У біографії Ірини Верігіної чимало неординарного. Народилася на Кіровоградщині, певний час мешкала і працювала на Далекому Сході Росії, згодом – на Луганщині. Історик за освітою, має чималий досвід педагогічної діяльності. Десять років працювала на телебаченні:пройшла шлях від ведучої до редактора студії на ТРК «Луч» у м. Красний Луч Луганської області. Член Національної спілки журналістів України.
У політиці пов’язала свою діяльність із партією ВО «Батьківщина» у 2005 році.
І про болюче: Упродовж травня-вересня цього року виконувала обов’язки голови Луганської ОДА. У період, коли тривала війна (яка триває й досі). Коли з міста втекли всі посадовці-чоловіки, залишивши наодинці з війною тендітну, але незламну жінку. Коли саме Верігіній довелося вишукувати «коридори» для доставки в місто гуманітарної допомоги як для мирного населення, так і для українських військовиків навколо Луганська, проводити буси з продуктами і речами через блок-пости, облаштовувати гуртожитки й наметові містечка для біженців, забезпечувати їм харчування у польових кухнях… Усе це на власні очі бачили буковинці, які доставляли «гуманітарну» на Луганщину – серед яких були голова Сторожинецької райради Катерина Гуцуляк, мати загиблого на Сході новобросківчанина Юрія Чікала Марина Кордубан, голова Чернівецької обласної парторганізації «Батьківщини» Іван Мунтян…
Саме тому, прибувши після звільнення з посади (про яке пані Ірина дізналася з інтернету і після якого ще упродовж 4 днів «обезголовлена» область очікувала на призначення керівника) на Буковину, Верігіна цілком щиро звернулася до буковинців: «Доброго дня, друзі. Завдяки вам ці місяці ми виживали».
– Я справді приїхала до друга, бо, як нікому, вдячна Іванові Мунтяну. Дуже мало чоловіків мені допомагали, а він перший зателефонував, поцікавився, що потрібно, і перший організував допомогу, – розповідає екс-керівниця Луганщини. Зараз Ірина Верігіна на другому місці в «розстрільних списках» так званих ЛНРівців. І, як не дивно, є й такі, що докоряють: а чому не на першому?..
Що насправді відбувається на Луганщині
«Донбас почали здавати не зараз, – констатує екс-чиновниця. – Це почалося 2005 року, при Ющенку. Після Помаранчевої революції зробили спробу попрацювати, але коли зрозуміли, що туди треба кидати всі сили і що це важко – віддали область Єфремову та іншим корупціонерам. Відтоді там завжди превалювала російська пропаганда. Завжди наголошували, що «Київ не чує Донбасу» – але це неправильно. Київ має чути всіх: ми всі українці й живемо в одній країні.
30 листопада, коли побили студентів у Києві, ми вийшли під Луганське УМВС, нас було лише 30. Думала, що розгонять. Але день від дня нас ставало більше. Протягом трьох місяців стояли на Луганському майдані, намагалися розбурхати, підняти народ, щотижнево проводили народне віче – і на Майдан почали виходити студенти. А потім, коли ми перемогли, – країну здали. Я ще тоді не усвідомлювала у повному обсязі, що ми втратили. Розуміла лише, що це українська територія, і ми втрачаємо найголовніше. Тепер терористи змогли захопити Луганщину – а я в розстрільних списках.
9-го травня я вийшла на мітинг, присвячений Дню перемоги. Я знала, що це не свято терористів, а свято героїв війни, які насправді перемагали фашизм. Тож була єдиною на мітингу в Луганську людиною без «колорадської» стрічки. І мене звинуватили в фашизмі.
Зараз існує дві Луганщини: наша і та, що захоплена терористами. Я виїхала звідти, в чому була. Не змогла взяти ні одягу, ні фотографій. Я не знаю, що зараз відбувається з моїм житлом. Та сьогодні для мене головне – що відбувається з моєю країною.
