванням і водночас вагомим досягненням: команда змогла посісти п’яте місце у молодшій віковій групі та шосте — у загальному рейтингу серед шістнадцяти команд з різних країн Європи. Це результат, який переконливо свідчить: навіть учні з невеликої громади можуть гідно представляти Україну на міжнародному рівні.

Сам формат конкурсу вимагав не лише знань, а й уміння діяти швидко та точно. Теоретична частина передбачала виконання тестів і розрахунків, тоді як практичне завдання полягало у збиранні електронного пристрою за схемою — і все це в обмежений час.

Втім, справжня цінність цієї поїздки виходить далеко за межі конкурсних результатів. Учасники мали змогу відвідати сучасні лабораторії, познайомитися з роботою європейських гуртків, взяти участь у майстер-класах та поспілкуватися з фахівцями у сфері радіоінженерії. Такий обмін досвідом відкриває нові горизонти як для учнів, так і для педагогів, адже дозволяє побачити інші підходи до навчання, інші освітні культури та інші стандарти.

Особливе враження справило саме місто Вентспілс — простір, де сучасність гармонійно поєднується з традиціями. А близькість до Балтійського моря надає цьому простору особливої сили. Море, навіть холодне і вітряне, вражає своїм масштабом і викликає відчуття свободи, яке важко передати словами.

Не менш важливими стали й людські зустрічі. Відкрите спілкування з колегами, підтримка інших українських команд, нові знайомства і теплі розмови формують відчуття спільності і взаємної підтримки. Особливого значення набувають моменти єднання з українцями за кордоном, коли навіть у невеликому латвійському місті відчувається, що ти частина великої спільноти.

Сьогодні як ніколи очевидно, що розвиток технічних спеціальностей є основою сильної держави. Саме інженерія, електроніка, програмування формують потенціал, який визначає обороноздатність, економічну стійкість і технологічний рівень країни. І дуже часто перші кроки у цьому напрямку починаються саме з таких гуртків — із зацікавленості, підтриманої наставником, і можливості спробувати себе у справжній справі.

Дорога до Вентспілс була довгою і виснажливою — майже дві доби в дорозі, понад півтори тисячі кілометрів. Але цей шлях став частиною досвіду, який неможливо виміряти лише кілометрами. Ця історія — значно ширша, ніж розповідь про один конкурс. Вона про те, як формується майбутнє України — через людей, які вчать, і тих, хто готовий вчитися, відкривати світ і повертатися додому сильнішими.

Більше фото та відео з поїздки можна переглянути на сторінці Олександра Глевка у Facebook.

©Тетяна Спориніна,
фото з архіку Олександра Глевка

Запис Інженерне майбутнє України починається тут: досвід міжнародної співпраці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Презентація книги — це насправді подія значно більша, ніж просто вихід ще одного наукового видання. Бо Чорнівське городище — одна з тих пам’яток, які буквально змінюють наше уявлення про середньовічну Буковину. І водночас — місце, де історія ще не закінчилася: її продовжують відкривати просто зараз.

Професор Сергій Пивоваров — один із найвідоміших дослідників середньовічної археології Буковини. Саме він із 1999 року відновив систематичні дослідження Чорнівського городища після попередніх експедицій Чернівецького університету.
Його роботи важливі тим, що він не просто описує знахідки, а намагається відтворити життя людей XIII століття: як вони оборонялися, торгували, воювали, чим користувалися у щоденному житті.

Чорнівське городище — унікальна пам’ятка. Це не просто «давнє поселення». Це укріплений комплекс часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, одне з небагатьох городищ XII–XIII століть, яке досліджене археологами настільки повно.

Чорнівське городище добре зберегло систему оборони, археологи знайшли там сліди реального життя середньовічного прикордонного укріплення, виявлено прикраси, кераміку, елементи побуту, знайдені предмети свідчать про зв’язки Буковини з іншими землями Русі та Європи.

Особливо інтригує те, що Чорнівське городище існувало у дуже драматичний період — напередодні монгольської навали.

Коли археолог бере до рук наконечник стріли XIII століття, це вже не просто музейний експонат. Це слід конкретної людини, яка стояла на валу й дивилася в бік небезпеки в той час, коли змінювалася історія всієї Східної Європи.

Чорнівське городище важливе ще й тому, що доводить: Буковина не була глибинкою, «окраїною». Вона була частиною великого європейського історичного простору. Через цей регіон проходили торговельні, військові й культурні контакти.

На зустрічі в бібліотеці були історики, археологи, краєзнавці, активісти й ті, хто любить і досліджує наш край. Під час презентації Сергій Пивоваров декілька разів звертав увагу на креслення та ескізи Ярослава Волощука — чернівецького архітектора, інженера, письменника й  краєзнавця, який також був присутній на зустрічі.

Сучасна археологія — це вже не лише лопата й пензлик. Це геофізика, аерофотозйомка, GIS-картографія, цифрове моделювання, аналіз металів і органічних залишків.

