Український політолог, журналіст, громадський активіст, чернівчанин Максим Михайленко вирізняється серед колег-фахівців своїм невгамовним оптимізмом – і не можна сказати, що безпідставним. Його підбадьорливі дописи в соцмережах цілодобово підтримували безліч українців під час найважчих днів і ночей Революції Гідності, його дотепні інтелектуальні коментарі задають тон серйозним дискусіям, його аналітичні статті дають охочим глибоке розуміння ситуації. І його позитивний настрій – попри цілком адекватну і об’єктивну оцінку дійсності – багатьох стримує від депресії і розчарування у цей непростий час змін.
Оригінальний погляд Макса Михайленка на загальновідомі речі – сьогодні у «Версіях».
«Ми років на 5-10 відстаємо від країн, які приєдналися до ЄС, хоча й досі не є його повноправними членами»
Розмову з Максимом почали з обговорення резонансних місцевих новин, які спонукали до широких узагальнень.
«Історія з протестом проти «круглого столу» з захисту прав нацменшин Хавича – для мене це сюрприз, – зізнається політолог. – Насамперед я думав, що Олег уже відійшов від справ… Назва планованого ним заходу, звісно, досить провокативна. Бо незважаючи на те, що федералізація є нейтральним поняттям, у нас з кінця 2013-го це поняття втратило репутацію, адже під ним розуміється сепаратизм. Справедливо чи ні – це інше питання. Але влаштовувати такі «побиття» і весь цей «гай-гуй» – це псує репутацію Чернівців, а на цей імідж працює занадто багато людей, аби цим зневажати. Причому псує в таких моментах, які непередбачувані – так само, як було з нещодавньою демонстрацією фільму про інші меншини.
Я розумію, що у нас створено простір для організації прямої силової дії, що багато утворилося… безробітних (сміється – авт.), які в цьому беруть участь. Тут можна десь виправдати СБУ – насправді весь її чернівецький актив задіяний у більш актуальній діяльності сьогодні. Тому в цьому сенсі Буковина вважається глибоким тилом, єдине що – в такому тилу якраз легко організовувати якісь мутні суперечливі заходи, інциденти (як було з Польщею). Хоча раніше, в 2014-2015-му людям, які це організовували, вдавалося пропихувати потрібну інформацію на російські канали. Сьогодні – вже зась. Принаймні, в нас уже існує «негативно обмежувальна інформаційна політика».
Так, важко знайти ще когось у Чернівцях, з ким би це могло трапитись. З іншого боку – це маразм. Нащо було вдягати на нього наручники, садити в авто, кудись везти, проводити обшуки…
Зрозуміло, що поліція в нас ще лише розвивається. Ми поки що перебуваємо в ситуації, де досі у державних відомств, політичних партій є рефлекс – усе регулювати. Тобто на кожний епізод, процес, елемент вигадувати новий закон, потім він створює роботу для чиновників – на рівні підзаконних актів… Реформи не пішли грузинським шляхом. Україна нагадує Болгарію і Румунію в середини 2000-х: принаймні на років 5 (це якщо оптимістично)-10 (реалістично) ми відстаємо від країн, які в 90-х розпочали євроінтеграцію і лише десятиліття тому стали повноправними членами ЄС.
Але ж Грузії вдалося втілити реформи?
Є дуже суттєва різниця у нас з Грузією – навіть не в масштабі, а в тому, що в Грузії ситуація була доведена до краю. 2003-го там 90% людей просто зубожіли до межі. Насправді реформи певною мірою там проводив ще Шеварднадзе – але чим це закінчилося? Тим, що всі електроенергетичні підприємства продали маленькій американській компанії, яка почала виставляти населенню такі рахунки, як в США. Зрештою, там уся тіньова економіка була кримінальною. В Україні ж вона не кримінальна – тут лише діє економічне лоббі. І коли в нас борються з «тінню» – попутно зачіпають інтереси широких верств, які десятиліттями живуть з «сірої» контрабанди, умовно «нелегальної» торгівлі і заробітчанства.
Зараз, на щастя, маємо завершений законопроект про податкову реформу – мені особисто він подобається, там багато позитивного. Головне вже прийняти щось, з чим погодиться більшість громадян, і не змінювали це років 10-20. На жаль, якщо 2013-го таксист у Києві заробляв 800 євро, то зараз 500 доларів – це вже всерйоз висока зарплата в Україні. Рекламний ринок в медіа обвалився втричі… Ледве почали виповзати з руїн.