Чоловіки відмовилися протистояти терористам, я 5 місяців виконувала обов’язки голови ОДА – без заступників, без керівників департаментів, АПР, охорони здоров’я… Луганська область представлена в парламенті 12-ма (!) нардепами. Жоден із них не приїхав до мене за цих 5 місяців! Так само як міністри, як і президент. Більше того: ті нардепи, які підтримували і зрощували тероризм на цій території, сьогодні не просто розгулюють на свободі, а й знову балотуються до Верховної Ради. Луганчани виживали завдяки волонтерам, благодійникам і вам, буковинці.
Якщо в нас не було коштів на 2-й тур президентських виборів – звідки вони взялися на проведення парламентських?
«Вибори зараз не треба було проводити, – переконана Ірина Верігіна. – Якщо в нас не було коштів на 2-й тур президентських виборів, звідки кошти на парламентські? Я говорила про це з хлопцями на передовій, вони цілком поділяють цю думку.
На жаль, за останні 5 місяців у країні взагалі нічого не змінилося.
Обіцяють втілити «Стратегію реформ – 2020»? Але я хочу знати, що буде з країною наступного року, зрештою – наступного місяця! Ні, це не опозиція до президента, наша політична сила готова підтримувати його дії на порятунок України. Та ми маємо відмінну позицію з багатьох питань. Найперше – про «особливий статус територій». Якщо ми не можемо туди заїхати, якщо українську мову й літературу виключили з шкільної програми, а за прапор України чи вітання «Слава Україні!» – вбивають, чи можна вважати ці території українськими, навіть з «особливим статусом»?
Питань безліч. Як можна вести переговори з терористами? Хто їх вів? Кучма-ДНР-ЛНР? Хто ці люди? У переговорах мають бути офіційні Київ, Росія, країни Євросоюзу – інакше домовленості є не більш, ніж папірцями, які нічого не означають. Як вірити домовленостям із тими, хто між собою не домовився? Адже, окрім представників так званих ДНР і ЛНР, на територіях з «особливим статусом» орудують ще 15 бандформувань!
Як можемо сказати, що ми амністуємо тих людей, які вам відрізали вуха, змушували повзати рачки, били і принижували? Як мені казати це людям в очі?..
Офіційна інформація засвідчує, що 16 млрд. грн. було виділено на підтримку армії, а 10 уже освоєно. Тоді де каски, бронежилети тощо? Чому сьогодні ми ховаємо людей як безіменних? Чи немає коштів зробити експертизу ДНК? А на вибори є?
Я завжди стоятиму на боці наших хлопців. Вони добре розуміють, що Путін на Донбасі не зупиниться, а піде далі. Треба дивитися правді в очі: жодного перемир’я немає, на територію України щоденно заходять танки. Хлопці на передовій вважають, що з Путіним треба розмовляти з позиції сили. А для цього треба йти до НАТО. Це підтримують навіть ті, хто досі так не вважав. Війна переконала…
Пригадую випадок: з Чернівців телефонує мені жінка на прізвище Колотило. Її родичі загинули під Луганськом. І я згадую, що один зі знайомих розповідав, що під Лутугіно (місто на Луганщині – авт.) бачив тіла вбитих бійців, і на одному з них знайшов документи, за якими встановили особу загиблого. Це був родич тієї буковинки… Так, ми допомогли цій жінці. Але ж це повинна робити держава!
Надю Савченко захопили в полон на території Луганщини. Що робить держава? Каже: «Ми хвилюємося». А що робила б Росія в такому випадку? Або інші країни? Та вони били б на сполох так, що захоплювачам полоненої мало не здалося б …
Це цинічно – судити юних хлопців, які ніколи раніше не воювали, і не карати їхнє командування
Батькам тих хлопців, яких судять, звинувачуючи то в дезертирстві, то в невиконанні наказів, я кажу: я з вашими хлопцями була постійно, і якщо треба – буду ходити в суди і розповідати, що насправді відбувалося. Судити дітей 18-26 років, які ніколи не воювали, і не карати командування – цинізм вищої проби.
