Володимир ВОРОБЙОВ: Людина театру й людина-театр

Володимир Лазарович ВОРОБЙОВ один може замінити театр: він поєднує в собі безліч іпостасей, перш за все театральних: актор, режисер, драматург – автор понад 20 п’єс та інсценізацій. А ще є географічні виміри: С.-Петербург – Ізраїль – Нью-Йорк, далі – всюди… і в цьому «всюди» – маленька зірочка рідних Чернівців. І ще – культурні, філософські, особисті контури й площини… Як не дивно, відповідь на запитання, як він усе це встигає, знайшла для себе, коли спостерігала, як Володимир Лазаревич йде вулицями Чернівців: він не поспішає, він… живе швидко.

Нинішньої суботи чернівчани й гості театрального фестивалю «Золоті оплески Буковини» побачать прем’єрну виставу його п’єси за Шолом-Алейхемом «Мандрівні зорі або Життя – театр» у виконанні акторів Чернівецького облмуздраму. Пропонуємо нашим читачам зустріч перед прем’єрою.

Досье «Версій»

Воробйов Володимир Лазарович, відомий театральний режисер, народився 1946-го, в Чернівцях. Вихованець театральної студії Валентини Безпольотової (Палац піонерів у Чернівцях). Випускник Ленінградського інституту театру, музики та кінематографії 1970 року,Учителі: Б.Зон, Д.Карасик, Г.Товстоногов. Згодом закінчив Вищі режисерські курси. До 1990 року жив і працював у різних театрах Ленінграда, неодноразово створював нові театральні трупи, серед них Молодіжний театр в Ленінграді (1979), «Дрор» в Єрусалимі (2001), викладав акторську майстерність в ЛДІТМІКу, поставив понад 80 вистав, в акторському доробку – понад 50 ролей у театрі, в кіно, на телебаченні. Від 1990 року живе й працює в Ізраїлі, втім, далеко не тільки… Адже 2004 року в Петербурзі створив ще один театр, «Єрусалим».

– Володимире Лазаровичу, у 50-60-ті роки Чернівці були дуже насиченим у театральному розумінні містом: театр був лише один, але ж «текстилка», «шепетівка», «желєзка», Будинок учителя, Палац піонерів, і ще драмгуртки мало не в кожній школі… Причому, прізвища керівників і «головних акторів» були на слуху не лише в тих, хто займалися в цих студіях. Знаю, що нинішні актори й режисери з любов’ю і вдячністю згадують ті часи…

– Так, це правда. Для мене все почалося з того, що я жив поруч з театром, на розі вулиць Гете й Лисенка, і мало не кожного вечора потрапляв на вистави: водостічною трубою і – через вікно!

– Але ж це небезпечно!..

– Це було як мара: нічого не боявся, тільки-но вечір – я до театру… А потім, учнем 2-го класу, прийшов до студії Валентини Володимирівни Безпольотової. Перша роль – Вишенька у «Пригодах Чиполліно». І пішло! Переграв усе, що тільки можна було! Валентина Володимирівна навчала нас не стільки рухатися на сцені і виразно промовляти слова, скільки думати! З тих часів залишилося багато друзів на все життя, от хоча б Мойсей Фішбейн, Олександр Попенко…

Самого себе тогочасного я називаю (перифраз з «Пригод Чиполліно») «погано вихованим, але добре начитаним хлопчиком»: я приносив Валентині Володимирівні тексти і казав: давайте ставити! І вже тоді вчився адаптувати художні твори до сцени… 14-річному, мені довірили першу постановку. І не щось там дитяче, а «Живий труп» Л.Толстого. Щоправда, тільки 3 останні сцени. Тож актор-режисер-драматург зароджувалися в мені водночас, не сперечаючись, а доповнюючи одне-одного…

– Кінчилися шкільні роки і…

– Ще деякий час після Палацу піонерів я займався в студії Будинку залізничників, відомій «желєзці». Але відчував, що треба вчитися.

– А в Чернівцях, за усієї їхньої «театральності» учитися далі не було де, і Ви…

– І 1965-го я подався до Ленінграду, до дуже престижного і тоді, й тепер театрального вузу: Ленінградського державного інституту театру, музики та кінематографії. Відтоді я жив і працював у Ленінграді – 25 років. Після інституту починав у Товстоногова, в БДТ, у період найбільшої слави й новаторства.

– Як Ви до нього потрапили?