Насправді в нас була з 98-го і приблизно до 2011 року шикарна система оподаткування («спрощенка»), яку ми частково «позичили» в Китаю. Якщо сьогодні не будуть врегульовані питання фрілансерів, ІТ-аутсорсінгу, за яким ми нам вдається втримуватися 4-ми у світі – не «завдяки», а всупереч державі – то почнеться нова хвиля еміграції. І вона вже інша – і не йдеться про сезонні роботи, наприклад, у Польщі. Та й із сезонними не так все просто. Адже коли заробітчан-поляків поженуть з Британії – а саме в цьому і є весь сенс Брексіту – то все залежатиме від того, куди вони перемістяться. Якщо повернуться додому – витіснять наших заробітчан… Нова хвиля еміграції буде пов’язана з тим, що з України поїдуть ті, хто створює ВВП. Залишаться пенсіонери, працівники правоохоронних органів, і парламентарі, за яких будуть голосувати пенсіонери – типова історія, скажімо, Парагваю (який, до речі, почав нас обганяти, а це образливо).
Боротьба з корупцією – улюблене заняття «країн, що розвиваються»
«Я б сказав, що у нас тепер немає олігархів у колишньому вигляді, – продовжує Макс Михайленко. – Звісно, можна казати, що Порошенко – найбільший олігарх в Україні, або що у нього з Ахметовим склався політичний союз. Але в нас відсутня приватизація ними державних функцій.
Але є, наприклад, монополізація енергетичної сфери – наприклад, обленерго. І питання націоналізації, наприклад, «Чернівціобленерго», порушувалося депутатами місцевих рад нещодавно, разом з вимогами блокади торгівлі з ОРДЛО. Чи не є це порушенням права приватної власності і негативним сигналом для світу?
Так, фактичний власник «Чернівціобленерго» Бабаков – політично вмотивований одіозний російський бізнесмен. Якщо серйозно розбиратися, то може з’ясуватися врешті решт, що він десь підпадає під санкції. Хоча навряд чи до цього дійшли руки влади. Та вже добре, що дійшли руки до «Тедіс Україна», пов’язаного з російським олігархом Ігорем Кесаєвим, проводять обшуки за підозрою у фінансуванні терористів так званих ЛНР і ДНР. Ними виведено з України 2,5 млрд грн. Найбільший дистриб’ютор тютюнових виробів пов’язаний з військовою корпорацією «Завод імені Дегтярьова» – одним із постачальників зброї терористичним організаціям ДНР-ЛНР. Знайшли зачіпку, як це можна зробити. Долучився антимонопольний комітет. Вважаю, що Юрій Віталійович (Луценко – ред.) робить дуже добру роботу. Вперше після Потебенька – який, може, й виглядав дурнем якось зовнішньо, але при ньому прокуратура таки працювала.
Весь цей вал арештів – він, попри все, позитивний. Можливо, хоч так – методом «морського бою» накривати великі простори. Тому що воно зрештою показує, з чого складалася українська економіка станом на 2013 рік. Київ, центральні райони, фешенебельні бізнесові центри – це все юрфірми і інвестфонди, які займалися одним – легалізацією власності. Чому у нас провалена велика приватизація? Тому що виявляється, що чи не все вже насправді приватизовано – крім кількох стратегічних підприємств. А ті, що не приватизовані – ті обтяжені фіктивними боргами, якимись сумнівними договорами тощо. Щоб це здолати, треба мати таку витримку, якої я, чесно кажучи, не бачу. Але не сказав би, що боротьба з корупцією має формальний характер. Насправді такої боротьби, як зараз, не було ніколи. Але, на жаль, це найулюбленіше заняття «країн, що розвиваються» – це такий коректний евфемізм, який прикриває реальну сумну річ, що ці країни насправді не розвиваються. Корупція може бути переможена там, де знищено її причини. У нас же є нестабільність, окозамилювання, вдавання, що можна жити за 2 тис. грн, запроваджувати високі зарплати в держсекторі а потім обвалювати місцеву валюту при все ще шаленій залежності від імпорту…
«Що робить в освіті Гриневич – я вже втратив розуміння…»
«Реформа вищої освіти – конструктивна, корисна і давно потрібна, – каже Михайленко. – Але почала давно в’язнути. По-перше, з’явилася шалена конкуренція за абітурієнтів (закінчився демографічний стрибок в Україні, натомість виникла конкуренція з вузами країн-сусідів). А по-друге, українські ступені не визнають у світі. НАЗЯВО (Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти – до речі, ще одна ознака маразматичності системи – це довжелезні абревіатури і неестетичні назви) створене, а далі має відбутися певна процедура: його мають взяти до відповідної європейської Асоціації, далі вона дає дозвіл проводити аудит, і лише після аудиту вона кладе на дипломи свою «блямбу»-визнання. Наразі визнаються ступені тих вишів, які працюють за здвоєними пограмами, їх налічується кілька десятків. Процес жорсткого реформування нинішньої системи, на диво, розпочав свого часу м’який і поміркований міністр Сергій Квіт. Що робить нинішня міністр Гриневич – я вже втратив розуміння. Позитивно триває реформа вищої освіти – що з неї виключили десь 600-700 коледжів. На тлі війни це пройшло доволі тихо. Бо коли наведення бодай якогось ладу почалося в 2010-му і почалися судові позови – тодішній міністр Табачник плюнув і сказав вишам: хочете автономії – самі платіть за комунпослуги. Сьогодні дійшли і до автономії, але в Україні маємо гігантське перевиробництво гуманітарних кадрів. З цим, до речі, пов’язана і криза зарплат в медіа-сфері.