Пам’ятаю першу трагедію, коли хлопці з Житомирської бригади загинули в Рубіжному. Перед цим я була на нараді, де чула особисто, що не можна йти на Сєвєродонецьк, бо всі мости заміновані. Наступного дня їх ведуть на міст і – два «вантажи-200». Наступна трагедія – збили на посадці Іл-76, де загинуло 49 військовиків. Усі знали, що літак не можна садити – і посадили. Далі прийшов міністр Гелетей – і настало Зеленопілля, де загинуло 19-ро. Далі – Ілловайськ… Кажуть, матеріали по «котлу» під Ілловайськом засекречені. Скільки там загинуло? 700? Чи більше? Нині кажуть – не менше 2 тисяч…
Тому дуже важливо, щоби була ставка головнокомандувача, а генерали повинні бути покарані за зраду.
Бойовий дух наші бійців не втрачають. Жоден з них не зрадив. Як дали присягу на початку березня – так і тримають її. Вони розуміють, що боронити треба саме там, щоби путінська зараза не пішла далі…
Дуже поважаю польових командирів. Вони мають бути в парламенті. Але не заради рейтингів політиків
«Багато полковників-підполковників усе розуміють, – стверджує Ірина Верігіна. – І знають усю правду. Ось зараз – під вибори – їм почали давати звання. Чому не раніше? Чому статус учасників АТО дали 150 людям, а їх насправді тисячі? Теж під вибори? У Вінниці я зустрілася із братом пілота, який загинув під Славянськом. Дізналася, що дружина загиблого три тижні доводила, що він загинув саме там. Бо в нас, бачте, не війна, а АТО. Так само немає закону про переселенців: в кращому випадку, приймуть перед виборами, вислухають у піввуха, щось пообіцяють.
Дуже прикрим є намагання влади прибрати з політичного поля опонентів. Начебто всі разом на Майдані стояли, начебто демократи, а що насправді? Мене звільнили одразу після з’їзду нашої партії, на якому я була затверджена в списках. Уночі звільнили! Голову Кремінської РДА, який прийшов на посаду в травні, коли його місто намагалися захопити терористи, а він разом із громадськістю та фермерами зробили все, аби врятувати район, – звільнили одразу після того, як він зареєструвався мажоритарником від нашої політичної сили. Люди не розуміють, за що, і чому терористи-сепаратисти вільно їздять до Києва і Москви, балотуються – а цього звільнили?!.
Дуже поважаю бойових командирів. І якщо в них є відповідна освіта, досвід роботи, авторитет, то чому б не балотуватися в парламент?. Але треба чітко усвідомлювати: польовий командир на війні – це одне, а в парламенті – зовсім інше. І якщо балотуєшся суто задля рейтингів політиків, то не варто цього робити.
Я, можливо, кажу пафосно, та це тому, що я пожила у війні і я ховала людей. Тільки під «Гради» двічі потрапляла – і мені було дуже страшно. А хлопці там, під «Градами», по 90 днів…»
У щирості емоційних слів Ірини Костянтинівни не засумнівався жоден журналіст на її прес-конференції. Та й підтвердження її щирості знаходилися самі. На День міста Ірина Костянтинівна відвідала зустріч волонтерів і керівників міста з дітьми, батьки яких служать або загинули в зоні АТО. Заговорила з одним із батьків, який мав нагоду прийти на зустріч разом з синами, бо перебуває в Чернівцях після поранення. Коли представилася, він сказав: «А я Вас пам’ятаю, Ви до нас приїжджали у травні» – І далі вже була розмова людей, які пройшли війну. «А правда ж, Саша, ми могли взяти Луганськ?» – спитала Веригіна. «Та ми могли його взяти ще тоді, у травні, коли Ви до нас приїжджали», – погодився Олександр. Учасник бойових дій підтвердив усе, про що говорила пані Ірина за день до того з чернівецькими журналістами: і про відсутність чітких наказів від командування, що зупиняло наступальні дії української армії, і зрадництво у лавах вищого керівництва, і незабезпеченість армії, і – попри все – високий патріотичний дух наших бійців.
А коли наступного дня молилася на мітингу за мир разом зі сторожинчанами, її слова підтримки матерям і дружинам, чиї рідні служать на Сході, так зачепили за живе, що до неї підійшла Марія Кордубан, яка зовсім недавно поховала загиблого на війні сина Юрія Чікала. Жінка, яка пережила непоправну втрату, просила жінку, яка робила і робить все для запобігання таким втратам, триматися. Подарувала вишиванку. Їм обом болить ця втрата… І ще багато втрат…
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»