– З Георгієм Олександровичем мене ще 1965-го познайомив Григорій Білошицький, тоді й відбулася особиста зустріч з Майстром. Не буду вихвалятися, але Товстоногов сказав тоді: «Вам більше вчитися немає чого». Сам він тоді вів ІІІ курс, а І-й набирав чудовий театральний педагог Борис Зон. У нього свого часу вчилися Аліса Фрейндліх, Наталя Тенякова…

А ще був Театр Комедії. Одні імена чого варті: Акімов, Вів’єн, Меркур єв, Дмитрієв!..
Через 4 роки після інституту я був серед ініціаторів створення нового, Молодіжного театру. І ще кількох – тільки в Ленінграді. Цікаво було творити нове: театри, п’єси, вистави, ролі. Незвичні повороти, тлумачення, постановки… Траплялися й важкі часи, але все перекривалося молодістю і жагою творчості. А ще від 1973 року я й сам викладав в Інституті.

– Тож можна сказати, що «життя удалося!». Як же Ви раптом потрапляєте до Ізраїлю, що за кульбіт долі?

– Можна сказати й так: несподіваний її повороті. Восени 1990 я поїхав до Ізраїлю, провідати друга, навіть гадки не маючи, що можу там залишитися. Приятель працював тоді у приватному ляльковому театрі. Побув три дні й вирішив: я буду тут жити. У тамтешньому міністерстві абсорбції (так називається відомство типу нашого ОВІРу) питання громадянства було вирішене буквально за 5 хвилин. До грудня переїхала й моя сім’я.

– Як склалася ваша подальша творчість там?

– Завжди стверджую, що випадкового нічого не буває. Коли побачив виставу ізраїльського театру по телебаченню, спершу жахнувся: здалося, що все безнадійно провінційне. Згодом переконався: театри в Ізраїлі, як і всюди, різні – від традиційного до модернізму. Першим тут став для мене «Гешер» («Міст»).

– А як з мовою?

– Запам’яталася (мабуть, тому, що перша на івриті) роль Луки у «На дні» М.Горького. П’єса, на сучасну оцінку, величезна. Роль Луки тримає на собі всю дію – і все це новою для мене мовою! Далі було легше.

– Наскільки відомо, Ви й в Ізраїлі не полишили, коли можна так висловитися, «звичку» створювати нові театри…

– Так, це був «Дрор», 2001-го. Маленька таємниця, оскільки Ви не знаєте івриту. Дрор – це моя пташка, горобець. В Ізраїлі вона вважається символом свободи. Дуже мені це здалося доречним.
Тут я поставив «Короля Ліра», де зіграв головну роль. Мало хто пам’ятає, що в Шекспіра дія відбувається у біблійні часи. Актуальна навіть не трагедія ошуканого й покинутого батька, а трагедія політичного розділу світу. Тема болісна для сучасного Ізраїлю…

– Вам і далі не сидиться на одному місці…

– Моя непосидючість пов’язана, перш за все, із моїм бажанням багато чого здійснити в театрі, адже й я змінююсь, як людина, як актор, як режисер.

Ізраїльське громадянство практичного розсунуло переді мною кордони світу. Я працював в різних країнах, від Європи до Америки, зрештою, в тій же Росії.

2004-го, тепер уже в Петербурзі, теж відкрився новий театр, «Єрусалим».

– І знову поворот – до Чернівців… Як це сталося?

– 1995-го святкувався 50-річний ювілей Палацу піонерів. Приїхали його вихованці з усіх усюд. Тоді з керівництвом Чернівецького театру відбулася перша розмова про ймовірне співробітництво, але з різних причин це не склалося. Через 10 років зателефонувала мені Тамара Артеменко. Тепер уже запросили на постановку, і я поставив «Кабаре «Брут», п’єсу, яку перед тим ставив в петербурзькому «Єрусалимі».

Нинішню ж прем’єру ми приурочили до початку фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини». «Мандрівні зорі або Життя – театр» – п’єса за мотивами Шолом-Алейхема. Вона – про життя єврейських акторів. Це вони – мандрівні зорі. У виставі зайнята уся група, з балетом і оркестром включно.

І ще одна дорога дата: за три дні до відкриття фестивалю, виповнилося 90 років від дня народження Валентини Володимирівни Безпольотової. Ї хоча вона померла вже 37 років тому, ще є люди, які її вдячно пам’ятають…

– Мабуть, Ви й самі – мандрівна зоря, хоча відчуваю: все, що з Вами відбувається, ви вмієте повернути собі на вдачу. А є щось таке, що заважає Вам як актору й режисеру, як людині, зрештою?

– Коли я працюю, мені не заважає ніщо – ні театр, де я ставлю п’єсу, ні навіть недолугі актори, адже інколи трапляються й такі… Я вмію змушувати їх діяти так, як потрібно мені й виставі. Їхні незгоди й невдачі – як сміття, з якого можуть вирости дивовижні квітки…

По життю заважає лише те, що не встигаю здійснити усе, що мав би.

– Тоді – побільше звершень!

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»