Суспільний інтерес до археології зараз великий: люди дивляться історичні відео, читають про розкопки, ходять на лекції та презентації. Але паралельно існує проблема нелегальних копачів, які шукають артефакти металошукачами заради продажу. При неконтрольованих розкопках руйнується контекст знахідки — а саме він є найціннішим для науки. На зустрічі було питання і про «чорних археологів».

Археологія — це не просто щось знайти, знайти якусь річ. Для науки важливо де саме вона лежала – у якому шарі, поруч із чим, що було над і під нею.

Тому такі книги й публічні презентації надзвичайно важливі. Вони повертають археологію людям як спосіб зрозуміти себе й своє минуле.

Чорнівське городище — це не лише земляний вал і уламки кераміки. Це місце пам’яті про людей, які жили тут сотні років тому. І поки археологи продовжують дослідження, середньовічна Буковина продовжує говорити.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чорнівське городище як історичний детектив: нова книга Сергія Пивоварова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме на Форумі вдалося зустріти багатьох знайомих — не лише колег, а й просто близьких за духом людей, які мені небайдужі. Ці короткі розмови, усмішки, обійми — ще одна цінність таких подій.

У центрі розмов — Буковина як «міст», «платформа», «фронтир». Формулювання звучали красиво і правильно. І водночас — дуже знайомо.

Серед спікерів особливу увагу привернув Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014–2019 роках. Його виступ був концептуальним, місцями провокативним, місцями — риторичним. Він став, без перебільшення, центральною фігурою форуму.
«Поїдьте за кордон і запитайте в румунів, що вони знають про нас. Моя відповідь: «Нічого». Це крута історія для Буковини — у контексті політики, бізнесу, ментальності, культури — показати румунам, що таке Україна», — зазначив Клімкін. Водночас він запитував у глядачів у залі, хто читає польських, угорських чи румунських поетів і письменників, і дивувався, що люди підняли руки. Я читаю — і польських, і угорських авторів, сучасних. І зараз згадую, що й румунських — зокрема чернівецьких.
Чи була це провокація? Швидше, це виглядало як узагальнення, яке не враховує живих міжлюдських зв’язків, характерних для Буковини.

Але саме тут виникає питання не до змісту — до атмосфери. Бо поруч із дискусіями про розвиток регіону існував ще один вимір — медійний. Кожна інституція паралельно створювала власний «форум».

У виступах звучало багато правильних формулювань — тих, що добре вписуються у формат форумів і стратегічних обговорень. Але саме ці формулювання подекуди залишали відчуття узагальненості — коли хочеться більше конкретики, менше відполірованих фраз. У цьому сенсі виступи, які привертають найбільшу увагу, не завжди є найглибшими. Вони — найпомітніші.

Можливо, це неминуча риса великих форумів: між реальністю і мовою, якою про неї говорять, виникає дистанція. І саме її найгостріше відчувають не спікери, а слухачі — ті, для кого ці слова мають колись перетворитися на зміни.
Із залу це виглядає інакше, ніж зі сцени.

Була і на другій панелі «Буковина зсередини: як різноманіття формує розвиток і стійкість регіону». У виступах спікери підкреслювали, що представники національних меншин є повноцінними громадянами України, для гідності та самоідентифікації яких критично важливо знати рідну мову, літературу та історію, проте водночас надзвичайно необхідним є володіння державною мовою для успішної інтеграції за межами рідного села у будь-якій частині країни. Мультикультурність Чернівців, відображена в топоніміці міста, є природною перевагою регіону, яку необхідно цінувати поряд із розвитком соціальних ініціатив, як-от проєкт «Мандротерапія» для реабілітації ветеранів, що за підтримки міжнародних донорів масштабується на всю Україну. Також було наголошено на оновленій стратегії ЧНУ імені Юрія Федьковича, головною метою якої є збереження молоді в Україні через підвищення конкурентоспроможності вітчизняної освіти у порівнянні з європейськими університетами.

Точилися дискусії щодо толерантності.  В побуті, в інтернеті…  А толерантності і людяності  вчилася і в свого друга, чернівчанина Михайла Давидовича Котляра – І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра…   До серії виставки «Прості обличчя непростої історії», про яку нагадав  спікер Сергій Гакман, віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи»,  я б додала ще портрет Михайда Котляра.

Дочекалася і виступу письменника, перекладача Олександра Бойченка. Він говорив і про Андрія Любку, і про Василя Кожелянка. Здається, назвав «Діти застою» найкращим і найбільш «чесним» романом Кожелянка. Прозвучали цікаві паралелі — балканський контекст. У цьому романі буковинців названо «північними балканцями». Іронія, як виявляється, іноді — це спосіб витримати реальність.

А після було спільне фото, яке я все ж знайшла в інтернеті. За яке вдячна.