Загалом позитивно, що «доповзли» до цього, добре, що від науковців почали вимагати публікацій у іноземних виданнях. Звісно, не все гладко – одразу з’явився «міжнародний ринок», де можна заплатити за публікацію з розрахунку 100 доларів за сторінку, і за тисячу доларів можна отримати статтю в журналі, який не має ніяких рейтингів… Та все ж тут є певний помітний прогрес.
Нарешті щось визначилося з реформою охорони здоров’я – хоча вона дуже конфліктна. Тому що в цій суперечці між Супрун і Тодуровим мають рацію обидві сторони – просто по-різному. Річ у тім, що значно легше приїхати, наприклад, в Малі чи Намібію, де взагалі немає системи охорони здоров’я – і побудувати з нуля, ніж розібратися у нас з ним, що вже є. У нас це не лікарні, а феодально-капіталістичні об’єкти. Наверху стоїть сеньйор, який наляканий і готовий співробітничати, але Супрун не може знайти з ними спільну мову, бо вони з різних світів. Вона працювала в цивілізованій системі. Наша теж колись була цивілізована, але зараз схожа на якесь шаманство. Причому в приватній сфері вона нормально функціонує. І не можна ж відверто сказати: давайте легалізуємо ці побори. Тому й не приходять страхові компанії. Треба поламати мафію, яка на цьому сидить – для початку. Але вдавати, що 45-50 дол. на рік – це і є наше безкоштовне конституційне право на охорону здоров’я – це фікція. На решту суми нелегально збагачуються лікарні, постачальники, профільні виші і т.д.»
«Ми остання велика країна, яка може вклинитися в європейський спільний ринок»
«У нас дуже потужно розвивається агропромисловий сектор. Україна завалила своєю курятиною і борошном світ. Це десь починає компенсувати втрати металургії. Одна агропромислова компанія «Укрлендфармінг» приносить 2% ВВП. Тут найбільші в Європі і другі в світі сучасні інкубатори.
Чому ж політики кажуть, що село вимирає?
Політичні партії – вони роками (раніше це було монополізовано комуністами і соціалістами) неформально захищають інтереси власників. Все давно розділено, тільки форма інша. Можна привести приклад Польщі, в якій земля далеко не така, як у нас, а гірша. Довгі роки партія Анджея Леппера тим самим лякала поляків. Закінчилося тим, що коли запровадили вільний обіг землі – то як вона залишалася в поляків, так і залишається. Більше того, поляки почали купувати землю в Німеччині. І німці з цього приводу не хвилюються.
Звісно, це законодавство треба виписати дуже тонко. Якраз прості фермери, які живуть в борг або виходять в нуль (сільське господарство – дуже ризикований бізнес) не мають що давати як заставу під кредитування. Кредитування дороге, та ще й вони його не отримують. І якраз продаж землі вирішить системну проблему. Насправді в центральній Україні дуже багато процвітаючих господарств – натомість на заході багато занедбаних господарств. І це питання пріоритетів самих людей. Ми остання країна, яка може вклинитися в європейський спільний ринок».
«Дуже сподіваюся, що Гонтареву звільнять. І вважаю, що треба запровадити нову валюту»
«Дуже сподіваюся, що Гонтареву звільнять. Три роки на посаді – достатньо. Так виглядає, що наступним директором буде хтось з «Авалю». Все-таки на цій посаді має бути людина, яка хоч якийсь час працювала би в держбанку – а п. Гонтарева не з цієї сфери. Тому й було допущено багато помилок – я вже не кажу про зловживання. Помилялися навіть у сумах рефінансування. У нас такої ганьби ніколи не було.
