Це солодко-гірке слово свобода…

День журналіста, який відзначатимемо у неділю, 6 червня, як правило, пов’язують зі свободою слова. Проводяться відповідні опитування, ефіри, передачі. І якщо навіть прозвучить «голос вулиці», то на екранах та в кадрах знову ж таки з’являться знайомі обличчя політиків, чиновників, зверхників.

А де ж вона – маленька людина, задля якої нібито й створена ця держава і на благо якої нібито й трудяться в поті чола слуги народні, ті ж таки політики, чиновники, зверхники? А її ніде немає, вона десь там, за лаштунками історії та за шпальтами преси заробляє на прожиток, відстібуючи добрячий шмат на податки та утримання тих, хто їй, цій маленькій людині-трудівниці, служить…

Хто винен і що робити? Ці одвічні інтелігентські питання вже мало хто й задає собі. А треба лише бачити, вчитися мислити та діяти. Бо свобода – це, найперше, усвідомлена необхідність.

У цьому виразі, який мені дуже імпонує, закладене наступне: треба знати, що з нею, себто своєю свободою, робити і як нею користуватися. І пам’ятати, що будь-яка найбільша демократія закінчується біля кінчика чужого носа.

На жаль, про це українська владна верхівка забула. Тому їй можна все, навіть те, що іншим – зась. Але народ, себто читачі газет, глядачі телебачення та слухачі радіо, цього не помічає. Бо його вже глибоко засмоктала трясовина хибної, позірної свободи слова, коли можна все і найганебніші людські якості стають чеснотами.

На превеликий жаль, саме ЗМІ нав’язують людям погані звички, вседозволеність у стосунках та діях. Недолугі серіали, сумнівні ток-шоу відвертають від чистого, душевного, унормовуючи зраду, жорстокість, зверхність, зазіхання на чуже і привчаючи не боятися докорів сумління. Смакування «смаженими фактами» для газет стало нормою. Зрештою, іншого людям уже й не треба. Подавай три «С» – секс, страх, смерть.   

Гіркий присмак у свободи слова, погодьтеся. А все тому, що вона потрапила до залізних лещат «золотого тельця».   

Людмила Чередарик, «Версії»