Попри всі відчуття і запитання, цей Форум відбувся — і це вже важливо. Дякую організаторам, спікерам і всім, хто долучився, за спробу говорити про складне і шукати спільні сенси.  Такі події потрібні — хоча б для того, щоб краще почути одне одного і побачити, де ми насправді є. І, можливо, наступного разу між словами і реальністю буде трохи менше відстані.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Форум ідей і форум образів: як у Чернівцях говорили про Буковину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тема фестивалю цього року особлива — 50 років компанії Apple. Її історія розпочалася у 1976 році, коли Стів Джобс, Стів Возняк і Рональд Вейн заснували компанію для продажу створених ними комп’ютерів Apple I. Водночас ця дата дає привід говорити і про ширший культурний контекст: у біографіях співзасновників простежуються європейські, зокрема й східноєвропейські корені, що вкотре підкреслює глобальність науково-технічного прогресу. Особливої символічності темі фестивалю додає постать Стіва Возняка — інженера і винахідника, чиє коріння пов’язане з Центрально-Східною Європою, зокрема українським культурним простором. Він неодноразово підкреслював свою ідентифікацію з українським походженням, а також послідовно демонструє підтримку України на міжнародному рівні: відкрито заявляє про солідарність, відмовляється від участі в заходах, пов’язаних із росією, реагує на трагічні події в Україні та використовує свій авторитет у глобальній ІТ-спільноті для привернення уваги до українського технологічного потенціалу. Така позиція робить його не лише новатором у сфері технологій, а й важливим моральним голосом сучасності.

У межах фестивалю учні створюють творчі проєкти з використанням різних цифрових інструментів. Серед номінацій — комп’ютерна графіка 2D (листівка у Paint, формат А5), інфографіка (Canva), буклет та 3D-графіка. Таким чином, конкурс охоплює як базові навички роботи з графічними редакторами, так і сучасні напрямки цифрового моделювання.

Відкриття фестивалю відбулося 16 квітня. Голова оргкомітету, завідувач методичного відділу ОЦНТТУМ Любов Рибалка ознайомила учасників із регламентом, номінаціями та представила склад журі. Технічний супровід конкурсу забезпечує Денис Кондрюк — кандидат фізико-математичних наук, завідувач організаційно-масового відділу центру.

Фестиваль комп’ютерних програм — це не лише конкурс, а й своєрідна лабораторія ідей, де поєднуються творчість, інженерне мислення та цифрова культура. Сучасна STEM-освіта ґрунтується на міждисциплінарному підході, де програмування, математика, дизайн і навіть історія технологій взаємодіють, формуючи новий тип мислення — аналітичний, системний і водночас креативний.

Саме такі ініціативи створюють підґрунтя для майбутніх науковців і інженерів, адже великі відкриття починаються з дитячої цікавості, підтриманої якісною освітою. І, можливо, серед нинішніх учасників — ті, хто вже завтра формуватиме нову сторінку історії світових технологій.

Результати фестивалю буде оголошено 27 квітня.

Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися і працювати.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис 97 проєктів і одна тема: фестиваль комп’ютерних програм об’єднав юних розробників… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ця подія стала важливим етапом фестивалю, що об’єднує молодих музикантів з різних куточків України. У конкурсі беруть участь семеро юних виконавців із Луцька, Харкова, Ужгорода та Чернівців — міст із давніми музичними традиціями.

Під час жеребкування були присутні знані представники органного мистецтва України:
Світлана Бардаус — органістка, солістка Чернівецької обласної філармонії, Заслужена артистка України;
Надія Величко — органістка, солістка Львівського органного залу, член журі конкурсу;
Станіслав Калінін — органіст, соліст Харківської обласної філармонії, Заслужений артист України;
Катерина Гажо — органістка, солістка Закарпатської обласної філармонії;
Світлана Пліш — головний адміністратор органного залу.

За результатами жеребкування визначено порядок виступів конкурсантів:

Категорія I (молодша група):

1. Гречин Анастасія (Ужгородська музична школа №1)
2. Довгаль Роман (Харківський державний музичний ліцей)
3. Робуляк Микола (КБУ «Музична школа №1», м. Чернівці)
4. Євчакова Поліна (Ужгородська музична школа №1)

Категорія II (старша, професійна група):

1. Бурель Анна (Харківський державний музичний ліцей)
2. Пастушок Дарина (Волинський фаховий коледж культури і мистецтва ім. І. Ф. Стравінського)
3. Бондаренко Віра (Харківський державний музичний ліцей)

Виступи учасників відбудуться 17 квітня в органному залі:
молодша категорія — о 11:30,
старша — о 14:30.

Організатори щиро бажають усім конкурсантам натхнення, впевненості та яскравих виступів, адже саме такі події відкривають нові імена і формують майбутнє української музичної культури.

Того ж дня, 17 квітня о 18:00, у рамках фестивалю відбудеться концерт Надія Величко — відомої органістки та музичної діячки, яка за роки своєї творчості дала понад тисячу концертів у багатьох країнах світу. У програмі фестивалю «SOUNDS of BACH–2026» вона представить концертну програму «Аспекти світла».

Результати конкурсу буде оголошено 18 квітня — під час підсумкової зустрічі, яка завершить конкурсний день і визначить імена переможців першого конкурсу юних органістів та піаністів.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Звучання Баха і нові імена: у Чернівцях відбулося жеребкування конкурсу юних органістів… спершу з'явиться на Медіа-Версії.