У Ющенка на цій посаді був єдиний інцидент (з якого він, очевидно, нічого для себе й не мав) – коли в нас був жалюгідний валютний запас, який він на якийсь час пересунув на Кіпр у швейцарський банк. Але МВФ навіть тоді вирішив, що це порушення і на рік заморозив співпрацю. До Тігіпка професійних питань не було – лише концептуальні. При Стельмахові девальвація не була такою важкою. Вважаю, що з наступного року треба запроваджувати нову валюту (хай це буде нова гривня) – тому що не можна мати такий курс. Нормативи ж залишилися ті самі! І моніторинг карткових рахунків починається з 10 тис. грн. Це навіть психологічно справляє серйозний тиск. Гляньте на оголошення турагентств: відпочинок у Греції – 300 євро. У гривнях 9 тис. Це відлякує. Крім того, непевність, недовіра – ще не так, як до купона, але ж не можна допускати, щоб стала ситуація, коли валялися на асфальті тисячні чи десятитисячні купюри. Румунський лей – його десь 3-4 за долар чи євро, молдовани трохи впали, білоруський рубль – забрали п’ять нулів і тепер вони, як ми в 96-му році, 2 рубля за долар! Коли я питаюся, чому б не забрати нуль – я чую ідіотські відповіді: зате ми не переймаємося дрібними монетами. Та я їх мішок можу носити! Запровадження нової валюти в 1996-му дуже змінило ставлення людей, це піднімає самооцінку. Як каже Пинзеник, «в уряду немає бюджетної культури». І бюджет у нас величезний – не за реальними грошима, а нулями.
«Дострокових виборів не буде в найближчій перспективі»
«Як оптиміст, я би сказав, що країна рухається до позитиву в розрахунку 55 на 45 відсотків. Ще рік тому це було 51 на 49. Яценюк з Гройсманом можуть собі записати зростання ВВП за рік. Навіть це непогано. В цьому році – хоча я ідеологічно за блокаду! – блокада торгівлі з ОРДЛО нам ще дасть зниження. Вона дуже мутна, там є багато персонажів, які мають сидіти в ізоляторі СБУ, а не мітингувати – але після її запровадження раптом знайшлося вугілля, і виявилося, що нам його стільки й не треба, і ще багато чого… Один факт: сьогодні при обшуці в компанії, яка торгує спиртом і тютюном, прокуратура знайшла в кабінеті директора пляшку горілки, яка зроблена в ЛНР!
Насправді робиться багато. Але це можна буде побачити через рік-два-три. Загалом бачу, що в країні в принципі відновлено керованість – бо в першій половині 2014-го її практично не було. Зараз мафіозна система розвалилася, хоча й шматками намагається функціонувати. Та принаймні в активних громадян поки що немає армії головорізів.
Дострокових виборів, думаю, не буде в найближчій перспективі. Хоча в принципі, чинний Президент готовий до будь-яких виборів. Та я не бачу жодного політико-правового шляху для них. Я написав статтю на Fraza.ua про це, розписав усі умови, які мали би бути для цього – і яких таки немає. Соціологічні дослідження показують, що якби оголосили вибори, то всі – і старі, і нові політичні сили матимуть абсолютно рівні шанси. Тому що рейтинги всіх парламентських партій сьогодні мізерні. І ще є необхідність міняти і вдосконалювати пропорційну виборчу систему. Мажоритарка – це пережиток і можливість для маніпуляцій. На сьогодні перед країною стоїть завдання утримати своє, ешелонувати оборону, придушити сумнівні моменти, та позбутися кримінального російського бізнесу, який злитий з владою.
Коли закінчиться війна?
Війна закінчиться зі смертю Путіна. Ми втратили шанс в 2014-му закінчити все це жорстко і брутально. Принаймні з Донецьком і Луганськом – я не кажу про Крим. Але є дві речі, які це пояснюють: Захід був проти рішучих дій з Києва. І в значній мірі були нелояльними або сумнівно лояльними різні наші силові підрозділи. Вони прекрасно розуміли, що втрачають свій статус. Це не масова нелояльність, але точкова вона була. Можна було підірвати ракетою Луганську адміністрацію – та нас лякали заручниками, які врешті виявилися значною мірою фальшивими. Самі дончани сприймають те, що відбулося, як «підтримане Росією повстання бидла». Яке отримало зброю і можливість поквитатися з усіма, хто щось мав чи був при владі. Як на мене, звідти повиїжджали всі, які «наші» – крім якихось одиниць-десятків-сотень. Тому класти життя стількох вояків заради відвоювання цих двох шматочків території я вважаю невиправданим. Лінія оборони потрібна – безумовно. Але не влаштування там якогось Ватерлоо – при тому, що воювати ж доводиться не з «ополченцями», а з російською армією. Причому це не з точки зору фінансових витрат чи отримання нелояльних виборців. А з точки зору пролитої крові.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
