Громадська активістка Мирослава Поповецька не лише обурюється станом історичного центру Чернівців, а й намагається власноруч зупиняти те, що, на її думку, відбувається всупереч правилам.
«Вулиця Кобилянської — захаращена, занедбана, перетворена на будівельний майданчик… І мені це болить!» — каже Мирослава Поповецька, громадська активістка, бізнесменка і, за її власним визначенням, просто закохана у Чернівці містянка.
Та ця жінка, на відміну від багатьох, не лише говорить, а й діє.
Сьогодні, приміром, вона власноруч зупинила вантажівку, яка намагалася заїхати на пішохідну вулицю Ольги Кобилянської.
Водій, очевидно, не захотів зустрічатися з поліцією, яку збиралася викликати пані Мирослава, — і зрештою від’їхав.
Фотофакт: вантажівка, яку зупинила Мирослава Поповецька, цілком могла заїхати на пішохідну вулицю — болард перед нею був опущений.
— Я розумію, що він заїде з іншого боку, — бідкається чернівчанка. — Я ж не можу стояти тут увесь день і всіх пантрувати. У мене своя робота. А це — робота відповідних міських служб.
А навіщо тоді потрібні боларди?
А тепер подивімося уважно на фотографію, зроблену активісткою.
Чому автоматичні висувні дорожні боларди — сучасні протитаранні пристрої у вигляді міцних металевих циліндричних стовпів, які монтуються в дорожнє полотно та автоматично піднімаються й опускаються, — біля «Берізки» на вул. Ольги Кобилянської, 41, опущені?
І чому опущений болард перед вантажівкою, яку сьогодні зупинила пані Поповецька?
Запитання, погодьтеся, не зайве.
— Мабуть, закони писані, та не для всіх… — намагається знайти відповідь Мирослава Поповецька.
Та, попри гіркий досвід, ця жінка не хоче і не збирається звикати до порушень. І тим більше — миритися з ними.
Від боларда — до ЮНЕСКО
Адже це саме та Мирослава Поповецька, яка звернулася до Міністерства культури з адвокатським запитом щодо погодження проєктної документації будинку з торгово-офісними приміщеннями та підземним паркінгом за адресою вул. Ольги Кобилянської, 41.
У запиті було поставлено й інше принципове питання: чи існує погодження Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО на це будівництво.
Отримані відповіді, за словами активістки, породили ще більше запитань.
Зокрема, Міністерство культури повідомило, що в його системі не виявлено інформації про направлення до Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО відповідного повідомлення щодо цього проєкту.
Тож виникає закономірне питання: якщо про масштабне будівництво в історичному ареалі та буферній зоні не було повідомлено Комітет всесвітньої спадщини, то на підставі чого воно реалізується?
Саме тому Мирослава Поповецька разом із колежанкою Оленою Калмиковою, заручившись підтримкою чернівчан, звернулися до центральних органів державної влади із вимогою захистити історичне середовище міста.
І тут уже йдеться далеко не про один будинок.
Йдеться про те, якими будуть Чернівці через десять, двадцять, п’ятдесят років.
Резиденція — не просто красивий фасад
Комплекс Резиденції митрополитів Буковини і Далмації — нині центральні корпуси Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича — є об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
У 2023 році об’єкт отримав статус культурної цінності під посиленим захистом відповідно до Другого протоколу до Гаазької конвенції 1954 року.
Це означає особливий рівень міжнародного захисту культурної спадщини та особливу відповідальність держави за її збереження.
На необхідності максимально обережного ставлення до історичного середовища Чернівців неодноразово наголошувала й мистецтвознавиця Світлана Біленкова.
І тут уже недостатньо говорити про «гарну архітектуру».
Бо історичне середовище — це не декорація для туристичних фотографій. Це частина культурної пам’яті міста, яка має бути збережена і для тих, хто житиме тут після нас.
А тепер — погляньмо на саму Кобилянську
Достатньо пройтися однією з найвідоміших пішохідних вулиць Чернівців.
Навіть на фотографії видно, скільки пилу та бруду накопичилося у заглибленнях між тротуаром і пішохідною частиною вулиці.
Тієї самої вулиці, яку ми любимо показувати гостям міста як одну з його візитівок.
Тієї самої, яку туристи фотографують.
Тієї самої, про яку ми із гордістю розповідаємо як про частину неповторних Чернівців.
А де, до слова, туалет?
Його немає. На місці колишнього громадського клозету тепер — дорогий ресторан.
— То чи вдасться нам переконати туристів, що цю вулицю колись підмітали трояндами? — іронічно запитує Мирослава Поповецька.
Іронія тут, на жаль, гірка.
Один у полі — теж воїн
Можна довго обурюватися у соціальних мережах.
Можна писати гнівні дописи.
Можна чекати, поки хтось інший наведе лад.
А можна просто вийти на вулицю і сказати водієві вантажівки: сюди не можна.
Так, одна людина не здатна сама вирішити всі проблеми міста.
Але саме з таких людей — небайдужих, настирливих, часом незручних для чиновників — і починаються зміни.
Бо один у полі — таки воїн. Особливо тоді, коли інші вирішили, що краще пройти повз.
І, можливо, найважливіше сьогодні — не дати чернівчанам звикнути.
Не звикнути до будівельних вантажівок на пішохідних вулицях.
Не звикнути до бруду в історичному центрі й до поламаних плиток на тротуарі.
Не звикнути до того, що пам’ятки можна захищати лише на папері.
Не звикнути до думки, що від кожного з нас нічого не залежить.
Бо Чернівці — не чиєсь приватне будівельне поле. Це наше спільне місто. І якщо ми хочемо передати його наступним поколінням таким, яким любимо, за нього доведеться боротися.
Людмила Чередарик, Медіа-Версії
Фото — Мирослави Поповецької.
